Тінь голубки

135

Сучасний літературний процес і сучасний читач

 

  …so
that, living within,

you beget, self-out-of-self,

selfess,

that pearl-of-great-price.

 «The
Walls do not Fall»

 H. D. (Hilda Doolittle)

Спершу трошки не за темою. Минулий «Медвін», що відбувся в
Києві, на жаль, іще раз довів: на книжковому ринку України на краще нічого не
змінилося: деякі видавництва взагалі зникли, а ті, що народилися, – почуваються
не надто впевнено, як курчата, які жахаються тіні шуліки. Усе так, як було,
можливо, навіть стало ще трошки гірше. Журналісти  крутилися переважно побіля стендів
видавництв, які, вочевидь, заздалегідь проплатили інтерв’ю та відео- й
фотознімання. Було дивно, що на автограф-сесіях «відомих» письменників було не
дуже велелюдно. Здається, «фішкою» та окрасою «Медвіну» став виступ якогось
чоловіка, на жаль, не записав прізвища, прямо у холі, де був улаштований такий
собі поетичний майданчик, – він читав вірші Сергія Єсеніна в оновленому
виданні, без купюр, тобто із соковитими матюками, з притиском на окремих словах
і реченнях, у нападі неймовірної душевної щедрості. Читав дуже голосно, з
натхненням, прямо горлав на все горло, хоча був надто артистичний у тому, – і
линув-розлягався соковитий російський матюк над гостями форуму, і привертав
увагу, і збирав тим слухачів! Хоча я так і не зрозумів, до чого там був
Єсенін.  Зрештою, саме таким він і був,
певно, колись. А я так і не зміг купити те, що бажав. А бажання мої були дуже
прості, але, як виявилося, аж надто вибагливі: шукав я на «Медвіні» віршів
американки Джулі о’Каллахан та поезію видатного ірландця Шеймаса Хіні, а ще
прозу двох видатних австріяків – Томаса Бернхарда, зокрема – його «Холоднечу» –
та Марлени Штрерувіц  і її «Nachwelt» –
не пощастило, не побачив, не видибав. Та його там, певно, й не було. І ніколи
не буде. Чому? Бо це, як скажуть українські видавці, дуже важко читати, і ми
таке не друкуємо, бо продаємо щось легеньке, смачненьке, де геть не потрібно
мислити, так, літературу для метра або щоб щось пробігти очима перед сном. Тому
що більшість приватних українських видавців після торгування борошном, олією,
металобрухтом, пиріжками і м’ясом – почали так само, як м’ясом і металобрухтом,
торгувати й книжками. Та й більшість із них жодного стосунку до видавничої
справи ніколи не мали, а це – як посадовити за кермо автомобіля людину, яка не
має посвідчення водія! Хоча й тут є винятки, але – то щось екзотичне, зі світу
фантастики, бо воно самотнє на тлі купи м’яса й металобрухту зі своїми вишуканими
гарними книжками, які, можливо, й лишаться у віках. Ось тому й потрібні,
переконаний, саме державні видавництва, де б працювали фахівці з відповідною
освітою і які б друкували літературу не для сну чи розваг, а щось путяще! Бо
якщо воно путяще – то переважно російською мовою і видане в Росії. Власне, якщо
казати про приватне видавництво, то, певно, деяким українським приватним
видавцям варто було б повчитися, як поводяться з письменниками, як видають і
оформлюють книжки, наприклад, у російському видавництві «Івана Лімбаха», яке
для мене є взірцем того, яким має бути справжнє приватне видавництво, яке
працює не на моду, а на час. Але це видавництво – російське, якщо когось це
лякає, але я нічого жахного в тому не бачу, бо вважаю, що потрібно вчитися у всіх,
хто володіє майстерством і майстерністю, – і саме це втілювати й впроваджувати
на українському книжковому ринку: міць, смак, стиль, потужність. Купив дещо.
Дещо отримав у подарунок. Дещо подарував і сам. Дуже добре, що в Україні ще не
вимерли люди, письменники та перекладачі, які можуть дозволити собі таку тепер
уже шалену розкіш: подарувати комусь свою книжку. Але я не про те, це так, між
іншим, просто репліка, власне враження щодо нібито свята книги, а нібито й
печалі, нібито…

Трохи нижче я наводжу цитати, які з плином часу, як бачу, не
втрачають своєї актуальності: журнал «Іноземна Література», №2, 2002, стор.
261. У них сучасний австрійський поет (до речі, дуже хороший поет, просто –
раджу тим, хто ще не втратив віру в справжню потужну сучасну поезію) Карл
Любомирський, представник і нащадок стародавнього польського роду, який тепер
проживає в Італії, висловлює, як на мене, вельми сміливі думки щодо сучасної
німецької літературної критики, яка, як виявляється, аж надто подібна до
критики української і є, виявляється, її посестрою. Я пишу тут це, щоб розвіяти
комплекси меншовартості, якщо хтось іще в Україні вважає, що сучасна Німеччина
– це рай на землі не тільки економічний, а й духовний, то він помиляється,
повірте, бо, щоб вижити в тому «раю», потрібно мати аж надто гострі зуби й дужі
щелепи бультер’єра, неабияку хвацькість пронози, що знає з будь-якої життєвої
ситуації гарну пролазку в паркані, та вдачу легендарного Остапа Бендера.
Називати економічним раєм країну, де тепер панує атмосфера хаосу й зневіри, а в
Берліні, як нещодавно показували по ТV, налякані економічною кризою мешканці
скуповують мішками-лантухами харчі про запас, як за часів війн, – маючи жах
їхнього подорожчання або й зникнення взагалі, вже дозвольте, – якось не
випадає. Цитата перша: «Цікаво, чи усвідомлюють узагалі німецькі критики свою
роль у сучасному літературному процесі? Адже критика – це не просто позиція,
обрана за принципом «подобається, не подобається», критик повинен намагатися
бути об’єктивним. А об’єктивності немає. Постійні озирки на моду. У
«Франкфуртер альгемайне» ви завжди знайдете одні імена, а в «Цайт» і «Шпігель»
– інші. Не спровокувавши скандал, письменник не потрапить до газет. Щось явно
не так, якщо Рансмайр ледь удостоюється трьох рядків, тоді як інші – цілих
сторінок. Німецькі критики всі намагаються навісити ярлик, визначити, «лівий»
цей твір або «правий», такі в ньому простежуються тенденції або сякі – загалом,
«прочитують» його, але ніколи не розглядають саме як художній твір. Не
звертають уваги ні на стиль, ні на мову. Відзначають лише спрямованість.
Мистецтво цього не зносить. Це псевдокритика. Вона безплідна… ». А ось іще з
нього ж: кореспондент ставить запитання щодо сучасної, дозвольте, «фекальної
літератури» (стор. 264), на який письменник відповідає: «Я вважаю, що у неї
немає майбутнього. Знаєте, американці вже перестали жувати гумку. Ми в Європі
все ще жуємо. Примітивне захоплює. Але дурість не може стати стилем …».

Поділяючи думки Карла Любомирського, наводжу свіжий приклад
(до речі, це моя власна думка, з цим я не примушую погоджуватися всіх!) із
своїх власних спостережень щодо німецької літературної критики і її міцного й
надто рясного гніздування на гілках сучасної української культури: не так давно
в Україні вийшла друком книжка нашої сучасниці, німкені Юдіт Германн (Judith
Hermann), яка, до речі, нещодавно встигла вже побувати і в Україні, – «Nichts
als Gespenster» / «Нічого, крім привидів» – у чудовому, я вважаю, перекладі
письменниці й перекладачки Наталки Сняданко. Але я уявляю, як важко було самій
перекладачці (яка колись дуже добре переклала й «Замок» Франца Кафки, і деякі
речі Нобелівського лавреата Гюнтера Грасса тощо) – зробити з того, що їй
запропонували у випадку з Юдіт Германн, – «шедевр», про який розпинається в
себе німецька критика, бо хто читав тексти пані Юдіт (а я читав їх і польською,
і російською, і вкраїнською, щоб натрапити саме на «шедевр» (щодо вислову
«літературний шедевр»: шедеврами вважаю роман «Фотоапарат» Жана-Філіппа Туссена
або роман «Вуса» славетного Еммануеля Каррера, роман «Хвилі» Вірджинії Вулф або
ж роман Томаса Бернхарда «Холоднеча» – чи карколомну за своїм драматизмом річ
«Тернові птахи» австралійки Колін Маккалоу – так це щодо шедеврів, можливо,
критики мали на увазі якісь інші «шедеври», про яких я взагалі нічого не знаю й
геть не відаю), – про який уперто мовчать самі перекладачі, але так і не
натрапив), – той, певно, все-таки мав великий сумнів щодо вартості цих творів.
Це яскравий приклад того, як сучасна літературна критика Німеччини зі своїм
снобізмом і принципом «ти наш, а ти – не наш» може перетнути кордони, так,
навіть не один кордон, щоб творами, я вважаю, посередньої якості і значення
намагатися угніздитися, звити своє кубло у свідомості іноземного читача.
Принаймні у мене вже давно чомусь склалося враження, що сучасна німецька
література – це «Парфумер» Патріка Зюскінда, і все. Тобто те, що вагоме, цікаве
й буде жити у свідомості людей, як вважають німецькі критики, не одне
покоління. Решта – то так, додаток до «Парфумера»… Що навіть сучасні німецькі
нобелівські лавреати   поступаються
письменникові, який нічого, гадаю, путящого, окрім «Парфумера», на жаль, не
створив, бо та ж його «Голубка» – це така собі посередня оповідь, яка аж надто
поступається його знаменитому роману, а п’єса «Контрабас» чи книжка «Історія
пана Зоммера» – це тільки тінь тієї ж «Голубки», не більше. Виходить, якщо у
тій же Німеччині хтось сказав, що ось це, приміром, «шедевр», то й далеко за
межами Німеччини всі з цим мають обов’язково погодитись, – і всі водно казати,
що це так, що ніколи такого не бачили. Може, це теж вельми вдала піар-робота
німецької критики? А таке моє враження – це вже її остаточний результат?!!  Але те враження створилося тут, у нас, а ми ж
так далеко до Німеччини, ось це жахає. А тоді це дуже погано. Але якщо у
Німеччині у випадку з пані Юдіт, може, це й колись спрацювало (уявляю, хай мені
Бог простить, її видавця + редактора + критика її творів + потрібну газету з
хорошим накладом + нібито продані тисячі книжок (хоча щодо цього я, власне, маю
дуже великий сумнів) = надрукований шедевр, який треба швидко продати, а решті,
хто поза цією, гадаю, брудною й нечесною грою, звісно ж, – купити) –  і там, як я читав, було продано дуже багато
тисяч її книжок, то тут це вже не працює, бо я чомусь не натрапив у нас на
висловлювання щодо геніальності її творів. Звісна річ, на зустріч із пані Юдіт
побігли українські читачі, вони бігають, як я спостеріг, за кожним
письменником, у кишені якого є іноземний паспорт, зате дуже кволо ходять на
презентації українських письменників, але я припускаю, що побігли подивитися не
на «знану письменницю і голос німецького покоління й нації», а на молоду
людину, яка приїхала сюди «звідти», із Заходу, це ж у нас, на превеликий жаль,
ще й досі є якоюсь екзотикою – будьмо ще більш приземленими  – поглянути, як вона вдягнена, як
нафарбована, які має смаки тощо. Тобто мені хочеться позирнути на це саме під
іншим кутом зору, не під стандартним, під яким зазвичай у нас усе це подається,
а таким, що чомусь навіює великі сумніви і вагання.

Закінчення в наступному числі

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!