Три поети

277

 І хто б що не казав про «поетичні вибухи»,
«когорту поетів» чи про «могутнє поетичне покоління», хороших поетів багато не
буває. Багато буває піни, шумовиння, метушні… І тих, хто цю піну і шумовиння
здіймають.

 Колись Поет видихнув: «нас мало, нас, может
быть, четверо». Інший Поет, якого ми так по-дурному і так рано втратили,
видихнув: «нас троє».

 Їх троє. Наймолодших. Справдешніх, а не
липових, лідерів покоління. Та й не лише покоління. Вони не деруть горло в
слемах, не висмоктують з пальця так звані «інформаційні приводи» аби
«засвітитись», не метушаться фестами, не служать літвождям, не страждають у
плацкартах під час літературних чосів рідною ненькою. Вони пишуть. Рвуть душу,
мову, світ. Як там у одного з героїв Томаса Манна: поет має якомога глибше
розкрити свій внутрішній світ і тим самим дати можливість читачеві глибше
зрозуміти свій.

 І нехай їхній голос ще не завжди вповні, хай
він часом зривається на «півня», але це голос несподіваний, яскравий,
самоналежний і вже не залежний від літературних попередників. А якщо і
залежний, то не як копіювання, сиріч епігонство, а як продовження лінії.

 

Людмила
Дядченко: Засинай зі мною весною, взимку і влітку

«Плата за доступ» – перша поетична книга Людмили
Дядченко. Якби про неї писали років двадцять тому, обов’язково заакцентували б,
що вона народжена в селі Шевченковому на Черкащині. Саме тОму. Але ми не будемо
зосереджуватись, хоча й зауважимо.

 Ну,
загальновідомо, що поетова душа беззахисна, що справжній поет відкриває її
людям… Не відкриває – вивертає. Найпотаємніше, найдорожче, найприхованіше,
найвідвертіше. Щиро і чесно. Поезія, може, тоді й виникає, коли поет говорить
не до читача чи рідного народу, а до самого себе, сам із собою, так ніби ніхто
й ніколи про це не почує і не знатиме.

 

 каламутиться розум що має бути
тверезий

 вже жовтень за кордон біжить платити
мито

 я ще не мати

 і навіть не Тереза

 аби так довго без тебе вміти

 сповзає доля на руку а конкретно до
ліній

 і нерозбірливо проказує чужі
послання

 а це виходить навіки
божевільно-осінні

 якщо ти мені не перший а я тобі
остання?

 за шибками прив’язаний дощ монотонно
лив

 переклавши пророцтва на зрозумілий
всім ідиш

 за сім днів – навіть менше – Бог
світ сотворив

 а ти ніяк за десять до мене не
доїдеш

 

 І що беззаперечно:
лише тоді, коли говориш сам собі, лише коли говориш сам із собою, лише тоді
можеш бути почутий іншими. І цікавий іншим.

 Одного разу Ігоря
Стравінського, модерного композитора початку минулого століття, запитали: «Вашу
музику більшість людей не розуміє. Для кого ви пишете?» Композитор відповів:
«Для себе і для свого можливого альтер еґо». Зауважте: «МОЖЛИВОГО альтер еґо» .
Тобто, не факт, що він на сьогодні є. Ну, ще не народився. Але народиться
точно. І почує. І зрозуміє. Вочевидь, справжнє мистецтво непідвладне числовим і
часовим вимірам: sine anno.

 «Плата за доступ»
– це плата за можливість сказати. Побачити, відчути і сказати. І захлинутись
сказаним. Тому тут ламається синтаксис, тому ламається ритм, тому не вистачає
рідної мови… У якомусь із відгуків (а книжка була помічена і навіть
премійована) випало прочитати, що Людмила Дядченко ось неправильно вживає
відмінки і це погано. Либонь в підсумковому шкільному диктанті, на рівні якого
й лишився «рецензент», це справді погано… Словом, довго сміявся. Річ в тім, що
у нас незрідка, якщо вже мова йде про поетичний експеримент, – мається на увазі
щонайменше паліндромія, а то й мальована поезія. А от легка деструкція, яка
раптом створює ефект перехоплення подиху, гарячкового перебирання слів у пошуку
потрібного, і водночас гранично посилює емоцію, у нас часто трактується як
замах на мову. Та вся світова найкраща поезія і є замах на штамповану, зужиту,
побутову мову, яка вже мало що й виража і так само сприймається. Недарма ж є
анекдот про те, що громадянин, який починає відповідати на запитання «Як
справи?», є цілковитим ідіотом.

 Ще однією важливою
річчю, без наявності якої важко уявити справжнього митця, є місце. Loco. Місце,
яке для поета є його всім: батьківщиною, долею, місцем народження-життя-смерті.
Місцем, з якого і через яке пізнається і трансформується у творчості весь світ.
Ну, словом, якщо для, наприклад, громадського діяча найважливіше – досягнення
мети, то для митця одним з найважливіших чинників самореалізації є знайдене або
не знайдене своє осібне місце. Loco. Без місця – sine loco – поета нема. І
місце – не обов’язково географічно-матеріальне поняття, але й містичне,
філологічне, філософське а то і взагалі неіснуюче середовище.

 У Людмили Дядченко
є таке місце. Воно доволі химерне. Це так, ніби взяти центральну Україну і
«перетягти» її далеченько на південь. У пісок і пустелю ханаанську. І там
постелити свою рідну українську землю на ще ріднішу біблійну…

 

 фініки – частинка із піщаного
прадому

 солодкі як фініки і спокушені вуста

 і вечір містом

 і вечір якому

 гріхи і провини дніпро відпуска

 кручена фраза обривається на половині

 долоня шукає тепер твоїх вуст чи

 реготом озивається жар у каміні

 якого в квартирі немає. але так
звучить!

 капців додати

 які падають

 одяг нехай по стелях

 стіни на всіх сторонах світу і тіні
за край

 якщо Господи ці нещасні тому веселі

 то може воно і нехай…

 

або ще: ( хай читач вибачить вирваність з контексту)
«серце на Афони хоче йти», «там припнеш віслюка і погріти дружину підеш»,
«перед тим як зайти до гарему – мене перехрестиш», «і якщо ми йдемо по воді і
не тонемо// то скоріше за все вода ця замерзла». Цей довільно взятий ряд з
«Плати…» можна було б доповнити і продовжити. Але сьогодні, нині, саме на цій
землі вибудовується поетичний простір Людмили Дядченко. Земля не з гірших.
Багато хто протягом останніх двох тисячоліть хотів такої.

 «Плата за доступ»
є практично цілісною книгою віршів про кохання. Але водночас це категорично не
те, що ми звикли визначати словосполученням «жіноча поезія». Воно, це
визначення, вже встигло увібрати в себе доволі негативу. «Плату…» я би радше
назвав так: це книга любовної лірики гордої і незалежної української жінки. (Не
феміністки, боронь Боже, не феміністки!) Вона, якщо кохає, то не озираючись:
«засинай зі мною весною взимку і влітку // бо мені без тебе мене немає і
решти», «небо явилося рано на відчинені шторами вікна // як я тебе кохаю // як
я тебе // як». І водночас лірична героїня зовсім не ідеалізує свого обранця, а
часом іронізує, часом жаліє, часом дивується слабкості істоти:

 

 хвостаті вітри попутні

 танцюють на дорозі звуженій

 сміхом виглядає майбутнє

 без тебе його не подужаю

 пильнуй мої перевтілення вже

 безлюдніє доля скраю

 люби як ти вмієш навіть достойніше

 поки я дозволяю

 сусідські добродії помагають всіляко

 метелики дихають наяву

 в землетрусах твоїх рідних лапок

 живу

 

та до
того ще:

 

 і тільки небо захлинається на осінь

 ти грієш задом береги далеких
«турцій»

 не говори що не приїдеш більше
зовсім

 я в курсі.

 

Щось нам відчутно бракувало останніми десятиліттями
гордих поетів. Ну, ось. Є.

 Важко нині
прогнозувати як складеться поетична доля Людмили Дядченко. І внутрішні причини:
зависоко виставлено стартова планка, і зовнішні: хто ж із малообдарованих, але
нестерпно присутніх скрізь і всюди «колег» подарує їй її справжній талант –
легкої долі не обіцяють. Але коли (колись же!) Господь прийде і запитає – їй
буде що відповісти.

 

Наталя Пасічник: Все почалося за Данте
чи Лопе де вега

 Поет інакший, поет – хоч і молодий ще – але
вже геть не дебютант, поет у якого книжка «Пастух бджіл» четверта, а попередні
– рясно мережані літературними преміями (та чи ж треба їх стільки!): Наталя
Пасічник.

 Її поетична територія – невловна. Вона
сплетена з двох просторів: простору повсякденного життя і простору книги. Це
переплетення дає відомий, але завжди несподіваний (бо індивідуальний) ефект,
дозволяючи злиття власної – ніби буденної – долі з високою долею світової
культури. Ну, може, не всієї світової культури, але – досяжної. І в цьому
процесі переплетінь і злиттів виникає нова якість, своя мова, своє
світовідчуття. Наталя Пасічник – поет традиції. Причому написане нею вкотре
засвідчує незнищенність традиції, невичерпність її і тут же несподівану
«препарацію» тієї ж таки традиції.

 

 граф каренін
метушиться

 курить цигарку
одну за одною

 раптом
зривається з крісла

 і вибігає на
балкон

 вічно тобі
щось не так

 вічно всі не
на своїх місцях –

 книжки не на
полиці

 їжа не в
холодильнику

 анна не під
поїздом

 офіціоз і
порядок

 граматичне
правило без винятків

 «не» що
пишеться з дієсловами окремо

 але нервую

 але ненавиджу

 але

 

 несуть
небіжчицю несуть

 

 Певна почасткова «книжність» поезії Пасічник
не є чимось поганим або, навпаки, добрим. Просто так є. І тіні «великих
книжників» світової поезії схвально кивають головами, засвідчуючи право методу
на життя. Вона й не приховує їхні імена: «все почалося за данте чи лопе де вега
// все закінчиться приблизно як пише расін», або: «передбачити все і спинитись
на збірці тонкій // випадково надибаній між мандельштамом і блоком», чи ще:
«срібний пісок в долонях і том неруди».

 А що ж самЕ життя, його вир, піна та бульки?
Вона спостерігає, вона замислюється і домислює, вона вслухається у найменші
порухи душі, спричинені тими вирами-пінами-бульками. І раптом виникає
пронизлива, дуже особистісна і гранично відверта поезія:

 

 жінка з
холодним поглядом –

іграшка що зламалась

 просто візьми
її в руки

мов чашу її пронеси

 

і в цьому стилістично не зовсім правильному двічі
повтореному «її», мабуть, і є та « неправильність», яка робить правильну мову
мовою поезії. Відчути і сказати так вдається не всім.

 Взагалі ж Наталя Пасічник не є прихильником
яскравих фарб, ефектних метафор, ритмічних розмаїть. Вона не прагне когось
дивувати, вона дивується сама і її поезія часом схожа на айсберг, більша
частина якого не оприлюднена, бо і так відома авторці. Від того чимало віршів з
«Пастуха бджіл» непояснювано-містичні. Та й чи ж треба пояснювати?

 

 чорні півні
співатимуть скоро

 очі виклюють
але нехай

 прокидайся
маленька потворо

 і втікай з
цього міста втікай

 

 відсахнуться
замерзлі осики

 від слідів що
вкарбуєш у лід

 тільки крайній
будинок без вікон

 затріщить тобі
тихо услід

 

і це звертання до себе в третій особі, і сакральні осики
(відомо для чого використовувані) і цей якийсь замежівний жах від раптом
привідчиненого потойбіччя…

 І так само у обведеному колі містики –
затінений, заштрихований образ ліричної героїні і ще загадковіший образ її
коханого. У якого й імені нема. Він – «той хто». Він єдиний і водночас
множинний. Він скрізь і його нема ніде. Він рідний, але імені йому нема. Він –
«той хто».

 Говорячи нині про вірші Наталі Пасічник, я хотів
би вийти за межі не лише «Пастуха бджіл», а й інших її книжок «Елегія печалі»,
«Портрети доби Ренесансу», «Гра в три руки» і сказати про те, що нові її вірші,
які можна зрідка виловити у нашій періодиці, а частіше в неті – засвідчують
досить серйозну динаміку поетичного зростання. Таку ж динаміку демонструє і
Людмила Дядченко в рукописі нової книги віршів «Та, що стереже кота».

 

 

Юля Несетрова:

Я дим сніговий
над тобою

 

На жаль, не знаю що у сховку у
третього поета. ЇЇ ім’я – Юля Нестерова.

 Вона писала свою книгу «Сотворіння» практично
в абсолютній ізоляції, чи то пак відстороненні від метушні літпроцесу, її вірші
майже не з’являлись в газетах-журналах (велика добірка була надрукована в УЛГ –
Ред.), та й на всім відомих сайтах також. І про те, що такий поет
живе-працює, знав мало хто. Мало хто знає й тепер. А жаль. Бо саме Юля
Нестерова:

 

 Стоїть цей
світ на дзвінкій воді,

 мов святий –
стоїть і не тоне;

 і лежить, ніби
рана, єдиний дім

 в запахущій
його долоні.

 

 Я кажу тобі:
подивись, який

 нам даровано
дім зачарований

 як над ним
гойдаються колоски

 і роса
обертається в повені.

 

 Ну а ти мені
не промовиш ніц.

 Ти біліший за
все, що біле.

 І, як пір’я,
що облітає з птиць,

 ти спадаєш зі
свого тіла.

 

 Але це – ніщо.
Це лиш щастя – все,

 що лиш є – і
нічого більш…

 Білий світ і
вода, що його несе –

 все – зоря,
все – Господь,

 все – вірш.

 

Бо саме Юля Несторова, молодий
київський поет, заповідається продовжувачем традиції глибокої, «підземної»,
затемненої і водночас горньої чистої поезії. Вона, якби перефразувати
Герасим’юка, «верхами йде». Не «біжить», як у оригіналі, а саме йде. І її
земля, її простір – то є космос Святого Письма і «чорного лісу». Вона настільки
зливається з цим космосом, що і сама стає невід’ємною його частиною, і всіх,
хто поруч з нею, розчиняє в його безмежжі.

 Може, тому в книжці «Сотворіння» майже немає
того, що ми звично звемо інтимною або любовною лірикою, бо (ви ж пам’ятаєте?)
все розчинено в безмежжі, яке, якщо спробувати визначити (а автор пробує)

 

 А все лиш, що
маєш – просто

 три слова, і
кожне – постріл:

 Кохання.
Життя. Смерть.

 

 Нині не лише зовсім молоді, а й старші за
зовсім молодих не пишуть такої лірики. Давно не пишуть. Та й читача, чесно
кажучи, де його зараз взяти такого, – не уявляю. От хто буде читати вірші про
поганих дівчаток за сорок баксів – уявляю. Хто читатиме ура-патріотичну
графоманію – уявляю. А хто читатиме

 

 Ти пес на
опалому листі, ти ліс;

 ти спиш, ніби
пес, межи листя зотліле;

 ти шлях. Ти
застиглі сліди від коліс

 на білім
шляху, що прослався у біле.

 

 Я дим сніговий
над тобою. Удвох

 ми пуп’янки
снігу на зоряних стеблах.

 Я дім. Ти мій
гість – золотий наче бог,

 виходиш з
багаття, просторий і теплий.

 

 І так ми
справіку зимуємо. Так

 стаєм на
незайманий сніг і сміємось.

 І котиться
обрієм лагідний знак –

 А чи Коляда,
чи зоря Вифлеєму…

 

– не уявляю. Хоча, якщо ТАКА поезія зникає і взагалі
поезія зникає ЯК ТАКА, то звідки візьметься її читач? Надія на Ренесанс? Але,
як свідчить історія, між мороком раннього середньовіччя і відродженням –
некороткий шлях.

 Проте всі троє – і
Людмила Дядченко, і Наталя Пасічник, і Юля Нестерова читачем не дуже
переймаються. Справжніх читачів, як і справжніх поетів, багато не буває. (Так і
кортить іронічно перефразувати стосовно читачів: «их мало, их, может быть,
четверо»). Тому й наклади поетичних книжок у всьому світі ( хоча «Зона Овідія»
тут виняток) невеликі. Але згадаємо. Погортаємо книжечки, видані на
обгортковому папері початком двадцятих. Глянемо на тиражі. Отож. А тепер уявімо
собі величезний моноліт поезії розстріляного відродження. І гуманітарний
український вибух, спричинений цими малотиражними тоненькими книжечками. Ті
поети і ті книжки вдруге (після Шевченка) збудили націю. Але притишимо пафос.

 Мені найменше хотілось би, щоб у читача
склалося враження, ніби три дуже талановиті українські поети пишуть бездоганно
вивершену досконалу поезію і лише справа короткого часу – зарахування до
когорти.

 Людмила Дядченко іноді занадто педалює емоції,
Наталя Пасічник часами, навпаки, поринає в аморфну безособову емоційну летаргію,
а у деяких віршах Юлі Нестерової ще незрідка занадто чітко проступає
безсмертний профіль вчителя… У всіх трьох попереду ще багато важкої роботи зі
словом і душею… Дуже…

 Але, безперечно, вони вже тепер неабиякі
поети, яких, як колись казав Павло Загребельний, не лише хвалити, а і
критикувати приємно.

 Кожній з них немає і тридцяти. За плечима кожної
– серйозні поетичні книжки. А попереду – непростий шлях. Не схиблять, не спокусяться
на дешеве, не зламаються, не зігнуться, не закопилять губу, не кинуться догоджати,
не… Всі ці «не» – відомі. Та не всім через них переступити. Я вірю, що ці троє пройдуть
і подолають і напишуть своє. Те своє, яке потім стане нашим.

Прокоментуєте?