“Трохи про Миколу” (Спогади Олександри Білинкевич-Вінграновської)

“Українська літературна газета”, ч. 7 (375), липень 2025

Продовження. Почпаток див.: “Трохи про Миколу” (Спогади Олександри Білинкевич-Вінграновської) – Litgazeta.com.ua

* * *

Щодо автобіографічности у творчости Вінграновського. У шкільних і студентських зошитах багато присвят конкретним жінкам і це, як сам казав, було «правильно». Потім, уже ближче до сорока, від таких присвят відмовився, і, як завжди, не пояснював чому. Віддавав належне конкретному поштовху, але й дивувався, як можна не розуміти, що Поезія — стан його власної душі, яку може «понести» так, що невідомо, за кого чи за що вона зачепиться через рядок.

Перебираючи архів Миколи, я знайшла його рукою записаний вірш «Вас так ніхто не любить…». Заголовок цього вірша був «Україні».

А про те, що вірш «Я сів не в той літак» не був навіяний конкретною жінкою (як переконаний дехто навіть з ближчого його оточення) казав мені Микола сам: «І взагалі не про жінку там мова».

Відносно прозових творів, то навіть причетні до літературного процесу люди розпитували, чи він насправді ходив у дитинстві на базар купувати корівку («Первінка»), чи був у нього човник («Літо на Десні»), як і де купував свою кобилку («Манюня»). На такі запитання Микола притишено, по-змовницькому, широко усміхаючись, відповідав: «Це все я придумав». Хоч було воєнне дитинство («Первінка»), поїздки на Десну («Літо на Десні»), знімався фільм «Дума про Британку» (повість «У глибині дощів»). Найбільше було варіантів походження кобилки Манюні («Манюня»): виграв конячку в карти, отримав подарунок від директора кінного заводу, купив у циганів (цей варіант і залишився в повісті). Насправді така конячка була у Миколиної двоюрідної сестри, яка жила в селі Кримці; сестра була дояркою, їздила на ферму возиком, запряженим кобилкою, і та кобилка зовсім не називалася Манюнею. Микола чи не один тільки раз вибрався тим возиком у лісосмугу, і, як виявилося, цього було достатньо для «Манюні».

Микола Вінграновський і Леонід Талалай

* * *

За нагоди, але все ж таки нерідко, казав: «Але ж я маю професію», бо закінчив Московський інститут кінематографії. Знявся в чотирьох художніх фільмах, сам зняв чотири художні й вісім документальних фільмів. Про свої ролі в художніх фільмах не згадував, хіба що про Івана Орлюка, бо це був Довженків герой, і Микола був дуже щасливий у пору своєї молодости. Хоч і тоді, знімаючись у «Повісті полум’яних літ», мало думав про своє кінематографічне майбутнє.

Дуже хотів мати вдома свій фільм «Дума про Британку», але стрічки не виявилося на студії у Києві. Недавно ми дізналися, що фільм є в архіві в Бєлих Столбах, під Москвою, куди потрапляло все, що робилося тоді в кіно. Але той варіант «Думи про Британку» широкоформатний, і апаратури, щоб перевести в формат, придатний для демонстрації фільму, зараз немає.

Микола планував зробити серію документальних фільмів про історію України на основі своєї маленької книжечки «14 столиць України». Ця тоненька книжечка виходила друком тричі (раз румунською мовою) в Києві та в Одесі за сприяння Миколиних товаришів. Перші три фільми «Чигирин — столиця Богдана Хмельницького», «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи», «Галич — столиця князя Данила Галицького» були створені на Укркінохроніці, 1994 — 1995 р.р. Для створення фільму «Гетьман Сагайдачний» було засновано «Фонд 14 столиць України», зареєстрований, зі своєю печаткою і бухгалтером. На фільм «Гетьман Сагайдачний» кошти виділив фонд «Відродження». А потім Микола задумав розіслати по всьому світі в українські осередки листи-звернення про подальше фінансування його плану. Адреси таких осередків надав Миколин приятель, нині покійний, письменник Володимир Біляїв, що жив у США. Ми розіслали близько 300 таких листів-звернень. Друкувалося те звернення і в одній українській газеті у США. Відгуків було не більше п’яти (ті листи збереглися), а між ними лист, найдорожчий Миколі, від старенької українки з Нової Зеландії із побажанням успіхів у праці та із загорнутими в копіювальний папір (щоб не просвічувались дорогою) десятьма новозеландськими доларами.

Із задуманих чотирнадцяти документальних фільмів про історію України він встиг зробити ці чотири.

Микола любив свій документальний фільм «О. Довженко 1941-1944 рр.», яким вшанував пам’ять свого вчителя до його 100-річчя від дня народження. В цій картині він на зоровий ряд Довженкових кадрів з фільму «Україна в вогні» поклав текст із щоденника Олександра Петровича 1941-1945рр.

* * *

Він любив невелике товариство, любив бути в центрі уваги. Тоді розповідав, вигадував, випробовував свої фантазії на слухачах, «гуляв зі словом». Волів мати таке товариство у себе вдома. Можу сказати, що в гості не дуже й любив ходити. А вдома під рукою завжди було щось свіжонаписане і була нагода прочитати це вголос і побачити очі слухачів.

Допускаю, що певних людей Микола міг дратувати. Навіть можу здогадуватися чим. І якщо таке роздратування виникало на побутовому рівні чи рефлекторно, то можна було таких людей зрозуміти. Але коли чиєсь несприйняття виникало через нестримне буяння Миколиної уяви, розкошування словом, чи тому, що тему розмов завжди задавав він — тоді що? Не виключав Микола можливих закидів щодо історичної документальности у «Наливайкові». Перед тим, як сісти за «Наливайка», вивчив історичні джерела, що були доступні йому. Знав зброю тих часів, одяг селян, української шляхти, польських вельмож, козацького і польського війська, ландскнехтів і пікінерів. Зберігся аркушик, який прислав йому хтось мені невідомий, де чітко розписано не тільки склад пороху для гармат козацьких часів, але і як козаки ним користувалися. Він «намацував» події, сам казав, що переходив разом зі своїми героями всі їхні дороги, поля, ліси, брав участь у всіх битвах. А коли написав останню битву, щасливо сказав: «Усе. Маю». До свого роману ставився як до живого організму, в якому все було для нього однаково важливе. В тому числі й малинова брошка під підборіддям Жолкевського, і внутрішні монологи Куріпочки — коника Петра Жбура.

Він виписував «Наливайка» так, як художник картину, а не як ілюстрацію до історичних текстів, не як підручник з історії. Постать Наливайка, його оточення — людей, коней, верблюдів, різну живу дрібноту — писав із великою любов’ю, весело і гордо.

* * *

Десь зі середини травня і до жовтня, і так з року в рік, у домі починалися розмови про мандри. Називати це мандрами було б неправильно, бо виїжджаючи з наметом на берег Росі чи Десни, він там і залишався. Місце для його «бази» вибиралося дуже вимогливо, з урахуванням усяких деталей, і не тільки пейзажних. Наймилішими були йому місця на Росі, поблизу сіл Яблунівки, Шкарівки, Трушків, а на Десні — біля Лутави, Біликів, Новобільського. В котрійсь остаточно облюбованій місцині ставився намет, перш за все як знак чиєїсь присутности, бо сам Микола у ньому рідко перебував, а в чорному спальному мішку спав хтось із товаришів-гостей. Сам Микола спав чи лежав під деревом на вивернутому кожусі, босий, з кросівками біля кожуха. Дощик (хіба що дощ) не заважав йому. Лежав і командував: кому нести воду на юшку, кому збирати хмиз, а кому закидати вудки. Лежав, командував і все, що було далеко від нього, і те, що ближче, коло кожуха, розглядав. Вихоплював оком найдрібніше населення у траві, крилате у повітрі.

Залишався на березі при наметі переважно сам, хоча місцеві люди любили приходити до нього в гості; приносили питну воду, свіже чи кисле молоко, домашні харчі. І говорили, говорили. Микола вмів не тільки розповідати. Умів слухати, іноді «провокував» гостя на розповідь, щоб потім, уже вдома тим почутим перейматися і думати, як допомогти. Іноді хтось із гостей залишався в наметі ночувати, бо сам Микола потім зізнавався, що ночами над річкою самому йому бувало незатишно.

З більш віддалених поїздок то були Буковина, Карпати. І ці поїздки описали у своїх спогадах Роман Дідула і Мирослав Лазарук. Гори Микола любив, але степи йому були миліші.

Кожного року їздив до своїх рідних, у Кумари, Кримку, Первомайськ. Там зупинявся у Мами, потім у молодшого брата Аліка, а як не стало Мами і брата — у сестри Гелі.

У мандрах я участі не брала, бо, як казав Микола: «Ходила на службу в лікарню». Про мандри знаю з його розповідей, розповідей його товаришів і доуявляю з тих фотознімків, які там робилися. А от збори в поїздки відбувалися на моїх очах, були не менш мальовничі, й варто про них теж згадати.

Дуже поважно збирався Микола у свої виправи і, як казав його товариш по мандрах, він же водій машини, Іван Павлович Дуля, «конкретно». Готувалося усе заздалегідь. Починалося з вивчення географічних карт (вдома є карти всіх областей України). Микола вивчав карту, разом з Іваном Павловичем визначав маршрут, складав карту-меню (на кожну конкретну поїздку іншу), де враховувалося усе: від спецій на юшку, олії і борошна на смажену рибу, цератової скатертини (що не завжди й застелялася, бо складена вдома, такою ж поверталася назад) до різноманітних засобів від комарів.

Любив свої виправи, клунки, кошики, що ставилися спершу в хатньому коридорі, потім виносилися в коридор до ліфта, потім «акуратно» (це слово любив, воно в нього виходило за межі вузького значення) заносилися до ліфта й нарешті — до машини. По дорозі до вибраного «місця» машина обов’язково зупинялася біля магазину (завжди біля одного і того самого) чи базару, щоб докупити свіжої підчеревини і, очевидно, ще дечого. В одній такій поїздці Іван Павлович залишив Миколу в машині, сам пішов на закупи а, повернувшись, побачив, що нема передніх знаків. Виявилося, в тому місці паркування було заборонене, тому міліціонер спокійно і не за дві хвилини зняв номери. Микола на дії міліціонера не реагував, не цікавився, як казав Іван Павлович, «в чьом дєло». А той міліціонер теж був «здоровий нервово», бо хоч бачив, що в машині хтось сидить, чинив своє покарання безсловесно і спокійно. В цій ситуації вони обидва повелися незворушно. На луки машина вже доїжджала без номерів.

Рідко з якої поїздки він не привозив сито або віник. Одного разу такий віник з’явився навіть з поїздки до Азербайджану. А була ще й мітла з березових гілочок, якою працюють двірники. Бо на узбіччі доріг багато ж всякого товару продавалося…

Так само, як любив вирушати «з наметом», так же любив Микола повертатися додому, до свого, як він казав, «домашнього намету». Наш балкон-лоджія після ремонту перетворився на маленьку кімнатку, став утепленим, заскленим, з побіленими стінами. І Микола назвав цю кімнатку «домашнім наметом». Тому всі, хто приходив, знали, що це і є «домашній намет». Там було широке вікно, а навпроти вікна ліжко. І якщо лежати на лівому боці з лівою рукою під лівою щокою, то можна було у вікні бачити небо. За тим вікном для нього щось постійно відбувалося.

* * *

Як можна написати про Миколу в побуті, коли, мабуть, усі митці у побуті однакові (за винятком жінки-творця, яка мусить, чи «мусила» в минулому, бо часи міняються, дбати про побут). Сказати, що Микола в побуті був безпорадний, означає сказати неточно й замало. Я собі таку ситуацію полегшила, пояснивши (собі ж), що таке невтручання чоловіка в домашній клопіт пов’язане з відсутністю у нього тих рецепторів, які побут бачать — і то у нього від народження (найбільшою мірою), а потім — уже й через атрофію їх як незапотребуваних. Таким чином, у нас усе стало на свої місця. Видно було, що багатьох звичайних речей Микола просто не бачить, вони для нього не існують. А в тих випадках, коли щось «брав» на себе, то обов’язково це вимальовувалося у нього в цілі сюжети.

Так було, коли спекотного червня задумав везти великий ящик полуниць із Коломиї знайомим у гори, у Верховину, бо розумів, що в червні полуниць у горах іще не буде. Добирався автобусом разом із ящиком ягід мало не на колінах, то й приїхав у Карпати з мокрою червоною кашею.

Так сталося зі збиранням груздів у зливу в лісі під Коломиєю. Ми вийшли на білу від груздів галявину, кошиків не вистачало, тому «на тару» пішли й болонієві плащі. Мокрі до нитки ми сідали в автобус із такою силою-силенною груздів, що Миколі «довелося» ще дорогою в автобусі планувати, кому з сусідів у Коломиї, у Львові, у Києві вони дістануться. Але до Львова і Києва ми їх не довезли, бо затрималися в Коломиї, тому близькі й дальші коломийські сусіди мали їх на подарунок.

Або таке. Коли наш чималенький балкон був іще балконом, а не «наметом», як після ремонту, то можна було спертися на високе поруччя й дивитися-бачити наше заасфальтоване подвір’я. На тому подвір’ї Микола побачив веселого і, як нам здалося, не дуже розумного песика. Одного разу господар того собачки повівся з ним досить суворо, бо нерозумна тваринка своїми кігтями дряпнула господареве авто. Цю картинку разом з Миколою бачила наша племінниця, і вона заступилася за «потерпілого» перед її господарем. Той дуже, як на його думку, арґументовано відповів: «Моя собачка, что хочу, то і дєлаю». Така відповідь породила в нас удома версію: куплений був той собачка не за малі гроші, як дуже породистий, а потім підростаючи ставав дворовим песиком, тому господар виливав на ньому свою кривду чи жаль за тим, що його мрія не здійснилася. Не знаю, як називав того собачку господар, але у нас вдома Микола назвав його Султанчиком. Султанчик, то й Султанчик, бігає по асфальту — хай бігає. Аж одного разу пролунала Миколина вимога: «Постели тут, на балконі, ось у тому куточку, кожуха (це для мого виконання) і принеси Султанчика, бо він буде жити тут у нас, на балконі (це наказ для племінниці). На моє зауваження, що взагалі-то псів треба вигулювати і не один раз на добу, Микола відповів: «А що, хіба тобі буде важко?». Тобто, відразу мало бути всім зрозуміло, що дбатиме про собачку не він. Такі Миколині накази у нас вдома неодмінно виконувалися. Таким чином Султанчик з’явився на балконі, біля кожуха. Біля кожуха, а не на ньому, бо весь час благально скавчав при балконних дверях, володіти балконом і кожухом не хотів. Того ж вечора Султанчика було віднесено знову на подвір’я до його першого господаря. А потім виявилося, що Султанчика господар дуже любив, не обмежував його місце у великій квартирі, й згодом із нього виріс розумний пес.

(Закінчення буде)

Олександра Білинкевич-Вінграновська

(† 21 березня 2011)

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.