Точна поезія

170

Думки над новою збіркою Станіслава Шевченка

 

І всі шукаємо ми Бога,

Як пастуха – мале ягня…

Найважче говорити конкретно про велике. Не кожному дано
пояснити складне простими словами. Словоблудів, які чинять протилежне, –
наплутують цілі клубки текстової павутини навколо зерна простої життєвої
правди, – не злічити. А душа людська прагне ясності – у всій місткості цього
слова: і ясності світла, і ясності відповідей… Куди йдемо і до чого дожилися,
хто ми в цьому світі?

Станіслав Шевченко за освітою – математик. Знаючись на
премудрощах точних наук, він непохитно виніс із книги світобудови, що слово
також прагне точності, має вивірену вагу, свої співвідношення розуму та
почуття. Колись, іще в студентські роки, я здивовано відкрив для себе той факт,
що студенти-кібернетики, фізики, математики часто були здібнішими поетами і
тонше відчували слово, ніж фахівці-філологи. Щодо філологів – це, можливо, як у
тому анекдоті: «Я живу в Сімферополі. Порадьте, куди поїхати відпочити».
Філолог у віршах не може відпочити від своєї «фаховості», а представник точних
наук іде від мудрої, хоч і сухої, алгебри до гармонії почуттів. Цей світ для
нього новий, він там гість, у нього не настає «звикання» до Слова…

Нова збірка Станіслава Шевченка «Під сузір’ям пасіки» дуже
симпатична. Поет, перекладач, радіожурналіст щиро, без пафосу і пози говорить
до читача. Не хочеться вживати нудно-збитий штамп «больові точки», але на тілі
нашого часу і нашого суспільства поет відчуває їх краще, ніж лікар на тілі
пацієнта. Це тиха точна поезія: вислів не несе зайвого, не обцяцькований
торочками, заклепками, китицями та шнурочками зовнішніх метафоричних оздоб,
але, гадаю, жоден совісний читач не закине поетові нещирості.

Багато літ ми ховаємо голову в пісок від правди нашої доби,
від правд минулих, а притому сподіваємося сягнути якихось гіпотетичних
майбутніх правд… Багато хто з поетів «коливається» з лініями вже численних
партій, як сумнозвісний герой В.Дрозда з біографічної повісті «Музей живого
письменника»… А Станіслав Шевченко не сурмить у пафосні сурми, бо бачить:
людина занедбана, духовність під питанням, совість стає якимось доісторичним
поняттям.

Про теперішні проблеми села (хоч вони далеко не визначальні
у збірці) так пекучо можуть написати в сучасній Україні хіба що Дмитро Іванов і
Станіслав Шевченко. Читаю вірш «Балада про селянку». Сюжетний, кажучи словами
Стуса, «відчайдушно прозовий» вірш. Молода колгоспниця кинулася рятувати палаючу
ферму і загинула, син лишився сиротою, тиняється по заробітках (вийдіть
подивіться на «п’ятачок», самодіяльну біржу на станції «Вокзальній» – новий
невільничий ринок, де, мов коней, вибирають заробітчан-рабів… «Так оце та
Європа?» – хочеться спитати, перефразувавши класика). Чи варто було жінці це
робити, якщо через десяток літ «тонутиме ферма нова в будяках, лободі?» Вона
цього не знала. Але: «біжить в нашу совість вона». Погоджуєшся із Валерієм
Герасимчуком, який вважає цей «зболений вірш» продовженням симоненківського
струменя в поезії.

Найпронизливіший вірш не завжди буває для книжок
найхарактернішим.

Звичайно, це міський поет, попри тихе сяйво дідівської
пасіки, яке струмує з дитинства у вічність, попри селянські корені. Це філософ,
лірик і мораліст – хоч усі три слова у нинішній «самашедшій» добі можуть
вживатися із зубо­скальською коннотацією. Це релігійний поет, бо всяка людина,
яка замислилась над минущістю земного життя, вже зробила перший крок до вічного
Неба.

У вірші «На міському кладовищі» мене вразив рядок:

Кипить життя на кладовищі…

Цілком погоджуюсь, що «це місто хрестів похилих // живого
робить мудрішим». Ідіть і спитайте у кожного «власника» безмовного хреста, чи
каменя, чи склепу: «Що ти, голубе, забрав з собою? Заради сміття ти витратив
неповторний земний термін, часто насолюючи іще й ближнім…» Місто поета
багатолике, але десь підкреслена і його… безликість, відчувається загубленість
людини – як отих нечисленних каштанів з погаслими свічками, що тихо згасають
між бетону, асфальту та вихлопів.

Поет апелює до рідного народу, і не в ключі повчання чи
осуду, а як син до батька. Йому шкода, що «не ті живуть заможно, що – при
плузі»… Багато несправедливого і темного вбачив митець у світі, зіпсованому
людьми. Голоси недругів і несправедливість, самотність і злобу людську. Але від
того його герой не грубіє серцем:

Дивне ж серце, наче пташка в лузі,

Прославляє кожну Божу мить.

(«Крізь втрати»)

Збірка ділиться на цикли-розділи – «Світ є – і все!», «У
царстві юності», «У мегаполісі», «Осіннє просвітління», «Притчі», «Після
Великодня»… це далеко не все. Я погоджуюся із авторкою теплої післямови Надією
Степулою, що названі «поетичні цикли й афористичні притчі творять полотно
розмаїтих барв буття»… Поет – завжди така персона (якщо він справжній поет), яка
поєднує в собі риси дитини і мудреця. Таке буває. Дитячими очима входить до
поетового серця світ у міріадах його виявів, хвилює серце, примушує швидше
перебігати творчі соки в душі, а в словесному вияві лягає на папір
висновками-роздумами, які актуальні багатьом.

Мене завжди дивувала якась «не насичуваність» поетичних душ
красою земною. Що я маю на увазі? Обивателю достатньо оглядати море, гори, ліси
і зітхнути десь поміж пивом і цигаркою: «Н-да, красиво». Поет просто не може
миритись, щоб отак подивився – і все, і його захоплення «пропало», і щоб більше
ніхто не відчув того, що відчув він! У віршах «Світанок над морем», «Морський
вітер», «Всесильне море», «Морська стихія» викликано до життя цікаві асоціації
– біографічні, культурологічні, філософські… Світло-прозоре враження справляє
майстерний і ліричний «Світанковий сонет», 
постає образ приморського міста у творі «Прощання з Одесою»…

І, зрозуміло, не про пору року йдеться (хоч про неї теж) у
розділі «Осіннє просвітління». Колись Валерій Шевчук вжив (сконструював?)
дивовижне слово «ояснення». Коли минають зваби молодості, коли пропливають у
минуле і весна, і літо життя людського, єдине, що дозволяє змиритися з
невблаганною осінню, – її компенсація-дарунок: мудрий досвід. І вже ним таки
вже справді гріх не поділитися…

Є в збірці й іронічні ноти, хоча незлі, без цинізму та
скабрезності, притаманної «новій каламутній хвилі». Почитайте поетичну
мініатюру «Гра в заборону»:

На пляшку скинулись поети,

Забідкались: «Цензуро, де ти?»

Сказав постмодерніст похмуро:

«Панове, скиньмось на цензуру».

Їй-право, проймає гіркий сміх, коли багато ситих, як
вареники у маслі, панів-сервілістів, обласканих всіма режимами, обставлених
життєвими вигодами, голосять тепер про те, як їх «переслідували» і як вони
«боролися»… Цензури нема, пиши, що хочеш – хай навіть те, що в туалетах і на
парканах. Але не стало і поезії. Постмодерніст і радий би, щоб хтось його
«переслідував», але.. Слово перестало бути зброєю, яку прагне нейтралізувати
ворожа сторона.

Але не все Слово – перестало.

Є слово-динаміт, є слово-метал, слово-бетон… Як на мене,
слово Станіслава Шевченка нагадує собою листя, цвіт, траву, духмяне сіно,
наповнене зерном зело… Нема в ньому ані хижого засудження, ані колінкування
перед модою, ні очорнення, ні обілення. Є душа.

І це, по-моєму, найважливіше.

 

Олександр ЯРОВИЙ,

кандидат філологічних
наук,

лавреат  літературної премії ім. В.Симоненка

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!