«Третій Рим» і джерела турецької ідентичності

660

КРИТИЧНІ РОЗДУМИ НА ПОЛЯХ УКРАЇНСЬКОГО ПЕРЕКЛАДУ КНИГИ ПРОФЕСОРА ІЛЬБЕРА ОРТАЙЛИ «ОСМАНИ НА ТРЬОХ КОНТИНЕНТАХ»

Віктор Мельник, політолог, журналіст-міжнародник, головний редактор наукового журналу «Аннали юридичної історії», член НСЖУ, асистент кафедри політології КНУ ім. Тараса Шевченка

 

Нова книга

Хороших книг є багато. Тривожні новини з ринку книговидання та журнальної справи, що псують останнім часом настрій багатьом інтелектуалам, не здатні похитнути впевненості в існуванні хороших та, головне, нових зразків красного письменства. Йдеться не лише про художню літературу. Документалістика (т. зв. «нон-фікшн»), наукові видання монографічного типу живуть паралельним життям щодо соціально-економічної реальності.

Сьогодні митці та науковці частіше кладуть свої рукописи до шухляди робочого стола, де вони здатні пролежати цілу вічність. Звісно, набагато краще, коли вічність скеровує і трансформує авторські ідеї у колективній свідомості суспільства. Однак, якщо суспільна криза неминуче стукає до кожного будинку, залишається радіти й невеликим індивідуальним потугам вітчизняних мислителів. Ось чому кожна нова видана книга, кожен новий переклад, кожна нова книжкова, журнальна чи газетна ініціатива заслуговують на безумовно позитивну оцінку. Інша справа, що наукові, художні чи стилістичні якості продукції справедливо піддаються критиці, подекуди нищівній (як виправдано, так і не зовсім). Це фундаментальна складова соціальної комунікації, базованої на книговиданні та публікаційних дискусіях усіх гатунків, змістів, форм. Розглянемо один такий приклад, найновіший, науково-монографічний, але не позбавлений тонкощів художнього перекладу.

Кілька місяців тому, на полицях книжкових магазинів з’явилась книга турецького історика та політолога Ільбера Ортайли «Османи на трьох континентах». Добротне монографічне видання представляє результат творчої співпраці київського «Ніка-Центру» і львівського «Видавництва Анетти Антоненко» (2019). Появу україномовного тексту, оформленого в науково-популярному жанрі, із додержанням кращих досягнень вітчизняного академічного письменства, уможливила праця Олеся Кульчинського – перекладача, тюрколога й орієнталіста, лауреата премії Ars Translationis журналу «Всесвіт».

Протягом останнього десятиліття Кульчинський здобув популярність і визнання як перекладач з турецької, османотурецької, кримськотатарської та персидської мов. У 2011 р. він опублікував переклад роботи татарського філософа Шаміля Алядіна (1912-1996), присвячений стосункам Кримського ханства з Московією, Козацькою Україною та Річчю Посполитою в XVII столітті. Його переклади з’являлись у журналах «Сходознавство», «Всесвіт», «Кур’єр Кривбасу», «Сучасність». Видавництво «Фоліо» надрукувало декілька перекладів соціально-філософського циклу романів Феріта Орхана Памука (нар. 1952). Як відомо, стамбулець за народженням, кавказець-черкес за етнічним походженням Орхан Памук отримав нобелівську премію з літератури в 2006 р. «за те, що прагнучи продемонструвати меланхолічну душу рідного міста знайшов нові символи для зіткнення та інтеграції культур».

Романи Орхана Памука в перекладі Кульчинського відповідають найвищим естетичним очікуванням любителів сходу. Вони не позбавлені феномену, влучно названого нобелівським комітетом «меланхолічними пошуками», але, водночас, дозволяють відчути атмосферу споконвічного босфорського мегаполісу, заснованого давніми греками під назвою Візантій в 660 рр. до н. е., протягом 330-1930 рр. офіційно титулованого «Новий Рим» (неофіційно, але набагато частіше вживався термін «Константинополь»). Лише в 1930 р. його формально нарекли Стамбулом.

Особливість творчості Памука, найкращим фахівцем з якої в Україні виступає О. Кульчинський, полягає в дослідженні інтегративних аспектів стамбульської культури. Місто аналізується як прояв вавилонського культу – не в біблійному, а в світському й етико-естетичному значеннях. Памук впевнений: 15-мільйонний Стамбул був, є та завжди буде рідним домом для турків, кримських татар, курдів, греків, болгарів, вірменів, євреїв, черкесів, чеченців, арабів, католиків-левантійців, італійців тощо.

Новий переклад Кульчинського є відповіддю на оригінальне видання І. Ортайли «Uc Kitada Osmanlilar» (побачило світ турецькою мовою 2017 року в стамбульському видавництві «Timas»). Назва книги, як бачимо, відповідає всім законам захоплюючого історичного роману-епопеї. Справді, складно уявити іншу таку історичну цивілізацію, що охоплювала б аж три континенти. Тим паче, йдеться про культурний форпост євразійського континенту і спільну колиску західної та східної цивілізацій – середземноморські терени Азії, Африки, Європи.

В центрі дослідницького інтересу Ортайли – ідейно-політична спадщина турецької нації. Однак, Ортайли справедливо відзначає: сучасна Туреччина, як і видатна Османська імперія, ніколи не сформувалися б без середземноморських цивілізацій (Шумеру, Ассирії, Вавилону, Фінікії, Ахеменідської Персії, Давнього Єгипту, Давньої Греції, Римської імперії). Особлива роль в процесі творення турецької історії та ідентичності належить Візантії – країні, що була радше простором культурного впливу християнства східного обряду, аніж державою із суворо позначеною лінією кордонів.

Ільбер Ортайли народився 21 травня 1947 р. Симптоматичним є місце його появи на світ – табір для інтернованих осіб в австрійському Брегенці, де проживали батьки. Чому вони там проживали? Все дуже просто. Родина Ортайли – кримські татари, активні борці за кримськотатарське самовизначення під час Другої світової війни. Цей факт зумовив особливий інтерес Ортайли до кримського питання, політичних перипетій в Автономній Республіці Крим протягом 1990-2000-х рр., трагічних для України подій, пов’язаних із анексією Кримського півострова. Позиція Ортайли з цього приводу однозначна. Він прихильник автономного розвитку кримських татар у складі Української держави, активний опонент сталінського ідеологічного ренесансу, адепт і пропагандист ідеї турецько-українського партнерства.

Автор «Османів на трьох континентах» має дві базові освіти: політологічний та історичний факультети Університету Анкари (1968). З 1978 р. Ортайли викладав політичні науки у своїй альма-матер, стажувався і працював у багатьох європейських і американських університетах, інститутах. З 1989 р. він обіймає посаду професора історії Університету Анкари. З 2005 по 2012 рр. керував Палацово-парковим музейним комплексом Топкапи («Гарматні ворота»), що до формального падіння Османської імперії в 1923 р. залишався головною резиденцією турецьких султанів. Зазначимо: цей музей займає площу 700 тис. кв. м, експонує 65 тис. артефактів і раритетів, зберігає ключові святині ісламу – плащ і меч пророка Мухаммеда (571-632). Думка головного охоронця особистих речей засновника ісламу має величезне значення в мусульманському світі. Його читають, до нього прислухаються, за ним повторюють.

Вочевидь, політологічний фах дозволив Ортайли тверезо та реалістично оцінити значення турецької національної ідентичності в системі культурних архетипів середземноморської історії. Його книга відзначається рідкісним поєднанням історичного романтизму (деталі суспільного повсякдення, думки та вчинки державних діячів і османського простолюду) та політико-юридичного аналізу (рекомендуємо чудові розділи: «Османи та світ Середземномор’я», «Управління в Османській імперії», «Меншини та система міллєту в Османській імперії», «Мідгат-паша та його правління», «Правова система Османів»). На виняткову увагу заслуговують розділи «Султан Мегмед Фатіг і похід на Отранто» (с. 23-32), «Османи на трьох континентах» (с. 33-42), «Друга облога Відня та її наслідки» (с. 81-88), «Османські імперія в XVIII столітті» (с. 107-114), «Рівновага між державами  Європи, які змінюються у XVIII столітті» (с. 115-124). Османська політична дійсність вписана автором у панорамний контекст всесвітнього історичного процесу. Тут вам і персидські, і китайські, і індійські, і арабські, і алжирські, і іспанські, і англійські політичні інтереси, прагнення, впливи. Велике практичне значення книги Ортайли полягає у доведенні неконструктивної ролі тих експансіоністських сил, що скеровувались протягом XVIII-XIX ст. Британською імперією. Скажімо, креслення «нових» кордонів англійцями, американцями та французами після перемоги у Першій світовій війні створило нестабільну ситуацію на Близькому Сході. Сучасне арабсько-ізраїльське протистояння, шиїтсько-суннітсько-курдський конфлікт в Іраку, курдський сепаратизм в Анатолії – це наслідки «втручання Заходу». Зрозуміло, що в Ортайли немає особливих причин любити Великобританію, але його тези заслуговують на те, щоб широкі кола ознайомились з ними та зробили власні висновки, провели аналогії з іншими формами імперіалізму.

Невибагливо, однак, зі смаком ілюстрована книга не тільки розкриває особливості наукових поглядів її автора. Вона присвячена синтетичному узагальненню загальнонаціонального історіографічного дискурсу Туреччини. Ортайли спробував дати фахову оцінку споконвічному гуманітарному питанню, що турбує патріотів усіх націй – «хто наші предки з погляду цивілізаційної історії та культури»? Ця оцінка несподівана: «наші предки – це всі, хто жив і працював на нашій землі»; кожен, хто долучився не лише до генетичного творення нас як біологічних індивідів, але закладав цеглинки суспільного світогляду, своєю господарською та інженерною діяльністю змінював і пристосовував до суспільних потреб навколишнє середовище. Відтак, історична наука у виконанні І. Ортайли дуже сильно перегукується з красним письменством О. Памука. В цьому її сила, в цьому і професійне досягнення тюрколога-перекладача Кульчинського.

 

«Все закінчується там, де починається»

Тепер трохи здивуємо читача. Цей нарис присвячений аж ніяк не книзі Ортайли. Він присвячений проблематиці, майстерно піднятій та описаній Ортайли. Правильніше було б сказати, що книга, опублікована нещодавно турецьким вченим, наново розкриває проблему, котрою фахово займається автор цієї статті. Йдеться про політичні та юридичні форми історичного спадкування державності.

      Відповідно, в центрі нашої уваги знаходяться тяглість та неперервність різних аспектів політико-правової культури, що протягом кількох тисячоліть формувалась, плекалась і видозмінювалась на теренах Середземноморського світу. Роль України тут непересічна. Пригадаймо: хто тільки з-посеред талановитих письменників і поетів не звертав своєї творчої уваги на історичні форми генетичного зв’язку Наддніпрянщини і Давньої Греції, Балкан, Риму, Візантії, Туреччини? Достатньо лишень пригадати імена Богдана Лепкого, Павла Загребельного, Дмитра Міщенка, Івана Білика, Валентина Чемериса тощо. Тих митців, учених і краєзнавців, кого не хвилює питання синтезу культур за доби античності, можна порахувати на пальцях. Однак, на жаль, порахувати на пальцях ми можемо і тих авторів, хто справді розуміє зміст і форми європейської культурної історії доби середньовіччя.

Між сприйняттям античності та середньовіччя заідеологізована шкільна наука сформувала вододіл, який нашому суспільству ще належить перейти. Штучний бар’єр не дозволяє осмислити глибокий характер і сенс успадкування європейським середньовіччям усіх культурних елементів греко-римської античності. Перехід від античності до середньовіччя розуміється дилетантами так, начебто відбулась якась катастрофа, ніби Європа опустилась на дно уявного «океану цивілізації».

Простіше кажучи, викладання історичних дисциплін досі оперує хибним твердженням про «темну добу історії людства».

Користуючись спадком батька української історичної фактології Михайла Грушевського (1866-1934), не забуваймо, що історичний процес є завжди розвитком та еволюцією. Відповідно, перехід європейських спільнот до омріяної купецькими верствами капіталістичної доби, не міг відбутись без засвоєння попередніх напрацювань багатьох поколінь (античності) та їхнього творчого розвитку і трансформування (середньовіччя). Отже, дві доби вплинули на капіталістичний образ сучасного західного світу найдужче – елліністична античність та християнське середньовіччя. Турецький татарин Ортайли зрозумів це набагато краще, аніж велика кількість західних істориків.

Втім, перегляд традиційних для континентальної науки догм та ідеологічних штампів почався ще в першій половині ХХ ст. Французькі історики Люсьєн Февр (1878-1956) і Марк Блок (1886-1946) створили академічну школу «Анналів» (від назви фундаментального наукового часопису «Аннали соціальної та економічної історії»). Вони запропонували «подивитись» на історію Європи «синтетично». Йшлося про те, щоб історія розумілась як синтез фізико-географічних, кліматичних, екологічних та духовно-культурних умов існування, що формуються хронологічним чином.

З 1930-х рр. європейські історики частіше оцінюють Середні віки не як «темну добу світової культури», що передувала «світлому Відродженню XV століття», а як «міст традицій» – пору формування модерного світогляду націй. Не секрет, що саме завдяки середньовіччю людство пізнало стаціонарні університети, друковані книги, складні музичні композиції, величні християнські церкви та собори. Завдяки середньовічній торгівлі іспанські мореплавці Христофора Колумба 12 жовтня 1492 р. відкрили Америку – грандіозний континент, що в ХХ ст. змінив фінансову кон’юнктуру міжнародних відносин і захопив позиції провідника капіталістичних спільнот.

Ще один цікавий факт.

2014 року у Великобританії була опублікована книга англійського історика та літератора Ієна Мортімера «Століття змін: яке століття бачило найбільше змін і чому це важливо для нас». Минулого 2018 р. книга побачила світ хорошою українською мовою (переклад Ярослави Машико) у харківському видавництві «Ранок».

У першу чергу, англієць Мортімер аналізує передові здобутки, що заснували капіталістичну форму європейської свідомості: офіційну ліквідацію рабства в XI ст. (с. 28-31), інтелектуальне зростання лицарсько-монастирської середньовічної спільноти в XII ст. (с. 45-53), розвиток принципу верховенства писаного закону в ХІІ-ХІІІ ст. (с. 59-62), перехід державних утворень пізнього середньовіччя до національної ідеології та народної мови в XIV ст. (с. 108-117). Важливо, що Мортімер пише насамперед про «перехід», про «трансформацію».

За логікою вітчизняного синтетика Грушевського, жоден «перехід» неможливий без початку та кінця. Ніяке ідеологічне кліше не замінить цього органічного прояву існування. В свою чергу, абсолютно кожен кінець фізично виступає початком наступного явища, нового феномену людського самоосягнення – лейтмотиву соціальної еволюції з часів появи первісного людства.

З філософської точки зору, позиція істориків синтетичної формації (таких як Грушевський, Февр, Блок, наш сучасник Мортімер) близька до «закону тотожності», обстоюваного сто років тому провідним німецьким гуманітарієм Мартіном Гайдеггером (1889-1976): кінець явища ідентичний початку чогось нового. Для прикладу, там де географічно та історично закінчується цивілізація Заходу, неминуче розпочнеться Східна цивілізація, тотожна першій за духовною силою і політичними можливостями. У статті «Вислів Анаксімандра» (1957) Гайдеггер аналізував геніальний вислів давньогрецького філософа Анаксімандра (кінець VII – середина VI ст. до н. е.): «Там де речі починаються, там усі вони і закінчуються» (переклад наш – В. М.).

Услід за вітчизняними оборонцями минувшини В. Антоновичем, М. Драгомановим, М. Грушевським, Н. Полонською-Василенко, І. Крип’якевичем, О. Оглоблиним, М. Брайчевським пропонуємо пам’ятати аксіому: кожен елемент сучасності є трампліном і мостом від минулого до майбутнього. Відповідно, всі явища культури, в першу чергу, виконують роль переходу.

Французький антрополог, політолог та філософ Жорж Баландьє (1920-2016) у книзі «Політична антропологія» (1967) формулював цю думку інакше: змісти та сенси минулого постійно зберігаються в суспільній свідомості та маніфестують через мову, мислення, політичні традиції. Знищення кожного цього елементу примітивізує суспільну свідомість, а відтак культуру та етнічну спільність. Хіба не перманентною боротьбою проти нищення зовнішніми ворогами власної свідомості, культури та соціальної єдності, багатостраждальна і хоробра українська нація здобула своє особливе та гідне місце в героїчному пантеоні всесвітньої історії? Ми, українці, як ніхто розуміємо ідеї Жоржа Баландьє. Ми їх відчуваємо, а відтак, мусимо зрозуміти і виправити ті теоретичні хиби, які допустили в шкільному викладанні й популяризації історичної науки.

Першою хибою, на наш погляд, є втрата відчуття історії як перманентного переходу. Пригадаймо слова давньогрецького мислителя Анаксімандра Самоського!

Друга хиба – позбавлення самих себе культурного фундаменту, що конституює перехід з минулого в майбутнє.

Пояснимо думку. Кожен елемент людського життя є проявом культури. Тим проявом, що допомагає нам зрозуміти корені життя, власної поведінки, колективної ідентичності. Відповідно, культура – це істинний предмет будь-якої історичної студії. Вивчаючи політику чи право, завжди наштовхнемось на широкий пласт світоглядних, військових, етичних, естетичних, мистецьких, літературних, освітніх, календарно-обрядових, побутових норм та цінностей. Широко-зрозуміле поняття «культура» веде нас до усвідомлення цінності майбутнього, що криється в сенсах, звитягах і поразках минулого.

Третя хиба – відрив культурологічних досліджень від простору.

Французька школа «Анналів» була права, стверджуючи невід’ємність людської долі від місця її «фізичного» народження. Професор Фернан Бродель (1902-1985) говорив: всі цивілізації є передусім генетичними одиницями.

Бродель написав багато праць, спеціально присвячених середземноморському регіону. Зокрема, він студіював «ідентичність Франції», яку вбачав у змішуванні галльської, римської, германо-варварської світоглядних систем. Культура, за Броделем, є завжди «міксом», результатом змішування, в умовах якого суспільство імпортує та експортує вміння, знання, інтелектуальні ресурси. Стверджуючи курс на європейську інтеграцію України, ми всі також повинні задатись питанням: яким було співвідношення експорту та імпорту цих «культурних товарів» у нашому історичному випадку? Що ми передали із власної культурної скарбниці європейській ідентичності і навпаки?

Відповідаючи на питання, пам’ятаймо ключову річ, сформульовану істориком Жаком Ле Гоффом (1924-2014) у книзі «Народження Європи» (2003): ідентичність Європи, як Західного світу, зародилась у добу середньовіччя та була пов’язана із територіальним зменшенням колишнього греко-римського світу (захопленням мусульманами візантійських провінцій Близького Сходу, Північної Африки та Іспанії в VII-VIII століттях).

Від себе додамо: довершенням процесу зародження ідентичності Європи стало завоювання турками-османами Константинополя, що в офіційній документації іменувався «Новим Римом» та був центром Східної Римської імперії (Візантії). Фатальна для Європи подія сталась 29 травня 1453 р. Османський султан Мехмед ІІ (1451-1481) не лише поселився в палаці, що був формальним центром східнохристиянського світу з часів імператора Костянтина Великого (306-337), але й проголосив себе «істинним імператором Риму».

В 1480-1481 рр. Мехмед ІІ спробував завоювати Італію, захопив апулійський порт Отранто, декларуючи папський Рим своєю кінцевою метою. Лише смерть султана зупинила переможну ходу мусульман. З того часу турки-османи юридично претендували на Ватиканський пагорб, всю Італію, Іспанію та навіть Францію! Сьогодні це може здатись абсурдним. Однак, цей факт не видавався настільки ж абсурдним для сотень тисяч українських селян, городян, драгунів і козаків, що склали голови в Хотинській війні 1620-1621 рр., подільській війні 1666-1671, польсько-турецькій війні 1672-1676 рр., у Віденській битві 1683 р.

Можливо він видавався нереальним для вінницьких, кам’янецьких, брацлавських міщан, що, згідно з Бучацьким мирним договором, з 1672 по 1699 роки були підданими турецького султана, сплачували податки бейлербеям (губернаторам), вимушено згадували султанське ім’я під час кожної церковної літургії? Мабуть, це питання все ж риторичне…

Можливість відповіді на нього, передбачена шкільним курсом чи науково-популярними нарисами, вимагає кардинальної зміни підходу до розуміння та сприйняття минулого. В цьому випадку, історичний виклад синтетичного характеру, наче вчасно призначена лікарем мікстура, покликаний ліквідувати описані прогалини. Михайло Грушевський показав як збирати факти, представники французької школи «Анналів» застосували нові наукові методи, Жак Ле Гофф періодизував середньовічну історію. Ми маємо інструментарій. Тепер справа проста. За законом тотожності Гайдеггера, вона водночас і найскладніша. Потрібно збільшити фокус охоплення минулого. Слід розширити просторові та часові кордони дослідницького пошуку.

Свого часу, знаний петербурзький історик, географ та етнолог Лев Гумільов (1912-1992) в монографії «Пошуки вигаданого царства» (1970) написав: «Знаючи причини, неважко розрахувати їхні наслідки, тоді як знаючи наслідки, зворотнім обертом думки, можна побачити причини, що їх породили. Тому, чим більше розширимо нашу мету в просторі та часі, тим легше зможемо її досягти» (с. 198, цит. за «пітерським» репринтом 2014 р.).

Гумільов називав методику розширення мети, змісту та сенсу історичного дослідження «панорамним методом». Аналогічний підхід, у різний час і за відмінних інтелектуальних, ідеологічних чи побутових умов, використовували згадувані М. Грушевський, М. Хайдеггер, М. Блок, Л. Февр, Ж. Ле Гофф, Ф. Бродель, Ж. Баландьє. Сьогодні його активно розвиває Ієн Мортімер (Ексетерський університет).

Ось характерна для «панорамного методу» постановка дослідницької проблеми: якщо вінницькі чи кам’янець-подільські міщани другої половини XVII століття були підданими стамбульського падишаха, то якою ж була роль українського Поділля в процесі заволодіння «римською спадщиною» та її «європейським придатком», що мав ключове ідеологічне та політико-юридичне значення для життя Османської Туреччини XV-XVII ст.? Історики культури, політики і права ще мають відповісти на це далеко не банальне запитання.

 

Що треба запамятати перед читанням книги Ортайли?

Без Візантії немає Туреччини.

Такий висновок слід зробити, прочитавши книгу І. Ортайли. Ця слушна теза не лише стверджує примат полікультурності турецької історії, але й відкриває ворота для сприйняття ролі інших націй та етнічних спільнот в цивілізаційному становленні пізньосередньовічного Середземномор’я (зокрема, українців і кримських татар). Вона проводить нас прямою стежкою до генези світогляду сучасних турків, греків, італійців, болгар, сербів, румунів.

29 травня 1453 р. османське військо султана Мехмеда ІІ (1451-1481) пішло на останній штурм візантійської столиці – Константинополя. До того турки-османи понад 50 днів безуспішно атакували міський мур. Врешті-решт, султанська артилерія пробила стіну, а яничарські полки захопили контроль над підземним ходом. Затиснені у власному місті захисники (всього 7 тис. регулярних військовиків-візантійців, стільки ж католицьких добровольців, кілька сотень союзників-тюрків) героїчно опирались 160-тисячному війську Мехмеда ІІ. Османів було вдесятеро більше, тож захоплення стратегічних підземних ходів зумовило результат битви. Останній візантійський імператор Костянтин ХІ Драгаш (1448-1453), що мав сербське походження, особисто очолював захисників і рубався з турками нарівні з рядовими воїнами. Він загинув в бою з яничарами. До вечора 29 травня опір було зламано, місто піддалось традиційному грабунку, але більша частина грецького населення змогла вціліти. Султан Мехмед отримав прізвисько Фатіг (Завойовник).

Завдяки окупації Константинополя, західноанатолійська монархія Османів (заснована в 1299 р. на місці т. зв. «Римського султанату турків») набула статусу імперії.

Як відомо, Константинополь був центром Візантії. Його офіційна назва «Новий Рим» уживалась в усіх юридичних документах, міжнародних договорах, політичних і релігійних трактатах. Ще 11 травня 330 р. римський імператор Костянтин Великий (306-337) переніс сюди столицю Римської імперії. В 395 р. імператор Феодосій Великий (379-395) проголосив Едикт про поділ Римської імперії на Східну та Західну частини. Імперія залишалась єдиною державою, спільним політичним та юридичним простором усіх громадян Риму, але керувалась відтепер двома імператорами.

Після смерті імператора Валентиніана ІІІ (425-455) західна частина (Imperium Romanum Pars Occidentale) опинилась в комунікаційній та економічній ізоляції, втративши під варварськими ударами контроль над західносередземноморською торгівлею й оподаткуванням. Геополітична ініціатива перейшла до східної частини (Imperium Romanum Pars Orientale), що зберегла податкову базу, хліборобські регіони та жорстку військово-чиновницьку організацію.

Оскільки Новий Рим був заснований імператором Костянтином на пагорбах давньогрецького полісу Візантій, то в класичній історіографії це політичне утворення отримало назву «Візантійська імперія». Однак, мусимо пам’ятати: офіційною назвою Візантії аж до вступу Мехмеда ІІ в Константинополь 29 травня 1453 р. залишався термін «Східна Римська імперія». «Візантія» –  побутове просторіччя істориків. «Східна Римська імперія» – юридичне формулювання. І цим усе визначено. Ідентичність візантійців завжди була «ромейською» (в перекладі з грецької «римською»). У свою чергу, «ромеями» вважались всі громадяни Східної Римської імперії (греки, вірмени, італійці, араби, вірмени, грузини, євреї, волохи, болгари, серби та хорвати, русичі-українці тощо).

Протягом 476-527 рр. Візантія зберігала формальне визнання імператорської влади в контрольованих варварами провінціях Західної Римської імперії. Однак, намагання варварських королів Західної Європи узурпувати місцевий політичний простір зумовила переможну реконкісту східноримського імператора Юстиніана Великого (527-565), що відновив контроль Константинополя над Італією, Північною Африкою, частинами Іспанії та Франції.

В 602-655 рр. Візантія піддалась нищівним ударам персів, слов’ян, аварів та арабів. Поява ісламу та мусульманська експансія, незважаючи на героїчні зусилля імператора Іраклія (610-641), підірвала візантійську владу над Західною Європою. Багатонаціональне населення Східної Римської імперії було вимушено покинути мрію про відновлення Імператорського Риму в широких кордонах I-V століть, зосередившись на обороні Малої Азії, Балкан, Нового Риму…

874 року київський князь Аскольд (858-882) уклав договір з імператором Василем І Македонянином (866-886). З цього часу наша Батьківщина не лише входить до греко-римського світу культурно і цивілізаційно. Вона здобуває політичне та юридичне визнання великокнязівського статусу, своєї провідної економічної ролі в адмініструванні Дніпровського торговельного шляху «з варяг у греки». Імператор Василь ІІ Болгаробойця (976-1025), в свою чергу, визнав князя Володимира Хрестителя, уклав договір з русами (988 р.). Третє і завершальне хрещення киян Володимиром стало фінальним акордом у визнанні української землі складовою частиною комунікаційного простору «Східної Римської імперії», що бачила себе сюзереном усіх християнських країн світу.

Втім, в 1054 році конфлікт між Константинопольським патріархатом і Папою Римським Левом ІХ (1049-1054) навколо інституційної приналежності Сицилійської митрополії привів до розпаду Християнської Церкви на православну та католицьку. Подальше протистояння між Папством Старого Риму і Патріархією Нового Риму зробило неможливим відновлення Римської імперії в кордонах I-V століть не тільки військовими, але й ідеологічними методами.

Зрозуміло, така міцна українська держава як Київська Русь володіла повноцінним політичним суверенітетом.   Вона стала сюзереном для великого числа фіно-угорських (мєря, вєсь, іжора, ести, водь, вепси), балтських (голядь, ятвяги, литовці, курші, ливи, земігола) і тюркських (волзькі хозари, печеніги, половці, торки) племен Східної Європи. Однак, не будемо забувати: юридична конюнктура середньовічної історії передбачала домінування релігійного суверенітету над світським. Відповідно, після розколу 1054 р. Папство та Патріархія боролись між собою за здійснення функцій із забезпечення цього релігійного суверенітету. Україна потрапила в горнило конфронтації.

Для прикладу, Папа Григорій VII Гільдебранд (1073-1085) підтримував київського князя Ізяслава Ярославича (1054-1078), а Папа Іннокентій IV (1243-1254) в 1253 р. прийняв рішення коронувати засновника Львова Данила Галицького (1205-1264). Візантійські імператори також прагнули контролювати християнських князів і королів Європи, мали власних прихильників серед киян-Рюриковичів.

Україна – складова геополітична частина історичної цивілізації Середземномор’я. Наша культурна самобутність, унікальна етнічна психологія, форма господарювання – продукти творчої взаємодії нашої нації із Середземноморським світом. При цьому, найбільш важливими виявились зв’язки з елліністичною, греко-римською культурою, Східною Римською імперією (Візантією). Погляньмо на наші музейні колекції! Основна частина золота, що розповсюджувалось на Русі, походило з Візантії. Константинополь, в свою чергу, отримував мед, віск, коштовні хутра і балтійський бурштин. Дніпровський транзит скандинавських і слов’янських найманців також приносив київській скарбниці великі прибутки. Багатство стольного граду, коштовна оздоба столичних церков – усе це походило від торгівлі з Новим Римом, від економічних зв’язків із середземноморською Візантією.

Україна – предмет боротьби між Папством і Константинопольським патріархатом. Ніякого Московського патріархату в середньовіччі не існувало. Київське князівство завжди входило в геополітичний розрахунок середземноморського православ’я, завжди мало тісні стосунки з константинопольським патріархом. Київські митрополити були містком між візантійськими імператорами і русько-українськими князями. Очевидно, що активізація вітчизняних візантиністичних студій дозволить науково обгрунтувати первинність константинопольської патріаршої ролі в українській церковній історії.

Толерантна позиція золотоординських ханів, що зберігалась до прийому ісламу в 1320-х рр., забезпечила стабільність політичних позицій константинопольських патріархів в Україні. Провісники ідей католицько-православної Берестейської унії (1596) були закладені ще в ті часи, коли київські митрополити підтримали об’єднавчі рішення Ліонського (1274) та Флорентійського (1439) церковних соборів. Отож, коріння міжцерковного екуменізму в українській історії сягають далеко глибше від константинопольського Томосу 2019 р. чи Берестейського собору 1596 р.!

Захоплення Константинополя Мехмедом ІІ (1453), здавалося б, мало покласти край римській мрії візантійців. Однак, перший ісламський правитель Константинополя одразу прийняв традиційний православний титул – «Kayzeri Rum» (римський імператор). І. Ортайли вважає титулатуру султана Мехмеда ІІ не лише свідченням «втілення римської політики, що водночас узгоджувалася з давніми традиціями тюркських та ісламських імперій» (с. 25), але й заснуванням «Третього Риму».

Османська імперія стала органічним продовженням Візантії. В юридичних документах османського періоду (1453-1923 рр.) збереглись терміни «Константинополь», «Римська імперія», «Православна церква» тощо. Юридичні канони імператора Юстиніана перетворились в османські «кануни», патріахат отримав спеціальний статус «протегованої султаном общини» (османотурецькою «міллєт»). Звісно, це не свідчить про надто позитивне ставлення з боку ісламської адміністрації до християн, але формально «Rum Imperium» зберігався аж до 1923 року.

Наукові студії Ортайли допомагають змінити уявлення про «Третій Рим». Чому цей Третій Рим варто шукати в Москві Івана Грозного (1533-1584), якщо його стамбульський сучасник Сулейман І Пишний (1520-1566) успадкував від свого батька титул римського імператора?

Фактично, вся книга Ортайли присвячена конституюванню концепції «Стамбулу як Третього Риму» в османському історіографічному полі. Радимо всім охочим прочитати монографію та зробити власні висновки про перспективи її академічного, літературного і культурного сприйняття вітчизняною історичною наукою. Повірте, вона варта цього.

 

Львів-Київ-Вільнюс-Рига

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!