Той, що натрудив серце Україною

526

Хлопчику з монгольськими очима,

Десь ти, мабуть, серце натрудив!

Андрій Малишко

 

Так, саме Україною, її долею, мовою, історією, будуччиною
натрудив своє серце Андрій Малишко. І полишив цей світ, у якому його душа була
так невтишимо чутлива до Слова, ще молодим – у 57 років. А вимріював-заповідав
собі й дев’яносто й сотню років:

 

Тільки пісню вивести б високу,

Як моя родима сторона.

А на мене в дев’яносто років,

А на мене в сотню навіть років

Не впаде з бідою сивина!

                      
(«Моє майбутнє»)

 

Тоді, на початку сорокових, коли так густо зашуміло його
поетичне колосся, молодому учителеві, журналістові й поетові видавалося, що не
буде кінця й краю його образному перемріюванню цвіту і солов’їв, хліба й сонця,
снігу й весновію – «тисячі доріг – і всі мої!».

Звертаючись до «посестри, поезії», поет молитовно застерігав
себе:

 

Щоб не брів на стежки випадкові,

Падав і підводивсь – на круті,

Щоб ніколи я у ріднім слові

Не кривив душею у житті.

 

Це заповідання, це звернення до поезії – до музи своєї за
підтримкою Малишко не випадково виголошував. Бо усвідомлював свої гріхи. Та
були ще й несплачені борги.

Йому, як і кожному радянському поетові, який намагався
вижити в умовах комуністичного режиму, вижити й творити, доводилося займатися,
як висловився Юрій Шевельов, «урядовим віршуванням». А це вже була «не поезія,
а політика».

Американський професор Юрій Шевельов-Шерех у статті «Захід є
захід, а схід є схід» писав: «У поезіях Малишка найбільше впадає в око, що в
творах цілковито офіційних, патріотично-урядово-сталінських він умудряється
зберегти якийсь елемент щирости».

Це, до речі, зауважив і Володимир Базилевський у статті
«Поет прямої мови, Або «серця яр чудесна…»:

«Заради справедливості зауважимо, що навіть у
найправовірніших книжках хист вряди-годи випростувався і брав гору».

А «офіційних, патріотично-урядово-сталінських» поезій у Андрія
Малишка було багатенько. Як і книг – своєрідних літературно оформлених
«реверансів» у бік комуністичної партії, Сталіна, інтернаціональної дружби
народів. Така, скажімо, книжечка, як «Дарунок вождю» або збірка «За синім
морем», за яку 1951 року поет дістав сталінську премію.

Саме до цієї книжки «За синім морем» звертається Юрій
Шевельов, за¬уважуючи, що це збірка «відзначається майже цілковитим браком
щирости».

Андрій Малишко, як і всі ті, хто входив до групи українських
діячів культури, яких було відправлено 1946 р. до США та Канади, виконували
партійне завдання: розвінчати капіталістичну систему, розкрити її антилюдяну,
людиноненависницьку природу… Навіть американська трава мертва і чужа. Як тут не
згадати такі ж замовні, виконані під час відрядження до США опуси, як «Намилена
трава» Павла Загребельного чи «Квадратуру круга» Віталія Коротича…

«Вам треба, щоб я ту кляту, чужу Америку розвінчав? Ось
прошу. Я написав. А ви дайте мені бодай на якийсь час спокій, щоб я повтішався
рідним словом», – наче каже замовникам цього ідеологічного міфотворення поет.

І доводить це своє «урядове віршування» до абсурду. Ну який
мислячий читач, навіть якщо він ніколи й не був за кордоном, повірить у таку
нісенітницю:

 

Тут птиці без пісні, не птиці,

Хоч мають гніздо і сім’ю.

А в нас – солов’ї до зірниці

Співають всю ніч у маю.

 

Як бачимо, Андрій Малишко цей ідео¬логічно замовний ритуал
виконав сумлінно, без натхнення, по-ремісницьки заримував ці ідеологеми та
міфологеми, заробив найвищу літературну премію – цей своєрідний патент на
подальшу творчу діяльність. Був, ясна річ, приклад старших видатних поетів.
Павла Тичини з його «програмною» збіркою «Партія веде», Миколи Бажана – «Людина
стоїть в зореноснім Кремлі», його улюбленого Максима Рильського – «Із-за гір та
з-за високих», чи Леоніда Первомайського з промовистою назвою збірки поезій
«Промови на VIII з’їзді ЛКСМУ»…

Спрацював властивий для багатьох талановитих митців інстинкт
самозбереження задля творчої самореалізації. Іноді й ціною морально непосильних
компромісів. На якийсь час це поклоніння ідолу в особі диктатора і тирана
Сталіна, це покладання до його ніг жертви у вигляді кастрованих, без іскри
співпереживання віршів передбачало замирення, більше того – єднання з
тоталітарною системою, а для самого поета – зароблене, «освячене» сталінською
премією право на щире виповідання своїх почуттів і думок.

Характерна в цьому плані поетична збірка Андрія Малишка
«Книга братів» 1954 року опублікування. Рік помпезного святкування ювілею
Переяславської ради, яка «ощасливила» українців возз’єднанням-приєднанням до
Московського царства, про що Андрій Малишко намагатиметься емоційно форсовано
виповідати в цій збірці. Гадаємо, заради того, щоб далі у пісенно-баладних
мотивах і образах натхненно відтворити лицарську звитягу запорозького козацтва,
благородство, побратимство, патріотизм, працелюбство українського народу. Коли
вчитуєшся в жанрово оригінальні та водночас виплекані на уснонародній образній
системі балади циклу «Запорожці», а також у вірші «Побужанська», «Бий, дзвоне,
бий!», «Балада про Небабу», «Сагайдак», «Про Оксаночку», «Пісня», то зразу ж
переконуєшся, що поет із потужною творчою енергією «занурився» у світ
національної історії, культури, народних переказів, легенд, балад, пісень, до
якого в нього було якесь особливе загострено-тонке чуття.

Андрій Малишко відчував у собі воістину божий дар ліричного,
натхненно емоційного, пісенного сповідання у слові.

Признавався:

 

Мене народила доля

Словом.

           Оголеним
словом.

                   
(«Одежа слова»)

 

Щиро радів, що пізнав «кутих слів сердечну таїну».

Рано його пісенну душу почала лоскотати слава. Буквально за
п’ять років, розпочинаючи із 1936-го, коли з’явилася друком перша його поетична
збірка «Батьківщина», Андрій Малишко напористо ввійшов у когорту популярних
українських радянських поетів, звісно, ще позаду Тичини, Рильського, Бажана,
Сосюри, Первомайського, Ігоря Муратова, Василя Мисика. Йому 28 років (народився
поет 14 листопада 1912 року), а в нього перед війною вже в руках 8 збірок
поезій. В один лише 1940 рік буде видрукувано такі поетичні книги: «Листи
червоноармійця Опанаса Байди», «Березень», «Зореві дні», «Жайворонок». Крім
того, на той час були написані поеми «Трипілля», «Ярина», «Кармалюк», «Дума про
козака Данила».

Пише Андрій Малишко швидко, дещо поспішно, щедро,  не виходить із політично прокладеної
проблемно-тематичної колії,  а тому в
його віршах і поемах багато героїко-патетичного «віншування», надмір публіцистичності
та моралізаторства. Як осуджувати – то категорично, як оспівувати – то
ідеалізуючи. Але поетичний голос свіжий, образно густий, метафоричний – інтимна
й пейзажна лірика Малишка зворушує і захоплює. У своїх почуттях і пристрастях
поет шляхетний, романтичний, його струна любові тремтливо-ніжна, жагуча,
полум’яна…

 

Ти забрала все в своїм початку:

Подих трав, омріяних колись,

Кучеряві клени, мов хлопчатка,

За тобою віттям потяглись.

 

Райдуги малинове вітрило,

Жар грози і подихи дібров,

Те, що мрілось, квітло й говорило,

Все забрала ти, моя любов.

 

Класичні поетичні форми, образна метафорика «вирощена» на
фольклорному ґрунті, настрої і почуття щирі, прозорі, відкриті, ритм легкий та
інтонаційно досконалий – і все це напоєне великою любов’ю до своєї землі, до
свого роду і народу, до його історії, мови, пісні.

 

Запалали огні за долиною синього неба,

Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

 

Війна закривавила серце переживанням за долю України.

З’являється в перший рік війни п’ятивіршовий цикл «Україно
моя», наповнений болісною тривогою за її долю та вірою в незнищенність її краси
й народу.

 

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

 

Андрій Малишко служить військовим кореспондентом і з якоюсь
несамовитою одержимістю чи не цілодобово пише й пише вірші, публіцистичні
статті, газетні репортажі…

Сім збірок поезій Малишко видрукує за роки війни з фашизмом.
Це – «До бою вставайте», «Україно моя» (виходила двічі), «Понад пожари», «Слово
о полку», «Битва», «Полонянка», «Ярославна».

Ця жорстока, наповнена розплатою-люттю війна, важку половину
народного горя і смутку якої взяв поет «у розтерзане, горде, нескорене серце»
своє, довго не відпускала його думки і почуття. Навіть і тоді, коли змінився,
завеселів український обрій. Коли він знову замилувався синім плесом замріяного
повенню дорогого Дніпра, коли приїздив до рідного Обухова на зустріч після
воєнної розлуки з батьками Івгою Остапівною і Самійлом Микитовичем, із сестрою
Галею, донькою Валею. Поволі в душі поета оселявся спокій.

Заздрив жайворонкам, у спів яких був безмежно закоханий,
заснував свято першого жайворонка, на яке щовесни привозив своїх друзів в
околиці рідної Обухівщини і, радісний, захоплений, подивований, розповідав, як
натхненно кожна ця «маленька грудочка співуча Не видна зору мойому» веде свою
пісню на своєму, тільки їй належному клаптику небесної височини.

 

Отак би жити синім квітнем

Під небом зоряно-рясним,

На око – зовсім не помітним,

На слово – дивно голосним.

 

Поет прагне глибинніше проникати в таїну природи людського
життя і оточуючого людину світу, спокійно намагається осмислювати філософські
проблеми духовності й моралі, добра і зла, правди й кривди, вини і совісті,
миру і війни…

Ритиму землю,

                      
ритиму гору,

                                  камінь
світитиму, наче зворінь,

А докопаюсь, у чому сутність,

                                  у чому правда

                                            і в
чому корінь.

 

Його «дух шукань не знає самотини» – все частіше поетичний
погляд зосереджується на образах природи, все глибше поет розчиняється в
незбагненному розмаїтті природного організму з його дивожжям трав і квітів,
запахів і звуків, барвів і сяйливих сполохів невмирущої краси.

 

Отак пролечу сніжком над долиною,

Вересневим дощиком в щедрім полі,

Стану в житті малою хвилиною,

Чорною гілкою на тополі…

 

У своєму образному самовираженні Андрій Малишко мовби
перевтілюється то у волошку, то в яблуко чи промінь, то в росину, то в
жайворонка… Твориться своєрідний естетичний іноваріант природи, коли ліричний
персонаж починає жити «у гармонії першопочать» – в органічній єдності з
деревами, квітами, птахами, травами: «Я волошка, споконвік волошка…», «Я –
небо. Я – полотнище віків», «Я – корчуватий без. Я – фіолет рай-дерева», «Я –
парость інших літ», «Я – камінь», «Я – береза»…

 

Беру до серця землю всю, як є, –

Блават і черлінь, злото і кармін,

Гармонію від сутінку й світанку,

Бузкове майво й пурпуру стожар,

Що радує людину, звіра й птицю

Та не забути б пахощі її

Від кореня землі, сльози і неба,

Та ще вловити потаємний звук,

Коли вона шепочеться з камінням

І хилиться в завіддях снігових,

Але ж цвіте і не вмирає зроду.

 

Щодва роки, якщо робити відлік від 1962 року, з’являються
друком поетичні збірки Андрія Малишка – «Прозорість» і «Далекі обрії» – обидві
1962 року, «Дорога під яворами», «Рута», «Синій літопис», до останньої
прижиттєвої «Серпень душі моєї» 1970 року. А крім поезій, величеньку самостійну
бібліотеку складають переклади поезій О.Пушкіна, О.Твардовського, Янки Купали,
В.Пшавели, Г.Гейне, А.Міцкевича, Пабло Неруди, Гарсіа Лорки, М.Лермонтова…

Доля ощасливила Андрія Малишка особистою і творчою дружбою,
навіть поселила на якийсь час в одній квартирі із композитором Платоном
Майбородою. Згадаймо лише один романс «Ми підем, де трави похилі…» – а спільних
поетично-музичних творінь у цього творчого тандема набереться близько двох
десятків. Лише назви перлин ліричної поезії Малишка – і зразу ж оживає мелодія
на слова поета: «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім
небосхилі», «Пісня про рушник», «Чому сказати й сам не знаю», «Білі каштани»,
«Колгоспний вальс», «Вчителька», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Запливай же,
роженько весела». Та й інші українські композитори свій музичний дар
випробовували поетичними перлинами Малишка, хоча найбільший успіх припав на
музику братів Майбородів і Олександра Білаша.

Пекельно гарячий, нестримно імпульсивний характер не раз
доводив до шаленства Андрія Самійловича. Швидко відходив, переживав і
перепрошував колег і друзів за емоційні вибухи, а сам страждав від різкого
повищення тиску, від критичного серцебиття, а найбільше – від переживань за
українське слово, за Україну, солов’їв щебетання якої розривали йому серце.

Не міг собі пробачити – переживанням надривав зболене серце
за свій, як парторга Спілки письменників, різкий осуд на партійних зборах вірша
Володимира Сосюри «Любіть Україну», вимагаючи від свого вчителя і друга каяття
і засудження свого вчинку.

На похоронах 11 січня 1965 року Володимира Сосюри Андрій
Малишко у своєму виступі назве його «вчителем і братом, порадником і другом по
зброї і по душі». Він виголосить таке прощальне слово, від якого заніміє
партійно-радянська верхівка, що розташувалася на спеціальній, оббитій червоним
сатином і чорним крепом, трибуні біля свіжовиритої могили:

«Над твоєю труною, у цей холодний день, ми клянемось, що будемо
любити свою мову, свій кароокий народ, як ти заповідав у своєму вірші «Любіть
Україну!»:

 

Любіть Україну, у сні й наяву,

Вишневу свою Україну,

Красу її вічно живу й молоду,

І мову її солов’їну.

 

І хай дурість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, яка
вкоротила твоє життя після написання цього вірша, зів’яне над могилою великого
українського поета!»

Натруджене Україною серце поета «з монгольськими очима» лише
п’ять років після відходу Володимира Сосюри берегло «під небом зоряно-рясним»
того, хто віддав «свою кров, свою силу і ніжність до краплі» рідному народові і
цим заслужив «дивно співучу долю», бо вмів, як образно висловився Іван Драч у
«Баладі про жайворонків», «прополіскувати краплями сонця золоте горло».

 

 

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!