Той, що відкрив українську Москву

158

 
 
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
 
Минає вже восьмий місяць, як він, генеральний директор Національного культурного центру України в Москві, звільнений зі своєї посади. Адміністрація Президента України не продовжила контракт із керівником, який п’ятнадцять років так успішно, без жодної копійки фінансувань із боку української держави, давав лад в нашому домі на Арбаті. Скільки було надіслано на ім’я Президента України звернень, протестних заяв, клопотань із проханням продовжити контракт із Володимиром Мельниченком — жодної відповіді, жодної реакції! Є, правда, ще сподівання, що діючий Президент України Петро Порошенко відгукнеться позитивно на звернення   Президентів України Леоніда Кравчука,  Леоніда Кучми і Віктора Ющенка. Невже й далі якийсь клерк в Державному управлінні справами Адміністрації Президента України буде вирішувати долю Національного культурного центру так, як йому заманеться, ігноруючи громадську думку, прохання трудового колективу Національного культурного центру, української громади Москви?..
Минає вже восьмий місяць, як Національний культурний центр України в Москві без керівника. Не так-то просто знайти гідну заміну Володимирові Мельниченку, який за кілька десятиліть праці й проживання в Москві настільки досконало вивчив дію владних механізмів російської столиці зокрема, і державного функціонування самої Росії взагалі, що новій людині, новому керівникові, який прибуде з України на цю посаду, особливо в період тривання агресії Росії проти України, доведеться дуже довго і навряд чи успішно долати складну науку співпраці з російською владою.
Мій, більше того, наш, український, жаль із приводу звільнення Володимира Мельниченка посилюється ще й тим, що видатний історик, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, автор понад сорока книг не матиме змоги надалі так інтенсивно досліджувати московські архіви з метою відкриття невідомих сторінок української присутності в Москві.
— Моя московська україніка розпочалася з Арбату, — признався Володимир Юхимович, коли ми розглядали фасад будинку № 9 на Арбаті, на якому розвівалися під вітром два українських прапори. — Мене зацікавив і сам будинок, і земельна ділянка, на якій він постав, сусідні будівлі… І я почав «копати» в архівах.
Володимир Мельниченко докопався-довідався, що в цьому легендарному будинку бували Лев Толстой і Антон Чехов, Володимир Маяковський і Сергій Єсенін, Андрій Бєлий і Борис Пастернак… Дослідив історію будівництва цієї оригінальної архітектурної споруди і зайнявся вивченням минулого і сучасного самого Арбату. Від першої згадки назви «Арбат» у літописах, появи біля Арбатських воріт випускника Острозької академії, гетьмана Війська Запорозького Петра Сагайдачного із 20-тисячним козацьким військом, опису Арбатського палацу гетьмана Кирила Розумовського до детальної розповіді про видатних українців на Арбаті — Миколу Гоголя, Тараса Шевченка, Михайла Щепкіна, Михайла Максимовича, Осипа Бодянського, Михайла Грушевського, Симона Петлюру, Володимира Винниченка… Одна за одною з’являються ґрунтовні дослідження Володимира Мельниченка, до речі, опубліковані в Москві українською мовою, присвячені великим українцям. Це — «Україна на Арбаті, 9», «Прапор України на Арбаті», «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті», «Українська душа Москви (Михайло Максимович, Михайло Щепкін, Осип Бодянський, Микола Гоголь»), «Гоголівська Москва»…
Придумав для своїх досліджень, базованих на багатющій джерельно-архівній основі, оригінальний жанр — авторська енциклопедія-хроноскоп. Таких авторських енциклопедій-хроноскопів з’явилося вже кілька: «Арбат очима українця», «Гоголівська Москва», «Москва Михайла Грушевського», «Шевченківська Москва».  До речі, чи не з пошуку будинку, в якому Михайло Грушевський проживав із дружиною і донькою після повернення у вересні 1916 року із заслання, розпочалася  московська україніка Володимира Мельниченка.
Я завдяки Володимиру Мельниченку побував у квартирі за адресою, яку Михайло Сергійович вказав у листі до Сергія Єфремова 26 вересня 1916 року: «Арбат 55 кв. 4 (угол Денежного)». Із цієї квартири політичний засланець Михайло Грушевський, обраний заочно головою парламенту Української Народної Республіки, у березні 1917 р. вирушив із Москви до Києва.
Історик виявив не тільки адреси проживання в Москві Михайла Грушевського в кожний із трьох періодів його перебування в цьому місті, але й дослідив коло його знайомств, місця зустрічей і спілкувань із «московськими українцями», визначив, де і в яких московських архівах і бібліотеках працював учений, уточнив адреси таких інтелектуальних осередків українства, як редакції журналів «Украинская жизнь», «Промінь»…
Володимир Мельниченко неодноразово звертався з клопотанням до уряду Москви про меморіальне увічнення пам’яті видатних українських діячів культури і мистецтва, активних учасників українського інтелектуального і політичного життя в Москві. Передусім В.Мельниченко пропонував установити в Москві пам’ятник Тарасу Шевченку й Михайлу Щепкіну,  відкрити меморіальну дошку, присвячену Тарасу Шевченку, на будинку Російської академії малярства, скульптури і архітектури на вулиці М’ясницькій, 21, в якому поет-художник двічі бував у березні 1858 р. Деякі ініціативи генерального директора Культурного центру України таки були реалізовані. Володимир Юхимович віднайшов будинок, у якому змушений був жити Михайло Грушевський після його арешту 23 березня 1931 року, допитів і знущань у Харкові, перевезення до Москви і категоричної відмови від своїх «зізнань» про існування підпільної організації «Український національний центр». 22 серпня 2003 р. було відкрито меморіальну дошку на цьому будинку 3/2 по вулиці Погодинській, в якому проживав видатний учений і політичний діяч разом із дружиною і донькою до від’їзду на лікування до Кисловодська, де він передчасно і помирає 24 листопада 1934 року.
Українська духовна, культурна та інтелектуальна присутність у Москві особливо аргументовано наголошена Володимиром Мельниченком дослідженням життя і діяльності таких «московських українців», як Михайло Максимович, Осип Бодянський, Михайло Щепкін. Досі ніхто так скрупульозно і всебічно не вияснював «трудів і днів» цих свідомих українських діячів у Москві, їхню роль і значення в інтелектуальному житті першопрестольного міста. Вчений з максимальною повнотою зібрав і осмислив розшукані ним матеріали, що стосуються перебування і діяльності в Москві передусім Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Михайла Максимовича, Осипа Бодянського, Михайла Щепкіна, Михайла Грушевського, їхніх зв’язків, контактів з московськими літераторами, вченими, громадськими діячами, професорами Московського університету, московськими слов’янофілами. Важливо й те, що Володимир Мельниченко вперше за документальними історіями відтворив конкретний історико-культурний контекст і живу атмосферу, які огортали і Шевченка, і Гоголя, і Грушевського, і «московських українців» у Москві. Дослідник зібрав фактично енциклопедичну інформацію про російську столицю всього дев’ятнадцятого століття з екскурсами в століття попередні з поглибленими «зазираннями» у століття двадцяте. З особливою вичерпністю історик описав одну із найзнаменитіших вулиць Росії Арбат. Старий і новий Арбат настільки скрупульозно досліджені Володимиром Мельниченком, що мимоволі починаєш дивуватися, звідки в нього така терпелива наполегливість у вишукуванні в архівах різного роду документальних свідчень, така доскіпливість в пізнанні деталей, фактів, подій, імен і назв…
Поле досліджень учений розширив на весь Арбатський ареал — на виявлення і оприявлення інформації про всі будинки цього «Арбатського світу», а також про понад 70 храмів, 110 вулиць, провулків і площ. Повсюдно Володимир Мельниченко шукав український слід.
Згадую, як ми вдвох, символічно ступаючи в сліди Тараса Шевченка і Михайла Щепкіна, «обходили по крайней мере четверть Москвы» (Шевченко) — повторили їхню пішу ходу заради того, щоб відродити в уяві цей березневий день 1858 року, коли приятелі-земляки неспішно простували вулицями Москви, по дорозі відвідали книгарню сина Михайла Щепкіна — Миколи, оглянули храм Христа Спасителя, будівництво якого ще продовжувалося, хоча Шевченко не сприйняв показної величності та офіційно-ритуальної помпезності цього, за його ж словами, «дуже невдалого величезного витвору».
Володимир Винниченко звірив кожну вулицю і провулок, назву, кожну деталь, кожне ім’я в щоденникових записах Шевченка, як-то кажуть, на місцевості й створив своєрідний путівник-довідник перебування Тараса Шевченка в Москві. Вчений усвідомлював, що цю дослідницьку роботу в Росії не зроблять та й сподіватися на об’єктивний виклад російськими дослідниками місця, ролі й значення українців в московській історії не випадало. Мельниченко переконався, досліджуючи москвознавчу літературу, зокрема, путівники по Москві й довідники, покажчики і таблиці, монографічні і мемуарні праці російських діячів культури, літератури і мистецтва, що Шевченко майже повністю відсутній в сучасному москвознавстві. Нічого дивного в цьому нема, бо Тарас Григорович, який напише в лютому 1844 р. у Москві один-єдиний вірш «Чигрине, Чигрине…» з його «За що скородили списами московські ребра??», в цьому першопрестольному місті гостро відчув понищення і упослідження Москвою фактично столиці України — гетьманської резиденції Чигирина, а отже, провину імперської Росії в бездержавності України. Навряд чи наважиться хтось із сучасних російських дослідників висвітлити об’єктивно тему «Шевченко і Москва», бо довелося б витлумачувати смисл шевченкового: «запито з московської чаші московську отруту» або:
 
…Тяжко мені
Витать над Невою.
України далекої,
Може, вже немає…
Може, Москва випалила
І Дніпро спустила
В синє море, розкопала
Високі могили —
Нашу славу…
(«Сон»)
 
Впродовж десяти років Володимир Мельниченко досліджував перебування Тараса Шевченка в Москві. Дві перші фундаментальні шевченкознавчі праці «Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”» та «“На славу нашої преславної України” (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)» удостоєні Національної премії України імені Тараса Шевченка. Та виявилось, що тема «Шевченко і Москва» невичерпна. Вчений розширює науково-дослідницький простір цієї теми на нові й нові факти, явища, події, постаті, прямо чи опосередковано пов’язані зі Шевченком. З’являються нові монографії: «Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін”», «Шевченківська Москва. Авторська енциклопедія-хроноскоп», «Тарас Шевченко: “Друзі мої єдині”». На цьому шевченкіана Володимира Мельниченка не завершується. Незабаром уже в Києві має з’явитися друком його нова праця «Нове прочитання “Щоденників” Тараса Шевченка», в якій вперше прокоментовано сотні ще не до кінця прояснених фактів, подій, назв, постатей…
Саме Арбат, особливо Старий Арбат, дослідження його минулого і сучасного, вивели Володимира Мельниченка на пошуки української присутності в Москві, а отже, на поглиблене пізнання ролі Києва, українських діячів культури, літератури і мистецтва у формуванні в «далекій Московії» нових духовних і культурно-освітніх основ цивілізаційного розвитку Московського царства. Саме на цьому потужному духовному впливові на Москву, на її храмову архітектуру, на освіту, книгодрукування, церковний спів, на розвиток церковної культури взагалі й робить у своїх численних працях особливий наголос Володимир Мельниченко. Втім, історик проблемі унікального українського вкладу в церковне будівництво Москви присвятив спеціальну працю «Українські наголоси московських храмів». У цій книзі автор зафіксував і описав у документальних історіях понад 100 московських храмів, розпочинаючи історією про зведення українським зодчим Іваном Зарудним церкви Архангела Гавриїла та Іоанна Воїна в Москві. Мельниченко вперше розставив українські наголоси в історії московських соборів, храмів, монастирів, розглянув діяльну присутність українських архітекторів, монахів, співаків, учених у конкретних московських храмах і монастирях. Так, однією з перших у Москві шкіл, де викладали українські монахи, була школа в Андріївському монастирі. Випускник Києво-Могилянської академії Єпифаній Славинецький викладав у «патріаршій школі», яка діяла в Чудовому монастирі в Кремлі, а в Новодівочому монастирі співав хор українських монахинь. У районі Маросєйки та Хохловки діяли церкви, які були приходськими для українців, а Ново-Саввинський Київський монастир під Дівочим полем взагалі започаткували монахині з Києва. Ці та інші церкви, собори й монастирі перелічив і описав Володимир Мельниченко. Завдяки цьому навдивовижу працьовитому й плодовитому вченому значно поглибилися наші знання і уявлення про українську культурну, духовну, наукову присутність у Росії, передусім — у Москві, про глибоку історичну закоріненість українських культурних ресурсів в російській культурі. І тут, удома, в Києві, Володимир Мельниченко не сидить, склавши спокійно руки. Опублікував кілька шевченкознавчих статей, поглибив дослідження походу гетьмана Петра Сагайдачного на Москву, вкотре перечитує коментарі до «Щоденника» Тараса Шевченка і молитовно збадьорює свій дух словами Кобзаря: «Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, в ім’я матері нашої України безталанної. Амінь».

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!