Тетіївський гарт письменника Аркадія Любченка

596

 
 

Олександр ЄРМОЛАЄВ

У бібліотеці Торонтського університету ( Канада ) зберігається архів письменника Аркадія Любченка: дев’ять коробок з книжками, статтями, фотографіями, щоденниками, листами… Перше, що впадає у вічі – це прізвища тих, з ким, перебуваючи у дружніх стосунках,  листувався А. Любченко: П. Тичина, М. Рильський, М. Хвильовий, Ю. Яновський, М. Куліш, О. Білецький, С. Скляренко, Ю. Смолич, І. Ле, В. Підмогильний… Визначні українські літератори. Таким був і сам Аркадій Любченко. Один з найавторитетніших тогочасних письменників Микола Хвильовий писав про А. Любченка, свого друга: «Це, мабуть, єдиний у нас художник, що його можна назвати новелістом. Це вибагливий, вишуканий мініатюрист, що, очевидно буде продовжувати Коцюбинського в його європейських імпресіоністичних новелах». «Цей поет юності не по-юначому суворий до своєї форми, до свого стилю й композиції, – відзначав літературознавець, професор О. Білецький. – Він взагалі скупий на слова й лише зрідка показує, які скарби слова встиг надбати, і починає кидати їх із щедрот».
Найтепліші, найсвітліші спогади Аркадія Любченка про дитинство та юність звернені до Тетієва, куди сім’я переїхала із села Старий Животів (тепер с. Новоживотів Оратівського району Вінницької обл.) після його народження (20 березня 1899 року). У церковно-парафіальній школі майбутній письменник опановував абетку, вчився читати і писати, а після того навчався у двокласній школі на Слободі.
А.Любченко продовжив здобувати знання у Сквирській гімназії, де підробляв репетиторством та написав перші художні твори, які видрукував у газеті «Сквирський вісник». У 1918 році Аркадій вступив на медичний факультет Імператорського університету Святого Володимира (нині Національний університет ім. Т. Г. Шевченка), проте навчався з перервами.
У щоденнику він часто згадує про 1919 рік у Тетієві, де був активним учасником антибільшовицького повстання, членом районного виконавчого комітету, працював у відділі народного здоров’я, а також служив у війську Української Народної Республіки та партизанив. В Тетієві А.Любченко сформувався як особистість і як письменник:  ідея відродження України стала визначальною для нього і згодом зблизила його з Миколою Хвильовим. Він працював над романом про тетіївське повстання та погром євреїв, але, на жаль, роман так і залишився незавершеним.
Ось запис у щоденнику від 29.10. 1942 року, коли А. Любченко перебував у окупованому фашистами Києві: «Днями дві цікаві зустрічі. В сутінках стукають, приходять до мене М. Б-й та ще хтось. Виходжу до них у кабінет, свічу сірника просто, щоб з’орієнтуватись. Мені рекомендується невідомий, середнього зросту, худорлявий, приємний з обличчя чоловічина:
– Б-ч.
А потім ще запитує:
– Пам’ятаєте?
– Ні.
– А Тетіїв пам’ятаєте?
– Ну, звичайно.
– А 19-20 рік у Тетієві? Повстання пам’ятаєте?
– Ну, ще б пак!
– От і я там був. Я, правда, порівнюючи з вами, був малопомітною людиною, а все ж учасником був.
– Та хто ж ви, га? От, єй-бо, не пригадую собі.
– Я з Бурковець, студент тодішній, син священика з Бурковець… От.».
Восени 1920 року А. Любченко потрапляє у полон до червоноармійців, у особливий відділ 14-ої армії, де його врятував від вірної погибелі якийсь студент-енкаведист. А. Любченко почав служити «медбратом» та грати у пересувній театральній групі при червоноармійській військовій частині, що вплинуло на подальшу його долю. Після громадянської війни він влаштовується актором у Державний театр ім. І. Франка, об’їжджає з гастролями всю Україну. Там же, в театрі, знайомиться із своєю майбутньою дружиною Ольгою Горською.
Літературознавець Л. Пізнюк пише, що у 1923 році, прибувши до Харкова з театральною трупою, А. Любченко із Юрієм Смоличем (вони разом плекали мрію про літературну працю і були першими слухачами та критиками перших спроб один одного) розшукують «Гарт», маючи бажання вступити до нової організації, яка запрошувала об’єднатися митців різного профілю. Вони обоє стають членами театрального «Гарту», а згодом і літературного. З 1924 р. А. Любченко займає посаду секретаря центрального бюро театрального «Гарту». Цього року А. Любченко знайомить українських читачів зі своїми першими оповіданнями: «Гордійко» та «Зяма», останнє принесло успіх і славу письменнику –  майже відразу його було перекладено єврейською, російською, а згодом і французькою мовами та кілька разів перевидано.
Плідний період літературної праці наступає для А. Любченка з 1925 року – він пише найкращі свої твори «Два листи», «Via dolorosa», «Образа», «Вертеп» та ін., зближується з М. Хвильовим, П.Тичиною, Ю. Яновським, М. Кулішем, стає членом і незмінним секретарем ВАПЛІТЕ, а потім, коли  ВАПЛІТЕ  фактично заборонили, переходить до новоствореного осередку Пролітфронт, який теж проіснував недовго, працює редактором у Державному видавництві України (до 1930 року).
 

«Гарт» – союз українських пролетарських письменників, організований 1923 року В. Елланом-Блакитним. Ключова статутна вимога – творчість українською мовою.
До спілки, що проіснувала до 1925 року, увійшли письменники В. Сосюра, П. Тичина, О. Довженко, М. Хвильовий, А. Любченко, Ю. Смолич, М.Куліш та інші.
ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) – всеукраїнське літературне об’єднання, яке діяло з 1926 по 1928 рік. Члени спілки (М. Хвильовий, А. Любченко, П. Тичина, П. Панч, М. Куліш, М. Йогансен, М. Бажан,  Ю. Яновський, Ю. Смолич та ін. )  займали незалежну позицію і стояли на засадах творення нової української літератури. Лідером організації був М. Хвильовий, секретарем – А. Любченко. Члени ВАПЛІТЕ – одні з перших жертв репресій сталінського режиму.
Пролітфронт («Пролетарський літературний фронт») – літературне об’єднання, засноване в 1930 році, проіснувало один рік. Ініціатори створення об’єднання – М. Хвильовий та інші «ваплітяни». Мета спілки полягала в намаганні об’єднати всі найліпші літературні сили, створити можливості для вільного розвитку української літератури.

Утиски та переслідування прогресивних письменників з боку радянської влади посилювалися. А. Любченку, як і більшості письменників,  довелося «каятися» у вільнодумстві, критикувати себе за націоналістичні ухили, участь у ВАПЛІТЕ тощо. Востаннє він написав реалістичну новелу «Кострига» у 1933 році (враження від подорожі разом з М. Хвильовим селами України, які конали від організованого більшовиками голодомору.Через кілька днів  після подорожі М. Хвильовий застрелився). Відтак письменник обминає гострі теми, його творча енергія помітно згасає.
1934 року А. Любченко бере участь у першому з’їзді Спілки радянських письменників, а через три роки виходить друком видання його «Вибраних творів» і відразу ж до його особи  проявляється інтерес з боку НКВС, що призводить до арешту. Пізніше А. Любченко напише у «Щоденнику»: «Згадую: викликали в НКВД з приводу хрестоматії (коли працював у ДВУ, р. 1925), складеної М. Панченком з моєю допомогою… Заарештували мене на станції Цвєтково в поїзді 1938 року, коли їхав із Сочі на Донбас… Заява на мене Каштелянів за Тетіїв (1938 рік), але заява була подана Микитенкові, а Микитенка незабаром арештували… Подання на мене заяви до письменницького осередку, що я їздив на полювання з ворогами народу, але тоді їздив і П. Усенко, сам секретар парторганізації. Це паралізувало справу…».
Вибравшись згодом якимось дивом із енкаведиських застінків, А. Любченко намарне пропонує Одеській кіностудії написані кіносценарії, свої твори у видавництва та періодичні видання. У передвоєнні роки він працює у Спілці письменників України культпрацівником, їздить з делегаціями по країні, організовує літературні заходи.

В. Сосюра (сидить в центрі), А.Любченко (стоїть за ним праворуч) у Харківському будинку літератури, 1929 р.
З початком війни А. Любченко із сім’єю залишається в окупованому німцями Харкові, намарне сподіваючись, як і багато хто, на краще життя за нової влади, яка прогнала ненависний більшовицький режим. Та досить швидко настало розчарування: новий порядок, спрямований на знищення людей заради досягнення поставлених цілей, був нічим не кращий попереднього – німецькі окупанти, попри гучні заяви, і не планували створення демократичної, вільної та незалежної України. Холодна і голодна зима в окупованому місті, загострення давньої хвороби, розпад сім’ї… Навесні 1942 року А. Любченко перебрався у Київ, а рівно через рік за рекомендацією лікарів їде до Львова, де на той час якраз доречно згуртувалися деякі знайомі письменники, поправляє здоров’я  у Моршині. Хвороба відступила, загальний стан поліпшився і він взявся до літературної праці: написав оповідання «Остання ніч», лібрето до «Енеїди» для Львівського оперного театру, видав збірку «Вертеп», писав роман про національно-визвольну боротьбу 1917-1921 рр. «Вірую», новелу «Несправедливий хрест» та книжку про М. Хвильового «Його таємниця». Життя начебто дещо налагодилося, але 18 листопада 1943 року А. Любченка арештувало гестапо, запідозривши у шпигунстві, і його два з половиною місяцімучили у львівській в’язниці, звідки він вийшов важко хворим.
З наближенням фронту українська інтелігенція, яка перебувала на окупованій території, остерігаючись репресій з боку більшовиків, емігрувала до Західної Європи. Для хворого Аркадія Любченка, який до того ж взяв із собою сина, це була важка, виснажлива подорож. 25 лютого 1945 року у німецькому місті Бад-Кісінґен Аркадій Панасович Любченко, на сорок шостому році життя, відійшов до Бога. Незадовго перед смертю він написав: «Химерно! Ти, Аркадію, пережив стільки лиха й загроз, перейшов уже такий страдницький, справді хресний шлях, добувся ген-ген куди, сподіваючись порятунку, і невже отут, на чужині, десь під Берліном, доведеться загинути? Не віриться. Для чого ж мене доля берегла досі? Краще було б загинути одразу. Але… знаю, знаю. Є приреченість, є в мене мій Дажбог – і тут нічогісінько не вдієш, крім одного: бути мужнім, енергійним і не губитися, хоч би що».
м. Тетіїв на Київщині
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!