«…То каміння кричатиме»

229

Спроба спростувань тез статті
Володимира Даниленка

Спершу я почула про Григора Тютюнника і його гірку смерть,
ще не читавши його творів і не маючи  ані
найменшого уявлення про масштаб його особистості. Колега по роботі в
«Літературній Україні» шанобливо, якось по-особливому вимовила це ім’я. Магія
цього ймення й той ореол таїни, який витав над ним, змусили мене прикипіти до
нього.

На той час (кінець 80-х минулого століття) наша країна
переживала щасливі часи відлиги. Видавалися хороші книжки раніше заборонених
авторів… І просто хороші. Я купила книгу в темно-зеленій палітурці й з
насолодою читала спогади про Григора Тютюнника…

Пройшли роки. Коли вперше почула, що виходить у світ книга
«Бути письменником: Листи. Щоденники. Записники», «Ярославів Вал», 2011 Григора
Тютюнника, негайно вирішила придбати її. Захотілося потрапити до творчої
майстерні письменника. Вабив його внутрішній світ.

Листи. Спогади. Щоденники. Захоплююче було блукати разом з
художником тими стежками, якими блукав він. Занурюватися в його розмови з
друзями, колегами, рідними.

Коли ж прочитала анонси в «ЛУ», що в журналі «СіЧ» (№12 за
2011 рік) письменник Володимир Даниленко розкриває, з погляду аналітичної
психології, «зв’язок внутрішньої кризи Григора Тютюнника з його творчістю та
(боляче про це писати. – Н. П.) самогубством», з’явилося бажання прочитати
статтю. Можливо, на споді душі нуртувало це запитання: чому, чому, чому?..

Відомо, що можна дати тільки те, що  маєш сам. Хоча іноді краще взагалі не мати,
ніж ділитися подібним. Відкрила. Прочитала перші слова – «Танець над прірвою…».
Який зміст вкладав дослідник у ці слова – «танець над прірвою»? Тютюнникові
останні роки, коли він відчув жахливу втому від спротиву нещадній машині, яка
тупо йшла, щоб переїхати його?

Чи саме той чітко окреслений Григором час, який він озвучив
Валерієві Шевчуку в їхню останню зустріч?

  Але вердикт –
згодом. Спочатку – про саму статтю.

Заглиблюючись у написане паном Даниленком і намагаючись
зрозуміти, відчувала внутрішнє неприйняття. Бажання спростування. Далі –
бажання захистити письменника і його честь… Відвертали зверхність і якась
легковажність у викладі думок. Мені здавалося, що той постійний біль, з яким
Григір Тютюнник прийшов на землю, і оте незахищене серце, яким він бачив горе
упосліджених, заслуговують на шанобливіші інтонації. Тим паче – людини з «одного»
літературного цеху. Виявилося, не з одного.

А ще було боляче читати ці рядки тому, що написав їх саме
Володимир Даниленко – чудовий новеліст, на мій погляд. В його новелах («Сон із
дзьоба стрижа», Літературна агенція «Піраміда», Львів-2006) мене вразила
найперше та людська симпатія, з якою письменник змальовував абсолютно різних
людей; приваблювали знання життя і одночасно – таїна, містичність у викладі
матеріалу; вміння подавати поетично і романтично найбуденніші сцени життя. Не
вірилося, що новели і дослідження «Танець над прірвою» писала одна й та сама
людина. Хіба що новела «Смерть учителя» стояла осторонь від усіх оповідань. В
ній В. Даниленко був іншим – нищівно-дошкульним. Образ учителя малював дуже
непростими мазками. Вживав слова і вирази нібито «високі», а велич вчителя
розвалювалася просто на очах. Що поробиш – майстерність… 

Та повернімося до «Танцю над прірвою…». Читаючи, помічала,
як холодно й послідовно В. Даниленко долю Тютюнника вганяє у надумані постулати
– і все в мені протестувало проти насильства над уже мертвим письменником.

Але ж повинен хтось захистити його честь. Згадалося
біблійне: коли ти замовкнеш, то «каміння кричатиме».

В першому ж абзаці своїх міркувань В. Даниленко звертається
до дзен-буддизму: «…якщо людина не задоволена або зневірена результатами своїх
успіхів, між нею та її Я виникає глуха стіна. Відчуження між складовими
особистості дає підстави розглядати самогубство Григора Тютюнника як смерть
релігійно-філософську». Спало на думку, що християнську душу правильніше було б
судити (у вищому значенні цього слова) Божим (біблійним) Словом, яке не чуже
було цій душі протягом її земного життя. Одначе панові Даниленку в даній
ситуації дзен-буддизм виявився ближчим.

Отже, дзен-буддизм і його твердження про «результати успіхів
зневіреної людини». Одразу ж хочеться заперечити. Про які взагалі «успіхи»
могло йтися, якщо Григір Тютюнник став на прю проти тогочасного фальшу, проти
панегіриків владі й намагань їй догодити? Обравши позицію чесності, письменник
ступив на шлях боротьби, спротиву, постійних гонінь. Пригадаймо, як
цілеспрямовано чикрижили його твори. Або викидали цілі абзаци. Або змінювали
слова на «більш підходящі» для тогочасної ідеології. Його реакція: «…наче
безпалий ходив днів зо два, потім за іншою роботою  забув, махнув безпалою рукою і «вп’єть», як
кажуть у Шилівці, за роботу сів, бо що ж», «…і такий розпач огорне душу, що
покинув би… не щеміло б у грудях, не давило за горло, як було мені майже за
кожною оповідкою…» Так пише він в одному з листів до В. Ф. Білоуса від  28 квітня 1975 року.

 

***

Григір Тютюнник обрав дуже важку стежку. Безперечно, він
знав, на що йде. Ні, він не мав жодної можливості зійти з цього нелегкого
шляху, бо честю порядної душі був приречений відстоювати Правду.

А що стосується виникнення «глухої стіни між людиною та її
Я». На мій погляд, така стіна виникає, коли людина в чомусь пішла проти своєї
природи, а саме: проти Божого в ній.  Г.
Тютюнник завжди перебував у згоді зі своєю совістю, тому між ним та його Я
ніколи не було глухої стіни. Пригадалися рядки з новели В. Даниленка «Смерть
учителя»: «Перед ним запобігали як перед ходячою совістю, і одного грудневого
ранку йому запропонували роботу в редакції видавництва, де вчитель оживляв гори
мертвих слів, тож за ним закріпилася слава доброго стиліста». Виходячи з
наведених вище рядків, бачимо, що поняття совісті, хоча у контексті вжите з
явно зневажливим відтінком, не чуже Володимирові Даниленку.  

Інша справа, що успіхи, про які говориться у тезі статті, в
розумінні Григора Тютюнника мали якісно інше значення. В тому ж листі до В. Ф.
Білоуса письменник скаржиться, що «покинув би і одійшов геть… Але я вже твердо
знаю, що за тими клопотами людськими, за їхнім практицизмом є прекрасні душі, і
треба добуватись до них, бо інакше не можна, інакше всі ми будемо самотніми».

 

 УВІЙТИ зі своїм
Словом в оселю до людини з таким самим світоглядом і мовити їй, що вона не
самотня у своїх пошуках Правди, у своєму болісному бажанні залишатися порядною,
у своєму болісному стражданні прощати тим, хто вільно чи невільно завдає їй
кривди (бо ж Григорові читачі, задля яких він і писав, а чи скоріше: які здатні
були Чути його, вони, часто самі того не розуміючи (часи ж бо були такі),
ходили перед Богом, а не перед людьми (хто має вуха, нехай почує), не перед
начальством, не перед сильними світу цього). Дати їм слово підтримки. Показати
їм самих себе у світлі правди і нагадати, що не все у цьому світі продається й
купується. Оце був успіх Григора Тютюнника. Інша справа, його успіх був не
обов’язково тріумфом. Загальним рукоплесканням. Швидше – шляхом на Голгофу.

Коли від тебе відвертаються; глумляться з твоїх ран; кидають
в тебе камінням. (Зараз не можу пригадати, де саме прочитала розпачливе
тютюнниківське: «Невже вони не розуміють, що роблять мені боляче?!»).

 А за тобою йде лише
купка послідовників. Тих, хто розуміє тебе і знає, що твій страдницький шлях –
твоя невідворотність. Ти ступив на нього вже тоді, коли написав перше слово
правди.

(На жаль, після прочитання новели В. Даниленка «Смерть
учителя» – а творчістю цього прозаїка зацікавилася саме після ознайомлення з
його статтею про Григора Тютюнника – сиділа деякий час, скам’янівши. Мій щирий
пафос (якщо такий буває) здався мені наївним, 
майже, школярським.

Даниленко відверто знущався, вимальовуючи образ учителя.  Те величне і, можливо, навіть вічне, що робив
учитель у житті, набуло у новелі форм карикатури і неприхованої зневаги).

 

***

Читаємо далі міркування В. Даниленка. Викладаючи систему
юнгіанських категорій, дослідник розповідає, що людське Я проходить певну
еволюцію, тому індивідуалізація особистості відбувається у два етапи:

1) шляхом ініціації у зовнішній світ через Маску (те, за що
людина себе видає або за що її сприймають) та 
2) ініціацію у внутрішній світ – через відмежування від колективного. Герман
Гессе кінець першої стадії називав «відчаєм». Проходячи через «відчай»,
особистість потрапляє до магічної стадії свого розвитку, і «це вважається
найціннішим етапом внутрішньої біографії людини».

Володимир Даниленко стверджує, що «Григір Тютюнник перервав
своє життя на стадії «відчаю». Якщо йти за логікою викладу дослідника, то
Григір Тютюнник як митець ніколи не потрапляв на «магічну стадію свого
розвитку». А отже – ніколи не пізнав «найціннішого етапу внутрішньої біографії
людини». Тож він так і попрощався з нами на стадії «відчаю»?..

А на мій погляд, стадію «відчаю» Григір Тютюнник… долав усе
своє життя. Адже, щоб написати справжні рядки, він повинен був «померти для
самого себе», як зернина помирає у землі, щоб дати нове життя – паросток.

Для пояснення своєї думки звернуся до ще однієї тези В.
Даниленка. Він стверджує, що Григір Тютюнник був сенсорним екстравертом, тобто
письменником, який своєї творчості не уявляє поза особистісним досвідом.
Зізнання письменника: «Можу написати тільки про те, що добре знаю, що пережив
чи відчув».

Одначе сам Г. Т., на мій погляд, тут не зовсім об’єктивно
оцінює себе як майстра слова, як витворювача за допомогою слів зовсім нових
духовних реалій, тобто того, чого він не міг пережити на власному досвіді.

 

***

Знаємо, що людині дано проживати лише власне життя. Їй не
дано залізти в шкуру іншої людини і пережити її відчуття. Одначе в миті
найвищого духовного злету (чи не є це тим самим «чимось вищим, чимось
надособистісним і позачасовим», про що пише Г. Гессе і на що опирається В.
Даниленко в своїй розвідці, і в чому він (В. Даниленко. – Н. П.) відмовляє як
митцеві Григорові Тютюннику, – так от, в миті найвищого духовного злету (ми
його ще називаємо духовним прозрінням) Бог дозволяє людині вийти за межі свого
Я і дає їй як харизматичний дар – Слово знання та Слово мудрості – для
наближення таким чином до Себе спраглих душ (про яких щомиті пам’ятає
Всевишній). Згадаймо: «Хто спраглий, іди до Мене і пий». В даному разі душа
митця виступає як канал, через який ллється те Єдине, те очищене й потрібне
Слово, яке одне тільки й здатне повернути людину (творіння) до свого Творця, до
вже Його (!) Слова. Скажіть, хіба не був він, письменник Григір Тютюнник, тим
Божим джерелом, з якого пили й пили спраглі правди, прозріння, спраглі зцілення
душі? Тож про якого «сенсорного екстраверта» мова? Це була Божа чаша, в якій
давно були випалені дощенту й згоріли, як мотлох всілякі банальності, всяке
безталання і графоманство (слова Тютюнника із його записної книжки: «Що
закреслює письменник, коли править рукопис? Графоманію!»). Скажіть, хіба міг
він знати як людина (як сенсорний екстраверт, за вироком пана Даниленка), що
робилося в душі Катрі («Оддавали Катрю»), коли писав про неї? Але сказано:
«Блаженні чисті серцем, бо вони Бога узрять». Отже, Бог дав митцеві саме ті
єдино правильні, точні слова, які дозволять читачеві увійти у святая святих
людини – у найсокровенніше –  її душу.

Читаємо рядки: «Катря сиділа на покуті, запнута по-жіночому
тою ж таки бабиною хусткою, й не кліпаючи, як телятко на вогонь,  дивилася на свічки». І одразу виникає цілий
вир думок, асоціацій у читача. Тут усе. Прощання зі старою хатою дитинства і
юності. А як буде там, на новому місці? А як складеться життя з чоловіком? А чи
знає вона його взагалі? Сьогодні за столом на мить  здалося, що зовсім не знає… А що буде з
батьками? Хто їх доглядатиме, коли її, Катрі, не буде поруч? Погодьмося,
наведене вище тютюнниківське речення – зовсім не описове. В ньому (як говорив
колись Хемінгуей) «можна читати поміж рядків». Коли таке відбувається під час
читання тексту, це і означає найвищу майстерність прози. А хіба ж не такий
ефект справляють наведені вище рядки Григора Тютюнника? Інша річ, щоб написати
їх, треба тисячу й тисячу разів подолати стадію «відчаю» (про яку згадує в
своєму дослідженні В. Даниленко і який стверджує, що Григір Тютюнник перервав
своє життя саме на ній); пройти, згоріти, випаливши душу дотла – і народити
рядки єдино можливі у цьому місці новели.

Ті самі, які допоможуть духовному прозрінню; можливо,
спокуті; можливо, прощенню, яке вже кілька десятків років не навідувалося в
душу саме цього читача. Отже, Григір Тютюнник не перервав свого життя на
«релігійно-філософській стадії відчаю». Адже скільки цих перлин розкидано по
його творах. А часто вся його новела – то коштовний камінь, огранений єдино
можливою для сприйняття огранкою,– цільний, особливий.

Але ж мерехтить тільки в чистих руках. І промовляє тільки до
чистого серця…ення в наступному числі).

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!