Три мисливці… за словом!

Світлій пам’яті Івана Драча і Миколи Кравчука
Валерій ГЕРАСИМЧУК
 
19 червня 2019 року минув рік із дня смерті видатного поета-шістдесятника, лауреата Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка, Героя України Івана Федоровича Драча. А 13 серпня ц. р. виповнилося 90 років від дня народження відомого українського прозаїка-новеліста, лауреата всеукраїнської літературної премії імені Ю. Яновського Миколи Івановича Кравчука, який помер десять років тому. Про цих двох великих майстрів Слова – своїх видатних земляків – я і хочу сьогодні сказати хоча б коротке, та щире слово…
 
Хоч письменник живе в реальному, матеріальному світі, але у ньому самому живе зовсім інший, якийсь особливий світ. Не тому, що письменник – особливий. І не тому, що він вважає себе особливим (хоча, на жаль, серед професійних літераторів є і такі). Просто природа таланту так влаштована, що тільки у тому внутрішньому, потаємному, навіть тобі самому до кінця не зрозумілому світі ти можеш знайти те Слово, якого на цьому світі не знаходив іще ніхто…
Як той особливий світ опиняється у твоїй душі – ти не знаєш і ніколи не дізнаєшся. Це – велика таємниця Всевишнього. А ти – усього лиш Його інструмент. Хороший або поганий… Працьовитий або ледачий… Сміливий або ж боязкий… Тут усе залежить від твого вибору. Але пам’ятай, що від твого вибору залежить і вибір Бога…
Коли влітку 1980 року я прийшов працювати кореспондентом у редакцію нашої тетіївської районної газети, то вже досить серйозно задумувався над цими речами. У моєму невеликому поетичному доробку були вже такі вірші як «Балада про білого ворона», «Одурений» (балада про вишиванку), «Бандура»… Тож у поглядах на літературу і на життя загалом із відомим українським прозаїком Миколою Кравчуком, автором яскравих збірок новел «Криниця під вікном», «Гіркий цвіт полину», «Незаймана вода» та інших, ми зійшлися швидко.
Із Миколою Кравчуком я познайомився першим, бо на відміну від Івана Драча, який уже давно мешкав у Києві, прозаїк жив у Тетієві, де викладав українську мову і літературу у школі №2. (Ми всі троє із одного Тетіївського району Київської області: Іван Федорович Драч народився у Теліжинцях, Микола Іванович Кравчук – у Ситківцях, тепер це Голодьки, а я – у селі Денихівка).
Отож, мешкаючи в самому центрі нашого Тетієва, письменник часто приходив до редакції і в кабінеті редактора Степана Семеновича Павлюка, з яким вони здавна дружили, читав нам свої прекрасні, щойно написані новели. Завжди охайно зодягнений, підтягнутий, у добре випрасуваному костюмі, він одразу вносив у наше запилюжене похідне газетне життя (бо ж весь час ми були у роз’їздах по полях та фермах району) якусь особливу інтелігентну ноту. А його свіжа, багата художніми образами, легка і соковита проза повертала нас од нашої щоденної, часом аж трафаретної газетної публіцистики до життєдайних джерел живої народної мови і високої літератури.
А ще Микола Іванович розказував нам багато усіляких історій (Василь Бондар, ще один наш відомий прозаїк із Теліжинець, який дружив із Миколою Кравчуком багато літ, теж відзначає у своїх спогадах цю дивовижну рису письменника). Не звертаючи уваги на жодні «стіни», які в ті складні для української інтелігенції часи справді «мали вуха», він розповідав нам про голодомор 1930-х років, про репресії, про багатовікове знищення української мови. Серед його улюблених письменників були Григір Тютюнник, Василь Симоненко, Ліна Костенко – він умів цінувати слово талановите, самобутнє, сміливе і підтримував це слово, пропагував його у школі, в редакції, в бібліотеці…
Коли, наприклад, у видавництві «Молодь» вийшла книга Григора Тютюнника «Деревій», Микола Іванович написав побратимові по перу: «Дорогий Григоре! Знаю, що ти далекий від сентиментів, але тримаю «Деревій» під подушкою (колись так дівчата на долю загадували, а гірші школярі тепер напам’ять так учать) і затягую до книгарні добрих людей до непримітної книжки. Хочу ще дарчі написи ставити, та своєчасно додумуюсь, що книжка Григорова… Твій Микола, 29 квітня 1969».
У своїх спогадах «Останнє побачення і перша зустріч» Василь Бондар наводить дуже характерний лист, написаний йому Миколою Кравчуком на початку 1980-х: «Я зараз захопився листами художника Крамського (в 2-х томах). І знаєш, про що пише мислячий чоловік своїй дружині 110 років тому: «Нет, как хочешь, а человечество идёт к упадку нравственности… и страшно мне за детей моих: когда они вырастут, тогда будет ещё хуже». Як тобі це подобається? Недаром Екзюпері вигукнув у свій час (десь у 40-х роках): «Є тільки одна-єдина в світі проблема – повернути людям духовний зміст…» Отож, хочу внести хоч маленьку йоту в вирішення цієї проблеми».
«Повертати людям духовний зміст» українським письменникам завжди було важко – у нас постійно існувала цензура, яка вихолощувала з творів найсміливіші рядки або взагалі забороняла їх друкувати. Якщо ж такі твори часом і «проривалися» до читача, то їхніх авторів одразу звинувачували в «очорненні радянської дійсності».
Не випадково ж Микола Іванович приділяв цьому болючому питанню так багато уваги у своїх записниках (їх упорядкував Василь Бондар і оприлюднив у журналі «Вежа» (24–28 числа за 2009–2011 роки). Тож у «Записних книжках» Миколи Кравчука, зокрема, читаємо:
«Нас, (прихильників) носіїв «селянської» теми, вічно обвинувачують у збоченні до анахронізму, хуторянства і всілякого консерватизму. Може, й виглядаємо ми так на тлі всемогутньої цивілізації, тенденції до урбанізму, але коли врахувати, що люди при цій тенденції, віддаляючись від благотворного впливу природи, її простоти й таїни, стають більш утилітарними раціоналістами, біднішають на безпосередність та щирість, то так звана «селянська» література з її анахронізмом побуту й дитинності психології є вічним нагадуванням, що люди ще мусять прийти до природи (і не лише з боку атомного кільця)». (14.04.69).
«Драматизм в нашій літературі. Дехто схильний бачити саме в драматичному «очорнення» нашої дійсності, забуваючи, що через драматичну напругу твору розкривається тема (проблема), герой та й сила таланту автора. Саме через драматичну загостреність почувань, думок, вчинків розкриваються в усій повноті характери». (Червень 1971 року).
 
Про те ж саме писав і Іван Драч у своєму вірші «Перо»:
 
Перо, мій скальпелю вогненний,
Ти мій жорстокий лиходій,
Мій дикий поклик цілоденний,
Первоцвіт мій, перволюб мій!
 
Нам розпинати дні ці карі
До серцевини, до зорі,
Куди не дійдуть яничари
В облудній словоблудній грі,
 
Дні полохливі і невтішні,
І лаконічні, точні дні,
І дні, мов глечики з Опішні,
Протяті шпагами вогнів,
 
І дні, яким нема відради,
І виноградні, теплі дні,
Де тихо сплять старі досади,
Зіщулившись, на самім дні.
 
Дні променисто легковажні,
Горбаті дні, мозільні дні,
І дні чеснот, і дні продажні,
Яким солона кров зрідні.
 
Перо – це наша спільна доля
Все обійти і все знайти,
Аж поки в головах тополя
Не прошумить за два хрести.
 
З Іваном Драчем мене познайомив у Києві поет Віктор Терен у лютому 1981 року, якраз перед моїм першим поетичним вечором у Спілці письменників України. Іван Федорович і головував на тому вечорі. А я страшенно хвилювався, бо мій вечір вів один із найвідоміших українських поетів і один із найбільших моїх літературних учителів: я вчився на таких його віршах, як «Дві сестри», «Слово», «Крила», «Зелена брама», «Дзвони», «Народ», «Василеві Симоненку», «Лист до калини»… Його ж вірш «Перо» – це взагалі маніфест для кожного поета!
Після цього ми не раз бачилися і в Києві, і в Тетієві, куди Іван Федорович часто заїжджав по дорозі до рідних Теліжинців. Тоді до редакції обов’язково приходив Микола Іванович і ми довго говорили про літературу й про все на світі (в основному, звичайно, говорили старші, мудріші, а я більше слухав і мотав на вус). От влітку 1984 року наш фотокореспондент Віталій Архипович Середа і сфотографував нас утрьох у кабінеті редактора (вже тепер це давнє фото дуже гарно опрацювала дизайнер Катерина Міщук).
Мені ця фотографія завжди нагадувала картину Василя Перова «Мисливці на привалі». Пам’ятаєте? Там один мисливець щось натхненно розповідає, явно перебільшуючи, другий із захопленням його слухає, а третій почісує себе за вухом і думає: «Оце заливає гусара…» То це Іван Федорович щось розповідає, Микола Іванович уважно слухає, а я тільки посміхаюся, бо я ще початківець – мені належить лише посміхатися і чемно слухати старших… Ось так ми і вийшли: три мисливці… за Словом! Два старші – вже давно усіма знані, маститі, досвідчені письменники, відомі далеко за межами України, і один – ще зовсім молодий і майже нікому не відомий…
Хоча… я також уже полював на Слово і серйозно задумувався над тим, яким повинно бути письменницьке перо: якраз того далекого 1984 року вийшла моя перша поетична збірка «Калинова сопілка» (після її появи Іван Федорович Драч і написав мені рекомендацію до Спілки письменників), а в тій збірці був і вірш «Балада про білого ворона»:
 
Гей, від жнив до жнив
білий ворон жив!
Тільки доля що – борозна:
повела в поля та й присипала –
і не та уже білизна…
 
А куди не глянь,
а куди не кинь –
всі однакові, всі – руді.
Тільки він один,
наче білий кінь
посеред боліт,
у біді:
там не сядь – не ляж,
там не йди – не стій,
з тим не знайся, з тим не ходи!
І не радий був білизні отій
білий ворон той молодий.
 
І здалось йому, що прикутий він,
як земля ото до осі,
до тих білих крил!..
І не стало сил –
захотілось буть як усі…
 
За всіма літав –
розгубив літа!
А коли вернув із доріг:
поле зоране…
Що ж ти, вороне,
білизни тії не вберіг?!
 
Чи вона тобі – як сльоза журбі?
Чи вона тобі –
як сама жура?
Білизна!
Вона
тільки раз дана.
Білизна душі
і пера.
 
Давно це було.
Минулися наші незабутні зустрічі і довірчі розмови. І ось уже в пам’яті спливає, як на зустрічі з читачами Микола Іванович зі сльозами на очах читає вірш Івана Драча «Поховайте мене в Теліжинцях»:
 
Поховайте мене в Теліжинцях,
Де так пахне безсмертям трава,
Де ліси, мов списи, гороїжаться
І де Роська, мій Стікс, проплива.
 
Поховайте мене в Теліжинцях –
Не люблю я пихатих столиць.
У Теліжинцях сонечко ніжиться
В сяйві юних дівочих лиць.
 
У Теліжинцях світ мені тулиться,
Смак води і дотепність дядьків.
Кожна пташка, кожнісінька вулиця
Мене прагне вже сто віків.
 
Мчать ракети, теліги теліжаться.
Пропаде все у землю сиру.
Поховайте мене в Теліжинцях –
Там ніколи я не помру…
 
Немає вже ні Миколи Івановича, ні Івана Федоровича. Вони вже відполювали за Словом і спочивають на своєму вічному привалі. Микола Кравчук – у Тетієві. Іван Драч – у рідних Теліжинцях, як і заповідав у своєму дивовижно-щемливому вірші багато років тому.
А я дивлюся на це фото і зринають вони у моїй пам’яті безстрашними і працьовитими – якраз такими, якими і хотів би, напевно, бачити їх у своїх могутніх руках наш всемогутній Творець – Господь Бог…
 
 
«Українська літературна газета» №20 (260) 11 жовтня 2019

Прокоментуєте?