Минулорічна
публікація есею Івана Малюти про Миколу Холодного «Контужений страхом»
викликала доволі неоднозначну читацьку реакцію. Оприлюднивши різні точки зору
стосовно постаті Холодного, ми знову надаємо слово І. Малюті.
Поет Микола Холодний
(1939–2006) незадовго до своєї смерті в інтерв’ю Василеві Овсієнку сказав, що
його покаянний лист в «Літературній Україні» (7.07.1972) під назвою «На терези
совісті» був «сфабрикований КДБ».
На жаль, ця надто
принципова фраза контроверсійної постаті в середовищі правозахисників без
коментарів покладена в основу довідки про поета у Міжнародному біографічному
довіднику дисидентів (Харків, 2006. Т. І, ч. 2). А це вже — орієнтир для
посилань дослідників та ін.
Опоненти іще задовго до названого інтерв’ю допитувались у
Миколи Холодного, чому, на якій підставі він був без суду звільнений з-під
варти, не йняли віри легенді, що зумів «перехитрити КДБ». А поет поливав їх
таким словесним брудом, що відбивав бажання дискутувати.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
На жаль, опоненти у своїх здогадах не помилилися. В архівній
кримінальній справі М. Холодного № 58095-ФП у 8-ми томах, яку я опрацював, — не
лише свідчення його каяття. У дванадцятьох розлогих заявах і доповненнях —
також характеристики учасників духовного опору із «самвидавськими тенденціями»,
окреслені їхні можливості. Кого можна запідозрити у виданні та розповсюдженні
«Українського вісника», збиранні інформації для цього нелегального часопису та
ін.
Безпосереднє службове повідомлення з КДБ секретареві
Київського обкому КП України В. М. Цибульку підтверджує, що М. Холодний «став
на шлях каяття», на допитах і в письмових заявах визнав антирадянський характер
деяких своїх віршів і назвав відомих йому осіб, які проводять антирадянську
діяльність (Дзюба, Світличний, Сверстюк, Антонюк та ін.)».
І нарешті — те, що давало привід сумніватися у твердженні
поета про фальсифікат КДБ.
«Враховуючи цінні зауваження, я востаннє подаю на Ваш
розгляд статтю «На терези совісті». Не заперечую проти викреслення зайвих
рядків», — витяг із заяви М. Холодного (18.06.1972) голові КДБ при Раді
Міністрів УРСР. Тут же дякує «слідчим органам… за ту велику до мене турботу, на
яку я, можливо, й не заслуговую».
Яку ж «турботу» цей в’язень мав на увазі? Про це можна
здогадатися з клопотання перед вищими інстанціями начальника управління КДБ по
Київській області генерал-майора В. Фесенка (26.05.1972), що «необхідно
вирішити питання про надання Холодному допомоги у працевлаштуванні, наданні
йому житла та публікації його патріотичних віршів».
І справді, за свої одкровення в КДБ цей поет отримав щедру
винагороду: звільнення з-під варти, а невдовзі — ордер на 2-кімнатну квартиру.
Щоправда, у Вінниці (щоб не діставали знайомі кияни?), а тому прилюдно вважав
це «депортацією» — от як покарали… Згодом він обміняв таке комфортне житло на
3-кімнатне в містечку Остер на Чернігівщині. Це дало підставу уже в нові часи
назвати одну зі збірок «101-й кілометр», а його приятелю зі Львова — Василеві
Чабану, начебто професорові точних наук і письменнику-сюрреалісту, запевняти
читачів «Літературної України» (12.06.2008), що «великий поет України…
відбував довічне політичне заслання» в радіаційній зоні, «для повної ізоляції
від культурного життя». І що «з того часу… поета десятки разів заарештовують,
десятки разів позбавляють місця праці…» Чим не (сюрр? супер?) героїчна
біографія навіть за кількістю міфічних ув’язнень?
Спочатку я гадав був обмежитись реплікою. Але розбіжності
між фактами й домислами виявились настільки значними, що спонукали мене
написати есей «Контужений страхом». Опублікований він в «Українській
літературній газеті» (№ 8 – 14, 2010), позаяк редакція «Літературної України»
уникає друкувати великі за обсягом матеріали з продовженням у кількох числах.
Звісно, деякі епізоди, гейби другорядні, так і зосталися у
блокноті. Скажімо, в одній із заяв М. Холодний запопадливо обурюється, чому в
«Радянському письменнику» видано книгу Б. Антоненка-Давидовича «Як ми
говоримо», що «викликала полеміку у наукових колах і серед громадськості». І
чому жоден із працівників видавництва «не подав сигналу» про її вихід.
Не використав (тепер шкодую) і приклад протилежного
спрямування. Із 9-го тому (додаткового) під назвою «Контрольно-спостережна
справа» (КСС): «До Білоцерківського РВ УКДБ у квітні 1968 р. від співробітника
райгазети Сквирського району Ващишина Валентина Васильовича надійшла заява про
те, що «Холодний знайомив його із журналом «Дукля» (ЧССР) та ін., де звучать
нотки антирадянщини та шовінізму». До чого тут шовінізм? Мабуть, донощик
сплутав його з націоналізмом. А що згадав про «нотки», то, можливо, намагався
тоді осилити нотну грамоту.
Публікація мого дослідження викликала дискусію. Але не вона
змусила мене повернутися до цієї теми.
У тій же «Українській літературній газеті» з’явилася згодом
(2010, № 23, 24) стаття Георгія Бурсова, який обурюється безпідставними, на
його погляд, нападками на покійного поета опонентів та заздрісників. Писано в
такому ж дусі, коли цей журналіст публікував інтерв’ю з М. Холодним у
«Літературній Україні» іще 1992 р. (ч. І). Жодного рядка на спростування бодай
якогось епізоду у моєму есеї. Чи не тому, що нема чим заперечити? А втім, є
натяк, але слово «зрада» взято в лапки — про неї, бачте, «десятки язиків
стерлися».
Наче закодований Холодним, Г. Бурсов інтерпретує зневагу
свого кумира до великого подвижника української справи Івана Гончара та його
оточення. І лишень тому, що колись «вишивані сектанти-шанувальники, які
збиралися в хаті Гончара, піддали обструкції» цього поета.
Наразі слід уточнити: що за обструкція? Судячи з усього, тут
назвали М. Холодного зрадником. Можливо, за прикладом морального авторитета Б. Антоненка-Давидовича,
який відмовився потиснути поетові руку, бо вважав його «талановитим
негідником».
Розраховуючи на необізнаного читача, Бурсов пише, що «Миколу
було звільнено і відправлено подалі з Києва поневірятися в українську
провінцію». Звідки звільнено? І чому? Про це — ані слова. А щодо «поневірянь у
провінції», то напрошується іронічна кінцівка з єврейського анекдоту: «Саро,
хіба ти не цього хотіла?»
І все-таки, чи був М. Холодний зрадником? Нібито має алібі:
не порушив присяги, бо не присягав. Але хіба лишень військових звинувачують у
зраді? А коли йдеться про товариство тих, які чинили духовний опір
тоталітарному режиму?
Є спільна схожість у всіх колаборантів: заляканість, що
паралізує сумління. І тоді бракує волі й мужності до подальшого спротиву.
«Випробування сумлінням — найтяжчі і одвічні», — завважила
відома правозахисниця Надія Світлична.
Аж ніяк я не схильний применшувати роль талановитого поета,
за його ж словами, «класика самвидаву», в дисидентському русі України. Одначе
вимушений поспитати своїх опонентів: якщо Микола Холодний не є зрадником, то як
назвати його покаянні заяви з архівної кримінальної справи?
Хіба він не є колаборантом? Коли здобув волю — та ще й з
привілеями — з рук ворога. За рахунок покарань тих, хто довіряв йому.
м. Київ