Нагадаємо читачам, що автори цього виступу живуть і працюють в Мінську. Вони – знані теоретики і практики міжлітературних комунікацій, сябри Спілки білоруських письменників, Національної спілки письменників України, лауреати Міжнародної літературної премії імені Івана Франка, премії Дмитра Нитченка. Українка пані Тетяна Кобржицька і білорус спадар В’ячеслав Рагойша – подружжя. Створення їхньої полінаціональної сім’ї урочисто благословила білоруська письменницька спільнота словами з «Епіталами» Уладзіміра Караткевіча — Володимира Короткевича: «Хай шчасным будзе на вякі Шлюб Беларусі й Украіны, Шлюб Львова й Іслачы- ракі!». Топоніми тут мають своє навантаження і потребують декількох коментарів. Пані Тетяна приїхала до Білорусі зі Львова. На берегах річки Іслоч розташоване опірище роду Рагойшів, старовинне білоруське містечко Раків, де й відбулося 1967 року «весілля віку». Особисті контакти Тетяни Кобржицької і Дмитра Павличка сформувалася у Львові ще наприкінці 1950- років. В’ячеслав Рагойша приходив до Павличка початково як читач через друковане слово, притягальну творчість поета, і як спеціаліст з віршознавства. Згодом їх усіх зв’язали і міцні, і доленосні контакти.
Відійшов у засвіти Дмитро Васильович Павличко. Страта для рідних, для країни, поплічників, друзів – неосяжна. У пам’яті людей ще безконечно довго будуть поставати його благородне обличчя: непокірне високе чоло, прорізане борознами, свавільні павутинки у донедавна ще густому чубі, іскристий погляд напрочуд синіх очей, гучний голос, поривчаста хода. Безумовно, буде створюватися інтелектуальний, духовний, творчий портрет Великого Українця Дмитра Павличка і намаганнями світової спільноти. Сьогодні – слово бере Білорусь.
Білоруський магнетизм як домінуючий – одночасно у парі з українським — чинник життя і творчості Дмитра Васильовича. Катастрофічна недоступність останніми роками до українських наукових публікацій з білоруського боку (і навпаки), закриття кордонів, неможливість відвідати бібліотечні сховища сусідів, ліквідація поштового сполучення, книжкового бібліотечного обміну — все це гальмує процеси взаємного дослідження. Тому у представлених тут роздумах над постаттю Павличка ми як автори цієї розвідки спиратимемося переважно на власні спостереження, приватні біографічні перехрещування і контакти, на листування, а також на інтерпретацію тих численних текстів, що маємо у власній бібліотеці з автографами як дружній подарунок від самого Дмитра Васильовича.
Дмитро Павличко — одна з найяскравіших постатей у історії українсько-білоруських взаємин. Можливо, дещо несподіваним для українського читача прозвучить наше ствердження, бо на українських теренах сам Дмитро Васильович свою заангажованість на білоруську тему спеціально не афішував. Ми ж маємо всі підстави, відчуваємо свій обов’язок стверджувати: і як громадянин, і як письменник Дмитро Павличко увібрав у себе всю попередню епоху зближення українського і білоруського народів. Інтелектуальні і душевні інтенції Павличка зігрівалися афористичним висловлюванням Янки Купали, що символізувало предковічне ставлення білоруського народу до українців: «Україна, цвеце любы, сонцам гадаваны!» Камертоном зустрічної високої змістовності і тональності звучання білоруського коду стали для Павличка слова особливо авторитетного для нього Максима Рильського, який, створюючи перед українським читачем узагальнений портрет білоруського Пісняра, подавав Купалу як «ворога лукавства і облуди», як «лицаря високої мети», як «образ Білорусії крилатий».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Звісно, інонаціональні притягнення Дмитра Павличка мають космічні виміри. Тут і культура народів Сходу, численних народів Америки, Західної, Центральної, Східної Європи. Уся творча діяльність Павличка дозволяє говорити про нього як про культурологічний феномен планетарного масштабу. І все-таки саме сприйняття сьогодення і ретроспективні погляди в історію українців і білорусів розкривали перед Павличком головне і сакральне — спільність скерованості наших народів у боротьбі за право «людьми зватися». Тому Білорусь зайняла в широчезнім вимірі його пізнань особливе місце. Львів – Київ – Мінськ. Цей старовинний тріумвірат географічних назв з України і Білорусі постав в уяві Павличка як близькість, як єдність ідей громадянського і політичного націєстворення.
Львівський камертон особистої і міжнародної взаємності. Початок знайомства Тетяни Кобржицької з Дмитром Павличком припадає на їхню спільну львівську філологічну молодість. Сталося так, що Павличко — поет, який друкувався ще з 1951 року, аспірант кафедри української літератури ЛДУ, і Тетяна, – студентка-початківець — отримали від ректора Львівського університету, мудрого і прогресивного Євгена Костянтиновича Лазаренка не наказ, а «урок-прохання» належно відгукнутися на міжнародні події, які саме отримували важливий народознавчий статус. Є. К. Лазаренко несподівано зосередив увагу запрошених молодих людей на антиімперіалістичній революції на Кубі. У 1960-і роки з’явилися Гаванські декларації, що стали програмою боротьби кубинського народу за національну незалежність. Керівництво СРСР встановлювало контакти з буремною Кубою, робило заходи на підтримку її народу, вітаючи найперше і переважно соціальну вмотивованість повстанців. Ректор, академік мінералогії з міжнародним ім’ям, визначався високою культурою, знав і любив європейську літературу. А щодо історії культури рідного народу, то взагалі мало хто з ним міг «позмагатися за перше місце». Навіть закріпилася за Є. К. Лазаренком неофіційна атестація: у душі він – доктор філологічних наук! Ректор знав те, що ще не встигли засвоїти навіть філологи. Виявляється, в далекі 1890-ті роки письменник Борис Грінченко піднімав голос демократа-українця на захист кубинців, написавши цікаву баладу «Матильда Аграманте». У науковий обіг цей твір увійшов значно пізніше, лише наприкінці ХХ віку.
З подачі ректора Тетяна виступила на першій науковій конференції, присвяченій країнам Латинської Америки, що відбулася 1961 року в Москві під патронатом Посольства Куби. Дмитро Павличко, дякуючи Є. К. Лазаренку, отримав можливість здійснити подорож на Кубу. Благословення ректора для Павличка стало однією з тих визначальних форм інтелектуальної ініціації, що вилилася в написання ним у 1962 році книги віршів і притч «Жест Нерона». Для Павличка згаданий «ректорський урок» став могутнім каталізатором дозрівання всієї попередньої і подальшої національно-визвольної проблематики, яка з несподіваною для тогочасного мистецтва силою вибухнула ще кілька років раніше в його збірці «Правда кличе!» (1958). Ідейно-композиційний стрижень знаменитого Павличкового вірша «Коли помер кривавий Торквемада» звучить і сьогодні злободенно — як влучна алегорія диктаторського режиму щодо всіх народів, що були підпорядковані Країною Рад.
У 1964 році гуцульський легінь переїжджає до столичного Києва: Павличка приймають до Спілки письменників України. Львівська тутешність, містечкові патріоти чи заздрісники і недоброзичливці обурилися: «Як, Павличко, надія всієї Галичини, перероджується на кар’єриста і зраджує свій край!?». Однак подібні звинувачування й побоювання, хоч як гучно вони не виказувалися, не виправдалися, бо були недалекоглядними і безпідставними. Істина ж за тими, хто визнає, що Павличкові мистецькі засоби — а серед них поетична інвектива, філософська притча, рідне українське, де треба, гостре, як «меч гладіатора», художнє слово, чимало інших суто авторських мистецьких прийомів — стали могутньою зброєю поета. Сьогодні ми знаємо, що вся діяльність Дмитра Павличка відбувалася під знаком неперервної боротьби за цілісність держави Україна, за її соборність. Думки про необхідність духовної спадкоємності всіх поколінь українців – з усіх кутків і материкової України, і еміграційних українських осередків – стимулювали життєдайну енергію гуцула-легеня.
Наскільки важливими були для Д. Павличка світоглядні концепції Є. К. Лазаренка, ми несподівано пересвідчилися у час нашого останнього приїзду до Києва у травні 2019 року. Д. В. Павличко запросив нас до себе додому. Він щедро обдарував нас своїми виданнями, розмова йшла про гіркоти сучасного моменту, про ті перешкоди й уявні бажані і небажані перспективи, які повставали перед нашими країнами, про злети і творчі будні його білоруських письменників-побратимів. Час від часу протягом нашої бесіди думки і емоції торкалися Львова. У пам’яті поставав величний, тривожний і ліричний Львів, інтелектуально і духовно могутній Львівський університет, кафедра української літератури, яка вважалася довгий час кращою серед аналогічних у вишах України. До того ж саме тут працювали найбільш авторитетні корифеї української білорусистики, серед яких знані галичани Василь Щурат, Іларіон Свєнцицький, Іван Крип’якевич, Михайло Возняк, Іван Денисюк. Тут захистила дисертацію з українсько-білоруських літературних взаємин періоду національного відродження початку ХХ ст. і Тетяна Кобржицька. Було бачно, як молодшав ощасливлений спогадами Павличко, коли у розмовах про університетські пригоди повставав як хресний батько прогресивної університетської молоді ректор академік Є. К. Лазаренко. Довірлива «мандрівка в молодість» пригадала вдячній компанії, що при ректорі Лазаренку філологи ЛДУ переживали час «золотого ренесансу». Йому вдавалося навіть деякий час «гасити» агресивні ідеологічні кампанії, скеровані проти національно свідомих викладачів і студентства ЛДУ. Хоч врешті він сам був позбавлений посади через звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі». Однак саме дякуючи підтримці Є. К. Лазаренка не були виключені з університету славетні Роман Іваничук, Дмитро Павличко, що справедливо згодом отримали високу атестацію Героїв України.
Відкрилася нам у той вечір і «сенсаційна істина» про початок Павличкової уваги до Білорусі. Це Є. К. Лазаренко якось при дуже щирій відвертій розмові підказав молодому мислителю звернути увагу на подібність стремлінь українців і білорусів до національного самовизначення, і не лише в історичному розрізі, але й в актуальні на той час прояви хрущовської відлиги. Ректор, що всіляко сприяв відновленню і збереженню пам’яток культури (реставрація Олеського замку, створення музею Маркіяна Шашкевича, упорядкування меморіальних місць на Волині, зв’язаних з Лесею Українкою і ін.), прислухався до розмов, що точилися у місті щодо ролі знаменитого Івана Федорова у розвитку друкарства. Керівничі верхи розглядали видавничу діяльність І. Федорова у Львові як ініціативу Москви, зароджувалася ідея створення пам’ятника. Той же факт, що на самій справі світова слава першодрукаря належить білорусу Франциску Скорині, який опередив власним подвигом І. Федорова майже на півсторіччя, всіляко замовчувався. У Білорусі за таке висвітлення істини можна було навіть якщо не поплатитися свободою, то залишитися без праці. Є. К Лазаренко дав зрозуміти Павличкові: національно-патріотичні білоруси знаходяться під ще міцнішим тиском русифікації, ніж українці. Але націєтворчі процеси неспинно набирають сили і в Білорусі. Фактично з того часу, як признавався перед нами Дмитро Васильович, зародилася в його душі «таємна пристрасть»: всезростаюча любов до Білорусі окрилювалася мрією перекласти українською мовою тексти мислителя і поета, білоруського першодрукаря Франциска Скорини. Павличко натхненно зацитував нам з пам’яті знамените Скоринове, сказане славетним друкарем, доктором лікарських наук ще на початку 1500 років:
«Понеже от прірожденія звері, ходящіе в пустыні, знають ямы своя, птіцы… ведають гнёзды своя; рыбы… чують віры своя; пчолы і тым падобныя боронять ульев своіх, — тако же і люде, ігде зроділіся і ускормлены суть по Бозе, к тому месту велікую ласку імають».
Дізнавшись, що з Києва ми плануємо виїхати до Львова, відвідати місця останнього спочину родичів і близьких друзів, Дмитро Васильович дістав з шухляди сувенірний вінок з пшеничних колосків і попросив покласти цей ритуальний символ пам’яті, визнання непересічних достоїнств людини на могилу його учня і послідовника, нашого спільного з ним друга й побратима Романа Лубківського.
Народжена у Львові дружба Павличка і Лубківського, плекана ними через все життя, давала протягом багатьох років дивовижні творчі результати. Особливо виразними їх спільні досягнення були у сфері слов’янства. Тоді, коли енергія цих одержимих подвижників «слов’янського братолюбія» (у Шевченковому розумінні) скеровувалася на проблеми українсько-білоруської взаємодії, підключалися до їхньої праці і ми.
У Львові на Личаківському кладовищі до сімейного склепу родини Лубківських нами було покладено не один, а два вінки. Павличків з сонячними колосками. І «синьоокий вінок» волошковий. Як подяка Романові Лубківському за численні переклади білоруських письменників, як знак пам’яті від нащадків Максима Богдановича, з поетичної традиції якого квітка васильок стала поетичним символом «Радзімы Беларусь».
Сумарне ж сприйняття синього і жовтого кольорів у теперішньому світі – це визнання суверенності, мужності і незламності України.
Мінськ і Київ як каталізатори процесу Павличкового білорусознавства. Дмитро Павличко не раз навідував столицю Білорусі, приїзди Дмитра Васильовича завжди були цілеспрямованими. Білорусь і білоруське красне письменство Павличко намагався пізнати якомога повніше. Зустрічі з любими його серцю білоруськими письменниками сприяли поглибленню його розуміння національного менталітету дружнього народу, білоруської мови до найменших тонкощів. Слідом за Іваном Франком, який активно залучав українців до скарбів багатьох зарубіжних літератур, Д. Павличко неспинно займався таким дуже складним видом творчості, як поетичний переклад. Навіть часом — на шкоду творчості власній. Так, у його 10-томному Зібранні творів перші чотири томи відведено власній поезії, решта шість – перекладним творам. За алфавітом сюди увійшли перестворення віршових творів з 57(!) літератур світу. У 5-му томі – великий розділ «З білоруської поезії», що складається з перекладів багатьох творів Янки Купали, окремих сонетів Максима Богдановича, а також віршів Максима Танка, Петруся Бровки, Аркадзя Куляшова, Євдокії Лось, Ніла Гілевича, Генадзя Буравкіна, Янки Сіпакова, Сергія Законникова, Сергія Панізника, Алеся Разанова, Вальжини Морт.
І велика правда в тім, що Павличко до білорусів відчуває особливу не просто прихильність, а навіть любов. Як, зрештою, і білоруські побратими — до українського письменника, його творчості. Ще 1987 р. в перекладах на білоруську мову, виконаних одними з кращих білоруських майстрів пера Р. Барадуліним, Г. Буравкіним, В. Зуйонком і Я. Сіпаковим, вийшла окрема книжка Д. Павличка «Таямніца вобліку твайго». З багатьма майстрами білоруського слова він здружився на все життя. На жаль, найближчі з них Ригор Барадулін, Генадзь Буравкін, Василь Биков, Ніл Гілевич, люди одного з Павличком покоління, відійшли в інший світ ще раніше за їх українського друга. Про своїх білоруських колег, про білоруську літературу і білоруську мову Павличко встиг добре й щиро написати у 2-му томі його великого двотомника «Літературознавство. Критика. Світова література» (1-ий том присвячений українській літературі). Думками про білоруську літературу Павличко поділився з читачами і в своєму 5-томному зібранні публіцистики «Спогади».
Особливо насиченими були Павличкові відвідини країни-сусідки в лютому 2003 і лютому 2009 років, коли Дмитро Васильович був у Мінську разом з Романом Лубківським. І кожного разу після цих поїздок у газеті «Літературна Україна» з’являлися великі, на дві полоси, розвороти з зацікавленими, схвильованими, критично-оптимістичними діалогами «Павличко – Лубківський» з долученням міркувань В’ячеслава Рагойші — про сучасні білоруські літературні, ширше – загальнонаціональні проблеми, сучасний стан і перспективи українсько-білоруських взаємозв’язків, значення художнього перекладу у розвитку самосвідомості читацького загалу і т. ін.
Маючи великий досвід організаційної праці у сфері рідної культури, Павличко і Лубківський зробили кілька реальних кроків у сприянні праці музеїв Янки Купали, Максима Богдановича. Плекаючи спільні мрії про відкриття у Києві пам’ятника славетному Франциску Скорині, у Білорусі обидва авторитетні українці спробували переконати адміністраційні верхи в історичній доцільності встановлення в Мінську пам’ятника на честь Пилипа Орлика, автора першої української конституції, який народився 1672 р. в селі Косута неподалік від столиці Білорусі. На превеликий жаль, як казав Дмитро Павличко, і досі владні структури їхні громадянські запити «не почули»…
Обидва — за рангами Надзвичайних і Повноважних Послів України — і Павличко, і Лубківський як всебічні посередники поміж народами виступали також і в Мінську, і поза Мінськом з просвітньо-виховною місією перед представниками української діаспори. І тут, треба відверто признати, часом зустрічалися вони з несподіваними для них труднощами. Бо і в столиці, і на периферії було чимало українців, світоглядно дезорієнтованих у час проведення перевиборчих президентських компанії в рідній Україні. Виправити ситуацію, недопрацьованість своїх колег за час коротких зустрічей не завжди вдавалося, що дуже засмучувало сумлінних політиків-патріотів.
Що ж до наших спільних творчих планів, то все-таки з їх великого обсягу вдалося реалізувати чимало цікавого. З Романом Лубківським автори цих спогадів були ровесниками, наша дружба щасливо тривала ще з часів студентства, наші біографії позначені численними зустрічами у Львові, Мінську, Києві, заміському домі Романа у Ракитному, нашій батьківській садибі в Ракові. Серед спільних досягнень — епохальні видання «Шевченкова дорога в Білорусь» (2004), майже повне зібрання творів білоруського класика українською мовою «Максим Богданович. Стратим-Лебідь» (2002) і ін. Дякуючи Павличку наше поле діяльності щасливо і почесно розширилося. Так, зокрема, з’явилося двомовне видання – українською і білоруською мовами — вибраних поезій Богдана-Ігоря Антонича (2011).
Як високо ерудовані люди, наші друзі-українці з особливою шаною ставилися до університету, де гартуються кваліфіковані кадри майбутнього. Постійно тримаючи компас своїх сердець на слов’янознавство, настроєний ще в атмосфері Львівського університету, вони обидва морально наснажували нас на неймовірно складні клопоти з розширеного введення слов’янознавчих дисциплін на філологічному факультеті Білоруського держуніверситету. Коли ж нарешті чудо відбулося, вони радо вітали відкриття українського відділення в БДУ, брали участь у зустрічах зі студентами, підтримували рецензіями, поруч з академіком Миколою Сулимою, складені нами програми з курсів і спецкурсів, наші авторські дослідження з історії українсько-білоруських літературних взаємин, що були рекомендовані Міністерством освіти Білорусі як навчальні посібники для студентів-філологів усіх вишів республіки.
При підтримці Павличка і Лубківського нам вдалося (після десятилітніх невдач!) організувати міське керівництво Мінська виявити увагу до пам’яті Лесі Українки, яка чотири рази приїздила сюди, де написала біля вмираючого друга за одну ніч свою геніальну лірико-філософську поему «Одержима». 2004 року відбулося урочисте встановлення в Мінську пам’ятної дошки на честь знаменитої українки. Незабутні враження отримали наші друзі, навідавши з нами в столиці Білорусі церкву Марії Магдалини, де ступала нога незабутньої Лесі Українки…
Зрозуміло, Павличко, як і Лубківський, були бажаними і дорогими гостями нашої родини. Пригадуючи значущий вірш Павличка «О слово рідне, що без тебе я?», можна було сподіватися, що Дмитра Васильовича трохи непокоїло питання мовної практики нашої полінаціональної сім’ї. Він потім навіть нагадав нам розхожий анекдот: «Я казах. Жена моя украинка. Кем же должен быть мой сын? Конечно же — русским!». Однак психологія нашого шлюбу, хоч і не могли ми повністю уникнути впливу соціально-історичних колізій часу, рішуче спиралася на психонаціональні інтимно-особистісні фактори. Життєвий процес родинних когнітивно-емоційних контактів відбувався з урахуванням генетичного фактору. Наші троє синів вільно користалися мовами своїх батьків. Духовний клімат сім’ї зміцнювався різноманітними аспектами інтелекту. Ми передплачували для хлопців дитячі журнали: білоруську «Вясёлку», українські «Малятко», «Барвінок». Читачі отримували справжню насолоду, відкриваючи для себе близькість і своєрідність наших мов, їхню красу і неповторність. І сьогодні вже діти наших дітей – не перекотиполе (не дай Боже!) Вони відчувають себе нащадками славних родів Білорусі і України. Безкомпромісність Дмитра Павличка добре всім відома. І очевидно, що в згаданій ситуації його патріотичне почуття отримало задоволення. Особисту, приватну Павличкову приязність до нашої сім’ї фіксують і його листи, які він звичайно закінчував традиційно: «Привіт Твоїй милій і мудрій Тетяні. Слава Україні! Живе Білорусь!»
Кожний день перебування Д. Павличка в Білорусі ми намагалися наповнити і цікавим змістом, і добрими емоціями. Програма однієї з таких пам’ятних задумок складалася з екскурсій до Мирського замку, старовинного палацу в Несвіжі, відвідин не менш притягального для гостей і дорогого для нас Ракова. Компанія склалася вельми взаємно ввічлива: старійшини білоруської і української поезії Ніл Гилевич і Дмитро Павличко, Роман Лубківський, Тетяна Кобржицька і В’ячеслав Рагойша. Що й казати, ми вельми хвилювалися, чи зможемо задовільнити сподіванні своїх високих гостей. Однак відвідини Ракова перетворилися в справжнє свято щирого єднання рідних людських душ. Роман Лубківський був у нас неодноразово раніше, відчував себе майже як вдома. Ніл Гилевич був присутній ще на нашому «весіллі віку». Павличко ж збирався відкривати для себе новий світ.
Цікавість Дмитра Васильовича викликала і сама геополітичная біографія Ракова, містечка, що розкинулося на торованому шляху до Європи і виявляє історію білорусько-українсько-польських культурних контактів. З величезною допитливістю оглядав він наш приватний Музей поліетнічної культури західнобілоруського містечка, був приємно вражений українознавчими експозиціями, де «зустрівся» і з самим собою, і з спільними друзями — Р. Іваничуком, Л. Костенко, В. Биковим, Б. Ступкою, іншими славетностями, українськими, польськими, причетними до Ракова (через відвідування, тематику творів, інскрипти і інш.) На музейній стіні і сьогодні відвідувачі можуть прочитати промовисті рядки «Я не віддам своєї волі І Вашу боронитиму сповна!». Цей напис зробив Д. Павличко того пам’ятного вечора, відшукавши трохи вільного місця поміж експонатами. Невмируще поетичне слово Павличка, заточене на оптимістичну перспективу.
Але яка ж гостина без хліба-солі? Ми частувалися за великим, широчезним львівським столом під уявним гуцульським небом. Стіл дістався нам у спадок від батьків Тетяни– разом з сакральною застільною атмосферою. В’ячеслав Кобржицький, заслужений артист України був ведучим тенором Львівської опери. Тетянина мама – лікар, ларинголог з рідкою спеціалізацією фоніатора. У львівський квартирі Кобржицьких частими гостями були знамениті співаки-гастролери. Комусь з них потрібна була й лікарська допомога: застудився артист в дорозі, не звучав голос… Наші раковські гості жартували, спробуючи в уяві розширити компанію, наче за цим столом сиділи поруч і кумир українців Іван Козловський, знаменита співачка Зоя Гайдай, а ще й колеги В. Кобржицького часу його праці в консерваторії Анатоль Кос-Анатольський, Микола Колесса, сестри Байко, чимало інших майстрів української культури, добре знаних і в Білорусі. А ще ж як у спіритичному сеансі в уяві поставали і львівські філологи, наші спільні з Лубківським і Павличком вчителі і друзі Федір Неборячок, Іван Денисюк… А до широкої стелі, що розверзалася над столом наче справжнє небо, був акуратно прищеплений вовняний тканий килим з виразними гуцульськими узорами, привезений давніше з рідного Павличкового краю – карпатської Косівщини…
Павличко був у захваті, казав, що навіть у найбільш фантастичному сні він, поет, не міг би побачити такого калейдоскопу вражень. Його емоційний підйом передався усій компанії. Троє майстрів поетичного пера влаштувалися біля розпаленого каміна, взялися гуртом складати вірш «На відвідини Ракова». Кожний з них вигадував по рядку, відшукуючи потрібну риму. Павличко урочисто здійснював запис колективного панегірика. «Хто що б на світі не балакав, Немає кращого, ніж Раков! Рагойші славні тут живуть І нам пропасти не дадуть….».
Глибину рефлексій Павличка, викликаних тією екскурсією, прекрасно розкриває його лист, написаний пізніше, майже через півтора десятка років. Міркуємо, що маємо моральне право показати цей текст читачам:
«Дорогий В’ячеславе! Дякую Тобі за вітання і особливо за журнал «Наш гонар Ракаў» (присвячений 550-річчю славного західнобілоруського містечка). Я пригадав про ту мою з Тобою, Тетяною і Романом Лубківським подорож до Ракова, про ті наші з Романом віршовані записи на честь Ракова. Розхвилювався, написав вірш «Володимир Жизневський», його, Жизневського, я бачив на майдані, він стояв з білоруським прапором… Висилаю Тобі вірш «Володимир Жизневський» — знак моєї любові до Тебе, до Твоєї родини і всієї Білорусі. Історія боротьби за Україну і за Білорусь тільки тепер почалася. Це буде довга історія, але переможе Україна, а коли так, то і Білорусь повстане в своїй національній державі.
Ми часто в Україні говоримо, що сьогодні йде війна за європейські цінності, за Європу, а про Білорусь не згадуємо. А чому? А тому, що не вміємо дивитися на найдорожчого сусіда, думаємо тільки про наших соратників на Заході…
Я хотів би ще бодай один раз побувати у Тебе, в родині, в Ракові… Тримаймося! Вітання Тетяні! Журнал «Ракаў» берегтиму!— Д. Павличко. Київ, 27. І. 2016 року».
Досвід білорусознавства, отриманого в часі своїх поїздок до Білорусі, Дмитро Павличко безконечно осмислював через усе своє життя, знаходячись у себе на своїй Батьківщині, чи навіть десь далеко за її межами. Як приклад –переклади білоруської поезії у часі перебування на посаді Надзвичайного і Повноважного Посла України у Польщі. Глибиною, всебічністю, філософічністю, вболіванням за долю українців і білорусів, за можливості і перспективи розвитку наших держав був сповнений ущерть увесь Павличко, про що свідчать не тільки його численні листи, дарчі надписи, інші публікації. але й увесь характер його життєдіяльності.
Звернемося ще до однієї події, вартої особливої уваги, яка відбулася у Києві, ще вільному від епідемій і найприкріших катаклізмів воєнного часу . «Книжковий Арсенал 2019» презентував переклади українською мовою трьох творів – «Альпійська балада», «Знак біди», «Мертвим не болить» – знаменитого білоруса Василя Бикова, що щойно були випущені у світ видавництвом «Знання». Безцензурний варіант антитоталітарного роману «Мертвим не болить» — найбільш автобіографічний твір білоруського письменника, тематично зв’язаний з Україною, — побачив світ у перекладі Тетяни Кобржицької. На презентацію творів В. Бикова керівництвом видавництва «Знання» були люб’язно запрошені і ми, Тетяна Кобржицька і В’ячеслав Рагойша.
Модератором презентації виступив Михайло Слабошпицький, давній і щирий прихильник білоруського письменства, автор глибокого дослідження історичної прози Володимира Короткевича, блискучого есе про громадянський і мистецький феномен Василя Бикова. До того ж і наш особистий друг. Останніми роками нерозривна єдність характеризувала відносини поміж Михайлом Слабошпицьким і Дмитром Павличком. Павличко мало не щодня піднімався пішки зі свого дому на Хрещатику на Володимирську, де стоїчно трималася культурологічна «фортеця» Слабошпицького «Ярославів Вал». Дізнавшись від друга-поплічника про заплановану подію, Павличко тут же запотребував собі примірник видання «Мертвим не болить», протягом ночі перечитав увесь текст не відриваючись. Читав, як признавався, з олівцем у руках, бо робив певні позначки. І це при тім. що мав категорично обмежений лікарями режим праці: робочим функціонувало в нього тільки одне око, друге було проопероване. А ввечері Павличко виступив з палким, мудрим словом-спогадом про Василя Бикова, дав– з прикладами з тексту — високу оцінку і твору, і перекладу. Окрім того, з «Книжкового Арсеналу» в прямому ефірі Національного радіо була організована письменницею Лесею Ворониною і головним редактором видавництва «Знання» Володимиром Розумним спеціальна радіопередача програми «Культура», на якій разом з авторами цієї публікації виступили Михайло Слабошпицький, Володимир Панченко, Дмитро Павличко. З незгладимими враженнями про цей «вікопомний вияв» українсько-білоруського єднання не раз пізніше у друку виступав Михайло Слабошпицький. Отже. сталося так, що 95-річчя Василя Бикова, офіційно замовчуване в рідному краї письменника, гідно відзначили українці.
У Дмитра Павличка, внаслідок уявної зустрічі з білоруським другом, зустрічі, «подарованої» презентаціями україномовних перекладів творів Василя Бикова, виданих «Знанням», народився прекрасний вірш. Ми отримали від поета в дар автограф вірша — акуратний аркуш паперу, на якім зафіксовані рукою Павличка його пристрасні думки й почуття щодо Василя Бикова, долі України і Білорусі.
Василю дорогий, брате мій,
Твойго серця вогонь ніколи не згасне;
Я вже сивий, але знов і знов я виходжу на бій
За Україну й Білорусь, за пророцтво Твоє прекрасне.
Перечитую знову Твої книжки,
Видані в Києві українською мовою,
А в Європу прямують нові Соловки,
І що ж нам робити з Європою безголовою?!
Я все пам’ятаю й нікого вже не боюсь,
Думаю про Тебе, зачитаний знов Тобою;
Я свою Україну і Твою Білорусь
Боронитиму вічно безсмертною любов’ю!
У Києві 24.V. 2019 р.
Життя розпорядилося таким чином, що наші з Павличком київські травневі вечори 2019 році виявилися останніми прижиттєвими. Все одно як відчуваючи це, ми всі втрьох спішили сказати одне одному те, що вважали в наших стосунках особливо значущим. У пам’яті Дмитра Васильовича зберігалися, як виявилося, враження від нашої попередньої перекладацької праці. Свої побажання, раніше вже виказані ним письмово, Павличко знов повторював як дороговказ, як свій заповіт. Він радо згадав Тетянині переклади з українського фольклору і літературної класики, дивувався з сміливості В’ячеслава як перекладача «наскрізь гуцульських» «Тіней забутих предків» М. Коцюбинського, тішився з «абсолютно адекватного» оригіналові ліризму білоруськомовної «Лясной песні» Лесі Українки, з перекладів прози і драматургії Івана Франка. При тім Павличко гаряче почав агітувати Рагойшу, щоб з-під його перекладацького пера «повстали Франкові поеми «Похорон» і «Мойсей», поеми Тичини «Похорон друга» і Рильського «Слово про рідну матір», добірка його сонетів, а в Драча і Лубківського є також Тобі добре відомі речі, як, наприклад, «Камертон Шашкевича» та «Автопортрети Шевченка» в Лубківського, а в Драча «Ніж у сонце» і прекрасні його балади…». І не можна не відзначити, що принциповість, об’єктивність критичного мислення Павличка як представника національної культури сусідствувала в його розвагах з особистою скромністю. «Звичайно,– повторював він — я дякую Тобі, що не забуваєш і мене і як критика, і як поета, але ніколи не претендуватиму на місце в Твоїй великій «Антології української поезії». Та не буду й заперечувати, якщо включиш туди й мене…». Дмитро Павличко вміло сполучав пафос національно патріотичної думки з делікатністю приватного моменту…
Зі свого боку ми, звертаючись до перекладацького набутку самого Дмитра Павличка з теренів і білоруського, і — ширше – європейського поетичного слова, захоплювалися його талантом відтворенням образно-ритмічної структури творів, говорили про його унікальний хист у передачі патріотичних інтенцій оригіналів.
Від тих весняних зустрічей з Майстром ми отримали колосальний заряд енергії вражень, думок і емоцій, що надихали нас на нове перечитування написаного нашим Вчителем і Другом. Попереду, восени того ж року, усього через кілька місяців мало відзначатися високе 90-ліття Дмитра Павличка. Осінні номери 2019 року київського журналу «Вища школа» надрукували два наші ювілейні матеріали з оглядом життя і творчості Павличка. У них — сумарний образ Павличка як «Лицаря високої мети», який усі свої життєві сили і таланти скеровував на здобуття і ствердження істинного суверенітету і України, і Білорусі. Копіткий аналіз відтворених Павличком сонетаріїв Максима Богдановича і Янки Купали українською мовою, розгляд тих оцінок, інтерпретацій ідейних концепцій оригіналів, що їх висловив у своїх коментарях до перекладів сам Павличко, підказали головний пафос дослідження – «Дмитро Павличко: художній переклад у креативному дискурсі державотворення» («Вища школа», 2019, № 10).
Підтримуючи подальші контакти з Дмитром Васильовичем, ми зобов’язані були враховували те, що він, за порадою лікарів, не користався технічними новинками часу, бо мав проблему з очима і беріг зір. На письмовому столі Майстра лежали лише стосики паперу, письмові прилади. Стіни кабінету були заставлені високими аж до стелі книжковими полицями. У кімнаті-вітальні вільні від меблі стіни прикрашали мистецькі картини. І повна відсутність комп’ютерів, планшетів, мобільників. А значить — і ніякого зв’язку через інтернет. Посередництво нашого спілкування з Павличком узяв на себе Михайло Федотович Слабошпицький, зв’язок з яким поміж нами встановився через електронну пошту, видавничу «ЯрВалівську». чи приватну Михайлової дружини Світлани Короненко.
Спілкуючись з ними, ми дізналися, що 90-річчя Д. В. Павличка було оповите численними прикрощами з боку недолугих представників офіційних владних структур, про шо недавно з болем пригадав і Михайло Сидоржевський у своєму поминальному слові, сказаному після похорону Великого Українця. Знаючи гарячу, емоційну натуру Павличка-правдолюба, можна уявити його тогочасний стан. При тім, як розказав нам М. Слабошпицький, одного дня Дмитро Васильович несподівано переступив поріг його кабінету з щасливою усмішкою. Міцно притискаючи до грудей кілька журналів «Вищої школи» з нашими розвідками про нього, він гучно вигукнув: «Маю істинну компенсацію за всі кривди. Від білорусів отримав найкращий ювілейний подарунок!»
А в скорім часі відбулося обнародування несподіваного вірша С. Короненко «Замовляння на білоруську мову» і оперативна публікація його перекладу білоруською мовою, виконаного В. Рагойшею, що спричинилося до цілої лавини відгуків на фейсбуці. Твір справив враження могутнього грому: наче очищалося людське довкілля від сонної байдужості до громадських проблем, озонувався клімат національного самоусвідомлення індивідуумів. І М. Слабошпицький, і Д. Павличко взялися до популяризації цього «Замовляння…», розкриття його сакрального сенсу. Недоречно рано обірвала тяжка хвороба життєвий шлях Михайла, і ми не встигли почути багато чого з його дуже цікавих білорусознавчих оповідок. Пані С. Короненко має великий журналістський досвіт радіо, відео записів цікавих колективних подій і інтерв’ю. На неї складаємо надію, що думки Михайла Слабошпицького і Дмитра Павличка, з якими вони ділилися на презентаціях, будуть розчитані з плівок і зафіксовані на папері, увійдуть до літопису українсько-білоруського змагання за право «людьми зватися», «жити по-людськи» і «бути панами у своїй хаті».
На превеликий жаль, сучасний стан довколишньої геополітичної ситуації відсунув на узбіччя не тільки перспективні керунки вивчення культурних і літературних взаємозв’язків поміж українцями і білорусами, але й саме добросусідське трепетне вирування життєдайних контактів поміж нашими народами. Не досліджується і білорусистика корифеїв українського красного письменства. Ми ж зі свого боку пишаємося тією місією, що склала на нас доля, місією дойлідів мостів дружби поміж народами України і Білорусі. Україна в ці дні карколомних змагань за будучність і надалі в наших серцях – як щастя, натхнення, як невимовний біль. Сьогодні ж схиляємо голови перед світлою пам’яттю наших українських наставників і друзів, що так передчасно відійшли у вічність. Серед них – в контексті попередніх розваг – з особливим пієтетом, вдячністю і теплотою промовляємо імена Михайла Слабошпицького, Дмитра Павличка. Вони відлетіли у вирій, ще вище піднявши над нами всіма світло ВИСОКОЇ ДУХОВНОСТІ.
Титульне фото (зліва направо): Володимир Панченко, Дмитро Павличко, Михайло Слабошпицький, Тетяна Кобржицька, В’ячеслав Рагойша, Володимир Розумний. 2019 рік