“Українська літературна газета”, ч. 3 (359), березень 2024
У СПОГАДАХ ГАННИ ЧИЖЕВСЬКОЇ (СЕМЕНЮК)
Ці спогади записані у жанрі відео-інтерв’ю між Святославом Максимчуком та журналістом Львівського телебачення Василем Глинчаком із Ганною Чижевською 15 липня 2018 року в м. Млинів Рівненської області.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Святослав Максимчук: 17 березня 1943 року село Ремель було оточене потрійним ланцюгом із шуцманів та гітлерівців, потім було розстріляне і спалене вщент. Братня могила 390 душ. За підрахунками мого батька, на той час живих залишилося тільки 73 особи. Поруч зі мною сидить Ганя Семенюк, тепер вона Ганна Чижевська, яка фантастично вийшла живою із того пекла, де клекотала смерть, кров’ю омиваючи людей. І от я хочу тебе, Ганю, просити, щоб ти, за можливості, пригадала все те, що запам’ятала. Я розумію, нам тоді було по сім років, чи тобі ще навіть і семи не було (без десяти днів). Тому зараз надзвичайно важливі для нас ці спогади, щоб наші нащадки могли хоч щось ще дізнатися про те, що пережило наше село і наші люди. Отже, будь ласка, починай.
Ганна Чижевська: Почну з самого ранку про те, що я пам’ятаю. Пам’ятаю, надворі вже світало, вже майже було видно, прибігла жінка з сусідньої хати і каже: «Ви що, ще спите?». Всі були ще в хаті: і сестра Устина, і брат Василь. – «Ви що не бачите, що робиться? Наше село повністю окружено! Стоїть варта кругом села, як стовпці у заборі, так густо». Ну, я їх не бачила, я не пам’ятаю, але цю мову пам’ятаю. Мати завжди, як жінка в хаті, якраз тоді хліб мала пекти, замісила діжку з хлібом, запалила в печі, ну і, готовиться щось там – готовить сніданок. А сусідка ця – вона навіть моя хресна, наша хата сусідня із їхньою. Батько каже: «Це напевно будуть брати молодь у Германію. Ви, діти, старші обоє, десь ховайтеся, а ця мала буде з нами. Ми обоє старі люди, вже не такі молоді, то потребуємо чиєїсь допомоги». І взяв батько відра та й пішов по воду. Узяв ту воду й іде назад. Батько прийшов і сказав нам, що в садку бачив шуцмана, і він його запитав: «А що це буде?» А шуцман відповідає українською: «Кепсько, дядьку, буде». Не погано, а кепсько сказав, і все. Батько пішов. Прийшов батько до нас у двір та й каже: «Я піду в клуню по сіно». Він узяв оті опалки, якими носили сіно, і пішов. А Устя з Василем побігли на круг, який був біля нашої хати. Батько ще не повернувся назад, як прибігає Устя і каже, що Корнієва Уляна бачила, як стріляють німці людей: виводять у хлів і стріляють. Ну, де ж подітися, що робити. Василя не було, а батько не повертається. Минає трошки часу, прибігає Василь і каже: «Нашого батька вже нема». А батько йшов із тим сіном, дійшов туди (я забула, як та площа називається)… А ще вийшла від нашого дядька Тимоша, від батькового брата, його дочка, а німець і її позвав і завів у хлів. Почулися вистріли. Значить, каже, що вже батька і Надю застрелили.
Мати заливає вогонь у печі, бо ж піч горить на хліб, і ще якогось там клунка зав’язує, щось там ще хотіла взять із собою, а Устя усе була біля нас, тільки Василь зник знов. І де ж йому подітися, бо, поглянувши у вікно, туди, до Ярохових, до Маньки, видно, що надворі німці ходять…
То ми всі троє побігли в ту сторону, де Оксеня жила, попід хатами, попід хатами і пішли туди. І заходимо до дядька Тимоша в хату, а в них така хата була, що заходиш у кімнату (коридорчик такий, як називали тоді сіни), а двері одкриті, і з тої кімнати заходиш у другу кімнату, всі двері одкриті, а з тої кімнати до кухні, і знов виходиш у той коридор – так кругом. Ось оббігли отак кругом, а в хаті нема нікого. Всі двері одкриті, а в хаті нема нікого. Як ми з тих сіней тільки збиралися виходити, німець (чи то хто, я вже не пам’ятаю!?) перед нами показався. Ну і, ми злякались. А там був до хати прилаштований прилепчик, де дрова складали. То ми всі троє туди й сховалися. Він, цей німець, пройшов і не звернув уваги на нас, хоч і бачив, як ми туди заходили. А вся сім’я дядька – і дядина, і їхня дочка (не пам’ятаю, чи ще хтось там був, чи ні), всі лежали вже застрелені. Їх тако підкидало, вони хропли, хропли, я пам’ятаю цей звук, цей хрип їхній, і тако їх підкидало страшно. І ми постояли-постояли трошки – тишина, вроді ніхто не ходить. Не знаючи, куди дальше бігти, ми знову сюди, в сторону своєї хати, до Оксені. В неї чоловіка не було, батька її дітей, бо в неї було два хлопці. А ще в неї був якийсь приймак. Я вже його не помню, але знаю, що був приймак. Вона його Нікіфором називала. І ми до неї, бо вже не знаємо, де діватися. Вона й каже: «Ходімо в погріб». А погріб у неї в коморі. І ми в той погріб. Вона, ці два хлопці і ми двоє. Сидимо, а вона все переживає, де ж Нікіфор. А Нікіфора чогось називали «плєнним». Ми там сиділи-сиділи, вже там трохи довго сиділи, а потім вона вийшла подивитися. Йде назад і каже: «Виходьмо з цього погреба, бо ми тут подушимось – село горить!».
А німці (ну, так, як я тепер понімаю і, певно, це всі тоді понімали!) запалили село, після того, як походили кругом по всіх хатах, усіх повиводили й постріляли, або кого на вулиці застали. Бо я пам’ятаю… ту дівчину (але забула вже ім’я її), що сиділа в тому садку, під деревом, розстріляна, – в тому садку, де ми ховалися, у садку твого дядька. Вони, видно, підпалили село від Олександрії і зі сторони Хутора, а над озером не підпалили, бо там вітер був із Козлина. І ми потім від Оксені, знову попід вікнами цих Сергійових, ще до свого двору встигли, було, забігти.
Ося каже: «Треба повідкривати хліви, щоб повиходила худоба». У неї була і корова, і кобила. Й ось побігла ті хліви відкривати, а ми вже охорони тої не бачили. Потім казали, що охорону зняли – вони поїхали на обід. Дивимось: біжить твій дядько Талимон із тіткою та хлопцями: Тарасом і Славіком. Сказав дядько твій, щоб ми пішли в той льох, що в садку був. А там, як росло те зілля восени, так його ніхто і не вичищав. І дверцята такі, як в погребі колись були, такі дерев’яні, звичайні. І ми туди, й Оксеня з хлопцями, дядько твій з хлопцями і з тіткою. То ми вкінці тої ями сиділи, вона така довга була. Потім почали збігатись люди, і стала повна яма люду. Просиділи ми цілий день там. Там було десь до тридцяти людей, чи, може, трохи більше. Ну, я пам’ятаю, як ми забігли, як ми сиділи, як потім набігла повна яма тих людей і багато було дітей-підлітків, по дванадцять років. І була там жінка, Наума перша дружина, вона була з маленькою грудною дитиною. Та дитина плакала. Ще навіть хтось казав (це я вже з Устиних слів пам’ятаю), щоб задушила дитину, аби не плакала. Ну, де ж мати буде душити свою дитину… Вона грудь тій дитині давала, дитині було близько десяти місяців. А воно через якийсь час знову плаче. Ми досиділи там до вечора, вони (карателі) пообідали, приїхали назад і почали лазити: курей ловили, бо велику рогату худобу, коней зокрема, вони перед тим, як запалити село, вигнали раніше. А тоді вони повернулися назад і почали знову лазити по тих пожариськах, по тому садку, а дитина та давай знову плакати… Відходячи, коли вже смеркало і стало майже темно, вони почули крик тої дитини та й відкрили наші дверцята, а там повно людей. Почали стріляти, як у мішень. Я тільки пам’ятаю одне, що як вони заряджали автомати, то шум нагадував щось схоже, коли, було, візьмеш неповну коробку сірників, і вона отак шелепає. Я цей звук пам’ятаю. Вони постріляли-постріляли і пішли. А хтось один із хлопців остався, і як охорона пішла, то він плакав і кричав. Ще хтось казав, щоб він не кричав, просили його, щоб він не плакав. Але вони (охорона) не повернулись, щоб достріляти. Сиділи ми, сиділи, посиділи ще трохи, аж доки не стало вже зовсім темно.
Нашій Усті було вже сімнадцять, вона взагалі була відважною і такою оптимісткою. Вона каже: «Хто є живий? Треба вилазити звідси». Обізвалася твоя дядина Текля. Получилось так, що дядина твоя була ціла, нечепана, а я сиділа в матері на руках, її руки були пробиті, а я – неушкоджена. На мені було пальтечко таке, що як пуля зайшла в нього з материної руки, та й застрягла в ньому. І хустка на мені була, ситцева, маленька, зав’язана, а друга, трикотажна, була вся в дірках. Як та голова осталась ціла – я не знаю…
Дядина твоя Текля чоловіка кликала: «Талимоне, Талимоне!» – Талимон мовчить. «Тарасик, Тарасик!» – Тарасик мовчить. Славка обізвався. Значить Славка живий. Славка теж був цілий, нечепаний.
Устя вилізла, пішла туди на берег, походила. Побачила мужчину молодого (забула, як звати…) з тої хати нижньої, де колодязь. Але вона не його побачила (бо вже темно було), а тільки його кожуха. Чи Тиміш його звали, чи як. Вона всіх повитягувала. А тітка Текля боялася виходити. Устя каже: «Чого боїтеся, посидимо до ранку – приб’ють! Треба виходити звідси».
Вона всіх дітей повитягувала, а я кажу: «В мене ноги болять, ой, ноги болять». Вона думала, що, може, в мене ноги поранені, а то так трупи навалилися. Як вона мене витягла з-під тих трупів, то я й стала на ноги – значить ноги не болять. А в матері руки болять. То вона зняла з мене ту хустину ситцеву, замотала ту хустку порвану (ніхто ще не бачив, що вона посічена кулями) на одну руку матері, а з себе зняла таку саму хустину ситцеву і другу руку матері замотала. Вона навіть сама своїх ран не відчувала. В неї не були глибокі рани, тільки так трохи під грудиною і коліно зачепило. Дорогою до Котова вона навіть не відчувала їх. Бо як усіх повитягувала з-під тих трупів, то ми помало через луг, через бродок (тоді ще був зверху лід, хоч були й калюжки, бо вже не був лід такий міцний, і як ступиш, то де сухо, там буває робиться мокро) подалися. Устя якоюсь шапкою понапоювала всіх дітей, а нас осталося: Мокрені дочка була; я і Славік, малі; Оксенин хлопець остався малий – нас було, здається, дев’ятеро. З них Устя була досить молода, і твоя дядина. І ми пішли до Котова.
Прийшли туди, де був міст до Котова через Горинь. І почули там шум, так що всі полякалися. А назустріч ішли мужики (я не пам’ятаю, скільки їх було, чи двоє, чи четверо). Вони сказали нам: «Не бійтеся, ідіт». Там стояли на мосту хлопці, не знаю, звідки вони були, чи з Котова, чи з Козлина. Але вони вже догадалися, що це може хтось іде з Ремля. Ми прийшли до того мосту, вони перенесли всіх дітей через болото й запитали: «Хто куди має йти?». Ну, ми йшли до тітки своєї. Бо батькова рідна сестра в Котові була замужем. А ті, хто не знав, куди йти, то вони розприділили, кого куди.
Ми пішли до тітки самі. А поруч жили Костюки, то я знаю, що декого до них відправили (чи то якась родина була, чи ні – не знаю достеменно). Ми прийшли до своєї тітки, а як зайшли до хати й Устя відкрила двері, то виявили, що там уже сидів наш Василь з Антоном. (А в сінях у них земля замість підлоги, а підлога лише в хаті, то мене першу й побачили!). І вже вони вечеряли там. І була там наша Домка, бо вони думали, що Козлин, може, теж будуть палити. Була там Домка, і в них була дівчинка маленька – Улянка. Вони сиділи вечеряли. Василь, як побачив, що я заходжу до хати, то як держав ту картоплину в руках, так і кинув. До нас кинувся. Василеві тоді було двадцять. Почали роздягатися, значить, в Усті теж були рани. Там чимсь позамазували, позамочували. Ну, і вже так ми зупинилися. (…)
Ну, а потім так сталося (не знаю, хто був при владі, бо я тоді в політиці не розбиралась), що Василя забрали. Мабуть, наші, що були в УПА, почали ходити, щоб він (Василь) ішов до них учасником. Але вони (сім’я, у якій він жив) не хотіли його віддати. Вони спочатку казали, що його нема, і він десь сховався. А потім їм пригрозили, що якщо його не віддадуть, то постраждає вся сім’я. І Василь тоді пішов. Ото він пішов, ми не знали, де він, ми вже про нього нічого не знали. І вже потім, як він попався в плєн (чи як то називали), то ми дізналися, що він уже був у тюрмі. Ми про нього нічого не чули, аж доки війна не закінчилась.
Потім і Тихон пішов на війну, але коли Тихон повернувся, ще війна не закінчилась. Він прийшов інвалідом, без руки. Вже потім, як закінчилась війна, стало все відбудовуватись, йому як інваліду дали якусь польську хату.
Ми взнали за Василя, як уже жили в Ремлі. Він дав знати з Кривого Рогу. Як він був у Дубно в тюрмі, то ніхто за нього не знав.
У Кривому Розі він був дуже мало, а потім його перевезли у Воркуту. Він був засуджений на десять років, але не відбув весь термін, бо Сталін помер, і тоді амністія була. Ото все, що я знаю. Трагічний цей день я добре пам’ятаю, а те, що було пізніше – не все. Часом твій батько розказував, часом між собою щось говорили… Було таке, що я чула, коли приходили мужики вечором та й за куривом балакали між собою. То я дещо від них чула.
У Ремлі хату відбудували наприкінці 1946-го чи в 1947-му.
Після того пожару трупи два чи три дні лежали довкола. Багато тоді хрестів стояло на пожариськах. Було розпорядження німецької адміністрації для козлинців і людей із других сіл. То вони похоронили нашого батька, бо Василь знав, де його застрелили. Його знайшли й упізнали. Він лежав у хліві – вони впізнали одяг на грудях. Вони батька похоронили на пожариську нашої хати. Ото там була батькова могила. Потім, коли вже велику могилу зробили, то повкидали туди всіх, кого де бачили. А тоді, хто похоронив своїх на пожариськах, то почали переносити, і нашого батька забрали.
А матір у Козлині поховали. Народилася матір також у Козлині. Жила вона в невістках, була сиротою. Але ніколи нічого не казали про діда, про батькового батька. А розказували тільки про бабу Пріську, про маму батькову. Вона була баба-повитуха в селі, була дуже строга в сім’ї і дуже не любила невістку. То мама мучилась, коли жила в неї. Але не мала, де подітись як сирота, то вона так і трималася. Бачиш, як нас баба поназивала всіх!.. Вони казали, що мене, найменшу, назвали найгарніше. Баба сама до хреста їхала, і як їй там понравилось, так вона дитину й назвала. Мати не мала права називати, тільки баба називала. От Домку назвала Домнікія, Устю назвала Устина, потім ще була дівчинка в мами, що померла маленькою, то була Христина. Отакі були імена.
Святослав Максимчук: У мене теж була історія. Коли мене до хреста повезли, то піп запитав прізвище, а баба сказала: «Та я не знаю. На них кажуть Сахарчуки». Та й записали Сахарчук. А потім виявилося, що я Максимчук. А там уже записано Сахарчук. І, таким чином, у моїй метриці написано Максимчук-Сахарчук.
Василь Глинчак: У мене є таке питання. Я дуже уважно Вас слухав, пані Ганно! Коли Ви розказували, як підпалили село з двох кінців, то там був такий куток, ближче до води, де не підпалили. То ті хати збереглися?
Святослав Максимчук: Жодної хати не збереглося! Залишилася єдина мурована споруда – школа. Але школярів спалили. До речі, я так і не знаю чистої правди, чи їх розстріляли, чи спалили. Коли село було спалено, у шафі знайшли хлопця-школяра. Німак хотів його розстріляти, але перекладач якось випросив, щоб хлопець залишився живий. Його відпустили. Саме виганяли худобу, то він разом із нею і втік. І ту школу, до речі, по цеглині розібрали через декілька днів та вивезли на Осаду Креховецьку для будівництва гетто. А ще залишилася одна (умовно жива) споруда, теж мурована – це маленька капличка. Вона зараз стоїть біля Братньої могили.
Василь Глинчак: За що було проведено цю каральну акцію у селі Ремель?
Святослав Максимчук: Щодо цього я уже давав не одне пояснення. Найголовніше те, що чув від батьків, ніби це була акція роззброєння варти на залізничному мосту над Горинню. Там було вбито одного німака, а їхню поліцію роззброєно. І коли хлопці поверталися зі зброєю, яку відібрали в поліції, через Олександрію, то в Олександрії наш хлопець (казали, що це був Федір Семенюк, або Федько Соловейчик) жбурнув гранату в приміщення комендатури, але вартовий вхопив ту гранату і відкинув назад у вікно, а потім вхопив кулемет і почав стріляти. Федькові знесло череп. Його підхопили й понесли. А підводи тоді стояли на Галому болоті від Олександрії до Колодзєйчикової хати. Ніч була тоді місячна. І польська колонія була якраз поруч, тому поляки все це бачили. І поляки допомогли. Колодзєйчика хата, його помістя, так би мовити, знаходилося трішки далі. І він у цій акції був головним активістом. Про все це інформували коменданта. А, як потім виявилося, всю комендатуру як німецьку адміністрацію займали поляки. І, таким чином, поляки вже диктували свої умови, наводили… і таке інше.
Василь Глинчак: Тобто поляки навели на Ремель це. А хто роззброїв поліцію на залізниці – УПА?
Святослав Максимчук: Так.
Василь Глинчак: А навіщо їм було їх роззброювати?
Святослав Максимчук: Та бо то вже почалася боротьба з німцями. Після того, як це все сталося, приїхали дві чи три підводи до Ремля, обійшли (німаки) кожну хату, записали щось – і поїхали. Люди думали, що будуть брати на роботу. І тому, коли село оточили о третій годині ночі (як я пригадую!), до нашої хати зайшли два хлопці і сказали про це, думали, що, напевно, будуть брати до Німеччини.
Василь Глинчак: Пані Ганно, скажіть свої особисті дані: ім’я, прізвище і по батькові.
Ганна Чижевська: Колишнє було Семенюк Ганна Йосипівна, а з 1955 року – Чижевська Ганна Йосипівна. Дата народження: 27 березня 1936 року. Освіта: середня, спеціальна.
Святослав Максимчук: Я перепрошую, ти закінчила цей самий технікум (кооперативний), що й Леонід Кравчук, наш президент?
Ганна Чижевська: Так, але він раніше за мене закінчив. Мені здається, він тоді був уже на третьому, коли я вчилася лише на першому курсі.
Друкується із скороченням
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.