Присвячую P.
1
Ефект дежавю
частіше провідує нас у дитинстві. Тоді пам’ять сповнена архетипної свіжості.
Вона ще не захаращена відходами місцевого виробництва, тобто продуктами
психічної життєдіяльності нашого організму. Пам’ять, що може перетворюватися то
на сіль, то на цукор, то існувати вперемішку, противиться рутинним шлакам, які
тією чи іншою мірою супроводжують кожне окремішне життя. Пам’ять – то царівна
на рушничку.
Немає меж
витонченій підступності пам’яті, що пропонує нам, коли найменше того бажаємо,
або тліючі уривки травматичного досвіду, або ідилійні картинки з життя наших,
вимріяних ідеальним «Я», лубкових біографій. Наша пам’ять іноді нагадує покірну
покоївку, яка ні сіло, ні впало починає
бити посуд і трощити старі, але ще міцні
меблі, страждаючи від несподіваного істеричного припадку. Або неповороткого і
несміливого гномика, що не може згадати навіть однієї десятої того, що так
мордувало вві сні. Зрештою, снознавці вважають – якщо сон не запам’ятовується, то він або не важливий
для нашої глибинної сутності, або блокується свідомістю. Подібно ми можемо
блокувати свідомість наяву, наприклад, коли не хочемо дивитися в дзеркало
(певне, навіть не уявляючи, до яких меж самовідчуження докотилися), або
відмовляємося слухати чиюсь правду про якісь (переважно не надто добрі) наші
вчинки. Ми тоді нагадуємо крота або кротиху, лише надземних. Блокування
свідомості – це завжди втеча від себе. І завжди вона погано закінчується як не
тепер, то в четвер.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Загалом людина є
так само творчою, як і руйнівною. Шальки терезів зависли десь посередині,
похитуючись в один чи інший бік. Один мій знайомий ще з дитинства хворів на
булімію. Об’їдаючись, він смакував кілька хвилин стан абсолютної, до нудоти, ситості.
А потім запихав до рота два пальці й… блював. Поєднати гедоністичне та
аскетичне у такий спосіб теж неможливо, бо шлунок через деякий час жалібно
засигналив моєму знайомому: не муч мене, мовляв, я тобі придумаю якусь казку
про золоту рибку – або важко захворію. Окрім того, мій знайомий таким ритуалом
ще успішно розвивав, так би мовити, автозневагу. Адже картав себе за те, що не
може утриматися від їжі, переводить продукти і «розтягує» тіло, за безвольність
та м’якосердність до своїх екстравагантних забаганок. Тобто поволі починав
ненавидіти себе, що є правильним шляхом розвитку і випещування неврозу. Із його
слів, таке тихе гобі тривало близько трьох літ. Пізніше, наскільки я знаю, він
позбувся цієї звички. Можливо, ще дорожчою ціною, адже зараз він зовсім не дбає
про пристойні пропорції власного тіла… Тобто припускаю, що його автоненависть
стала закоренілою, виливаючись у форми агресії до зовнішнього світу. Що ж,
добре, хоч не блює ночами у власний унітаз…
2
Мені раптом стало
шкода свого знайомого буліміста. Кожна булімія, як і інша закореніла шкідлива
звичка, тягнеться коренями і кроною до
основ нашої психіки. Булімія мого знайомого – лише вершечок айсберга. Коли ми
дивимося на підгнилий зуб, то зовні він нічим не відрізняється від інших. І якщо
вважати мого знайомого невротиком, то хочеться заспівати йому осанну.
Може, в дитинстві
його били? Або батьки жили настільки бідно, що дитина лише облизувалася, коли
бачила шоколадку? Або йому генетично передалося відчуття архетипної туги, яку
найлегше було гасити лише їжею?
У будь-якому разі
мій знайомий буліміст відчував нестачу любові. На цій нестачі базується кожен
душевний дискомфорт. Невроз. Трагічне невезіння. Криводзеркалля усередині та
зовні.
Переважно носії
нестачі любові є людьми украй ранимими і надвразливими щодо навіть дрібних
невдач, відмови, осуду чи несхвалення тощо.
Вони переважно
шляхетні й чесні. Мають загострене відчуття справедливості. Драматичні аспекти
життя немовби концентруються саме в цих нещасливцях. Їхні реакції, певне, за
Божим задумом, повинні повсякчас нагадувати щасливим і гармонійним, як
чехівський молоточок, про тлінність і, даруйте, випадковість їхнього
поверхового парадізу. Якби, до речі, часто переповнені фауністичним оптимізмом
халіфи на годину хоч раз відчули на власній шкурі, як може страждати їхній
ближній, то, може, щось перекрутилося б у їхніх мозкових шурупах… Але коли
вважати, що дорослі пестованці долі – це товстошкірі діти, а невротики –
тонкошкірі, то діти не винні. Ні ті, ні інші.
Під дебелим
шаром дорослого досвіду в кожної жінки
причаїлася дівчинка, яка пам’ятає, як заплести ляльці косички. Найяскравіше
дівчинколюбство сконцентроване в різних формах жіночої істерії. Можливо,
істерія є, окрім порушеної у ранньому дитинстві гармонії батьківсько-материнських
стосунків, найгострішою формою вічної туги за зруйнованою всередині жінки
вічною дівчинкою… Бо звідки тоді стільки юності і свіжості, які випромінюють
жінки-істерички в час відсутності припливів своєї хвороби?..
Так само під
товстим шаром гриму, культу сили чи мачизму кожен чоловік ховає призабуте
єство, вибачте автоцитату, Маленького Білого Хлопчика. Суспільство надто
жорстко ставиться до чоловічої дитячості, сліз чи інших форм непрямої
маскулінності. Чоловіки не повинні плакати, мусять бути безперервно стриманими,
нещадними з конкурентами. Одне слово, напівзвірами. Можливо, через високі
вимоги до нас такий великий відсоток чоловічих суїцидів, так багато бомжів та
алкоголіків, у яких нарешті актуалізувався внутрішній хлопчик, щоправда, у
збочено-пародійній формі?..
Якщо вважати, що
в кожному чоловікові закладено архетип античного бога, а в кожній жінці –
богині, то найважче тим чоловікам, у яких переважає архетип Діоніса. Схильний
до вакхічних культів, ритуалізованого шаманізму і безособистісного сексу зі
своїми менадами, Діоніс надто далекий від Арея – бога війни. Чоловіча
конкуренція, фізичні та психічні кулачні бої, кар’єра на символічних трупах,
жорстокість та безпристрасність – це справжній жах для особи, у глибинах єства
якої причаївся бог Діоніс. Йому би лютню в руки, келишок вина, трохи любовного
ритуалу, трохи занурень у нетрища людської психіки… Йому треба менад, а не
конкурентів-самців! А серед тих менад, можливо, знайдеться та єдина, яка
причарує діонісійське серце. Темною парадоксальністю Діоніса захоплювався
Ніцше, який, певне, відчував у собі внутрішній голос цього суперечливого бога.
Кажуть, Ніцше робив аж три спроби оживити в собі діонісійське. І три рази
сумнівався в їхній доцільності…
3
У варварські
економічні періоди талант фактично безсилий перед молохом її високости
Банкноти. Прикладів – тьма-тьмуща, аж не хочеться ілюструвати. І не буду.
Трішки поковерзую перед читачем, який не знає таких прикладів. Заспокою себе
тим, що цим читачам здебільшого не потрібна есеїстика.
Банкнота тяжіє до
тимчасового. Актуального сьогодні. Те, що важливе завжди, переважно не хвилює
хрусткі папірці. Вони розбещені до неможливості, як не був розбещений ані
Джакомо Казанова, ні цариця Мессаліна чи Катерина II. Вони постійно
спостерігають, як на їхній тлінний вівтар складається кохання і переконання,
сила і слава. Вони постійно бачать вишуканий парад людської ницості та мерзоти.
І так рідко протилежне! Але якщо мефістофелівська банкнота і бачить приклади самопожертви чи некрикливого
альтруїзму, то намагається замовчати їх або висміяти. Адже майже кожна людина
боїться глуму. Лише варварська оргія Банкноти всередині наших душ не боїться
нічого. Її розтлінний уплив на людину величезний. Але були й такі, хто зумів
уберегти свою душу від поклоніння і
колінкування перед цією фригідною царицею. Нехай навіть надто дорогою ціною.
Але в цьому поєдинку давида із голіафом нічия неможлива.
Державна лілія,
антиружа, псевдоромашка, чорнобривців насіяла мати, потрійний едельвейс,
васильки у полі, будяк у ґламурному соусі, маки червоні, вогні на пероні,
архиквітка для архистратига – всю цю химерну кавалькаду синонімів, антонімів чи
цитат уживаю тут для одного речення – квітка потрібніша від грошей. Бачу, як ви
усміхаєтеся, кривитеся, а то й регочете. На здоров’я!
Утилітарне –
завжди тимчасове, коли не миттєве. Корисне – завжди проминальне і марґінальне.
Колись Сенеці дорікали, чому він у «Моральних листах до Луцілія» не пише про
своїх знайомих при дворі імператора чи інших цікавих місцях; це, мовляв, відомі
люди, те-се. Сенека лише відмахувався. Уявіть, що би трапилося, аби філософ
тоді проявив компромісну малодушність? Його морально незастарілі
«Листи…» перетворилися б на цитатник
невідомих і необов’язкових прізвищ. Сенека – понад часом, а його знайомі були
лише потрібним продуктом тієї доби. Ризиковано порівнювати Сенеку з квіткою, а
його знайомих – із грішми, але щось у цьому є. Кому із нас насправді цікавий
матеріальний стан цих утилітарно-честолюбних знайомих Сенеки? Він був надміру
цікавий лише їм, а Сенека вже тоді дивився понад вузькі рамці тієї доби. Тим
паче, як писав поет: «О вічна, як дорого треба платити за вічність» …
Талант безсилий
перед молохом Банкноти, але вона безсила перед часом. Не варто демонізувати
банкноту (вона і без нашого «хмизу у вогонь» наділена надприродними
властивостями). Але її влада величезна. Саме ця влада у нинішній час переплутує
грішне з праведним, робить талановитих бомжами, а бездарних, але хитреньких –
знаменитими. Та заждіть… Хто зараз пам’ятає тих придворних знаменитостей, із
якими спілкувався Сенека, котрий був
близьким до імператорів, але нікого із
владоможців не запрошував на сторінки своїх книг?
Сановиті нездари
з різних галузей нашого життя часто перебувають у світі химер та ілюзій щодо
своїх справжніх можливостей – аж до фізичної кончини. Шкода… Зате багато
високообдарованих, знаючи – або й ні! – справжню ціну свого хисту, стоїчно
тримаються лише у кращому випадку. Переважно спиваються, деградують, гинуть у
розквіті фізичних можливостей. Тіло Землі повниться трупами поневажених
талантів…
Звісно, доля
талановитих не завше складається так фатально. Може, тоді, коли Банкнота
вирішує на хвильку задрімати?.. Або коли вона прихильна до новонароджених із
хистом? Гроші не потрібно зневажати чи ненавидіти. Бо вони зроблять те саме з
нами. Кожна розумна людина повинна (тричі засумнівавшись) віддавати належне
їхній міці, а все ж – не всемогутності, пам’ятаючи про щось хистке і невловиме,
як кохання, крихке і метафізичне, що непідвладне грошам.
4
Думаючи про
істинні прояви кохання, можна засумніватися не три, а тридцять три рази.
Зрештою, кохання не залежить ні від фанатичної віри, ні від розтлінного
декадансу сумнівів. Це цвайґівський амок, потьмарення розуму, божевілля щодо
однієї, окремо взятої людини.
Чомусь нам
починає здаватися – часто навіть без сумніву – що саме ця людина створена для
нас. Часто в основі навіть найпалкіших почуттів лежить еґоїзм + втеча = любов.
У будь-якому разі природа кохання є коктейлем із різними складовими. Міксом, де
найперше – потужне сподівання на щастя.
– Ну і що? –
можете зронити ви. – Хто ж цього не знає?
Не знаємо, уявіть
собі, вкладаючи у бажання щастя протилежні сподівання. Нічого до пуття не
можемо виконати/завершити жодного разу, а сумніваємося до безконечності. Усі
хочуть бути щасливими. А лише одиниці знають серцем – щоб отримувати, потрібно
віддавати. Бартер тут не спрацьовує. Шальки терезів поки що не вміють так само
вправно важити почуття, як мертві тваринні туші. Тому іноді здається, що воно є
там, де його немає і близько. Або навпаки. Бути закоханим – це суцільна патологія щодо середньостатистичного
нормативу.
Про любов легше
писати нещасливим – більше
нерозтраченої пристрасті. Щасливі – глухі й переважно байдужі до навколишнього.
Важко їх осуджувати, адже кожен із нас – пригадайте, пригадайте! – хоча б раз у
житті був на місці щасливих глухарів, яким усе до дупи…
Зрештою,
нещасливими можна вважати багатьох людей, які чомусь старанно маскують власні
порожнини фасадами єлейності, благопристойності чи фальшивими воркуваннями на
кшталт «життя вдалося». Як мовиться, коні не винні – це вони хочуть одурити
самі себе… Жити з тією жінкою/чоловіком, яких ми любимо – щасливий жеребок,
що випадає далеко не кожному. Частіше розплачуємося за помилки молодості,
невротичну глухоту до своїх істинних потреб, страх змін і людського осуду.
Результат прогнозований – жаска самотинність повільного в’янення, окремо від
людини, із якою би хотілося постаріти, болісний пласт розчарування та
прихованої агресії, заздрість щасливим закоханим, каяття, бо, як мовиться в
російському романсі, «с любимыми не расставайтесь».
Адже можна
почуватися самотнім навіть у сімейномі вігвамі, який по-своєму любиш, до якого
прив’язаний менш тривожною часточкою серця. Але навіть він не рятує від болісних припливів розпачу, які запросто
збивають тебе з ніг своєю ударною силою. Можна почуватися самотнім практично
всюди. Вважати такий стан формою діагнозу можна хіба тоді, коли ми плутаємо
діагноз із аналізом…
Не ідеалізую
почуття закоханості, яке може бути тривким і мінливим. Йдеться про те, як важко
знайти і як легко втратити кохану людину. І ця втрата може бути непоправною.
Наша сліпоглухота щодо найрідніших і найпотрібніших інколи вражаюча. Ми
вигадуємо велетенські в’язанки причин, боїмося труднощів і бідності. Але життя
без любові – це найбільша бідність. Це душевне злидарство.
Буває, що люди
зустрічаються занадто пізно, обтяжені сім’ями. І тільки внутрішні шальки
терезів можуть підказати їм, як чинити, щоб не мордувати одне одного і тих,
інших, навколо них. Такий данайський дарунок долі направду має трагедійний
присмак. Особливо, коли люди, обтяжені сім’ями та іншими досвідами, люблять
чужого чоловіка/дружину. Бійтеся данайця, підсунутого долею, який приносить
такий дар…
5
Важка коруна
русявих кіс. Царівна! Милосердна і вульгарна, то нестерпна, то мазохістка.
Героїня і плакса.
Іноді вона
здавалася N. втіленням трагічного жіночого божества, принаймні, намісницею
античної Медеї, світською жрицею, дикою у своєму варварському бажанні щастя.
Деколи вона бувала беззахисною пораненою дівчинкою, яка тримає в роті
заслинений пальчик. Хто вона? Істерична Афіна Паллада з душею Афродіти? Чи
навпаки? Нещасна красуня, пожмакана тиранією неврозу? Дівчинка-мімоза, яка не
може забути першу закоханість? Царівна-жаба?
Але ця коруна
русявих кіс… ці хвилини абсолютної жертовності… ці тонкі пальці, за
історією яких вчувається династична
перевтома… жагуче, до божевілля,
шаленство любощів – кожен раз, наче востаннє… біг навколо озера, післядощове
сонечко, фрукти для неї і стан бездонності щастя, спинися мить, прекрасна ти…
короткочасне відчуття, що ти уже причвалав до своєї кінцевої зупинки, тобто до
Жінки із коруною русявих кіс…
Але ці хвилини
такої ж бездонної бездушності та еґоїзму… це спорадичне метання очима у
кав’ярні… ця моментальна лють…
Фурія! ні… немає для N. кінцевої зупинки… ти – жалюгідна подобизна
бога Діоніса, вічний подорожній, котрий, певно, ніколи не віднайде своєї
Аріадни… а твоя Аріадна, певно, ніколи не віднайде тебе…
І знову
нав’язливість дежавю для дорослого хлопчика… Неначе вже була у житті N. і ця психодрама роздвоєння, і ця патографія
му’ки як щастя і щастя як му’ки, і навіть
царгородська золота мозаїка її кіс… Йому стає лячно: дежавю чи ні?
вона чи інша? бути чи не бути?.. Три запитання, як три сумніви…
Нещодавно вона
перефарбувала волосся, бо важка шапка Мономаха. Легше бути подібною до
офіціантки пивбару. Є оманливе відчуття причетності до натовпу. Можливо, вона
до краю стомилася від тягару своєї коруни кіс. Або захотіла відчути ілюзію
легковажної бездумності. Або перефарбувала свій царський колір із відчаю, бо
нелегко бути його володарем на охлократичному просторі. Таким чином намагалася
лікуватися від депресії, адже кажуть, що постійність власного лиця надто
втомлює. Все було саме так. Чи всі причини були іншими? N. завжди
сподівався, що вона затужить за собою.
Бо кельнерка ніколи не зможе стати царівною, хоч що б робила. А царівна, граючись, може побути
і кельнеркою. Принаймні, мати підступну і оманливу подібність. Переодягався ж колись Лев Толстой у лахміття,
вдаючи старого прохача (щастя?) на бенкетах і
відкидаючи нав’язані йому соціумом рольові стереотипи.
«Навіть у
лахміттях ти будеш моєю коханою із важкою коруною русявого волосся, коруною
русявого волосся, русявого волосся» – тричі проказав N., бо все повертається до
джерел.
6
Сумно. Самотньо.
Боляче. Тягарі пристрастей та обов’язків інколи можуть розчавити нас. Існує
надто багато пасток для людини і надто мало відради. Підставові внутрішні конфлікти вимагають повертати задавнені
борги. Коло звужується – цей час знайомий багатьом людям. І N. навіть не може
повторити вслід за Камю – між справедливістю і матір’ю я вибираю матір, – бо
його матері вже немає.
Сумно. Самотньо.
Боляче. Чітке відчуття порожнечі. Щоправда, можна тричі засумніватися, чи це
направду порожнеча, чи лише один із її передпокоїв. Гадаю, людина не може
витримати відчуття істинної Порожнечі. Те, що ми нею називаємо, є лише грою
світлотіней цього згустка великої таємниці.
…Уявіть
велетенську пустелю, де із зав’язаними або із заплющеними очима блукають люди.
Вони сплять також штучно осліпленими. Можливо тому, що зір не витримує
порожнечі. Зверху світять прожектори. Хто хоче здерти пов’язку, отримує
удар палицею. Б’ють наглядачі з нарукавниками, на яких зображені кілька
видів голограм і якихось чи то шифрів, чи то ієрогліфів царства Урарту.
Наглядачі б’ють без жалю, але й без ненависті. Іноді здається, що наглядачі є
ходячими ієрогліфами. Прожектори підсилюють відчуття репетиції перед вступом до
порожнечі. Пустелі – ні кінця, ні краю…
Сумно. Самотньо.
Боляче. Сприятливий час для внутрішнього росту. Для промивання стагнаційного
болота. Достатньо сумнівів як розкидання каміння. Пригадуєте строфу із
військового фольклору: «Прийшла година, час іти до бою//пора сповняти
Наказ»?
А після
виконаного Наказу, що дає ковток свободи, уже ніщо, людино, не буде тебе
приневолювати або тривожити.
липень-серпень
2009 р.