Третя світова: як це було…

200

Є в Канаді
українці, відомі цілій державі, – політики, юристи, спортсмени… Герой цього
нарису є знаним не менше, хоч був він лише власником маленького готелю з
рестораном. Звичайним підприємцем, яких тут сотні тисяч. І – незвичайним…

А
славу, тяжку для цієї людини і благословенну для української справи, йому
створили своїми специфічними засобами специфічні люди з тих дуже відповідальних
московських кабінетів, де одержують зарплату за здійснення стратегічних
задумів.


За рік перед тим, як розпочати свої смертоносні дії проти мене, – розповідає
Дмитро Куп’як, – вони затероризували у Вінніпеґу двох прибалтів, здається,
естонців. Один запустив у гаражі двигун свого авта і задушився, а другий
повісився… І вороги думали: ага! ми теперка по українцях ударимо. І якщо буде
такий самий успіх, що й у Вінніпеґу, – затюкають їхню «діяспору», ніхто вже на
Заході не зважатиме на її голосіння. Ось тоді вони взяли на мушку мене. І
почалося!..

Відчуваю,
що мушу тут перервати оповідь. Щоби… помолитися. Помолитися, щоб з Божою
поміччю розповісти про велику долю, про пережите, якого вистачило б з надтом на
десятьох. Помолитися, щоб були прихильними читачі. Адже старші з них, можливо,
пам’ятають, що писалося про Дмитра Куп’яка в «Известиях», «Крокодиле», «Перці»,
«Вістях з України», звичайно ж, у «Правде». Одні лише заголовки тих публікацій
чого варті: «Убийцы дают интервью», «Ресторатор-людоїд», «Тягне ката на
депутата»… Я хочу помолитися про зрозуміння, тому що розповім людям про члена
ОУН, якою і нині лякають, про вельми нерядового вояка УПА – керівника СБ (тобто
служби безпеки повстанців) на теренах Золочівщини. Мушу молитися, бо в тій
«лісовій війні» Д. Куп’як воював не символічно, не при конях десь був і не в
оркестрі… Він мав зброю і діяв нею, йому підлягало багато нижчих за рангом
людей, він діставав поранення в боях, виривався з оточень, застосовував зброю
проти стукачів і провокаторів, які діяли за завданням НКВД…

Хочу
помолитися, бо знаю добрих людей, які постраждали «на Західній» від УПА,
точніше, як їм здавалося, що від УПА (той же Д. Куп’як розповідав про безліч
випадків, коли він або його побратими викривали енкаведистів, що вдавали з себе
«бандерівців», проливали кров мирних людей з метою компрометації повстанців), –
помолитися з надією, що, прочитавши цю оповідь, вони подивляться на Куп’яка як
на людину, тепер дуже зрозумілу для них, людину, яка пішла одного дня проти
урагану погроз, неправди, провокацій і знала: якщо зламається – чорна тінь
упаде на все українство, на саму українську мрію.

Тож
– з Богом.

 

23 жовтня 1964 року до готелю «Мейфер Інн» у Торонто влетів цілий натовп збуджених
канадських репортерів. «Ви вбивали дітей в Україні? Ви вбивали жінок?..», –
посипалися з порогу запитання. Ця несподівана атака нагадувала Д. Куп’якові
жахливий сон.

Один
з журналістів прочитав уголос телеграму, в якій мовилося, що радянський уряд
переслав канадському представникові в Лондоні, панові Дж. Дрю, ноту з вимогою
видати в руки московській владі Д. Куп’яка, який переховується в Канаді, за
злочини під час і після війни на території України, де він, мовляв, убивав
жінок і дітей…

Дмитро
зрозумів: це початок неймовірних випробувань, бо силаё що посунула проти нього,
жартувати не любить.

Чи був готовим
до психологічних тортур, до нескінченних небезпек, до стану облоги, зрештою, до
очікування офіційного рішення у цій справі Дмитро Куп’як? І ким, власне, він
був, цей «ресторатор-людоїд»?

Від
другої половини 30-х Дмитро – член таємної патріотичної організації ОУН, що
заіснувала як антитеза поліційно-терористичній політиці тодішньої Польщі,
спрямованій на пригноблення, деморалізацію та асиміляцію українського народу,
який, живучи на своїй рідній землі, перебував під владою чужої держави. Привели
юнака до організації всі ті численні кривди, що їх зазнавали від режиму, від
польських шовіністів його сім’я, він сам, його земляки. Привело й плекане з
раннього дитинства, з зеленочку, національне самоусвідомлення. Дмитро пам’ятає,
як, бувало, батько, дивлячись на нього, радше всерйоз ніж жартома говорив: «У
мене єдиний українець у хаті!..» Сенс батькових слів у тому, що Дмитро
народився на шостий день після проголошення Західно-Української Народної
Республіки. Д. Куп’як наголошує: «Той факт, що я народився вільною людиною у
незалежній Українській державі, вплинув на кристалізацію мого характеру і
вироблення світогляду».

За
свої патріотичні переконання Д. Куп’як зазнав мордування у польських тюрмах, де
було страчено багато українських патріотів і звідки вирвався лише завдяки
початку ІІ світової війни… Побачив невдовзі ті «блага», що їх принесли в
Західну Україну сталінські сатрапи. Тривалий час на Дмитра чинився спершу
витончено-софістичний, далі – брутальний тиск, аби присилити вступити до
комсомолу. Дмитро розумів, що якби туди пішов він, який мав серед ровесників
значний авторитет, – багато інших, менш стійких, могло б рушити слідом… І тому
опирався, скільки було змоги. Та коли таким упертим по-справжньому зацікавилося
НКВД, і, зрештою, по нього прийшли на працю, – Куп’як прослизнув у тих
специфічних людей поміж пальцями й розпочав своє підпільне життя, включившись у
боротьбу ОУН. У цей час енкаведисти заарештували його брата Михайла, після
місяця тортур він повернувся фізично знищеною людиною, а стрівшись потайки з
Дмитром, передав йому дві гранати, щиро порадивши: «У безвихідному становищі не
завагайся витягнути запобіжник. Це набагато легше, ніж зносити мордування в
їхній катівні».

Катовано
було не лише вибраних – цілий народ. НКВД «наводило порядок». Розпочалися
депортаці…

 

З книжки Д. Куп’яка «Спогади нерозстріляного» (Торонто–Нью-Йорк, 1991 р.):

«У
ніч на 22 травня енкаведисти з допомогою сільських десятників – Гершка Каравана
та Івана Зєрського – обступили наше господарство, а чотири з них вдерлися до
хати, розбивши двері. Стероризовані таким брутальним вломом садистів, батьки з
панікою почали збиратись і виносити найцінніші речі на двір, де вже чекала на
них тягарова машина. Побачивши кілька клунків біля машини, командир наказав:
«Досить, час виїжджати!» Мама в розпуці вертається в хату, щоб взяти з собою
образ Матері Божої неустаючої помочі, яким дуже дорожила. Це був той образ,
яким її мама благословила моїх батьків до шлюбу. Вийшовши на подвір’я з
образом, мама впала на коліна, просячи свого чоловіка і невістку зробити те
саме, щоб востаннє помолитися Богові на своїй рідній землі, побачивши, може,
вперше, віками усталений звичай в Україні (прощання з рідною землею), незнаний
на хамській і суворій Московщині, енкаведист спересердя прикладом рушниці
вибиває образ з рук мами і сильним ударом чобота копає клячучу маму в бік. Тато
з усієї сили відштовхнув садиста від мами, проказуючи: «За що б’єш немічну
жінку, гаде?» Кілька ударів прикладами по голові – й тато упав непритомний.
Облитого кров’ю садисти кинули непритомного тата до кузова машини, а потім
братову і маму, яка все ж таки встигла вхопити розбитий образ Богоматері. До
сусідів, які спостерігали цю невимовну трагедію з-за паркану, мама при гуркоті
двигуна закричала: «Перекажіть нашим дітям, що ви бачили. Моліться Богу за
нас!» Це були її останні слова. Так прощалися мої батьки з рідною хатою, яку в
поті чола самі побудували в 1912 році. Тато замерз при вирубуванні дерева зимою
в 1942 році, а мама вмерла в 1947 році на Сибіру… В 1944 році, на початку
другої окупації західно-українських земель совєтами, мамина сестра Параня одержала
від мами листа. Мама писала: «Тут дуже багато наших односельчан разом з дітьми.
Але я радію, що мої голуби там, де їм потрібно».

 

Тим фактично
мати благословляла синів на їхню боротьбу в УПА за Україну. Це військо було
організовано у відповідь на звірства фашистів проти українського народу,
провокації з боку західного сусіда й перед загрозою повернення енкаведистських
катів, на руках яких уже була кров тисяч галичан.

– Деякі противники УПА (про яких я у своїй книжці згадую,
не сварю їх, не хочу сіяти розбрату – ми ж усе-таки один народ) кажуть, що,
мовляв, задурно згинуло так багато нашої молоді, – провадить далі Д. Куп’як. –
Неправда, не задурно. Та молодь полягла, щоб наступні покоління нарешті почали
жити по-людськи – у власній державі… УПА – то була всенародна боротьба, а не
якісь окремі молоді фанатики. Один лише приклад (а їх сила-силенна). Восени
44-го облава в селі, а двоє зв’язкових УПА, які щойно туди прийшли, про це не
знали. По них відкрито вогонь, вони перебігли через чийсь двір, за стодолою
перебралися до сусіда, в якого був викопаний бункер. Господиня, яка терла на
подвір’ї коноплі, й господар, який ладнав борони, це, звичайно, бачили (і про
бункер знали). Поруч бавилися діти… Аж тут з’являються енкаведисти: «Де
бандити?» Жінка: «Не бачила, не знаю…» Вони ставлять її чоловіка під стінку й
питають те саме. Він каже, що нікого не бачив. Дають автоматну чергу в нього
над головою – повторює, що не бачив. Наступною чергою його вбивають, діти
падають на скривавленого тата, плачуть. Тоді під стінку ставлять господиню: «Де
бандити?» Жінка бачить двох дітей, замазаних батьковою кров’ю, та вона все-таки
повторює, що нічого не знає. Їй стріляють вище голови, але хтось каже: «Брось,
она тебе и так ничего не скажет, их надо всех, бандеровскую сволочь!..» Ви
розумієте, яка жертва тієї жінки, яка жертва… Вона знає, що коли її застрелять,
двоє малих лишаться сиротами, і в тій нелюдській системі пропадуть… То не була
ця боротьба народною?

…Як
уже мовилося, Д. Куп’як очолював службу безпеки УПА на Золочівщині. Він згадує,
зокрема:


Провід доручив мені 1943 року створити потужну групу охорони, щоб забезпечувати
безперешкодність пересування вищого керівництва чи людей, які виконували
важливі доручення. Рівночасно ми мали слідкувати за німецькою і московською
агентурою, якої дуже багато насилалося на наші терени. Не раз доводилося
викривати і поодиноких агентів, і цілі зграї енкаведистів, що діяли нібито, як
сотні УПА… Згодом, 1969-го, у селі Красному, Буського району було проведено
голосний судовий процес, у дусі відомих процесів 1930-х років, метою якого було
проголосити на ввесь світ: Д. Куп’як ніякий не патріот, а бандит, який дбав
лише про наживу. Для цього було брутально їхніми відомими методами оброблено
свідків – і ті, бідолахи, «свідчили» про все те, чим я, начальник групи, не
займався: мав інші проблеми й інші обов’язки… І невипадково канадська урядова
Комісія Дешена, дуже пильно розглянувши мою справу, пасквілі московського уряду
і явні лжесвідчення, – не знайшла підстав визнати мене за злочинця. Мушу вам
сказати: серед членів ОУН узагалі шукати злочинців важко. Переважно це були
люди великої жертовності, абсолютного самозречення, кришталевої чесності.
Злодіїв, п’яниць і бабіїв там бути не могло… Одного разу я… бив брата. Так,
так. Ще з кількома хлопцями він ходив кудись на завдання, і під час вечері
якісь там господарі умовили їх вихилити по чарочці. Коли я про те дізнався,
хлопці одержали в мене по десять… ломакою… А Михайло, щоб люди не мали підстав
запідозрити з мого боку найменшої поблажки до рідного брата, – одержав двадцять
п’ять.

Життєвий
шлях Д. Куп’яка є вельми багатим на несподівані повороти долі, цікаві колізії.
Безсилий бодай перелічити їх усі в цьому нарисі, не можу не згадати, приміром,
такого відтинку біографії цієї людини… По війні Д. Куп’як був висланий Проводом
до Польщі. Настільки досконало володів польською мовою, настільки зумів стати
«своїм», що (важко повірити, але факт) був вибраний там секретарем
соціалістичної партії. Йому надали персональне авто і мали видати револьвер,
бо, мовляв, можуть напасти бандерівці, а вони ж – озброєні… Проте видати
револьвера не встигли: бандерівці вирішили, що Куп’якові вже час перейти на
Захід.

…Замолоду
він так палав національним відродженням, Україною, що часом мріяв загинути від
рук гнобителів – аби односельці, ровесники перейнялися прикладом офірування
себе, свого життя рідному народові. Загинути міг сотні разів – з таким
фанатизмом ліз у пащу смерті, лицем до лиця сходився з гестапівцями та
енкаведистами.

Проте
доля навіщось зберегла цю людину… Щось ще дуже-дуже важливе було призначено їй
звершити.

 

– Тим репортерам 23 жовтня 1964 року я
міг сказати, що все це дурниці, нічого не знаю, ідіть собі, хлопці, геть – і
все. Але!.. Ще як я виходив з України, я вже тоді думав: коли я поясню бодай
десятьом чужинцям, хто ми і чому боремося, – зроблю добру справу… І тому
сказав: «Прошу сідати, панове, ви не на того напали, давайте спокійно за кавою
поговоримо». До речі, читач певно помітив, що Москва чомусь про свої інтереси в
Канаді повідомила не безпосередньо уряду в Оттаві, а канадському представникові
в Лондоні. Що це було, дипломатична незграбність? Ні, бажання одразу поставити
«справу Куп’яка» під юпітери преси, надати цій справі розголосу і сформувати
світову опінію. Паралельно «лондонську ноту» Москви працівники її посольства
передали інформаційному агентству «Рейтер».

Відтак
і відшукали в Торонто Д. Куп’яка голодні на сенсацію журналісти.


Отож запросив я їх до кави, – провадив свою оповідь пан Дмитро. – Подивився я
на них і питаю: «Хлопці, що б ви робили, якби більшовицькі парашутисти
посипалися на Торонто, а з моря субмарини заатакували Канаду?» – «Пішли б
захищати свою землю», – відповідають. «Чи вам треба було б для цього вбивати
дітей?» У відповідь: «Нісенітниця». «Дякую, – кажу. – Ви самі відповіли на своє
запитання». Зі мною погодилися. Після того я почав розповідати про справжню
ситуацію на окупованій Україні. Про її муки – геноцид колонізаторів щодо
українського народу, штучне виморення голодом більше семи мільйонів наших селян
у 1932–33 роках, про винищення інтеліґенції, про масовий терор у Галичині, про
депортації і т. ін.

Не
применшуючи жорстокості тієї боротьби Д. Куп’як розповідав канадським
репортерам, як зі зброєю воював проти окупантів. Слухали його дедалі
прихильніше – історична картина трагедії і боротьби України за волю була для
гостей одкровенням. По чотиригодинній розмові канадські кореспонденти покидали
Д. Куп’яка вже як симпатики цієї людини і справи, за яку вона воювала.

А
в наступні дні в найреспектабельніших виданнях зарясніли статті, в яких
прихильно говорилося про Д. Куп’яка й історію боротьби України за незалежність.
Провокатори дістали грандіозного облизня. Вістка про фальшивку і її
спростування ветераном УПА блискавично поширилася і Канадою, і Сполученими
Штатами, й Європою. До Дмитра звідусіль телефонували, до нього йшли в гості,
щоб засвідчити підтримку. Сталося найважливіше: справжня доля України, яку
всіляко замовчувала, кажучи по-сьогоденному, «інформаційно блокувала» імперія,
– потрапила під оті юпітери преси, була завважена неукраїнською громадськістю.

Тим
часом вирішальне слово було за урядом Канади – віддасть він чи не віддасть Д.
Куп’яка правонаступникам НКВД? Та незабаром міністр зовнішніх справ П. Мартин
зробив заяву, що його уряд відкидає вимогу Совітського Союзу як позбавлену
будь-яких підстав.

Москва,
проте, не вгавала: ще двічі по тому заходжувалася вимагати «выдачи предателя
родины» (Куп’як відповідав зі сторінок газет, що ніколи не був громадянином
імперії-«родіни» і не присягав їй на вірність). Вищезгаданий судовий процес у
Красному, як з’ясувалося, потрібен був у тому нездарному сценарії лише для
того, щоб мати «підстави» зажадати видачі Куп’яка. Усе це виявилося марним,
усе, як хвилі об скелю, розбивалося об стійкість, залізну логіку Дмитра, його
зневагу до режисерів цієї комедії…

Комедії…
Здебільшого, однак, було не до сміху.

Після
того жовтневого дня життя Д. Куп’яка та його дружини Стефанії перетворилося на
тяжку муку, не знати було, які нові випробування принесе кожний новий день. А
були то листи з погрозами і словесним брудом, провокації в ресторані, телефонні
дзвінки до Стефанії: «Ти незабаром будеш удовою… Ми викінчимо його на твоїх
очах… Дні твого бандита почислені…» Народжена в Канаді, але свідома свого
українського роду, Стефанія розділила все, що сунуло чорною течією в ті місяці
й роки на чоловіка. Ця жінка намагалася завжди першою вийти до їхньої
автомашини й запустити двигун (міни, підкладувані терористами, вибухають саме в
момент повороту ключа запалення)…

Дивовижно,
але, живучи в таких нервових обставинах, Дмитро Куп’як замість утекти кудись «у
тиху гавань», викликає на себе додатковий – шалений! – вогонь, бере на плечі
тягар, що і за нормальної ситуації є вельми нелегким. Вирішує взяти участь як
кандидат від Консервативної партії у виборах до парламенту Канади… При
цьому,  ознайомившись зі статистикою
минулих виборів, робить висновок, що кандидат-консерватор на даному виборчому
окрузі не виграє…

 

З книжки «Спогади
нерозстріляного»:

«Я
був свідомий того, що Москва, довідавшись про мій намір добиватися місця в
канадському парламенті, накаже своїй агентурі в Канаді за всяку ціну не допусти
мене до перемоги у виборах. Усі ці моменти стримували мене від політичної
боротьби… Але десь там, у душі жевріло бажання йти на змаг, незважаючи на всі
перешкоди. Перше, що штовхало мене у цей нерівний змаг, була просовєтська
політика нашого тодішнього прем’єра Е. Трюдо, який, не приховуючи свого
захоплення країнами комуністичного блоку, а особливо досягненнями в СССР,
підписував з ними різні міждержавні угоди. Я знав, що, ставши кандидатом, зможу
під час прилюдних передвиборчих дебатів дуже багато розповісти про дійсний стан
речей в СССР…»

 

Керівником
виборчої кампанії Д. Куп’яка був фахівець із реклами Т. Рід. Вельми швидко він
зрозумів, за що боровся і бореться цей кандидат. Коли по закінченні кампанії
настав час Д. Куп’якові сплатити гонорар Т. Ріду, той категорично відмовився (а
це були тисячі доларів): «Дмитре, забудь за ті гроші – я мав велику честь із
тобою працювати та пізнавати тебе ближче». Єдине, чого зажадав цей англієць, –
щоб Куп’як написав спогади: «Тебе повинні пам’ятати не лише через писання твоїх
ворогів. Тільки ти можеш правдиво переповісти історію твого життя, пояснити
причини твоєї участі у визвольній боротьбі».

І
книжка таких спогадів з’явилася. Двічі я вже цитував її. Читати ці мемуари дуже
цікаво. Шкода лише, що не потрапив до них ще один епізод з отого протистояння
людини й імперії. 1975 року Д. Куп’яка запросили виступити в популярній
програмі канадського радіо. Не попередили, проте, що на зв’язку буде студія в
Оттаві, звідки полемізуватиме з Дмитром відповідальний працівник посольства
Союзу. Дізнавшись про це безпосередньо перед виходом в ефір, Куп’як спершу
розсердився і думав, чи не відмовитися від участі в передачі. Йому сказали: ну
що ж, відмовляйтесь, але знайте, що людина в Оттаві говоритиме півгодини про
вас на всю Канаду…

–  Діалог почався з брутальних лайок і
звинувачень на мою адресу, – пригадує Д. Куп’як, – але я терпляче пояснював,
чого хотіли УПА й український народ. Говорив енергійніше, знаючи, що правда на
моєму боці. А той представник амбасади під кінець зовсім скис і визнав, що
почувався, як на лаві підсудних.

У
Канаді досі з захватом згадують ту блискучу перемогу Д. Куп’яка. Навіть люди,
які не належать до симпатиків ОУН, говорили мені: «Про Д. Куп’яка мусиш
написати – о-о, як він тоді дав перцю шовіністові!»

 

***

Мешкав Дмтро Куп’як
неподалік  од Торонто в красивому пралісі
околиці Мілтон, називаючи свою чималу садибу фермою. Ми прогулювалися з ним
доріжками тієї ферми, слухали осінній вітер у густому верховітті,
перемовлялися. Раптом я побачив неочікуване: в очах цієї кутої з криці людини
забриніли сльози.


Ви собі не уявляєте, – тихо проказав Куп’як, – які почуття я переживав 1 грудня
1991 року… Чоловіче, мільйони людей мріяли про те, що звершилося тоді, й не
дожили. А я чомусь дожив! Який я щасливий…

…Минали
тижні після тієї зустрічі з Куп’яком. У Торонто, де я перебував, відряджений
«Літературною Україною», починалася рання зима. Одного разу я вирішив
подивитися на готель з рестораном «Мейфер Інн», дістався на вулицю Крінз-вей,
1184. Але за тією адресою на мене чекало кафе під зовсім іншою назвою. Була
порівняно рання година.

Молода
жінка в білому фартушку, яка відчинила, після запитання, що вона чула про
попереднього власника цього закладу, втратила здатність привітно посміхатися і
зміряла мене блискавичним поглядом. «Абсолютно, абсолютно нічого не знаю», –
поквапилася міцно зачинити переді мною двері…

Але
двері в життєву історію справжнього вояка-українця були вже відчинені.

Як
влучно висловився в своїй передмові до «Спогадів нерозстріляного» одеський
освітянин-патріот Василь Барладяну, «у 1964 році Російська імперія оголосила
Третю Світову Війну єдиному воякові УПА – Дмитру Куп’якові. Світову Війну, бо
провадила бої з Куп’яком на терені цілого СССР, в Лондоні та по всій Канаді».

Український
вояк ту війну в імперії виграв. Убивчою для неї була також інформація, яку він
протягом цієї війни поширив про Україну. В тому, що уряд країни кленового листя
з такою готовністю 23 роки тому визнав нашу державу, є й частка довголітньої
боротьби Дмитра Куп’яка. Заради цього, справді, варто було прожити таке
тривале, таке немилосердне життя…

 

Мілтон – Торонто – Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!