Той, хто не вміє впасти!

60

Павлюк
І.З. Камертон. Лірика. – Вінниця: Континент-Прим, 2007. –32с.

У
поетичній візії Ігора Павлюка летальні мотиви переважають над вітальними:
«церковний дзвін останнього трамвая/ і той ліричний напис на вінках»… Лірика
«Камертону» має здатність дивувати як спалахом щасливих миттєвостей: «ллється
вітер із рукава./ І далеких коханок плечі…», так і розчаруванням: «і доньки
трав’яні слова». Поезії автора відзначаються тонкою метафорикою: «без нічної
сорочки Місяць/ із зорею танцює вальс».

Творчості
І.Павлюка притаманна фрагментованість, що окреслює експресивні стани ліричного
героя: «Вітер. Флейта. Гніздо і зорі./ І тривога. І трепет. Сіль/ Вдома.
Юність. Немає горя./ Скоро осінь –/ Пора весіль…». Знаходимо чудовий
паралелізм: «плаче дівчина боса/…розчарована осінь…». У кількох віршах
зустрічаємо лейт-мотив космосу: «хати дідівської космос засніжено милий», де
«сіно пахне космосом віків», хоча «землю і космос люблю я любов’ю простою». Ці
поезії як відгомін авторських конвульсій з приводу деструктивного спрямування
життя, бо «чекаєм того, що вже відбулося…». Мотив кохання наскрізь пронизує
збірку: «бачив тебе я на древніх, мов час, іконах,/ але на конях/ любив». З
висоти своїх літ ліричний герой звітує: «колишня моя любов –/ прокурор на
Страшних Судах», бо «я із неї богів почав». Якось пафосно та дещо патетично
звучать рядки про призначення митця: «поет – то наймит, що посадить квіти/ на
пальцях журавлиної звізди».   

У
збірці вдало застосовано новітній прийом колажу епітетів: «вітер гірський
гіркий». Паронімічна гра слів надає віршам ще більшої трагічності: «Співаю./
Спиваю./ Радію чужому щастю», де «нема ні вина, ні вини». Патронімічний
каламбур вкраплює у поезію  перчик
винятковості: «опальний світ, опалий цвіт старого саду». Настояні часом та не
пересічністю порівняння І.Павлюка: «вмерзає у скло горизонт, як у гени
переляк», «смакую печаллю, мов тілом сухого вина», «і дояться кров’ю корови,
рябі, наче долі». Свідома тавтологія «боюсь боятися» слугує
звуко-підсилювальним навантаженням поетової любові до життя: «Померти за ідею –
то святе,/ та я б волів померти за діброву». Вдало використовує обрамлення: «летіти
вміли/ не вміли впасти», акцентуючи на тому, що просто жити – це ще не подвиг,
а сенс полягає у тому, аби «зламавши двері своєї пастки», з’ясувати: заради
чого досипати цю ніч…

 

м.Тернопіль

Прокоментуєте?