Товкачівка

СПОГАДИ ПРО ГРИГОРА ТЮТЮННИКА

Поговорити б, Григір, треба.

Та як тепер?

Коли і де б?

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Зривайся зіркою із неба

На місце зустрічі – у степ».

П. Коленський.

Це рядки з вірша, присвяченого пам’яті відомого українського
письменника Григора Тютюнника. Їх надіслав мені в 1982 році з Луганщини до
Кіровограда товариш по університету Петро Коленський. Творчою долею
Коленського, як початкуючого поета, щиро проймався Григір Тютюнник і, зокрема,
його старший брат Григорій, автор роману «Вир».

Як відомо, Григорію Михайловичу Тютюннику за роман «Вир» у 1963
році, на жаль, уже посмертно, було присвоєно звання Лауреата державної премії
імені Т. Шевченка. А згодом, через двадцять п’ять років, такого ж звання, і
також посмертно, буде удостоєний і Григір Тютюнник.

Все те станеться значно пізніше, а в кінці 50-х років ми
спілкувалися з Григором як зі своїм студентським товаришем. Хоча серед нас,
вчорашніх випускників шкіл, Григір був значно старшим. До вступу у вуз він
пройшов складну життєву школу сирітських поневірянь. Ще підлітком відчув Григір
присмак поту, працюючи після ФЗУ слюсарем на заводі імені Малишева у Харкові. А
потім – Донбас, служба на Далекому Сході у флоті…

У повоєнні роки на філологічному факультеті навчалися переважно
дівчата. Одначе серед невеликого відсотка чоловічого складу студентства були і
вчорашні фронтовики. Мої ровесники пам’ятають наших старших товаришів: Андрія
Криницького, Івана Годуна, Івана Коломійця, Петра Коленського, Леоніда
Тарасова…

Цей перелік можна було б продовжити. Мені випало щастя упродовж
тривалого періоду спілкуватися (не одважуюсь сказати слово – товаришувати) як з
Григором Тютюнником, так і з Петром Коленським. Його молодість пропахла порохом
боїв на Сандомирських плацдармах. Там молодого бійця Петра Коленського було
поранено. Після шпиталів він повернувся до рідних Ровеньків на Луганщину,
закінчив вечірню школу, а в 1956 році поступив, як і Григір Тютюнник, на
російське відділення філфаку Харківського університету. Подіям війни Петро
присвятив чимало щирих віршів. Окремі з них Григір Тютюнник (було це в 1959
році) надіслав з Харкова до Кам’янки-Бузької, що на Львівщині, до свого
старшого брата Григорія Тютюнника, вже визнаного на той час письменника, з
метою отримати від нього кваліфіковану рецензію на вірші П. Коленського.

Невдовзі на Товкачівку надійшла Григорові відповідь від брата:
«Стихи Коленского я прочитал. (Інколи Тютюнники листувалися російською мовою.
Адже Григір навчався на російськоу відділенні філфаку – В. С.). Парень он,
по-видимому, умен и пишет неплохо, но позирует. Впрочем это не страшно. Это
присуще всем молодым».

Ці слова я цитую з документальної повісті Григора Тютюнника
«Коріння».

З тих же джерел ми довідуємося про те, що уроки майстерності від
старшого брата отримував і Григір. Хоча при зустрічах Григорій стверджував:

«Сам, сам докопуйся до свого джерела. Творчість – діло таке: тут
ніхто нікого не вчить. Флобер учив Мопасана? Ні й ні! Він тільки підтримував у
ньому бажання писати…». З імені Тютюнника-старшого бере витоки і моє
товаришування з Григором, яке по завершенню навчання в Харківському державному
університеті тривало і в Київський період життя і творчості Григора Тютюнника.

Харків 1955–1960-х років. Товкачівка. Гуртожиток філологів
університету по вулиці Студентська, 5/2.

Гріх не згадати добрим словом той затишний двоповерховий
будиночок, в якому відшуміла наша студентська молодість. В різні роки в ньому
мешкали, або часто бували в товаристві філологів, видатні діячі літератури і
мистецтва, зокрема, такі як Олесь Гончар, Григорій Тютюнник, поети: Дмитро
Білоус, Іван Вирган, Юрій Герасименко та інші.

Ми, студенти п’ятдесятих років, мали щастя мешкати під одним дахом
з Григором Тютюнником і Надією Світличною. (З роками вона також здобуде звання
Лауреата Державної премії імені Т. Г. Шевченка, як пристрасна правозахисниця.
Після мордовських таборів Н. Світлична опиниться у вигнанні за океаном).

В роки студентства я щиро приятелював з Віктором Стороженком, у
майбутньому відомим кінорежисером-документалістом. Він, на жаль, як і Григір,
передчасно пішов з життя. Стороженко з Тютюнником мешкали в гуртожитку на
Товкачівці в одній кімнаті. Бувало, відчиниш двері з числом 12, а там, як у
казармі, стоять рядами акуратно застелені ліжка. Початкуючий романіст Геннадій
Томко, поети-аматори Анатолій Кислий, Толя Горбенко, ерудити Леонід Тарасов,
Микола Линенко – ось далеко не повний перелік Григорових товаришів по кімнаті.
Нам було байдуже, хто в якій кімнаті мав ліжко, ми жили в гуртожитку єдиною
дружною сім’єю. Витівки, жарти, пісні, танцювальні вечори…

Про це засвідчує хоча б ось цей, для прикладу, епізод з нашого
студентського життя.

Будень. Десь близько сімнадцятої, коли вже більшість філологів
повернулася з лекцій, раптом лунає голос Григора Тютюнника.

– Батальйон! На построение! Ко встре-е-че товарища генерала –
ста-а-новись!

З кімнати, як по команді «пожежа», вибігає весь чоловічий склад
гуртожитку. Одягнені – хто в чому. Поруч з оголеним торсом борця Леоніда Остроушка
– кістляві плечі Мишка Филимонова. Вмить під стінкою в довгому коридорі першого
поверху (на другому – мешкали дівчата) виростає шеренга в кілька десятків
юнаків. Як відомо, Григір тривалий час служив на флоті, тому команди його –
впевнені і, згідно статуту, точні. В темних очах відсвічують глибоко приховані
жаринки сміху. На грудях – як не лусне тільняшка:

– Батальйо-о-он… Смирна-а-а! Равнение на средину!

У дверях, з вулиці, з’являється студент-першокурсник Ваня
Лісовицький. Він ще з раннього дитинства ріс білочубим, як кульбабка. Крізь
ріденьке волоссячко його голівка світилася, як лампочка Ілліча. На скронях було
видно не лише червоні прожилки, а й прояви думки, що визрівала десь глибоко в
тенетах його далеко не примітивного розуму. Ваню ми прозвали «генералом» за
суцільно білий колір волосся.

Григір тим часом доповідає:

– Товарищ генерал! Личный состав батальона прибыл в общежитие,
после изнурительных занятий… Чор-те-чем! Как-то: латынь, старославянский,
диалектология и так далее, то есть: этцетера, этцетера…

Іван, певно, повертався з бібліотеки. Його саморобна сумка з
книгами, що звисала через плече, скидалася на полотняну торбу Григорія
Сковороди. Після тривалої «генеральської» паузи першокурсник включився в гру.
Оглянувши шеренгу крізь товсті скельця діоптричних окулярів, Лісовицький
крикнув удаваним баритончиком:

– Здравствуйте, товарищи охламоны!

«Батальон» одностайно гаркнув у відповідь, немов курсанти на
Червоній площі під час параду.

– Здра-а-вия!.. Жела-а-ем!.. Това-а-рищ!.. Гене-е-рал!..

– Вольно! Можно оправиться и написать письма родным и близким.
Предстоят крупные экзаменационные учения. Не исключено – будут потери. Особенно
в живой силе охламонов!..

Від реготу «батальон» поповз по стінах, а слабші «на втори» –
злягли на долівку.

Раптом рішуче відчинились двері кімнати № 4. Між одвірками стояв у
піжамі старшокурсник Андрій Криницький. Він ліниво потягувався:

– Хлопці! Не валяйте «декана» під нашими дверима. У дипломників –
«тихий час». А ви щовечора валяєте «декана». Ніззя…

Двері щільно зачинились. Зсередини клацнув замок.

Повнокровне студентське життя вирувало на Товкачівці не лише в
кімнатах і коридорах, а й на спільній кухні і, зокрема, в читальній залі. В
читалці ми відзначали календарні свята, проводили суботні вечори відпочинку, а
іноді здійснювали літературно-аматорські заходи. В них охоче брали участь
початкуючі літератори: Володимир Калашник, Яків Бєліков, Петро Коленський,
Анатолій Кислий, Анатолій Курочкін. З перекладами  українською мовою поезій С. Єсеніна одважився
виступити і автор цих рядків.

Григір не любив читати власні оповідання на широкий загал. Він
віддавав перевагу спілкуванню зі своїм слухачем віч-на-віч. Бувало, в тій же
читалці, вже далеко за північ, Григір підсяде до мого столика: – «Ось
послухай». І читає приглушеним, аж ніби надтріснутим голосом нове оповідання. В
кінці вдалого речення, чи абзацу, закцентує кінцівку і гляне тобі у очі так
щиро і довірливо, що хочеться вигукнути: «Гарно, Григоре! Браво!». Так, до
речі, я й висловлював свій захват його новелою «У сутінках». Він прочитав її
мені ще до виходу в світ. Це оповідання було опубліковане в Московському
журналі «Крестьянка». Про Григора Тютюнника, як талановитого початківця, одразу
заговорив не лише філфак, а й літературний Харків. «Оце – старт! Одразу в столичному
журналі!..» – загули доброзичливці.

В ті роки у Григора, мабуть, недоброзичливців ще не було. Вони
з’являться пізніше. Це станеться в Києві, після вельми вдалого Григорового
дебюту, який відбувся в Будинку письменників десь чи не в 1965 році.

Забігаючи наперед, мушу повідомити, шановний читачу, що ми з
Віктором Стороженком після університету поступили на стаціонар Київського
інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. Невдовзі приїхав до
Києва на постійне проживання і Григір. Як талановитого літпрацівника його
запросили до редакції журналу «Ранок». Згодом Григір успішно працюватиме і в
газеті «Літературна Україна».

На ранньому етапі київського періоду Григір ще не мав щирого
столичного товариства, тому часто бував у театральному інституті на переглядах
студентських сценічних робіт, а інколи відвідував гуртожиток майбутніх митців.

Одного разу, після лекцій, на Хрещатику, 52, Григір зустрів мене в
коридорі і повідомив:

– Завтра о сімнадцятій у Спілці я читатиму оповідання. Приходьте з
Віктором.

Не пам’ятаю, з яких причин у Віктора Стороженка не склалось
побувати на творчому дебюті свого однокурсника, а я мав щастя стати свідком
тієї надзвичайно важливої для Григора події.

Спілка письменників України (її керівний орган Президія)
містилась, як і тепер, на вулиці Банковій в ошатному особняку. Відвідувача,
який заходить вперше до вишуканих кімнат і залів, вражає все: комини, що зіяють
по кутках кахлями, різьблена дерев’яна стеля, антикварні меблі кінця 19-го
століття, вітражі…

До зали сходяться шанувальники слова. На м’яких кріслах спереду
вже воссідало кілька поважних осіб, то,
мабуть, письменники, або літературні критики. Ближче до виходу – розташувалася
різношерста публіка. Тут, з-поміж інших, помітною була бабуся у старосвітському
капелюшку. У неї в руках майорів букет з розкішних хризантем. А в кутку,
перешіптуючись між собою, хіхікало кілька юнок. Певно, студентки гуманітарних
вузів. Товариство видалось мені якимось чужим, не харківським. Це відчував і
Григір.

Долаючи хвилювання, дебютант
розпочав читання стримано, але впевнено. Як театрал, я сподівався, що слухачі
одверто реагуватимуть на вдалі образи, драматичні сцени Григорових оповідань,
але в залі панувала тиша. Лише в деяких слухачів теплішав погляд, спрямований
на автора. Григір сидів у кріслі рівно, як той увіковічнений художником класик,
що спочивав на острові Капрі.

Як відомо, після смерті свого
старшого брата Григір почав писати оповідання українською мовою. Зі щоденників
письменника ми довідуємось, що Тютюнник-молодший відкрив для себе у словнику Б.
Грінченка такі мовні скарби, які дали йому можливість докорінно переосмислити
всю власну творчість.

Для Григора того дня був дуже
важливий іспит. Він одважився у Спілці письменників прочитати свої перші
україномовні оповідання.

Пригадую, як уважно слухало
київське товариство Григорове оповідання «У сутінки». Автор не просто переклав
твір українською мовою, він ніби-то написав його заново, з чистого аркуша.
Мабуть, сам Григір того дня подумки завдячував братові за пораду писати про
своїх шилівських земляків їх рідною мовою. Адже в оповіданні «У сутінках» –
зміст, форма і спосіб втілення задуму письменника – були в органічній
триєдності.

Григорів творчий дебют пройшов
успішно. Одразу ж, без перерви, виникло гаряче обговорення почутого. Хризантеми
вже лежали на столі поруч з рукописами оповідань молодого письменника. Саме
так. Письменник
а! Терміну «початкуючий літератор» ніхто з виступаючих
жодного разу не вжив.

– Вітаю, – я щиро обняв Григора. У його бездонно-глибоких очах
жевріли цяточки радості, мовляв: «А Київ – не така вже й провінція. І тут дещо
тямлять в літературі».

Але все те буде значно пізніше, а зараз – ще раз повернімося,
шановний читачу, до Харкова на Товкачівку…

Заходжу до Григорової кімнати. Він сидить ліворуч від входу, за
«персональним» вузьким столиком. Довкруг нього, на тумбочці і на сусідніх
ліжках, розгорнуто томи зібрань Льва Толстого. Саме тоді Григір писав дипломну
роботу «Психологічний аналіз прози Л. Толстого».

Чим не школа?

– Кликав, Гришо? – запитую.

– Сідай. Розмова є, – Григір злегка одкинув голову і зробив спробу
п’ятірнею, як гребінкою, підняти догори чуба, та він не піддався. Чорна хвиля
волосся знову впала на праву брову. Григір вийняв з дна тумбочки кілька
сторінок машинопису.

– Це вірші Григорія. Про Харків, Товкачівку. Як сподобаються,
вивчи. Прочитаєш на вечорі. На факультеті проведем. Або тут, у читалці.
Сорокаріччя – це все-таки дата. А для нього – особлива. Він з осколком під
серцем живе. Носить його, як талісман війни.

Григір стисло розповів про свого старшого брата, про його складне
життя і творчість, тугу за рідною Полтавщиною, Харковом і Товкачівкою.

Я поволі занурився в образний світ автора поетичних рядків. Вони,
як на мене, виявились дуже простими, одначе щирими, мов тексти пісень, що
просяться на клавіші:

 

Назбирай мені листя кленового

У осінніх багряних борах.

Розкажи, що там гарного, нового,

На студентських твоїх вечорах?

 

– А як ти собі уявляєш вечір, Григоре? – запитую.

– Просто. Нехай звучать вірші. Я прочитаю кілька уривків з «Виру».
А то – пісні. Тоня Сороколат готує із сестрою. «Журавку» заспівають.

Вечір відбувся десь у середині травня 1960 року.

Читалка на Товкачівці перетворилася на затишну глядну залу. Столи
були винесено в коридор. Вони стояли під стінами в два поверхи, як матроські
ліжка в кубрику. У залі, над фортепіано, висів портретик Григорія Тютюнника.
Хтось із дівчат приніс кетяг калини. Вона звисала під портретом письменника,
мов цяточки загуслої крові, що сочилася з серця. Під стінками на стільцях, що
стояли щільно у кілька рядів, сиділи глядачі, переважно дівчата. Хлопці, як
обжинкові снопи, стояли на власних ногах, заповнивши покуття читалки. На
підвіконниках не сядеш, там прибиральниця тітка Маруся розвела, як у теплиці,
розкішні вазони. Вони плетуться по драбинках до сонця, як наша студентська
братія до знань.

Вечір плинув за Григоровим сценарієм. Я, зокрема, читав вірші
Григорія Михайловича Тютюнника. Їхня тематика з кожним твором поглиблювалась.
Здавалося, що зболені слова поета-фронтовика слухають не лише філологи в його
рідному гуртожитку, а й уся Товкачівка…

 

Я ніч пам’ятаю. Ми брали село.

Всього нас дванадцять у темінь пішло.

Здригнулась земля і гуділа в огні…

Чи страшно було, чи не страшно мені,

А потім я в серці своєму зберіг –

Товариш в селі біля тину приліг.

Підповз я до нього – рухнутись не зміг,

Лежить мій товариш, товариш без ніг…

І, може тому, що не зовсім пора,

Лежить, тільки стогне, лежить не вмира…

І тихо, як жалоба, сіється сніг…

– Дострель мене, – каже. – 
Ну як я без ніг…

Я взяв його тихо й поніс між пожарищ,

А губи шептали: – товариш, товариш…

 

З роками я часто згадував той вечір, у підготовці якого Григір
прилучив мене до творчості свого старшого брата – Григорія. Не передчували ми
тоді, що життя Тютюнника-старшого обірветься вже через рік, влітку 1961-го.
Отже авторові «Виру» не судилося у розквіті своїх творчих сил побувати на милих
його серцеві студентських товкачівських вечорах. А він про це так мріяв!

 

Незабутні, студентські, жагучі

дні, що й досі я в серці ношу,

і огні журавлівської кручі

не забуду, в душі, не згашу.

Закінчення буде.