«Что за бойкое перо! Господи
Боже! как пишет этот человек!»
Микола Гоголь
Осягаючи
з подивом і захопленням огром витвореного Олегом Чорногузом, мимоволі
замислюєшся над тим, чому, заради чого, з якою метою цей творчо невгомонний
письменник щоденно, без вихідних і святкових розважань, уярмлює себе за столом.
Здається, чи не кожного другого-третього дня він емоційно гостро «вибухає»
публіцистичними інвективами з приводу таких частих у сьогоднішній українській
дійсності провокаційно-брехливих, агресивних зазіхань на українську мову,
культуру, на нашу історію і наші поривання увійти до сім’ї європейських
народів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мені здається, що Олег Чорногуз буквально шаленіє від
гніву й обурення, виловлюючи із телевізора, газет і журналів, виступів народних
депутатів, із цинічно-фальшивих дискусій на «шустер-шоу» різноманітні словесні
«фінти» лукавства, брехні, фальші, нарочитого махлювання незаперечними істинами
— всю ту словесну отруту, спрямовану проти національних базових цінностей,
проти самої незалежності України.
…Пригадую, на одному із «круглих столів» я представляв
Олега Чорногуза і назвав його лауреатом Шевченківської премії. Олег Федорович
потім, після свого виступу, шепнув мені на вухо: «Я не лауреат».
Я не міг собі уявити, що автор таких блискучих
сатиричних романів, як «Аристократ” із Вапнярки», «Претенденти на папаху»,
«Вавілон на Гудзоні», сатиричної повісті «Голубий апендецит», яку за вказівкою
одіозного секретаря ЦК КП України В.Маланчука було заборонено, журнал «Прапор»
вилучено з бібліотек, а причетних до її публікації працівників звільнено з
роботи, і не Шевченківський лауреат!
Та Олег Чорногуз лише іронізує над цією преміальною
ситуацією, бо головне для нього, як цим пером, яке йому служить за меч,
допомогти усім нам, тим, кому болять сьогоднішні рани України, виграти
«боротьбу в Україні за… Україну. Нашу Україну. Українську!» Тому йому зараз
не до гумору, тому він змушений був поміняти перо сатирика на перо, точніше, на
меч публіциста. Тому таке широке коло проблемних напруг сучасного світу
захоплює Олег Чорногуз — від духовних, моральних, культурних, інформаційних до
соціальних, економічних, політичних. Бодай лише згадаю його останні за
опублікуванням сатиричні романи, романи-пародії «Дари пігмеїв», «Примхи долі»,
«Золотий скарабей», «Ремезове болото», «Воскреслий із мертвих», «Гроші з неба,
або Самогубець за покликанням», «Притулок для блазнів». Та справа не в
переліках книжок. Їх у Олега Чорногуза більше тридцяти. Справа в таланті.
Яскравому, беззаперечному. У громадянській принциповій позиції. У органічному
патріотичному почутті й переконанні. У майстерному художньому осмисленні та
відтворенні складних соціально-моральних проблем і конфліктів сучасної
дійсності.
Із дивовижною послідовністю і нев’янучою іскрометністю,
дотепністю та вбивчою іронією Олег Чорногуз продовжує і розвиває жанр
соціально-сатиричного роману, який він блискуче продемонстрував «Аристократом”
із Вапнярки» та «Претендентами на папаху».
Ці романи стоять осібно в сучасній українській прозі і
за стилем, і за індивідуальністю персонажів. Сьогодні, мабуть, і в жодного
українського романіста не знайдемо таку галерею колоритних типів, як в його
дилогії «Аристократ” із Вапнярки» та «Претенденти на папаху». Усі ці «графи»
сідалковські, граки, ковбики, бубони, ховрашкевичі, мамуні, кнюхи, панчішки,
нещадими, хлівнюки, кухлики, «генерали» чудловські, мадами карапєт, зосі
чудловські — це ті ж герої нашого часу, ті ж «мертві душі», котрі варті
сатиричного пензля таких геніальних художників, як Йозеф Лада (творець образа
Швейка), чи П.М.Боклевського (безсмертні персонажі «Мертвих душ» «Ревізора»
М.В.Гоголя).
У романі Олега Чорногуза «Притулок для блазнів»
аморальний мисливець за багатіями-хижаками, пройдисвіт Бульдовський-Пипочка
вміє розгадувати обличчя, приховані масками. Він нутром чує пройдисвіта, бо сам
такий же майстер ошуканства, від природи «приречений» на роль блазня і
авантюриста, яку із натхненням і блиском виконує.
Оригінальний тип сучасного шахрая, який завдяки
майстерному жонглюванню словом стає шахраєм над шахраями, безкарно «доїть»
досвідчених хабарників — суддю Хотька, прокурора Сизодоя, створив Олег
Чорногуз.
Багато шахрайських схем, прийомів, засобів і методів
ошуканства, здирництва, здобування звань, нагород, почестей, а головне — грошей
творчо запозичив Бульдовський-Пипочка у своїх попередників — Хлєстакова,
Чичикова, Голохвастова, Борулі, Сідалковського… Та головне, пристосував їх до
сьогоднішніх реалій, модифікував і ефективно апробував завдяки досконалому
вивченню законів і «правил гри» державного апарату в умовах правового нігілізму
і чиновницького свавілля.
Ця сатирична фантасмагорія вбивчо цілить в саму
серцевину державної влади сучасної України, яку роз’їдає, мов іржа залізо,
корупція, хабарництво, лиходійство чиновників-хижаків, аморальність і
бездуховність, національний нігілізм.
Сатиричний роман у драматургії „Притулок для блазнів” можна назвати
„воскресінням Сідалковського”
.Воскресінням знаменитого „вапнярського аристократа” в новітній час. І новий аристократ
чи то з Янушполя чи то з Ялтушкова будь-якою ціною намагався вибитися в люди і
в наш час. Якщо його попередник так і не досяг суспільних вершин у часи
тоталітарного режиму, то нинішній „вапнярський аристократ” цього й не намагається робити. У нього тепер інші
цінності – гроші. Дурні гроші і каламутна вода, де плаває і його „золота
рибка”. Якщо вапнярський аристократ діяв
і творив у дев’яності роки минулого століття, то за своїми паспортними даними
він, напевне, належить уже до пенсійного
віку. Принаймні, такий міг брати хіба що
найактивнішу участь у безсмертному Народному Русі за перебудову і навіть вибитися в люди. Так якщо виходити з
цих метричних даних, то нинішній герой
нового роману „Притулок для блазнів” Георг Бульдовський-Пипочка є, вочевидь, тільки
синком славнозвісного Сідалковського. Принаймні щодо філологічних фраз,
крилатих висловів і афоризмів – він таки нащадок Євграфа Сідалковського, бо все це він
успадкував від „батька” Сідалковського. Може, тільки в менш інтелігентних
висловах і пісеньках. Але вже нові часи, нові й герої, нова мораль і нові
устремління. Ринковий час вимагає грошей, візиток і титулів, каже Бульдовський-Пипочка. Хай
навіть сфальшованих. І в новоявленого „вапнярського аристократа” все це є. Є в
нього і свої аргументи для виправдання. Кредо його життя: вони крадуть,
і мені Всевишній радить, цинічно заявляє він.
Якщо образно визначити суть роману „Притулок для
блазнів”, то він нагадує скалку з розбитого дзеркала нашої дійсності. У ній, як
у збільшувальному склі, з’являється
образна картина, що асоціативно нагадує танець оп’янілих від розкошів
смертників під час балу чуми над диким
проваллям.
Твір написаний в жанрі драматургії, де особливу
ідейно-виражальну функцію відіграє мова:
різнобарвна, крилата, вишукана, претензійна. Залежно від персонажа і його
поглядів на життя і смаки. У цій словесній каламуті дзиґою крутиться
пустослів Георг Альбертович
Бульдовський-Пипочка, „чесний посередник”, який виконує цю роль, ніби захищаючи
хабарників від гіркої перспективи і, ризикуючи своєю свободою, виконує невдячну
роль, в ім’я власного збагачення. Такий образ міг народитися тільки в часи
дикої корупції. „Чесних посередників”, яким нібито є Бульдовський-Пипочка,
висуває саме життя. В нормальній країні такі не народжуються. Вони не потрібні
чесному світові. Це релікт, але який
розкошує в спотвореній ринковій
системі «дикого капіталізму». Чесний посередник, яким є Булдьдовський-Пипочка – це знахідка для сильних світу сього.
Самовпевнений і самозакоханий, як нарцис,
Бульдовський-Пипочка ще вчора носив ім’я
відповідно до «запитів дня». Він то Хвеськов, то Хвеськів, то Кендюх, то
Кендюхов, але нині діє під іншим
купленим прізвищем і не втрачає ані на
мить віри у своє збагачення завдяки незрадливій
любові до грошей.
Новітня епоха показала, що від демагогічних слів, щоб не втратити „свій шанс”, слід перейти до
діла. У часи тоталітарного режиму, де не все
ще продавалося, в епоху ринкової
економіки все продається для твоєї душі і шлунка. Ти можеш навісити на своє
грішне тіло той чи інший модний ярлик,
приміряти до свого обличчя маску, були б
гроші. І ти матимеш і нове прізвище, і диплом, і дворянство, і навіть диплом
академіка, не здобувши й середньої
освіти. Тож Вася Хвеськів здійснює свою
« вапнярську мрію»: стає з діда-прадіда
невідомо по якій лінії спадковим дворянином.
Національно-суспільний рух поступово помирає зі своїми
патріотичними гаслами, мріями і дійсністю. Помирає і Вася Хвеськів у
переносному розумінні. Планетою йде глобалізація без „п’ятої графи”. Не
відстаючи від епохи, старт на глобалізацію з майданчика рідної землі бере на всепланетарний курс, і
Георг Бульдовський-Пипочка.
Коли ще вчора
„вапнярський аристократ” бачив на горизонті світле майбутнє, де всі
рівні, то сьогодні його нащадок Пипочка бачить на обрії зовсім інші картини:
офшорні острови зі своїми багатообіцяючими банками, вічнозеленими пальмами,
безмежним голубим небом над золотими пісками Атлантики чи Тихого океанів і
карооких німф, що виходять з піни морської.
І Георг Бульдовський-Пипочка цю
рожеву капіталістичну мрію здійснює.
У цьому романі автор талановито знімає маски з
новонароджених мерзотників, шлункоїдів, коритників і авантюристів ХХІ сторіччя.
Знімає він із самого себе тоді, коли потрапляє на невідомий острів, де він уже
його господар, і відкриває своє справжнє обличчя.
Вчорашні чинуші в
еполетах і аксельбантах та при державних високих кріслах раптом стають голими у прямому і переносному
смислі. Автор нібито їх пускає вдруге на круги своя. І ми вже бачимо, як їм
невимовно страшно, як їм боляче – боляче до смерті, оскільки вони втрачають усе
, що нажили праведним і неправедним шляхом. Герої роману Хотько, Сизодой,
Колумбанський, Капшук-Капшуківський, Пічкур-Крисюківський, Псюк і Маслюк
воістину переживають своє друге
народження на закинутому острові, куди вони прилетіли під керівництвом
пройдисвіта і з мрією про свій офшорний рай
зі своєю розкішшю, блиском і світським життям. Тут їх зустрічає тільки
одинокий папуга, що проживає ще з часів
Робінзона Крузо на цьому клаптику землі
серед безмежного океану. Герої і героїні
нашого часу (дівчата за викликом для віп-персон) нарешті усвідомлюють, що вони живуть під небом і на
землі, де вже нікого дурить і нікого обслуговувати ані за хабарі, ані за заробітну плату.
Автор не дає рецептів очищення від морального бруду.
Його герої опиняються в такій ситуації, що тут вихід тільки один – праця. Чесна
праця, щоб вижити. В іншому випадку – самотність, що страшніша смерті. На цьому
Олег Чорногуз не наголошує, але ми вловлюємо це в підтексті. Адже герої роману ще не каються, їм здається, що це тільки сон,
що це тільки жарт. Та поступово вони прозрівають, усвідомлюють, що їх чекає фізичне небуття, крах усіх ілюзій та надій. Саме внаслідок прозріння їм і хочеться померти у цьому райському
куточку, куди їх завів авантюрист з такими ж
моральними засадами, як і вони,
щоб знову не народжуватися такими, якими вони були до фатального прозріння.
Автор роману „Притулок для блазнів” закликає читача: гляньте у цю скалку
життєвого дзеркала, яке несподівано розбилося.
Хіба ця історія не нагадує
кімнату кривих дзеркал, де герої нарешті побачили свої справжні обличчя і де іронічний і
сатиричний сміх завершує вбивчий присуд над сучасною дійсністю?
Олега Чорногуза чи не найбільше непокоїть і болить те,
що моральне розтління, національне
збайдужіння і невситима жага будь-якою ціною збагатитися за чужий рахунок, не
гребуючи брехнею, обманом, грабунком, хабаром, крадіжкою та іншими лихими
вчинками, розпросторюється на весь національний організм, «вселяється» в
суспільні настрої, завойовує душі молоді.
Найтривожніше, що відлунює у творчості Олега Чорногуза,
це нарощення в українському суспільстві морального нігілізму та бездуховності,
тих настроїв і почуттів, які виражені в французькому слові ressentiment. Синонімами
цього слова є ворожнеча, прихована, затаєна ненависть і помста, злість,
заздрість, недоброзичливість.
Нас не може не хвилювати ця очевидна «втрата культури
людського серця», про що писав ще на початку ХХ століття учень українського
«філософа серця» Памфіла Юркевича філософ Б.П.Вишеславцев, бо це загрожує
«втратою життєвих сил», нашому існуванню на землі. Єдиний порятунок —
протиставити викликам нігілізму, раціоналізації людського життя в умовах
технологічного суспільства духовне відродження і моральне очищення на основі
національних культурно-духовних цінностей. Не випадково видатний французький
письменник А.Мальро у минулому столітті заповідав: «ХХІ століття буде століттям
духовного відродження, або його взагалі не буде».
Хотілося назвати Олега Чорногуза Нomo ridens — людиною,
яка сміється. Але він не тільки сміється. Сміється і плаче. Гоголівський «сміх
крізь сльози». Незримі, не відомі світові сльози. І мимоволі згадалося послання
Тараса Шевченка «Гоголю», в якому український геній печалиться над долею свого
стражденного слова:
І хто тую
мову
Привітає,
угадає
Великеє слово?,
коли
«всі оглухли — похилились». Одні в кайданах, іншим — байдуже. І нічого іншого
не залишається Шевченкові, як гірко признатися:
Ти смієшся, а
я плачу,
Великий мій
друже.
Ну а коли в одному Чорногузові поєдналися і сміх, і плач,
то, вважай, безсмертя гарантоване. Отже, нема куди поспішати. Тра жити, як
любив казати мій батько. І багато років у доброму здоров’ї. Адже сміх лікує, а
сльози змивають грим ілюзорних надій на те, що можна пером викорінити
несправедливість. Та Олег Чорногуз на ці сумніви і зневіру Миколи Гоголя не зважає. Він певний, що несправедливість треба
викорчовувати щоденно, інакше вона
розростеться так, що навіть
всеспалюючий вогонь всенародного, за Шевченком, гніву не знищить цю напасть.
Байдужість, пасивність, невтручання лише
посилюють зло, неправедність,
несправедливість. Як застерігав ще Марк Аврелій, «хто не знищує
несправедливість, будучи спроможним це
робити, він і є організатор». Натхненний життєлюб і спокусник Євграф
Сідалковський сповідував мудру
сентенцію: «Мистецтво вимагає жертв, але взамін, бува, дає безсмертя». Так що,
тра жити! І вперед: до безсмертя!