Спроба спростувань тез статті Володимира Даниленка
(Закінчення. Початок в ч.13)
А ще. Пригадую у «Трьох зозулях з поклоном». «Марфа… гляне, було, як він над галушками
катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах – наче дві
свічечки голубі. До тата… Я то бачу…»
Оце «він над галушками катується»… Скажіть, чи можна більш
нищівно передати огиду жінки до нелюбого чоловіка і її приреченість жити з ним?
Чи міг Григір Тютюнник на власному досвіді знати, що робиться в душі жінки, яка
не любить, не кохає свого чоловіка? Яка лише змушена терпіти його? Може, це
воно і є, оте «щось вище, щось
надособистісне і позачасове», яке не дано в реалі пережити письменнику, але
Слово про яке він отримує, коли у своїй творчості й житті подолає ту сакральну
«стадію відчаю»?
***
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У чому обвинувачує Григора Тютюнника В. Даниленко?
Перечитаймо. Все це звучить як вирок.
1. Регресивний стан Я письменника (пережита у дитинстві
психічна травма).
2. Застрягальна риса характеру письменника.
3. Глибокий психічний застій, що перейшов у спадок дорослому
чоловікові.
4. Демонстративна риса.
5. За акцентацією (тенденцією переходу індивідуальних рис до патологічних станів) письменник
належав до демонстративно-застрягального типу, коли параноїдальна ознака
переважає над істеричною.
6. Поєднання застрягальних і демонстративних рис розвиває
хворобливу образливість і честолюбство.
7. Особистості з такою акцентацією в розквіті сил
домагаються визнання, але з часом утрачають здатність прогресувати; впадають у
крайню чуттєвість і всю вину тоді переносять на своє оточення…
І це неповний перелік. Що ж, далеко пішла аналітична
психологія. Недаремно в лихі 70-ті, користуючись трохи іншими термінами
(термінами психіатрії), тих, хто не міг мовчати, просто зачиняли «в дурку»,
наполягали, що вони небезпечні для суспільства. Тавро медичних термінів – і ти
навіки ізгой. Спробуй потім доведи.
***
Користуючись різноманітними психологічними термінами, В.
Даниленко поступово підводить читача до думки про нібито творчу вичерпаність
Григора Тютюнника. На чому базується подібне твердження? На мій погляд, на
самій словесній казуїстиці.
Наводжу цитати: «Параноїдальна ознака переважає над
істеричною»… «Хвороба чи смерть для них – істерична втеча від дійсності»… «Крах
у момент успіху»… «За кілька тижнів до смерті Григір Тютюнник поскаржився
Валерієві Шевчуку на творчу вичерпаність»… «Незадовго до смерті письменник
відчув це так: «У мене таке враження, ніби я ступаю по лезу ножа. Ідеш по
вузенькому і знаєш, що по боках прірва». На мій погляд, саме ця цитата
характеризує інше. Прочитаймо уважніше. А ще правильніше сказати – дослівно.
Григір скаржиться, що боїться розпочинати нову тему. І ще. Тютюнник не
скаржиться на творчу вичерпаність, а говорить про те, що «боїться (виділення
моє.– Н. П.) творчої вичерпаності».
Я не думаю, що В.
Даниленко, розставляючи саме так акценти, переслідував злу мету. Швидше – мав
бажання втиснути людську і творчу долю Тютюнника в якісь певні рамки. Здається,
теорія вже була підготовлена, треба було тільки вставити туди Тютюнника,
всередину. Але спробуй-но затиснути безмежне у те, що має межі. Не виходить.
Вся теорія розпадається, як будинок із піску…
***
Отже, зустріч двох непересічних українських письменників за
кілька тижнів до непоправного. Ми можемо уявити цю зустріч завдяки спогаду
самого Валерія Шевчука. Можливо, це сталося в лютому, можливо, навіть наприкінці
січня.
Григір був дуже сумний і дуже потребував підтримки. І як
добре, що ця зустріч все-таки відбулася, що колега по перу не відмовив своєму
побратимові у сповіді, у пораді. У цій важливій розмові – справді, сповіді у
чомусь – Григір висловлює дуже обережно свої побоювання. Читаємо просто із
першоджерела.
«…Але цікаво не те: вперше за все наше довге знайомство
Григір поскаржився, що боїться творчої вичерпаності (виділення моє. – Н. П.).
– Я відчуваю, що
тієї теми, яку розробляю, скоро мені не
вистачить, – сказав він.
– Пробуй шукати тем нових,– порадив я.– Чіпай якісь невідомі
тобі пласти.
– Не знаю,– сказав він. – У мене таке враження, ніби ступаю
я по лезу ножа. Ідеш по вузенькому і знаєш, що по боках прірва.
– А там може бути й не прірва, – сказав я.
– Можливо, й так, але в мене таке враження! – сказав він. –
Боюся звертати зі свого вивіреного шляху».
Тютюнник лише зазирав у майбутнє. Хоча дуже тривожився
стосовно теми, якої скоро йому може не
вистачити. В. Д. акценти розставляє інакше: «За кілька тижнів до смерті Григір
Тютюнник поскаржився на творчу вичерпаність» (підкреслення моє.– Н. П.).
Відчуваєте різницю? Насправді її не було, творчої вичерпаності. Були тільки
побоювання щодо неї. Глибоке бажання оновлення. А ще – німотний крик про
душевну підтримку…
***
Руки, які могли написати ще багато всього, вив`язали цей протиприродний вузол… Чому?
Остання його робота…
Як і все, зроблена селянським сином надійно й добротно. Не
схибив…
***
Чому не вважаю, що Григір Тютюнник вичерпався? Перечитую
його листи, щоденники. Ще не досліджена до кінця (а чи є той кінець?!) царина
його думок, внутрішнього світу. Гадаю, тепер, коли вийшла книга «Бути
письменником», де Григір Михайлович у листах глибоко висловив себе, з’явиться не
одне дослідження, буде захищена не одна дисертація і написана не одна дипломна
робота. Такий океан думок безумовно народить не одне море, дасть життя не
одному озерцю чи й річці.
Читаю лист Григора до дружини покійного брата, Григорія –
Олени Черненко. Він згадує про похорон брата, про той кленовий листочок, який,
повільно кружляючи, опустився на обличчя мертвого («…і не можу знайти жодного
слова втіхи, бо сам ніколи її не знав»). Відчуваєш, занурюючись у листа, що
душа Тютюнника-людини рветься на шматки, а художник Тютюнник у цей самий час
видає на-гора таку добротну прозу, що хоч зараз у друк. Розумієш, що зараз
Григір вільний од «відповідальності перед ремеслом», яка так чи інакше все
свідоме літературне життя тяжіла над ним. Горе змусило його забути про слова як
інструмент літературної праці.
Тютюнник-людина пише в абсолютній свободі. А Тютюнник-редактор,
трудівник, шанувальник Грінченка, мовчить, завмерши.
Ось вона, українська душа, повінчана з українським Словом.
Ось вона, українська делікатність і українська гіркота, і українське прозирання
у найпотаємніші куточки людського «Я».
Якби ми всі читали листи, спогади, щоденники кращих людей
нашої нації, ми перестали б соромитися самих себе, свого походження, своєї
мови. Навпаки, відчували б гідність, що належимо до народу з такою
ментальністю, з такими розвинутими душами. Та де ж вона, та вичерпаність? О, з
цього колодязя нам би ще пити й пити. І не перепити. Та нема пророка у своїй
вітчизні…
«І ось тому посилаю до вас Я пророків, і мудрих, і книжників,
частину їх ви повбиваєте та розіпнете, а частину їх ви бичуватимете в синагогах
своїх, і будете гнати з міста до міста». (Матвія, 23:34).
Саме цей євангельський вірш час від часу зринав у пам’яті,
коли думала про страдницьке життя Григора
Тютюнника. Він прийшов до нас як пророк, посланий Богом. Згадаймо
старозавітних пророків. Царі ненавиділи
їх за те, що ті казали їм правду. Їх боялися, бо для пророків виконувати волю
Божу – говорити правду царям, часто ціною власного життя – було вище понад усе.
Його розпинали літературні генерали; бичували ті, хто не
відважувався і на йоту сказати правду про те, що робилося навколо; його гнали.
Перечитую інтерв’ю із вдовою Тютюнника. Газета «Дзеркало тижня». «Дуже йому
подобалося у нас, у Мануйлівці. Тут його поважали. Дома, в Шилівці
Зіньківського району, так затишно йому не було. Григору пригадували і
репресованого батька, хоча його згодом реабілітували. Та й сам Григір декілька
місяців одсидів у Божковому під Полтавою за те, що не відпрацював певного
терміну після навчання»).
А ми ж то знаємо з біографії Григора Михайловича, що
хлопчина, у якого, до речі, потім все життя були хворі бронхи, за деякий час
після роботи в цеху почав кашляти «іржавчаною
пилюкою поганим нездоровим кашлем». Тож абсолютно правильно, з погляду
здорового глузду, що він подався в село, до матері. Там його й настигли
«гайдуки»-недремне око. Цей крок невитравно відбився на юначій біографії. Як
сам Григір згадував потім, «і знову колгосп. Тепер уже, коли заставляли робити
щось дуже важке, то натякали, що не тільки мій батько ворог народу, а і я
тюряжник…».
***
Отже, він прийшов у цей світ як пророк. А доля їхня відома.
***
Читаючи щоденникові записи, листи Григора Тютюнника,
розумієш, що він – як ніхто інший – потребував близьких стосунків з Христом. У
космічному стражданні огрому душі ніхто не міг його втішити. Тільки Він.
«Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені,– і Я вас заспокою! Візьміть на
себе ярмо Моє і навчіться від Мене…і знайдете спокій душам своїм». (Матвія 11:
28-29).
На жаль, ідеологія боговідступництва, що панувала в ті часи,
розлучила творіння зі своїм Творцем. Шкода, що Григорові Тютюннику Боже Слово
не було відкрите у тій повноті, якої він потребував, виходячи з його
страдницької душі й тих обставин, в яких він перебував. Гіркі рядки в його
записнику: «Іго Моє благо (Христос). Ну не лицемір?» – сумне свідчення тому.
Подумалося: якби лишень він знав близько Христа, Той не
дозволив би йому зробити цей крок.
***
Хочеться зупинитися на дуже болісному листі Тютюнника до Ф.
К. Рогового від 1 січня 1978 року. В ті часи виходить одна сумновідома
постанова про «вимогливість» критики, спрямована, хоча й завуальовано, саме
проти хорошої української літератури. Тютюнник одразу ж розгледів лукавство
московських літературних проводирів. Гребля, яку вони ставили саме цією
постановою, намертво перекривала хорошим українським творам хід до читача, а
для спекулянтів прорила «обвідний канал, і туди пішов весь бруд
білялітературний». Як же глибоко розумів Григір Тютюнник ці речі. З болем пише побратимові:
«А відповідь проста: треба, щоб українці самі одвернулися від своєї літератури…
бо хто ж читатиме, хто гребтиметься у смітті? А тим часом – ось вам прекрасний
Шукшин, Распутін, Астаф`єв… Читайте!
Учіться! Но не смейте! Тепер дивіться самі, хто ми і що таке ви! Розумно
і підступно». Мені видається, що тут Тютюнник сягає шевченківського розуміння,
шевченківських висот. Як це перегукується із Шевченковим: «Колись будемо і
по-своєму глаголать, як німець покаже, та до того й історію нашу нам розкаже!».
Перед нами виступає Тютюнник – державник, публіцист, трибун.
І тим більша вина тих перед Ним (час не применшує глибини цієї вини), хто
перекривав йому кисень, забороняв не лише друкувати викривальні істини, а й хто
чигав на нього з усяких кутків, змушуючи ділитися гіркою правдою (яка
стосувалася долі народу, нації) лише приватним чином. (Вчитаймося: «…Цензура.
Чиїсь руки дужче й дужче, чую, стискають мою шию. За кожним моїм рядком стежить
чиєсь вандаляче око… шукають чогось…»).
***
Чим, на мій погляд, необ`єктивна ця стаття? Дослідник В.
Даниленко створив абсолютно штучну схему, свого роду прокрустове ложе, в яку
так само штучно спробував завести дуже складну Душу непересічного письменника.
Якщо й є зерно об`єктивності у цьому дослідженні, воно все одно не проростає
глибоко в душі того, хто знайомиться зі спробою В. Даниленка пояснити нам, чому
така талановита і порядна людина наважилася на особливий крок. Те, що у Григора
Тютюнника було благословенням від Бога, а саме – вразливістю, умінням відчувати
чужий біль як свій, Володимир Даниленко хоче представити глибоко закоріненою
психічною травмою, отриманою в дитинстві. Автор «Танцю над прірвою…» пропонує
дивитися на цю трагедію як на трагедію
особисту, мовляв, не справився митець з труднощами життєвими. Спочатку
вирішив це питання віртуально (у незакінченій повісті «Житіє Артема Безвіконного»), ну, а потім
зробив собі харакірі по-українськи.
У досить розлогій
розвідці зовсім (!) не беруться до уваги складні умови життя, в яких жив і
творив письменник; переслідування його тоталітарним режимом; загальну
обстановку страху й пригніченості у суспільстві.
Спростувань у мене набралося чимало. Але одної миті я
відчула: наводити спростування – все це даремно. Та й чимось схоже на механічну
роботу. Стаття «Танець над прірвою…» народилася давно, набагато давніше, ніж
була написана. Можливо, її фантоми вже літали в повітрі, коли писалася новела
«Смерть учителя»? А зібрати слова докупи було справою часу.
м. Київ