Кажуть, що для того,
аби по-справжньому пізнати душу поета, треба побувати там, де він народився.
Тут, у селі Пісках, на батьківщині видатного Павла Тичини, мені пригадувалися
його безсмертні рядки та строфи, і чомусь найперше – саме оце:
Блакить мою душу
обвіяла,
Душа моя сонця
намріяла,
Душа причастилася
кротості трав.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
“Добридень!” – я світу
сказав.
Ось він – цей світ, з яким привітався юний Тичина, цей
вільний простір від обрію до обрію, це високе безкрає небо з сонцем, що його
намріяла бентежна поетова душа. Не полишає враження, ніби вона нікуди не
відлетіла, ні в які засвіти, а навічно поселилася в Пісках і сьогодні, цієї
лагідної вересневої пори, грає на струнах улюблених поетових арф, а ми слухаємо
вічну музику його божественного слова, в якому геніально поєдналися звуки,
барви, настрої…
А почався цей день з офіційного урочистого погашення
іменного конверта й іменної марки, випущених Державним підприємством зв’язку
“Укрпошта” з нагоди 120-річчя від дня народження великого сина України.
Церемонія відбулася в столичному музеї Павла Григоровича Тичини. У ній взяли
участь Герой України, голова українського Фонду культури, академік Борис
Олійник, директор музею Тетяна Сосновська, працівники “Укрпошти”. Далі на
численний гурт киян чекала дорога в Піски, де їх зустрічали односельці автора
неперевершених “Сонячних кларнетів” – школярі й учителі, представники місцевої
влади. Було покладено квіти до пам’ятника поета, на могили його батька й
матері, до підніжжя меморіалу жертв Голодомору та загиблим у найстрашнішій із
воєн, що їх знало людство. Ніколи не зітреться з людської пам’яті непоправна
трагедія: у листопаді 1942-го фашистські окупанти спалили Піски дотла, загинуло
понад 800 жителів села.
Біля школи імені Тичини, що її було збудовано в повоєнні
роки завдяки клопотанням Павла Григоровича, теплим словом гостей привітали учні
та її директор Валентина Миколаївна Хоменко, яка розповіла, як свято шанують
пісківчани ім’я свого великого односельця. Борис Ілліч Олійник у своєму виступі
наголосив на послідовній україноцентричності Тичининого світогляду: попри всі
нашарування тодішньої системи він через усе життя проніс невгасиму любов до
України, високо підніс її авторитет поетичними зразками світового рівня. “Україна
щаслива тим, що має безсмертного співця Павла Тичину, а Тичина був щасливий
тим, що народився українцем”, – підкреслив поет-академік.
Як зауважила Тетяна Сосновська, не часто у Пісках буває така
представницька делегація. Серед прибулих – родичі Павла Григоровича,
письменники Микола Сом, Ніна Гнатюк, Дмитро Іванов, Петро Засенко, Всеволод
Ткаченко, Михайло Василенко, художник Валерій Франчук, журналістка Емма Бабчук,
артист Євген Нищук, поет і кобзар Ярослав Чорногуз. Особливо зворушливим стало
прибуття в Піски великої групи учнів столичної школи № 191, що носить ім’я
Павла Тичини. Вони швидко знайшли спільну мову з місцевими однолітками,
обмінялись адресами, виявили невдаване зацікавлення під час екскурсії до
меморіальної хати та сільського музею великого пісківчанина.
Письменники з Києва провели Тичининський урок у всіх класах
школи, поділилися своїми враженнями від перебування на святій землі, що дала
світові генія, прочитали власні вірші. А насамкінець на шкільному подвір’ї було
висаджено трояндову алею й біля кожного з тридцяти кущів встановлено іменну
табличку з прізвищем того, хто його посадив.
Організатором і душею всього дійства, що відбувалося в день
пам’яті Павла Григоровича, була Тетяна Вікторівна Сосновська. Бачачи її
старання, а також те, з яким благоговінням бережуть пам’ять про свого великого
земляка його нащадки-односельці, переймаєшся беззастережною вірою: у Піски
ніколи не заросте народна стежка. А отже, і їм, і Поетові судилося безсмертя.