«Тож нам вмирати, брате, не пора…»

213

Не приведи, Господи, писати
некролог на найближчого друга.

Бо пишеш не чорнилом – кривавою сльозою.

Та не нам судити, чому таким важким перстом позначив цей
світ Творець.

Смерть збирає в Україні страшне жниво. Гинуть люди не
тільки на сході, а скрізь, де б’ються українські серця. Кулі дістають їх всюди.
Бо люди – не залізні і серця наші не камінні. Особливо серця поетів.
Несподівана смерть Богдана Бастюка від розриву серця – свідчення цього.

Зовсім недавно він відзначив своє 65-річчя. Скромно, без
усякої метушні, бенкетів, творчих вечорів, замовних рецензій. Відзначив у колі
рідних і близьких людей, у галицькій глибинці – селі Мишковичі, що на трасі
«Тернопіль – Теребовля».

Він над усе любив своє село, оспівав його у віршах і
прозі, тут йому було добре, писалося найкраще і тут йому тепер спочивати
навіки.

Він знав силу свого таланту, рівень письма. Тому ніколи
не метушився, не напрошувався на творчі зустрічі, уникав мистецьких тусовок і
мав алергію до таких слів як «піар» та «розкрутка». Був вище цього.

Він проявив себе у численних іпостасях, талант мав
яскравий, різнобічний, сильний. Починав як ліричний поет. Ще за радянських
часів видав збірки „Коріння” (1978) і „Вдома”, а згодом, за незалежності, –
„Трава у профіль” (1990), „Сто мініатюр” (1992), «Цілушка” (2000) і вибране
„Словини” (2005). Він міцно і надійно стояв на землі, його слово аж світилося,
напоєне цілющою силою краси і любові, а ще мудрістю Горація, Сковороди і
Куліша, у якого є такі визначальні слова, що їх можна поставити епіграфом до
всієї творчості поета: „Залишайтеся собі, панове, при своїй городянській
філософії, а нам дозвольте проповідувати філософію сільську, взявши її
прямісінько з Євангелії, а там, у грядущих віках, побачимо, кому люди за нашу
працю дякуватимуть.”

Його творам притаманна виражена притчевість, і ця
притчевість універсальна, бо іде від народної традиції, уміння виділити
найпосутніше, найважливіше для кожного читача. Поет вперто експерементував зі
змістом і формою, хоча ці експерименти ніколи не виходили за межі традиційної
поезії. Будь-яке штукарство і модерні вибрики були чужі йому, а новаторські
пошуки  свідчили про високий рівень
духовної культури, глибоку обізнаність із шляхами розвитку сучасної української
та світової поезії. На його мелодійні вірші охоче  написали музику композитори Т. Хмурич, Б.
Пілат, В. Подуфалий, Ю.Бірковий…

Друга Бастюкова іпостась – проза. Він починав з малих
форм, а завершив великим епічним полотном – трилогією «Сопигора», яку писав
довго і важко, переписуючи незліченну кількість разів кожну сторінку, ба навіть
кожну фразу. «Сопигора» отримала добрий резонанс, я бачив у районних
бібліотеках зачитані до дірок примірники і по-доброму заздрив автору. Але
трилогія заслуговувала на більше, ось тільки не знайшлося видавця, який би випустив
її багатотисячним накладом.

«Сопигора» – це погляд на історію Галичини, суперечливу
і складну, драматичну і трагічну, розказану людиною небайдужою і здатною на
глибоке співпереживання. Таких творів, написаних справді з епічним розмахом, у
нашій літературі до болю мало (скороспілі «товсті» романи брати до уваги не
будемо). Автор поглядає на все ніби з вузького віконця селянської хати, але
саме це дозволило йому роздивитися кожного зі своїх героїв ніби під
мікроскопом, побачити найважливіше і найпосутніше, не пропустити найменшої
подробиці з сільського побуту. Фахова і зацікавлена розмова про «Сопигору»,
звичайно, ще попереду, але вже сьогодні можна з певністю сказати, що цей твір
назавжди залишиться в історії нашої літератури як правдива і високохудожня
розповідь про галицьке село – ту живу клітинку України, в якій, мов світ у
краплі води,  відбилася доля роду і
народу.

Третя іпостась Богдана Бастюка – гуморист-сатирик. Саме
на цьому полі, здається, йому випав найбільший успіх. Його блискучі, іскрометні
гуморески, що увійшли у збірки «На кривому цвяшку», «Сміхологія», «Для дорогої
родини» та  озвучені Грицем Драпаком і
записані на дисках, розлетілися не тільки по всій Україні, а й по широкому
світу, де тільки живуть українські емігранти та заробітчани.

Б.Бастюк, можливо, останній корінний гуморист села,
гуморист од землі, од невмирущої традиції. Такий гумор нині, що називається,
«не у фаворі», його добивають «нові віяння»,
зрусифіковане ТБ, швидкоплинна мода та інші «цінності». Сам Богдан Іванович з
цього приводу написав так:

 

Хай гумор – другорядне щось…

На жаль, я чую це, мов зчовгану
платівку.

Але: серйозний інструмент рояль,

А скрипка й бубон – в більшім
пошанівку.

 

Сміх
Бастюка дозволяв нам вистояти, побороти зло і тимчасові труднощі у насутемніші
часи і допомагає виживати сьогодні. І це не перебільшення, бо перебуваємо в
ситуації, «коли душа пройшла всі стадії печалі, тепер уже сміятися пора» (за
Л.Костенко). І що характерно: поет ніколи не розважав нас просто ради самих
веселощів, а показував контрастність, вади і хиби суспільного життя, а в
підтексті – трагічність окремих ситуацій і земного існування загалом. Його
сатира має подвійне дно, те, що літературознавці називають підтекстом і
надтекстом. Кращі його твори, зокрема такі як «Корида», «Ми із Блейком
Керрінґтоном», «Гробівець», «Сусіди» – це речі хрестоматійні і колись,
безперечно, прикрасять  кращі антології
українського гумору і сатири кінця ХХ – поч. ХХІ ст.

А
ще він був неперевершеним оповідачем. Тонким, вишукано-іронічним, винятково дотепним,
невичерпним у своїй фантазії. Деякі його усні образки і шкіци до портретів мені
доводилося слухати десятки разів, і кожен раз вони сприймалися по-новому,
по-особливому.

До
Б.Бастюка завжди тулиться вагоме і містке слово – господар. Багато років він працював
головним інженером, згодом став фермером, орав і сіяв, збирав хліб, бо як мало
хто знав і любив землю.

 

Я в поля у привільному полоні,

Я перед ним не був ні в тих, ні в
сих.

Бо знаю на його крутій долоні

Найменшу крихту сколень крем’яних.

 

Коли
Богдан Іванович очолив Тернопільську обласну письменницьку спілку, то одразу ж
узявся за капітальний ремонт приміщення. І це був своєрідний подвиг, бо
«спадок» від  попередників дістався украй
запущений, а кошти доводилося буквально випрошувати і вибивати.

Чимось
його творча доля нагадує долю дочасно згаслих В.Підпалого, А.Гарматюка,
Я.Дорошенка, Я.Павуляка, Г.Білоуса, І.Іова, Ю.Гудзя, з якими дружив чи
підтримував творчі стосунки, бо попри винятково яскравий талант ці письменники
залишилися митцями із затіння. Та будемо вірити, що справжнє життя маститих
майстрів слова після Великого Переходу тільки починається. Бо смерті немає і,
як свідчать візіонери, «на небесах янголи читають талановиті книжки». А це
означає, що прийде час, коли масово читатимуть їх і на землі. Не може не
прийти.

Завершити
дозволю собі програмним для Б.Бастюка віршем:

 

На все пора, –

на яблука червоні,

на слово,

що втікає з-під пера,

на гнів і страх,

на вигуки погоні,

лише на сумнів,

брате, не пора.

 

На все пора, –

на злото листопаду,

на сніг сивин,

що кожного кара,

на сміх Історії

крізь правду і неправду,

лише на розпач,

брате, не пора.

 

На все пора, –

на віру і зневір’я…

Бо що – життя?

Падінь і злетів гра.

Жар-птиця губить

по Вкраїні пір’я,

тож нам вмирати,

брате, не пора!..

 

 Людина, на жаль, смертна. Але вічна душа. І
невмируще талановите слово, осяяне світлом любові.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!