“Українська літературна газета”, ч. 5 (373), травень 2025
ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА, НЕВІГЛАСТВО І СКАНДАЛИ
Нещодавно у наших книгарнях з’явився і зник роман чеського прозаїка Міхала Шефара «Танцівниця з Донбасу». Виданий 2020 р., він отримав схвальні відгуки чеських книголюбів. «Сильний», «потужний», «вдалий», «цікавий», «актуальний» – такі основні характеристики роману чеськими читачами. «Давно не читав такої добре написаної книги. Капелюха перед письменником», – пише один із них. https://www.cbdb.cz/kniha-389903-tanecnice
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І ось, нарешті, перші коментарі в телеграм-каналі «Непозбувний книгочитун». Не знаю, скільки часу на ознайомлення роману відвели «читуни», однак їхні відгуки вражають: «Не знаю, чим я думала, коли замовляла цю 670-сторінкову цеглину чисто по фану», – пише одна; «Судячи з того, що вже нагортала, відбірний треш», – констатує друга; «Яяяяяк????, – гнівно обурюється третя. – От як це могло статися? Як можна було взагалі взятися за видавництво цього га&ніща???». А четверта «читунка», мабуть, що закликає до органів правопорядку: «зверніть, будь ласка, увагу на видавництво, яке випускає 1000 примірників проросійської пропаганди у продаж».
Звичайно, кожен має право висловлювати свої думки, але щоб коментарі божевільних невігласів заставляли видавництво вибачатися, що «надто пізно звернули увагу на деталі» й знімати книгу зарубіжного автора з продажу, воднораз помноживши всіх до її появи причетних на 0 – це вже «вищий пілотаж». А далі – Гвалт! Сенсація! – численні сайти поширюють, переповідаючи одне й теж (бо ж ніхто книгу і в очі не бачив!) – у книзі чеського автора виявили «проросійські наративи, які виправдовують повномасштабне вторгнення та поширюють антисемітизм».
Увесь той хайп активно транслює кількаабзацний відгук блогерки Гонченко, яка ще й підкріплює його довільно видертими із 672- сторінкового тексту 5-ма сторінками. І всі його повторюють, а дехто на «добротній» критичній тканині Гонченківської «рецензії» навіть вимальовує свої власні візії.
На початку твору автор зауважує, що «усі прізвища та імена в його романі вигадані, будь-які збіги з реальними людьми є випадковими», цим самим наголошуючи, що твір є реальністю художньою, і тому оцінювання подій і вчинків персонажів у ньому підлягає іншим закономірностям. Не вдаючись до їх опису, зауважимо одне з найважливіших правил: автономність кожного героя, який говорить, страждає, розвивається, помиляється, здійснює свій власний вибір. Тому ототожнення слів персонажів з авторськими думками є глибокою помилкою, тим більш хибно звинувачувати автора в тому, що говорять і як діють його персонажі.
Наратив роману розгортається у двох часових площинах: реального часу (життя і робота в Чехії) і спогадів, які охоплюють трирічне перебування героїні в окупованому Донецьку часів створення ДНР. Твір має вишукану композицію, яка ґрунтується на принципах ускладнення центральної метафори танцю; згущення інтер- і медіатекстуальних символіко-міфологічних площин – від «соло» – до «слоуфоксу».
Уже перше речення скандального відгуку шокує своїм «критичним пафосом»: «Абсолютно тупа 18-річна танцівниця…». Важко сказати, чим при цьому керувалася Гонченко, найскорше, то проблеми її знання і совісті. А ми читаємо текст: відома чеська танцівниця Марія, помічаючи Тарин талант і прагнучи підготувати її до участі в одному з найпрестижніших світових танцювальних конкурсів зауважує, що Тара «зналася в теорії і фігурах значно ліпше, ніж будь-яка місцева вчителька… У неї був хист до багатьох речей. Надзвичайно здібна юнка». Тара навчалася у знаменитих викладачів Київської консерваторії, але з початком війни повертається до батьків у Донецьк. Вона постійно працює над собою, адже професійна танцівниця має знати усі різновиди танцю. Ось вона з Мартіном продумують для танцю трагічний сюжет із латиноамериканської історії: «Що танцюємо?… – Ти Малінча, корінна індіанська жінка, яку завоював Кортес під час підкорення ацтеків. – Я його кохаю? – І так, і ні. Він завоював твою країну. Маєш показати, що зневажаєш мене, проте зробиш усе для своєї країни. Маєш знайти до нього підхід. – Задля власної України я все здолаю». Навмисне зосередилась на цій сцені, аби показово перейти до другої частини речення «читунки», яка означує героїню ще й як таку, «у якої немає жодних сентиментів до будь-чого українського». Ця пустопорожня фраза також жодним чином не стосується змісту твору. Тара, двічі стаючи жертвою антигуманної російської пропаганди, завжди залишається українкою, сплачуючи за це і в Донецьку і в Чехії. Окрім величезного мистецького таланту, вона володіє найвищим талантом людяності, любові до покривджених і упосліджених, до рідних і близьких. Саме ця любов, а не кар’єра за будь-яку ціну завжди рухають її поведінкою і вчинками. І в цьому найвища цінність її образу.
А далі Гонченко (а, може, ШІ?) пред’являє героїні низку серйозних звинувачень, які так обурили «професійну» читунську аудиторію: «за власним рішенням залишається в окупованому росіянами Донецьку; танцює перед росіянами й сепарами в російському костюмі, живе у віджатій у когось квартирі, закохана у сепара, ходить на проросійські мітинги». Додамо до цього ще й, прочитані блогерами, проілюстровані Гонченко п’ять сторінок покресленого червоним тексту. А як же з уст такого авторитетного «читуна» не зробити висновки?!. Та самі подивіться, ось написано: «На більше українська армія не спромоглася» Це автор насмілився дискредитувати українську армію!!!. Звичайно, коли читаєш п’ять сторінок (із 672-ст!) «крамольного тексту», «патріотичний інстинкт» спрацьовує, навіть якщо це на грані міжнародного скандалу. Однак, шановні, по-перше, це фото видертої з тексту стор. 315 (майже пів твору!). А, по-друге, ці думки належать Тарі, яка постійно спостерігає за ситуацією в Донецьку. Зауважимо відразу: Тара постає свідком хижацької облудної російської брехні, жорстоких підстав і маніпуляцій, знищення українських військових на Донбасі. Чи читала Гонченко роман? Чи, наліплюючи на нього «патріотичні» ярлики, вона має завдання знівелювати антимілітарний, антиімперський пафос твору?
Читаємо текст вище: стор. 83. «Панував хаос. Усі ховалися в підвалах і чекали. Ззовні все було схоже на якийсь силовий розгін, хоча було зрозуміло, що там гинуть люди. Армія воювала з сепаратистами за критичні об’єкти». Стор. 145. «Після перших сутичок українська армія вдерлася до міста й узяла під свій контроль околиці. Бої припинилися і все зайшло в глухий кут. Військові намагалися дістатися до аеропорту, як до головного пункту міста. Натомість бойовики непохитно утримували їх на місці». Сепаратисти в найнелюдськіші способи витісняли українську армію з міста: «Вирватися з підвалу в будинок, або, боронь боже, на вулицю, означало отримати кулю. На вулицях лив свинцевий дощ». Тара не розуміє: «Як це можливо? – запитує батька. – В українців є ж танки й гармати. Як так сталося, що повстанці стали їх витісняти?». І батько відповідає: «Росіяни». Тож ніякої дискредитації нема. Тара – свідок велетенської трагедії українського опору війні на Сході. Дівчина поступово розуміє, що бойовики наступають за допомогою Росії.
А тепер ще раз проаналізуємо висмикнутий абзац, справжню суть якого блогерка не побачила. Звернімо увагу на друге речення і далі: «На більше українська армія не спромоглася. Усе це тому, що в місті перебували росіяни. Їх не можна було так називати, проте всі знали, що вони тут є. Це були добре екіпіровані солдати в балаклавах, які майже ні з ким не розмовляли. Ними керували безпосередньо командири повстанців або їх начальники, яких ніхто не бачив, остільки ті переховувалися. Подейкували, що були тут і генерали» (с. 315). Слово росіяни не можна було вимовляти вголос» (с. 316). Помітили? Ви ж уже знаєте, що «Их там нєт!». Вони діють підступно руками місцевих зрадників типу Паснатова, використавши яких, згодом пристрілюють. Виконуючи злочинні накази, Паснатов вершить долями людей. Ось він наказує батькові Тари дістати касетні бомби, а, відчуваючи спротив, погрожує: «Якщо за два тижні ці касети не будуть тут, – він показав ножем прямісінько на Тару, – я заріжу твою доньку, як порося. А ти будеш за тим спостерігати. Ти все зрозумів?» Тоді Тара зрозуміла, що вона не танцівниця, яка допомагає людям, а «заручниця», власне, як і вся їх сім’я. Озброюючи сепаратистів до зубів, використовуючи покидьків типу Паснатова, або ж одурманюючи брехнею наївну молодь типу Василя чи Тари, путінські посіпаки нещадно нищили українських воїнів. Тара бачила жорстоку розправу над українськими полоненими, на яких «сцяли», а потім чавили танками. Паснатов вигнав жінок на віддалений цвинтар, куди звозили убитих. Вони підіймали кам’яні блоки з могил і клали туди мерців – тих, кого впізнавали. Решту екскаваторами загортали у братські могили, і ця травма назавжди залишиться у її пам’яті.
В адміністративну будівлю під загрозою розстрілу сепаратисти звозили «поважних міських персон», аби вони працювали на їх недоумкувату владу, поки ті нещадно грабували усіх і все. Таким чином туди перевезли й Ахметова з усією його сім’єю. Прийшовши за ним, Паснатов «зняв пістолет із запобіжника. – Ахметов! Я вб’ю твою родину, прострілю тобі коліно і власноруч тебе притягну».
Трагічною у творі постає доля Тариних однокласників – таких же, як і вона, 18-річних хлопців Василя і Сергія, які в один момент постають по різні сторони барикад: Василь – бойовик, Сергій представляє українську поліцію. Наскрізь проїдений російською пропагандою, надіючись на краще, Василь іде в добровольчий корпус. Він щиро любить Тару, вірить у її талант і хоче, щоб вона реалізувалась. Повівшись на облудні гасла, він вірить у те, що «культурні заходи» необхідні змученим людям, прагне залучити до них талановиту й щиру до людського болю дівчину, навіть просить, щоб його не називали сепаратистом, бо це «зневажливий фашистський термін». Його використовують, відправивши до Тари з наказом привести її на мітинг: «Люди втомилися від боїв, їм необхідно покращити настрій, підтримати їх, – каже він. – Будеш допомагати людям усім, чим зможеш… Я охоронятиму тебе». І Тара слухається, і йде. Глибоко розуміючи хід речей, Тарина мати проклинає хлопця. Згодом, зрозумівши, що він став призвідником трагедії дівчини, Василь уночі приходить у її дім, щоб вибачитись і на її очах вчинити самогубство.
Сергій опиняється серед тих захисників, яких сепаратисти витіснили з Донбасу. Він стає жорстоким месником, який прагне помститися за своє понівечине життя донці Ахметова, відшукуючи її в Чехії: «Я – твоя совість, Таро! … твій батько хотів дати тобі ліпше життя, але не дав його нам. Твій батько забрав моє життя! Ти втекла від війни? Ні. Я влаштую цю війну тут, маленька курвочко…». Сліпа помста руйнує хлопця і, врешті-решт, приводить його до загибелі, українці не прощають йому жорстокого насильства й морального падіння. Письменник створює надзвичайно яскраві, сильні, трагічні людські характери, глибоко вмотивовуючи їх мислення і вчинки.
Прогулюючись вулицями Праги, Тара зупиняється перед Національним музеєм.
«Чому тут дірки? – вона вказала на цятки на стовпах будівлі. Лише кулемети могли залишити подібні отвори.
– Це після росіян, – відповів Мазал. Чехи, попри ремонт і реконструкцію, наполягали, аби зберегти ці дірки.
Навіщо вам це?
Аби люди не забували, – сказав Мартін». Тож пам’ятаємо!
Далі Гонченко пише про Тару: «Одного разу вона танцює на сепарському весіллі і дає інтерв’ю російському телебаченню … Одного разу її викликає до себе полковник російської армії, і каже: «……. Давай, вали звідси». А вона така «А шо якщо не звалю?» Тоді її вдесятьох ґвалтують десяток росіян і через контрабандистів перекидають на українську територію». Однак, читаємо текст.
Танцівниця поступово починає усвідомлювати, що вона стала «частиною брехні», однак її танець був людям до вподоби. Живе в ній і природний страх перед автоматами, страх за батьків і за сестричку. Вона танцює, тамуючи так свій біль, тішачи згорьованих людей. Тару з родиною запросили на весілля, де одружувався комісар бойовиків. Її нудило, робила все «автоматично»: «Кілька разів покружляла під народні пісні. Усе це фільмував оператор… На задньому плані помітила вояків. Шоломи й балаклави, засукані рукави, зброя на череві, напоготові до стрільби. Росіяни. Однак понад усе її зацікавив високий вояк, без балаклави. Він лише всміхався, по-військовому заклавши руки за спину. Це був перший росіянин, якого вона тут побачила в обличчя. Мав приязні та спокійні очі». Таким дівчина вперше сприймає підступного кремлівського ката Гаврова. Раптом почула, що її презентують, як російську танцівницю. Вона підійшла до репортера. – Перепрошую, але ж я не росіянка, я місцева. Цю розмову підслухав Гавров, він підійшов до Тари, попросив автограф. «Я здивований, що ви не втекли ще до того, як розпочалися бої». – «я хотіла допомагати. Допомагати Україні, – скаже Тара. – Допомагати Україні, – серйозно повторив Гавров, – маєте рацію… важливо стежити за словами. Тож ви не росіянка. Репортери не мали б вас так представляти. Ви – українка. Ви представляєте свою країну. Ми виправимо репортаж, не переймайтеся», – додав Гавров. Ця обнадійлива розмова, джентльменське поводження військового приємно вразили дівчину і вона погодилася на запрошення прийти на вечірку, до того ж мріяла переконати їх відкрити летовище, аби доставляти людям харчі, навіть повірила у свою місію. Перспективною у світлі майбутніх подій у цій сцені проступає деталь ґвалтування жінок поруч на площі, чого «не помічав» Гавров, який прибув до міста «із новим контингентом».
Перебуваючи на параді, Тара згадала мамин крик: «Не йди туди!» і мамині слова про те, що коли вороги «навіть не стрілятимуть, все одно буде лише гірше. Залишивши людям життя, вони відбирають у них розум». Тара бачить, як парадом проводять полонених українських солдат зі зв’язаними руками. «Один полонений упав, бойовики й люди, які були поряд, почали копати його. Потім підвели його й потягли далі. А над їхніми головами майоріли прапори та гасла про любов». Її шокувало те, що «люди, яким вона щойно роздавала автографи, діти, яким усміхалася, кидали в полонених помідори та листя салату. Ті діти, яким Тара роздавала їжу, аби вони не померли з голоду». Тара заплакала. Гавров простягнув їй носовичок. – Повага до ворога. Це шляхетно з вашого боку, – лагідно мовив він. Вона не очікувала подібної поведінки від росіянина. У той час автівки змивали сліди бранців. – «Змиймо бруд, який блукає нашим містом! Нашою землею!» Тарі зробилося зле. І тоді Гавров знімає з себе приязну маску, зізнається, що він спецназівець, якому доручено відшукувати й ліквідовувати тих, хто міг би впливати на маси, бути для них певним символом – символом опору («Ви, українці, маєте в собі спротив. За будь-яку ціну…», – каже він). Щоправда, він не хоче її розстріляти, пропонуючи покинути країну. На відмову Тари, горлаючи «Нове м’ясо!», – він кидає її на розтерзання своїм хтивим бойовикам. А згодом, після трагедії, батьки відправляють своїх доньок за кордон.
Сцени з Гавровим написані сильно і переконливо. Вкотре автор звертає увазу на підступність російських «місіонерів». Цікаво: чим керувалась Гонченко, так потворно фальшуючи текст?
Та годі вже про той відгук. Все ж авторка зробила добру справу, опублікувавши фото 5-и сторінок тексту, де в якості додаткового аналізу попідкреслювала «українофобські наративи» чеського письменника. Дякуючи її кропіткій праці, дописувачі з різних сайтів отримали вичерпну інформацію про твір. І помножились фантастичні тексти типу: «Головна героїня вирішує влаштуватися працювати у бар-бордель, аби не повертатися в Україну», – хоча, за текстом, господар звичайного бару Бржетя Мазал, який знав як керувати ним «з певною шляхетністю», перетворює заклад, який «смердить минулим борделем», у цілком пристойний, де відбуваються цікаві зустрічі, обговорення важливих подій.
Або ж: «Героїня знайомиться з чехом, який розповідає їй, що зараз – після окупації Донецька, – там будують гарні будинки. Сама ж вона наприкінці книжки в окупованому Донецьку «отримала нову квартиру після вимушених переселенців». Тут навіть, як бачте, приводиться цитата, якої в тексті не існує, як (зовсім !) не існує й такої кінцівки твору.
Майже на всіх сайтах було звинувачено автора в тому, що його персонаж – професор Абрам Герасим змушений був утекти з України, бо тут євреїв можуть убити. Ці висновки дописувачі зробили зі сфотографованого Гонченко «доказу» на стор. 341. Проте таким професора знає Урза, що прийшла до нього просити про допомогу Тарі. Читаємо: «Він не був просто черговою колючкою, проте власна країна його зв’язувала, тягла вниз, намагалася знищити. Тож він опинився тут, де було ліпше!» Якщо розглядати приведений абзац у контексті всього роману, то стає зрозуміло, що слово «колючка» тут зовсім не випадкове. Це слово, яке Урза неодноразово вживає стосовно своєї долі – долі біженки. Так вона переносить його й на інших мешканців гуртожитку. Поза тим, епізодичний образ професора не є випадковим. З ним асоціюється важливий мотив твору, пов’язаний із цінністю простого народу, силою його духу, що здатний жертвувати й мужньо перевершувати себе на трагічних зламах історії. На весіллі Тари і Мартіна Абрам зізнається, що він тут Тарі «за батька», а, впізнавши у нареченому «споріднену душу», дарує йому книгу Стейнбека «Місяць сідає». І тут між ними виникає важливий діалог, текст якого, власне й відправляє до твору Стейнбека: «Вам, напевно, важко серед цих людей, – раптово запитав Мартін. – Це ж не ваше коло. Вони прості робітники, а ви ні». Відповідь на це питання у тексті прозвучить дещо раніше – коли разом із Урзою Абрам приносить Мазалу зібрані в гуртожитку для Тари гроші на танцювальний конкурс: «Мазал кивнув. Конверт із грошима лежав між ними.
Україна – величезна країна, повна маленьких людей. Ми… ми маленькі люди. Прості… не дурні, але прості.
Ви говорите і про себе, професоре? …
Так. І я проста людина… Проте ми, маленькі люди, маємо велику силу. Якщо ми об’єднаємося, якщо знайдемо спільну мету, ми зможемо багато чого досягти. Навіть якщо це трагічні події, це все одно свідчить про нашу силу. Проте маєте знати, що ми як там, так і тут, єдині».
Таким чином професор висловить один із найважливіших гуманістичних мотивів твору – мотив мужньої маленької людини, здатної пожертвувати собою ради великої мети. З вражаючою силою цей мотив втілено в найпотужнішому образі твору – образі «повії» Урзи. Вона – знищена життям жінка, постійно запнута хусткою, бо більшу частину волосся «втратила через стрес» і, водночас, – мужня лицарка, яка в найдраматичніші моменти Тариного життя, коли тій загрожує голод чи смертельна небезпека, з’являється і ціною васного життя рятує дівчину, шо своїм образом втілює таємничий скарб непохитного українського духу. Урза, для якої Тара стала донькою, усвідомлює свою долю, як «лише чергову колючку в країні тернів»: «Вона була колючкою, а Тара трояндою… Вона мала подбати про Тару. Для цього й народилася». «Вона зруйнувала власне тіло заради цього… Проте Тара врятувала її душу». Востаннє виконавши свій обов’язок перед донькою, в момент смерті Урза подумає «Я не була колючкою».
Тож, шановні «рецензенти» твору, якщо Сергій називає Урзу «смердючою повією», а Тару «егоїстичною курвою», не поспішайте розмножувати його характеристики. Бо ж, як бачте, усе зовсім НЕ так! А те, що Тарина бабуся напророчила їй іти туди, «де пахне книжками», зовсім не значить, що їх треба лише нюхати…
Пишучи рецензію, звернула увагу, найперш, на ті моменти ганебної критичної рефлексії, які дискредитували твір в очах української читацької спільноти, не зупиняючись на інших характеристиках його високих естетичних якостей: створення символічних підтекстів, складної багатошарової композиції, галереї яскравих неповторних образів, які, впевнена, не залишать байдужими нашого проникливого читача.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.