Товкачівка

153

Закінчення. Початок в ч.6

Я
заздрив Григорові, що він мав можливість вільно спілкуватися зі своїм старшим
братом і в листуванні, і при зустрічах з ним на Полтавщині, або в будь-який час
може поїхати до Григорія на Львівщину, де Тютюнник-старший вчителював. Адже і я
мав старшого брата. Та він в роки нашої студентської молодості, як в’язень
сумління, відбував тривалий термін на Півночі. Одного разу Надія Світлична у
поштовому ящику на поличці для літери «С» запримітила, що я інколи отримую
листи з штемпелем «Інта».


А хто в тебе там, Володю? – запитала тихо.


Брат.

Надія,
активна подвижниця засновників Хельсінської групи борців за національне
визволення, вдруге запитала мене про долю брата вже в сімдесятих роках при
випадковій зустрічі у Києві на Хрещатику.


Що з твоїм братом?


Живий мій брат Анатолій. Його реабілітовано. Мешкає в Києві. Має гарну сім’ю.
Двох синів.


А ти ж як?


Безробітний. У київських театрах місця не дають. Мабуть, виїду кудись на
периферію…

Невдовзі,
як відомо, в Україні знову розпочнеться хвиля репресій, вже брежнєвського
періоду. Слідом за Василем Стусом, В’ячеславом Чорноволом, Євгеном Сверстюком,
Іваном Світличним та іншими патріотами України – буде позбавлена волі і наша
товкачівська студентська подруга, тендітненька, як стеблинка, Надія Світлична.

А
року Божого 1980-го несподівано для України не стане Григора Тютюнника.

«Чому,
Григоре?» – упродовж кількох перших років після непоправної втрати не одному з
нас било в груди запитання. Чому?

У
книзі спогадів про письменника, яку видали київські друзі Григора під його
крилатою і мудрою назвою «Вічна загадка любові» – хочеться поставити три крапки
і доповнити їх: «Вічна загадка любові… і смерті». Чому, Григоре?.. Чому?..

 

 

ГРИГІР У ЛАВРІ, АБО ПРОФІЛЬ ДРУГА НА ТЛІ ЗАГРАТОВАНОГО

ВІКНА

За
часів більшовизму Києво-Печерська лавра діяла як історико-культурний
заповідник. В ньому функціонувало кілька музеїв і ціла низка державних установ.
В головному Соборі Лаври, що уцілів від руйнації, культових церемоній в
60–70-ті роки не проводилось. До храму заходили групи туристів на чолі з
екскурсоводами. Лики святих дивилися з фресок на безбожників з осудом. Серед
екскурсантів інколи були віруючі. Поодинокі особи усамітнювались у темні
закутки спустошеного собору і крадькома молились до настінних розписів з
облупленою фарбою.

З
головної вежі собору, як вісь всесвіту, звисав маятник Фуко. Екскурсанти дерли
голови догори, щоб побачити не образ Господа Всевишнього, а той гак, на якому
підвішено довжелезний трос маятника.

Екскурсовод
після невеличкої передмови про релігію, як «опіум для народу» – запускав
маятник і натовп чекав, коли ж його гиря з чавунною бурулькою зіб’є колодочку,
поставлену «на попа».

Напруга
наростала. Екскурсанти чекали дива.

І
тільки маятник скине колодочку з пругу великого циферблату – гурт жваво реагує
і знову дере голови під високу церковну баню. Мовляв: «І справді ж – церква
дурила народ!. Земля ж крутиться!..»

Я
не любив відвідувати музеїв у приміщеннях колишніх культових споруд.

І
вже зовсім не сподівався, що доведеться мешкати у справжній келії
монахів-схимників.

В
роки мого студентства на території Печерської Лаври, в одному з правічних
корпусів містився чоловічий гуртожиток Київського інституту театрального
мистецтва імені І. Карпенка-Карого. Майбутні актори і режисери театру «затишно»
себе почували у двоповерховому будинку з товстелезними стінами і загратованими
вікнами. Розташований він був у глибині Лаврської Святині. До гуртожитку слід
було йти крутими узвозами на східний пагорб до Дальніх печер. А це не близько.
Невідомо коли, і з якого дива, на території Лаври окремим хуторцем поселилися
кияни. Вони мали при своїх будиночках по дві-три сотки садів і грядок. А ще на
їхніх садибах тулились один до одного курники і хлівчики для домашньої птиці і
кіз. Пізно ввечері йти самому мимо цього поселення було небезпечно. Як не пси
нападуть, то місцева печерська шпана зажадає 
вичистити кишені. Тому ми, після вечірніх занять, поверталися до
гуртожитку групами. Так легше було дати відсіч нападникам.

Григір
Тютюнник з’являвся в нашому гуртожитку завжди несподівано і в будь-яку годину
доби. Так було і одного незабутнього для мене осіннього вечора. Ні місяця, ні
тим паче дня, я, на жаль, не пам’ятаю, коли саме  виріс 
переді мною Григір. Пригадую лише, що він був у темному, аж чорному,
пальті. Розстебнуті поли широко гойдалися, як стомлені крила у великого птаха.
Головного убору Григір не любив носити, навіть узимку. Бувало, підніме коміра,
і йде у віхолу. Сніг лежить на густому чубі 
курганчиком, як на кашкеті.

Того
вечора Григір був «під чаркою», одначе тримався на ногах стійко. Говорив зі
мною повільно, стримано, ніби-то крізь зціплені зуби:


Прочитай мені, Володько, «Гонту»…

Мій
гість сів на стілець, впевнено поставивши його майже посеред кімнати-келії. На
тлі товстого, аж на півтора лікті, підвіконня, загратованого широкими смужками
кованого вручну заліза, вирізнявся Григорів профіль. Його орлине перенісся і
насуплені широкі брови нібито належали не моєму, здавна шанованому, товаришеві,
а якомусь лицарю. Можна стверджувати, що Григір того вечора скидався на
одчайдуху Кривоноса. Таким міг бути і красень Наливайко. Ні. Григір все-таки
був найбільше схожим на Олексу Довбуша з гравюр прикарпатських художників. В
його бездонно-глибоких темних очах стояла каламуть не розпачу і відчаю, а
невимовна туга чи то від безвиході з тенет особистого життя, чи соціального
зашморгу, накинутого всесильними державцями на його високу горду шию.

Тяжко
змалювати стан душі Григора Тютюнника саме того осіннього надвечір’я.

Григір
прийшов до нас на розраду, очевидно, після якоїсь виключно драматичної оказії.
Хтозна де вона сталась, чи в редакції «Літературної України», чи у Спілці
письменників. Як відомо, Григір Тютюнник не просто дозрів як письменник і був
прийнятий до професійного об’єднання літераторів. Він увірвався в літературу
сімдесятих років як абсолютно зрілий, самобутній новеліст. От саме з причин
його раптової появи і стрімкого творчого злету (згідно майстерності і соціальної
гостроти творів) у Григора виникало чимало труднощів, про котрі широкий загал
його шанувальників на той час ще не знав.

Не
відав і я тоді – після яких кабінетів Григору захотілося  пройти пішки по довгих стежках-лабіринтах
Лаври, щоб послухати «Гонту в Умані» Т. Шевченка.

Здавалося
б – усамітнюйся і читай, Григоре, сам. Адже ти, як згадував  кінорежисер М. Вінграновський, проявив себе
прекрасним виконавцем епізодичної ролі у фільмі, що знімався на Одеській
кіностудії, десь у кінці шістдесятих.

Та
ж ні. Григорові в той вечір потрібно було 
наше, зі Стороженком, тобто харківське товариство. З нами йому очевидно
дихалось легше. Ми, збираючись втрьох, часто згадували філфак. Григір умів
майстерно копіювати наших колоритних 
викладачів чи однокашників по університету. Бувало, поставить руки
ліктями на стіл, покладе обличчя на зчеплені замком пальці і запитає голосом
професора Фінкеля:


А ви читали Будуена-де-Кугтуне?

Слово
«Куртуне» Григір вимовляв, злегка грасируючи звук, ну точно так, як наш
незабутній викладач. Але сьогодні   моєму
гостеві, бачу, не до жартів. Він жадібно палить цигарку, висмоктуючи з неї весь
до цівочки дим. Сива трутизна надовго затримується глибоко в легенях, а після
паузи безбарвний димок виходить з Григорових вуст і стелиться на долівку
безсило, як той лінивий дим, що осідає з комина на городи, віщуючи відлигу.

Звісно,
в ті роки я не усвідомлював того, що спілкуюся з Григором, ім’я якого невдовзі
стане поруч з іменами класиків української новели, такими як Василь Стефаник,
Григорій Косинка, Андрій Головко.

З
когорти шістдесятників важко було виокремити когось. А між іншим, майбутні
провідні українські літератори і митці були свого часу звичайними хлопцями.
Григір інколи запрошував мене до свого суто літературного товариства, у складі
якого часто бували відомі вже в Україні майстри слова, такі як Борис Олійник,
Володимир Яворівський, Євген Гуцало, Петро Засенко та інші. У дні видачі
зарплат чи гонорарів товариство полюбляло поспілкуватися у спілчанському буфеті
«Еней», а може  й заспівати, як
секретаріат замкне службові кабінети і розійдеться по домівках.

Спілкувалися.
Сперечались. А потім мирились і співали.

Всі
ми були в той час єдиним поколінням, якому судилося ступити на творчу стежинку
вже в роки сімдесяті…

І
театрали не пасли задніх.

Григір
часто відвідував творчі звіти (показ курсових і дипломних вистав) на сцені
Учбового театру-студії інституту театрального мистецтва імені І.
Карпенка-Карого.

У
моїй дипломній виставі «Глитай, або ж павук» за п’єсою М. Кропивницького Григір
бачив (і схвалював) талановиту гру майбутніх народних артистів України Михайла
Голубовича, Неоніли Крюкової, Людмили Приходько. Я мав щастя грати в такому
талановитому ансамблі роль Йосипа Степановича Бичка, Глитая  себто.

Мабуть
завдяки цій сценічній роботі Григір «допустив мене» ще ближче до свого серця.
Читав свої нові твори.

Вже
значно пізніше, в Івано-Франківську, працюючи над постановою вистави «Олекса
Довбуш» за повістю Р. Федоріва, я часто згадуватиму Григора, малюватиму
словесно його портрет акторам. Бо Григір і Довбуш чомусь уявлялись мені
кровними братами. Вони були схожими і зовні, і внутрішньо. У Григора, як і в
Довбуша, таїлась могутня енергія, якась своя правда, своя істина, котра йому
боліла і яку він не встиг нам висловити сповна.

Отже,
Лавра. Гуртожиток. Я замкнув на ключ двері, щоб ніхто не завадив нашому
спілкуванню.


Читай, – буркнув Григір.


Отак одразу? Може, повечеряємо?


Потім.

Я
мусив вволити бажання свого товариша.

 

Минають дні, минають ночі,

А Україна, знай, горить;

По селах голі плачуть діти –

Батьків немає. Шелестить

Пожовкле листя по діброві.

Гуляють хмари; сонце спить.

Нігде не чуть людської мови;

Звір тілько виє по селу,

Гризучи трупи…

 

Тепер,
уже з часом, подумалось: а чи не слід було ці кобзареві рядки поставити
епіграфом до життєвої книги літераторів і митців кінця шістдесятих? Саме такі
слова:

 

Нігде не чуть людської мови,

Звір тілько виє по селу…

 

Адже
цей Шевченків образ збуджував виразно в уяві аналогію про пануючу в Україні
великодержавну реакцію на буйноцвіть талановитої плеяди шістдесятників, поетів
Василя Стуса, Івана Світличного; художників – Алли Горської, Віктора
Зарецького, Панаса Заливахи; правозахисників – Левка Лук’яненка, В’ячеслава
Чорновола; кіномитців – Сергія Параджанова, Леоніда Осики та інших.

Чи
не у Шевченка шукав Григір у той вечір натхнення і сміливості ступити у день
прийдешній сміливо, з піднятим чолом, а не плазуючи перед владою? Адже була
тривога і в Григора: чи судилося йому завтра зустріти світанок на бруківці
Андріївського узвозу, ідучи зі свого скромного помешкання на службу до
редакції, а чи  повезуть його на дізнання
за іншою адресою?

 

УЗВІЗ СЛАВЕТНИХ

Київ.
Андріївський узвіз. На одному з будинків міститься меморіальна дошка: «Тут жив
і працював видатний український письменник Григір Тютюнник»…

Стою.
А спогади, як птиці, летять з минулого і осідають перед очима. Я бачу окремі
епізоди до найдрібніших деталей.

Ось
ми з Григором ідемо від Десятинної церкви вниз до Подолу… Власне Десятинної
церкви ж нема. Лише цоколь малює її колишні обриси. Уже вісім століть чекає ця
національна святиня на своє відродження. Чи ж дочекається?

Йдемо
мовчки, обережно ступаючи на сіру бруківку. Від осінньої мжички на камінні
слизько, як на льоду.

Раптом
Григір спиняється, виймає з внутрішньої кишені згорнутий удвоє зошит, і, без
передмов, читає майстерно відшліфований фрагмент оповідання. Мене завжди
вражала образність, лаконізм його письма. Так, Григір – письменник. Слухаєш і
дивуєшся – де в нього взявся той хист? Чи ж не феномен? Селяни народили
видатного письменника!.. І я маю честь спілкуватися з ним.

Літа…Літа…
Ось уже їх аж два десятки минуло відтоді, як не стало Григора. Я, як   житомирянин, часто буваю в Києві (сто
тридцять кілометрів – це не відстань). Я завжди прагну  викроїти частинку часу, щоб пройтись біля
того ж фундаменту Десятинної церкви вниз по вуличках, якими ходив колись  поруч з Григором.

В
останні роки на Андріївському узвозі завжди 
велелюдно. Він став Київським Монмартром. Хоча ліпше сказати – базаром.
З усіх кінців України сюди звозять на продаж безліч художніх та ужиткових
виробів. Тут привертають увагу заморських туристів гуцульські писанки,
інкрустовані тарілі, бардки, череси, ліжники. На стінах будинків висять
поліські пейзажі, створені з кори беріз. А такого дріб’язку як ложки, ступки,
товкачі – можна накупити, за недорогу ціну, хоч цілу валізу. Не подобається
дерево – беріть чернігівські мініатюри, ковані з металів. А чи пройде покупець
мимо петриківських розписів і роменських рушників? Пробираюсь поміж людом туди,
нижче до Подолу. Ось уже легенький поворот узвозу – а он і той будинок, у
котрому колись мешкав Григір з дружиною і синочком-первістком. Під колишнім
вікном Тютюнників виставлено опішнянську художню кераміку.

Прямо
під барельєфом Григора Тютюнника стоїть вусатий чоловік у вишиванці і
солом’яному брилі і гукає до покупців: «Опішнянські куманці! Посуда і свищики!
Не б’ються і не гнуться, а співають і сміються, як полтавські Сорочинці і
диканські вечори! Підходь і бери! Товар – настоящий! Ціна – підходяща!..».

Я
зупинився неподалік. Спостерігаю за людським мурашником. Над головами люду,
навпроти мене, височіє красивий Григорів профіль. Таким я бачив свого товариша
у Лаврі на тлі вікна. Та очі у Григора вже не ті, не живі й глибокі, а  ілюзорні, як у Гомера на скульптурному портреті.
Вони пильно вглядаються кудись далеко, аж за Дніпро. Певно, хочуть сягнути
зором свого рідного села Шилівки, що на Полтавщині.

А
поруч, на сусідньому будинку, стоїть меморіальна дошка з образом Михайла
Булгакова, автора «Майстра і Маргарити». В роки нашої молодості рідко хто мав
змогу  прочитати цей видатний твір. Ми
знали М. Булгакова переважно як автора «Днів Турбіних» – п’єси про становлення
радянської влади в Росії і в Україні.

В
роки нашої молодості мало хто знав, що Григір Тютюнник мешкає поруч з будинком
М. Булгакова. Принаймні, Григір про це мені жодним словом не обмовився.

Ну
що ж, шановний читачу, зайдемо до Григорового помешкання на Андріївському
узвозі.

Ідіть
за мною. Прошу.

Бачите?
Церква Андрія Первозванного лишилася праворуч, а ми за кілька десятків метрів
звернемо під арку у двір і піднімемось на другий поверх. Але ні, зачекайте на
мене тут, шановний читачу. Я сам зайду до Тютюнників. Там така тіснота… і
дитинка невеличка.

Тисну
на кнопку. За дверима чути не лише дзвоник, а й чоловічі голоси. Відчиняє двері
Григорова дружина, моя колишня однокурсниця по університету Людмила Корецька.


А… Це ти, Володю? Заходь.

Ступаю
через поріг до коридорчика. Це, власне, вже передпокій. Під ліву руку – вішалка
для верхнього одягу, а праворуч на низенькому столику стоїть електрична плитка.
На ній, коли не зайдеш, завжди щось закипало або смажилось.

Як
і все геніальне, помешкання письменника було створено дуже просто: фанерною
стіною відсікли одну третину східцевої площадки – і маєш передпокій. А пройдеш
крізь вузенькі двері в глибину помешкання – опинишся в кімнаті  з одним вікном. Коли відкрита кватирка – чути
було не лише стукіт каблуків, а й притишені голоси перехожих.

Мабуть,
Григір часто стояв з цигаркою біля розчиненого вікна (бо синок же в хаті) і
захоплено оглядав архітектурну довершеність Андріївської церкви. Щоб побачити
її золоті маківки – слід було мало не прилягти щокою ниць на підвіконня…Так
близько та церква стояла від Григорового помешкання.

Цокаючи
на друкарській машинці, Григір Тютюнник творив образи і картини повоєнного
життя, як той правічний художник невмирущі фрески. Ми ж, Григорові сучасники, в
ті роки до пуття не усвідомлювали, що його новели були рівновеликі
образотворчим шедеврам київських соборів і церков. Художню вартість творінь
Григора Тютюнника одними з перших гідно поцінували  високопрофесійні літератори такого рівня як
Олесь Гончар, Іван Дзюба, Борис Олійник, Василь Земляк. До речі, одного разу
саме його, автора «Лебединої зграї» Василя Сидоровича, я застав на гостинах у
Тютюнників.

На
столі стояло чимало закусок, було що випити, а між господарем дому і гостем,
очевидно, давно вже тривала гостра розмова на якусь заборонену тему. Бо тільки
я став на поріг – Василь Земляк, не приховуючи 
невдоволення, замовк і  пильно
глянув на мене, ніби перепитуючи: «А це хто за їден?».

Григір
піднявся з-за столу, обняв мене і представив Землякові.


Це Володька, якого я дуже люблю.

Авторові
«Зелених млинів» і «Рідної сторони» та інших широко відомих в Україні і в світі
романів Григорове представлення не мало ваги: Василь Земляк підкосив мене під
корінь:


А чому я Вас не знаю? Хто Ви за фахом?..

Як
не намагався Григір переконати Василя Сидоровича, що я маю підставу прилучитися
до їхньої бесіди на якусь особливу, «не для широкого загалу» тему, але розмова
не складалась. І я не образився на письменників-побратимів по творчості. У
Григора і Земляка, певно, було багато спільного у поглядах на шляхи розвитку
новітньої української  літератури кінця
70-х років.

Саме
в ті роки В. Земляк задумав екранізувати одну зі своїх поетичних повістей. А
Григір брав участь у створенні кіносценарію фільму за романом Григорія
Тютюнника «Вир». Було їм про що поговорити того вечора без третього зайвого. І
я, перекусивши поспіхом якусь канапку, залишив двох збентежених письменників, а
сам пішов, як уже бувало вкотре, шукати інше товариство, де можна було б не
лише повечеряти, а й переночувати. В кінці сімдесятих  я вже не мав у Києві ні роботи, ні житла.

Чуєш,
Григоре? Я пам’ятаю твоє ніжне, братерське ставлення до нас, молодших за віком.
Ти був для мене старшим братом і порадником у ті роки, коли ми, сироти, з
останніх сил вибиваючись, прагнули здобути вищу освіту, щоб десь влаштуватись
на роботу у місті, аби назавжди вирватися з села, де панувала кричуща несправедливість:
за тяжку працю на колгоспних ланах нашим матерям-вдовам давали восени по
двісті-триста грамів збіжжя на трудодень.

Але
у місті виживав не кожний. Особливо  в
колі літераторів і митців – постійно тривала закулісна боротьба. Ніде гріха
таїти, були й такі «поплічники» серед творчої інтелігенції, які вдавались до
аморальних засобів боротьби за першість. Для цього треба було якщо не знищити,
то бодай підсікти сильнішого. І деякі вдавались до наклепів, доносів, анонімних
погроз. Григора це дуже гнітило.

Ось
як згадує про роз’ятрену рану письменника Григорій Булах, нині народний артист
України. Він в останні дні життя Григора спілкувався з ним частіше ніж інші
тому, що читав зі сцени  чимало
Григорових оповідань.

«Вразлива
його (Григорова – В. С.) душа образ прощати не вміла. Бачив, як він
одного разу увійшов до зали і, помітивши свого товариша з тим, хто завдав йому
колись несправедливого болю, гнівно сказав:


Чому ти сидиш з ним?

І
не чекаючи пояснень, кинув:


Не треба тобі з ним сидіти.

Григір
боляче реагував на несправедливість. Про це свідчить і його запис у щоденнику:
«Я сприймаю те, що мене оточує, і те, що діється навколо мене, спочатку
почуттям, серцем, а вже потім усвідомлюю, – тобто страждаю двічі з одного
приводу. Боже. Як важко». Цей запис здійснено, до речі, у рік Григорового
творчого дебюту у Спілці письменників. Про нього вже йшлося.

Більшість
наших ровесників лишала село, бо прагнула знайти у місті кращу роботу,
цивілізованіше життя. І їх можна зрозуміти. Але були й такі діти селюків,
шахтарів і службовців, які прагнули вийти у світ літератури і мистецтва, згідно
своїх талантів, виняткових обдарувань. Це гордість нації, її неоціненний скарб.
Тоталітарна держава «стимулювала» митців, аби сформувати вірнопідданих співців
і пропагандистів керівної ролі партії більшовиків як «честі і совісті»
суспільства.

Той,
хто вірно служив ідеалам більшовизму – стрімко піднімався по драбині службової
кар’єри, здобував державні нагороди і звання… Григір за життя не мав гучних
оплесків і державних нагород. Хіба що літературна  премія імені Лесі Українки. Автор «Зав’язі»,
«Деревія», «Коріння» та інших збірок 
новел і повістей отримав звання лауреата Державної премії імені Т. Г.
Шевченка вже посмертно, у 1992 році, коли Україна здобула незалежність.

І
це глибоко справедливо. Адже творчість Григора Тютюнника піднялась у царині
української літератури, як самобутній духовний оазис у степу. Він вабить до
себе усіх, хто йде  в далеку дорогу,
напрям якої – майбутнє України.

 

ТРИ ЛИСТИ, ЯК ТРИ ПЛАЧІ…

Востаннє
я зустрівся з Григором  десь чи не в 1979
році. Ми знову вдвох, як це бувало не раз, пішли пішки по Києву аж на його вже
нову квартиру на вулиці ім.Раєвського у 
Печерському районі.

Саме в той час і я з сім’єю переїхав з Прикарпаття до
Кіровограда у ошатну квартиру, тому виявив бажання оглянути, як тепер
влаштовано побут у Григора.

Після
завершення двохрічного стажування у Московському художньому театрі під
керівництвом Народного артиста СРСР Олега Єфремова я мав щастя працювати
головним режисером у кількох театрах України. Міністерство культури нас, як
керівні творчі кадри, постійно переводило з одного театру в інший. Так мене і
пов’язала доля з театром імені М. Кропивницького в той час, коли він мав
підготуватися до творчого звіту у Москві з нагоди 100-річчя театру корифеїв. Ця
дата широко відзначалась в Україні. Вершиною в моїй театральній біографії на
початку 80-х років був показ вистав «Талан» М. Старицького і «Дума про
Сухомлинського» І. Драча на сцені Малого театру у Москві саме з нагоди
ювілейної дати театру корифеїв.

Наші вистави щиро сприйняли москвичі. Серед глядачів були
і відомі широкому загалу земляки-українці. Зокрема: видатний співак Іван
Козловський, народна артистка СРСР Еліна Бистрицька, режисер Лесь Танюк,
мистецтвознавці Наталя Кузякіна (з Ленінграда), Неля  Корнієнко (з Києва) та інші.

Григорові
не судилось дожити до осені 1982 року. Я йому свого часу запропонував відвідати
на Кіровоградщині хутір Надія, щоб він міг вдихнути те степове повітря, де І.
Карпенко-Карий у сільській батьковій хатині написав свої драматургічні шедеври.
Була думка залучити Григора Тютюнника до написання п’єси з історії вітчизняного
театру. Адже Григір щиро любив театр, спілкувався зі своїми
сучасниками-драматургами, серед котрих дуже цінував Олексу Коломійця. Та не
судилось  Григорові бодай вклонитися
землі корифеїв, а тим паче  написати
п’єсу.

І
на завершення. Свого часу  до Кіровограда
мені надіслав кілька листів Петро Коленський. Датовані вони 1981–82 роками.

У
кожному з них – вірші. Зокрема є і той, що присвячений пам’яті нашого спільного
друга Григора Тютюнника: «Поговорити б, Григір, треба…».

Немає
вже і Петра Коленського…

Він,
певно,  вже зустрівся з Григором у
вічності. Там їм ніхто не завадить наговоритися. А тут, на цьому світі,
незабутні друзі лишилися у нашій пам’яті, в своїх творах і листах. Ось і в мене
на столі лежать три листи від Петра Коленського з Луганщини, як три плачі по
Григору. У кожному з них зболені рядки про непоправну передчасну втрату нашого
друга і видатного письменника Григора Тютюнника.

Чому,
Григоре? Чому?..

м. Житомир

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!