Тернистою дорогою до Михайла Донця

188

Я завершую фундаментальну художньо-документальну повість
«Велич і трагедія Михайла Донця (1883 – 1941). Михайло Іванович був і
залишається найвидатнішим басом України, однак його, палкого патріота, обмовили
недруги – і 2 липня 1941 року співака репресували за активну участь в
Українській революції 1917 – 1921 рр., а невдовзі й замордували в катівні НКВС.
Кілька десятиліть його ім’я перебувало в забутті. Як відбувалася нелегка
реабілітація славетного співака, йдеться в розділі «Тернистою дорогою до
Михайла Донця». Я щасливий, що доклав зусилля до реабілітації чесного імені М.
І. Донця, 130-річчя якого недостатньо прозвучало в пресі, по радіо. Подаю
уривки зі згаданого розділу.

Не перебільшу, коли скажу, що в 10 – 30-і роки збіглого
століття в Україні на оперній сцені не було баса, який спробував би позмагатися
з Донцевим. Безмежно талановитий, закоханий у музичне мистецтво співак-актор,
який жив на кону повнокровним життям свого героя, творив завжди оригінальний, здавалося
б, єдино можливий вокально-сценічний образ, не схожий ні на чужі, ні на
попередні власні, творив серцем, почуттям, розумом, одухотвореним, завжди
слухняним йому вокалом і набутим артистичним досвідом…

Тарас Бульба у Михайла Донця, як і Наталка в Оксани
Петрусенко на київськім кону в 30-і роки – це ті гігантські айсберги,
дорівнятися до яких ще нікому зі співаків повоєнного покоління не вдалося. І
взагалі, унікальний дует Оксана Петрусенко – Михайло Донець у «Запорожці за
Дунаєм», «Наталці Полтавці», в «Князі Ігорі» О. Бородіна, «Русалці» О.
Даргомижського багатьом шанувальникам оперного мистецтва нагадував такий же
рівноцінний дует Марія Заньковецька – Микола Садовський на драматичній сцені.
Аналогія закономірна і виправдана: обоє були учнями, молодшими побратимами
Марії Заньковецької, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського і безпосередніми
спадкоємцями та продовжувачами їхньої реалістичної школи гри на кону. Від них у
Михайла Івановича Донця і самовіддана любов до української мови, пісні, музики,
культури, історії, пристрасне бажання прислужитися рідному народові власним
життям, творчістю.

 Що там казати, без
яскравої, гігантської постаті Михайла Івановича Донця годі уявити народження,
становлення і розквіт нашого національного оперного театру. Діячі культури,
літератури, ровесники XX віку, революційних потрясінь 1917 –1921 років добре
знали цього безмежно талановитого співака-актора, пишалися ним, бо ім’я його
гриміло по всій Україні і далеко за її межами.

На жаль, нинішні покоління шанувальників музичного мистецтва
в силу об’єктивних обставин мало знають про Михайла Донця і його величезні
заслуги перед національним вокальним мистецтвом, бо ж із дня смерті і до січня
1983 року голос великого артиста лише раз пролунав по республіканському радіо в
пісні Тараса «Гей, літа орел» (опера «Тарас Бульба» М. Лисенка), і то завдяки
зусиллям Марії Едуардівни Донець-Тессейр і задушевного друга співака Максима
Тадейовича Рильського, котрий лишив аж два опублікованих у пресі проникливих
спогади. В одному з них, «Такі люди не забуваються» (див. газ. «Радянська
культура» від 24 січня 1963 року), що ввійшов до збірника спогадів про
видатного співака, з болем читаємо єдино можливе, зівсібіч виважене і сміливе в
тих жахних умовах радянської дійсності формулювання трагедії великого митця:

«Лихі обмови спричинилися до того, що М. І. Донець дочасно
вирваний був смертю із наших рядів. Але пам’ять про нього як про артиста,
громадянина, товариша, вихователя молоді повинні ми берегти і збережемо в
серцях. Я був зв’язаний з Михайлом Івановичем особистою дружбою, я ніколи не
забуду палких розмов і суперечок про мистецтво та його шляхи, не забуду
гостелюбної господи, де Михайло Іванович та дружина його Марія Едуардівна
Тессейр-Донець, славна вчителька цілої співацької плеяди, ласкаво приймали
своїх друзів та знайомих біля палаючого вечірнього каміна. Полум’я цього каміна
досі гріє мені серце. А для молодших віком нехай завжди буде ім’я Михайла Донця
в списку імен, гідних пошани й наслідування».

Цей спогад, а надто процитовані рядки з нього, став
оборонним щитом у найвищих інстанціях, де треба було відстоювати чесне, але
заплямоване вірнопідданими слугами радянської системи, ім’я співака.

Учителюючи в селі Кривошиїнці Сквирського району, що на
Київщині, я звернув увагу на цю статтю-спогад Максима Рильського, зацікавився
Донцем. Із цієї публікації я тоді зрозумів, чому ніколи не чув по радіо голосу
Донця – співак був заборонений. Тоді я, ще молодий, зелений, не дуже
задумувався, що ж сталося.

Уже пізніше в Києві, під кінець 60-х років, загіпнотизований
неймовірної, ба навіть неземної краси голосом Оксани Петрусенко, постійно
перебуваючи під чаром її дивовижного співу, я започаткував зустрічі з
вокалістами, диригентами, режисерами, які знали, спільно працювали зі
співачкою, закарбували в своїх серцях створені нею вражальні образи на оперній
сцені та концертній естраді, зберегли навічно в пам’яті незабутні зустрічі з
нею. Так розпочалася моя невтомна багаторічна пошукова робота. І що мене
найбільше вражало і захоплювало, – це постійна присутність виняткової,
просто-таки чародійної партнерки Михайла Івановича Донця. Та якщо про Оксану
Андріївну діячі культури висловлювалися крилато, піднесено, то про Михайла
Івановича – пошепки, часто з острахом, не завжди охоче, аби, не дай Боже, я не
посилався на їхні свідчення. Їхній острах я розумів: великий співак був
заарештований як ворог народу, помер мученицькою смертю, його ім’я на цілі
десятиліття було викреслене з історії української музичної культури… І раптом
якийсь Микола Кагарлицький почав дошукуватись причин його арешту й таємничої
смерті. Трагічна доля співака полонила мене ще тому, що і мій батько в ті
сумнозвісні роки також був арештований і засланий. Отак визріла думка, а чому б
мені не збирати спогади про Оксану Петрусенко і Михайла Донця паралельно? І на
початку 1971 року я опинився в помешканні Марії Едуардівни Донець-Тессейр, що
на Повітрофлотському шосе, 10, кв. 228. Співачка-педагог була вже похилого
віку, ледве рухалась, зовсім осліпла, її часто зраджувала ще донедавна ясна й моторна
пам’ять, однак окремі факти трагедії не стер і склероз.

Марію Едуардівну зворушив мій прихід, хоч тоді й не дуже
повірила в мій намір видати книжку спогадів про Михайла Івановича Донця. Та і
мала всі підстави сумніватися: Максим Рильський, вірний друг співака, Михайло
Стефанович, автор невеличкої монографії про її подружжя, вже перебували в
іншому світі. І сама вона зовсім знесилилася в боротьбі за реабілітацію чесного
імені великого співака.

Не зітреться з пам’яті драматична розмова:

– Миколо Федосійовичу, ви молода людина, а розпочинаєте свій
творчий шлях із реабілітації «ворога радянської держави», «буржуазного
націоналіста», «петлюрівця», «зрадника батьківщини», як його трактують органи
державної безпеки, вищі партійні, урядові органи. Ви уявляєте, на який супротив
наражаєтеся?! Ви ж можете перекреслити все своє майбутнє життя, творчі
перспективи! І хто вас підтримає? Я ж допомогти вам безсила, оскільки і на мені
тавро «дружини ворога народу»! – і рвучко схопивши мої руки в свої, піднесла їх
до своїх вуст і почала цілувати та пристрасно благати:

– Відмовтеся! – і так кілька разів повторила.

І мала на те всі підстави: якийсь 34-літній молодик без
імені й звання раптом відважується повернути народові чесне ім’я Михайла Донця!

– Не відмовлюся, Маріє Едуардівно! Слава Богу, що зустрів
вас. Ви для мене станете міцною опорою надто на початковій стадії роботи по
укладанню збірника спогадів, матеріалів про Михайла Івановича.

Марія Едуардівна по-материнському глянула своїми майже
вицвілими невидющими очима на мене, тепло всміхнулася і тим самим благословила
на творчу працю. Звідтоді й до останніх днів її ми були духовно нерозлучні. З
моїм вторгненням у її безрадісні будні в ній активізувалася заторможена
пам’ять, яку вона розворушувала, «розкуйовджувала» – і вона пробуджувалася,
поновлювала окремі сторінки її подружнього життя. В ній зажевріла віра, що її
Мишуня повернеться до свого народу, посяде гідне місце в плеяді будівничих
українського музичного театру. До кожної зі мною зустрічі вона готувалася,
напружувала пам’ять – і пригадувала все, пов’язане з Михайлом Донцем, підказала
мені імена, адреси людей, які знали, шанували Михайла Івановича, зорієнтувала
на музейні установи, яким заповіла свій архів, ознайомила з наявними в неї
матеріалами про співака, передала власні листи до Михайла Івановича і навпаки,
постачила фотографіями артиста в житті й на сцені, надиктувала проникливі
спогади про дороге подружжя, багато розповіла «по секрету» про трагедію співака
і свою власну, за що я ще більше засимпатизував цій винятково талановитій парі
і вирішив не відступати, долати будь-які перешкоди, що трапляться на шляху до
з’ясування правди про трагедію великого митця. Підтримувало та стимулювало мене
до праці й те, що Марія Едуардівна раділа кожному новому, мною роздобутому
спогадові про свого Мишуню, який я, діставши, обов’язково зачитував їй.
Переважна більшість артистів охоче розповідали про Михайла Івановича, добираючи
якнайвищі епітети при характеристиці створених ним образів, а були й такі, що
зачиняли переді мною двері зі словами: «Ви й мене хочете спровадити туди, де
Донець?!». Я не дуже ображався на таких – були то часи сумні, задушливі –
щер¬бицьківсько-маланчуків¬ські!

Упродовж 1971 – 1973 років я в основному зібрав спогади,
листи, матеріали, рецензії, опубліковані в дореволюційній і радянській пресі, а
про ознайомлення із судово-слідчою справою співака годі було тоді й думати.
Інтенсивно працюючи над рукописним збірником про Михайла Донця, у вересні 1971
року я зайшов до видавництва «Музична Україна» на попередню розмову з
директором Г. Г. Куліничем з приводу майбутнього видання. Знаючи мене особисто,
він підтримав мій намір і порадив подати завчасно заявку на збірник спогадів,
що я і вчинив 3 жовтня 1971 року.

Заклопотаний збиранням і впорядкуванням майбутнього збірника,
я заледве не випустив із поля зору офіційне відзначення 90-річчя від дня
народження М. І. Донця. Того ж 1973 року у видавництві «Музична Україна» вийшла
і перша моя праця про Оксану Петрусенко, в якій значну увагу я приділив
Михайлові Івановичу Донцю…

Улітку 1973 року я заніс до видавництва рукопис «Михайло
Донець. Спогади. Листи. Матеріали» обсягом близько 25 обл.-вид. аркушів. Марія
Едуардівна як узяла до рук другий примірник цього важкенького рукопису, то від
радощів залила його сльозами. Вірила й не вірила, що підготовлено до друку таке
фундаментальне видання про її Михайла Івановича. На жаль, Марія Едуардівна не
діждалася навіть рецензії Ростислава Пилипчука –12 грудня 1974 року відійшла в
інший світ, а 31 грудня датована рецензія Ростислава Пилипчука, кандидата
мистецтвознавства. В ній він відзначив найдорожче для мене:

«Микола Кагарлицький провів величезну подвижницьку роботу
щодо збирання, записування, літературного опрацювання спогадів сучасників про
М. І. Донця. Цю роботу слід визнати якщо не трохи запізнілою, то все ж дуже
своєчасною: запізнілою тому, що немає вже серед живих багатьох людей, які могли
б розповісти, зокрема, про ранній період життя і діяльності М. І. Донця (напр.,
О. Петляш, яка співала разом з М.І. Донцем у Київській опері до революції,
композитор Б. Лятошинський та ін.), своєчасною – тому, що авторами спогадів
виступають переважно люди похилого віку, дехто з яких уже й помер, не
дочекавшись побачити ці спогади надрукованими. Кількома роками пізніше
підготувати збірник у такому обсязі було б уже неможливо…».

Я вже снував надії, що видання через рік побачить світ. Та
не так сталося, як бажалося – цілих десять літ, а з ними нервів, здоров’я
потратив на затяту боротьбу з видавництвом «Музична Україна». Крутили там
рукописом, крутили, а потім 16 лютого 1979 року надіслали мені його додому з
таким хитромудрим «напуттям»:

«Видавництво «Музична Україна» змушене повернути Вам рукопис
«Михайло Донець. Спогади. Листи. Матеріали» через перевантаженість редакційного
редпортфелю на найближчі 3 роки.

З повагою головний редактор Боровик М. К.».

Отак перелякані видавці цинічно й похабно спекалися Донця! Я
схопився за голову – що робити?! А 23 січня 1983 року – сторіччя від дня
народження великого співака! Неабияк перехвилювавшись, я вгамувався, взяв себе
в руки і розпочав шалений двобій із видавництвом, твердо переконаний, що правда
на моєму боці! Та кому потрібна моя правда? Треба було рішуче діяти! І ось 4
березня того ж таки 1979 року на ім’я директора, головного редактора я надіслав
листа такого змісту:

«Згаданий рукопис перебуває у видавництві ще з літа 1973
року. Його я готував не без згоди видавництва (є моя творча заявка і Ваша
принципова згода).

На рукопис були позитивний редакційний висновок, а ще
позитивніша рецензія. На прохання редакції в мене була розмова в Держкомвидаві
з тов. Сергійчуком Т. І., який також прихильно поставився до роботи. І раптом
ні з того, ні з сього повертають рукопис.

У 1983 році якраз 100-річчя від дня народження М. І. Донця,
видатного українського співака й актора, корифея української оперної сцени, з
ім’ям якого пов’язано багато славних сторінок в історії становлення й розвитку
українського музичного театру.

Прошу зважити на всі ці моменти й сприяти виходові збірника
про Михайла Івановича Донця до 100-річчя від дня його народження.

Із повагою Микола Кагарлицький».

Не знаю, як би надалі склалася доля рукопису, якби мені не
пощастило. На самому початку 1980 року тодішній директор Київського державного
академічного театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка, головний режисер
Національної опери Дмитро Гнатюк запросив мене на посаду завідуючого
літературною частиною театру. Ми тоді в театрі організували грандіозний вечір
пам’яті Оксани Петрусенко з нагоди 80-річччя від дня її народження, який набув
широкого республіканського розголосу. Поза сумнівом, моє «високе» становище в
столичному академічному театрі зіграло неабияку роль – мені запропоновано було
підготувати на підтримку видання солідний лист – клопотання за підписом кількох
видатних майстрів столичної оперної сцени і надіслати його керівникам
видавництва «Музична Україна». І ось на початку 1981 року за підписами Дмитра
Гнатюка, Анатолія Мокренка, Стефана Турчака, Дмитра Смолича, Сергія Козака на
ім’я директора «Музичної України» Григорія Кулінича надходить лист– звернення,
в якому зазначено:

«Микола Кагарлицький – дослідник творчості Оксани
Петрусенко, автор численних статей і нарисів про видатних діячів музичної
культури минулого й сучасності, – підготував збірник «Михайло Донець. Спогади.
Листи. Матеріали», який уже пройшов у Вашому видавництві внутрішню рецензію і
дістав схвальну оцінку кандидата мистецтвознавства Р. Пилипчука…

Сподіваємося, що цей збірник, як і мемуарні видання про
Олександра Мишугу, Соломію Крушельницьку, Оксану Петрусенко, Івана Алчевського,
що вийшли у Вашому видавництві, добре прислужиться українській радянській
музичній культурі».

Лист спрацював – і на початку березня 1981 року я заніс
рукопис знову до видавництва. Випуск книжки запланували на 1983 рік, однак
обсягом удвічі меншим за рукопис – усього десять аркушів.

Я знову розпочав нерівне змагання з новим директором Тамарою
Семенівною Ануфрієнко, волаючи до її сумління…

Тим часом надійшла верстка. І знову тертя! Щоб видання не
зустріло опору «на верхах», необхідно постачити його переконливим вступним
словом широкознаного діяча культури. Зробити це треба було негайно. До кого
звернутися? Хто підкладе голову під репресованого Донця і ризикованого
Кагарлицького?! Звертаюся до нашого славного співака Анатолія Юрійовича
Мокренка – він погоджується. І ось ми вдвох готуємо коротеньке вступне
«охоронне» слово про Михайла Донця.

А сторіччя вже наближалося. Ми з виданням не встигали.
Штурмувати вихід збірника я вже не смів.

А де ж святкуватимемо ювілей корифея? Подобає таку поважну
круглу дату відзначити в стінах столичної опери. З версткою в руках поспішаю до
заступника директора театру Володимира Івановича Рожка, нині ректора
Національної музичної академії. А він потримав у руках верстку, обдав мене
холодним начальницьким поглядом і з притиском сказав: «Ми ще не знаємо, як
зустрінуть вашу книжку про, як ви пишете, «корифея української оперної сцени»!
Ці слова з його вуст прозвучали глумливо, саркастично.

Кілька днів заходив до директора київської опери Анатолія
Котка з проханням влаштувати 100-літній ювілей Донця в стінах його рідного
театру, написав від імені керівництва театру на ім’я міністра культури
Безклубенка, але ту заяву не відправив до міністерства. Володимир Рожок назвав
мої митарства самодіяльністю, а для відзначення ювілею Донця запропонував
пошукати інше приміщення!

Заскочений таким злочинним ставленням у столичній опері до
видатного національного співака, я звернувся до керівників Музично– хорового
товариства, Українського Театрального Товариства (тепер це Національна спілка
театральних діячів України), які охоче надали своє приміщення Республіканського
будинку актора. Запланували вечір на 31 січня 1983 року. Артистичні сили постачив
оперний театр.

І саме цього дня відбулося святотатство над пам’яттю Михайла
Івановича Донця – бульдозерами стерли з лиця землі знамениту садибу співака на
Звіринецькій, 8. Якийсь невідомий під обідню пору зателефонував мені додому:
«Ви там, добродію Кагарлицький, готуєтеся сьогодні ввечері відзначати столітній
ювілей Донця, а тим часом на Звіринецькій чиниться жахливе – бульдозери зносять
будинок співака, службові приміщення, викорчовують дерева в саду!..» Почувши
таку вість, я не побіг – полетів на Звіринецьку – і застав звалище, купи цегли,
понівечену землю. Стільки літ, здоров’я вклали Михайло Іванович, Марія
Едуардівна, щоб звити цей райський куточок – і таке безжальне варварство! Серце
йойкнуло, шалено забилося. Кому сказати? До кого звертатися? Надумав цим горем,
цим дикунством поділитися на вечорі пам’яті Михайла Донця, однак головування
взяв на себе Сергій Давидович Козак, який навіть не запросив мене до почесної
президії, не дозволив розповісти присутнім про дикий, варварський розбій,
влаштований на обійсті Донця на Звіринецькій. «Не треба, не треба, Миколо, про
це!», – почув від нього. Так само жодним словом не обмовився Сергій Давидович і
про верстку зі спогадами про Михайла Донця – наче її й не бачив, не тримав у
руках! Я був приголомшений – свято для мене потьмяніло, хоч на вечорі напрочуд
тепло, зворушливо згадували велета української оперної сцени Олександр Колодуб,
Яків Карасик. Марина Єгоричева, диригент Макар Гончаров, Віктор Борищенко…

І все ж наруга над садибою великого співака не пройшла
безслідно. Сергій Білокінь, відомий архівіст, літературознавець, у майбутньому
лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка, у газеті «Молода гвардія» від
14 травня 1983 року опублікував гостру публіцистичну статтю «Пам’ять наших
вулиць» із сміливим переднім словом до неї знаменитої нашої співачки Євгени
Семенівни Мірошниченко, учениці Марії Едуардівни Донець-Тессейр.

І Сергій Білокінь заговорив аргументовано, переконливо про
унікальну садибу Михайла Донця, по-варварському зруйновану СМУ-2. Направляючи
бульдозери на Донцеве обійстя, начальник дільниці Степанов Едуард Григорович
нічогісінько не знав – не відав, яку дорогоцінну пам’ятку руйнує…». За цю
публікацію потім дісталося і Сергієві Білоконю, і Євгенії Мірошниченко, і
чоловим особам газети «Молода гвардія».

І хоч ювілей великого співака залишив у моїй душі сумний
осад, я все ж таки привернув увагу громадськості України до постаті М. І. Донця
– підготував і опублікував у пресі ряд спогадів діячів культури.

А ввечері того ж таки січня 1983 по радіо вперше прозвучала
мною підготовлена 45-хвилинна передача пам’яті Михайла Івановича Донця за
участю Олександра Колодуба і Якова Карасика. Пристрасно, з серцем озвучувала
мій текст широко знана диктор Українського радіо Олена Коваленко. Я був на
сьомому небі – нарешті голос Михайла Донця прорвав товщу забуття і повноцінно
прозвучав на всю Україну в ефірі!

Йдучи на роботу до редакції газети «Літературна Україна», в
поштовій скриньці відібрав коротенький, але такий несподіваний і дорогий мені
лист від Івана Семеновича Козловського:

«Вельмишановний Миколо Феодосійовичу!

Одержав Ваші дві книги. Це дійсно вклад в духовну культуру.
На все добре. Спасибі!

І. Козловський (підпис)

24. VІ. 83. Москва».

Он який уважний і патріотичний Іван Семенович, наш Великий
Українець! Одержавши поштою обидва мої видання, що вийшли нещодавно і майже
одночасно, – збірник «Михайло Донець. Спогади. .Листи. Матеріали» і біографічну
повість «Оксана Петрусенко» в серії «Життя славетних», – він негайно
відгукнувся, привітав мій труд.

Та раптом на серці смуток і тривога. Заходжу в редакцію
газети «Літературна Україна», а на моєму робочому столику записка: «Негайно
зателефонуйте в «Музичну Україну» директорові Тамарі Семенівні!». Серце
закалатало, відчуло щось недобре.

Телефоную і чую в слухавку:

– Готуючи до друку видання, ви всі прізвища авторів спогадів
перевірили?

– Так, – відповідаю.

– Тоді письмово поясніть, чим займалися в роки окупації в
Києві Михайло Шереметьєв, Лідія Краснова, Микола Чемезов, Леонід Черняк. Якщо
не поясните до 12 год. завтрашнього дня, видання повернемо зі складів,
книжкових крамниць і пустимо під ніж. А що Вас і нас чекає – побачимо.

У мене в грудях усе похололо, я розгубився, бо знав, добре
знав, що Лідія Краснова під час окупації співала в Київській опері, а Михайло Шереметьєв
певний час був її директором, але ж по війні вони працювали в радянських
установах, влада їх не турбувала…

– Гаразд, я загляну в свої записнички, уточню вами
згадуваних діячів мистецтва, з’ясую їхню діяльність у роки окупації Києва. Все
зроблю, як ви просите, але і з мого боку прохання: допоможіть мені зустрітися з
тим чоловіком, який оце вас і мене настрахав. Я мушу з ним поговорити і
з’ясувати, хто з артистів лишався в Києві, чим займався, щоб надалі вас і себе
уберегти від подібних прикрощів.

– Слушна пропозиція! – почув у відповідь.

На основі наявних у мене біографічних даних про кожного
артиста я підготував коротенькі досьє і збирався йти «на килимок» прямо в
«Музичну Україну». І цієї миті до мене бадьорий дзвінок від Ануфрієнко:

– Ой спасибі вам, Миколо Федосійовичу, що запропонували
зустріч віч-на-віч з анонімним стукачем! Як тільки я передала йому ваше прохання,
слухавка по той бік дроту одразу ж замовкла – злякався зустрічі з вами! Але
нехай той недоброзичливий дзвінок стане нам уроком пильності на майбутнє.
Недруг ваш чи Донців хотів зашкодити вам, виданню. Не вдалося! Тож вітаю вас із
книжкою. Все лихе, здається, позаду!

Я, нарешті, вперше за ці дванадцять років тяганини з книжкою
про Михайла Івановича Донця з полегшенням зітхнув! У ці радісні хвилини
пошкодував, що не міг поділити радість разом з Марією Едуардівною! О, як би
вона тішилася, що тепер її Мишуня назавжди повернувся в українську музичну
культуру!

Лише 3 березня 1983 року після безкінечних нагадувань у
Київському державному театрі опери та балету таки відбулася вистава «Тарас
Бульба» М. Лисенка з нагоди 100-річчя від дня народження М. І. Донця. На жаль,
керівництво театру не уповноважило когось із діячів культури виголосити слово
про велич співака, не прозвучав у театрі і сам голос ювіляра! І все ж на вечорі
була родзинка – працівники літературної частини за моїм фотоархівом дбайливо
підготували три великі стенди, присвячені життю й діяльності великого співака,
що експонувалися в фойє ложі-бельєтажу. Біля тих стендів шанувальники таланту
Донця зупинялися і згадували, згадували 30-і роки – золотий період Київської
опери.

Так розпочалося поступове повернення Донця в українську
вокальну культуру…

Бог свідок – я зробив для Михайла Івановича все, що тільки
зміг.

На сьогодні голос Михайла Донця найповніше представлений на
платівці-гіганті «Михаил Донец (бас), Александра Ропская (меццо-сопрано»), випущеній
Всесоюзною фірмою «Мелодия» 1989 року.

Наприкінець додам. Я напружено й неймовірно каторжно
працював головним чином у позаробочий час, натруджуючи до знемоги свої
слабозорі очі, аби повернути своєму народові у всій красі й величі Оксану
Петрусенко, Михайла Донця, Катерину Білокур. Можна було б облюбувати зручніші
постаті – і з меншими духовними й душевними затратами видати про них книжки.
Але ж хіба героїв обираєш? Це вони постукались у моє серце, збудоражили
сумління, заприсяглися, що вони – мої. Ось так і вийшло, що для їхнього вічного
буття в серці народу я й заклав доволі міцні підмурівки.

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!