Тепло його зими

До 50-річчя з дня народження О. Сопронюка

Ключів до поезії Олександра Сопронюка можна шукати багато –
і, цитуючи Миколу Воробйова, «кожен хай має свій ключ». Я не можу звільнитися
від одного з них – того,  що відкриває
топоси зими, холоду та снігу. Через те, напевно, викликаючи до пам’яти один
дуже імлистий спогад, хочеться вірити, що то було саме взимку – тоді, років
надцять тому, в дверях одного київського видавництва ми з товаришем розминулися
з певним чоловіком, поздоровкались, а вже згодом товариш посвятив юного
провінціала: «це Сашко Сопронюк». І навіть для юного провінціала це ім’я
промовляло достатньо. Але мова про зиму.

«Зима – наймилосердніша пора року, ОКО і ВУХО тихого відчаю»
– написав незабутній Юрко Ґудзь на титулі дарованої книжки в останній день зими
проминулого тисячоліття, немовби передчуваючи свою останню зимову Виправу двома
роками пізніше. Ми безборонні перед усесильним, обезвладнювальним, гіпнотичним
чаром зими – з її маєстатичним сніговим саваном, від якого вберегтися можна
хіба що в якомусь наглухо забитому бункері, з її морозним подихом, що п’янить
свіжістю, але водночас врубується в легені заступом, із її вмінням замітати
віхолою сліди, цим символічним ударом по людському честолюбному прагненню
заcтановити тривалий слід своєї присутности. Нам, приреченим на місяці
існування в сніговій аурі, нічого не лишається, як змиритися, виобразити собі
сніг союзником замість супротивника. Про таких нас писав Станіслав
Бараньча  тим пак щось на зразок того:

…Тут – більш-менш безперервно – зима.

Нам, зарання завмерлим і прижиттєво відмерлим, скроні

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

скроплює іній дочасно, а сніг, мов у скромному схроні

ховає від часу сірість, неясність, бруд, а мороз трима

нас довго у ризах за вкутані шарфами лиця…

Прямуючи далі збитими шляхами традиційної метафорики, важко
проминути проекцію дихотомії «тепло – холод» на сферу людських почуттів. Холод,
протиставлений миттєвості спалаху, проминальності вогню, спонтанності
пристрасти, асоціюється з раціональним розрахунком на противагу імпульсивності
почуттів, із байдужістю, браком жадання – рівну за ступенем руйнівну силу вогню
та криги у прямому й метафоричному значеннях дотепно обіграв у одному з
найвідоміших своїх віршів Роберт Фрост…

Усе це ми знайдемо і в поезії Олександра Сопронюка. Та
мусимо потрапити в пастку, що її наставив автор цієї книжки: чимось відмінним
од наших мимовільних асоціацій буває лейтмотивний сніг, мороз і холод, що
рівномірно розсипаний її сторінками. З одного боку, тріада «холод – сніг –
мороз» є в цих віршах універсальною метафорою смутку, печалі, туги:

Листя моє запечалене.

Смутом повиті поля.

Сонце морозом оддалене.

Холодом чорна земля.

З другого – вона водночас уособлює черствіння людських
почуттів («Я став сліпий чернець. / Відлюдний схимник. Захололий мрець»),
байдужости:

Ви не поєднані між себе і не злиті,

Лиш похітлива злука вам – оманою,

Й той рабський холод, котрий годі змити,

Й метал байдужости, що в серці — раною.

І є також символом проминання, утрати і смерти – як у вірші,
присвяченому пам’яті Івана Козаченка. Холод, мороз – катеґорії зовнішні,
ворожі, у традиційній аксіології забарвлені неґативно, але як уже потрактувати
мороз, який «шматує люто / мою печаль»? З одного боку, печаль стала настільки
орґанічною часткою ліричної ідентичности поета, що її руйнування виглядає як
наруга, але також можна уявити собі холод як силу почасти рятівну, очисну –
так, як ув одному з проґрамних, найхарактерніших віршів Сопронюка:

Нічний промерзлий сніг упав, як сніг на голову.

І чистим світлим смутом захолодив мости.

Цей холод-смуток двовимірний, амбівалентний: мусимо
відмовитися від традиційного й занадто очевидного ознаменовування його знаком
«мінус» на противагу позірно позитивній, мажорній радості. Бо ж справді,
наскільки світлим, чистим, шляхетним є почуття смутку, що його випестив автор
цієї книжки («чиста печаль» Олександра Сопронюка тут перегукується і зі
«шляхетним сумом» Євгена Сверстюка, і зі «світлим сумом» Павла Тичини),
наскільки дбайливо він «вигріває» свій холод! Щоб заморозити рани, заморозити в
спогаді минуле, себто – утривалити, утримати, вберегти. Печаль неминуче
надходить унаслідок усвідомлення втрати, проминання, але вона водночас є тим
глибоким надрізом на серці, який не дасть забути ні близьких, що відійшли, ні
почуттів із-перед років, а, отже, виконує свою надзвичай шляхетну місію. Звідси
– і певна закоріненість у минувшині, зацикленість на тому, що проминуло, на
зрадливості долі, на примарності щастя, на невблаганності втрати. Переживання –
глибоко особистісне, а вираження його у слові можна назвати актом виняткового
самооголення – до тої міри, що чимось гріховно-нечистим було б тут
виторочування відповідних цитат із віршів автора. Це саморозкриття і
самоятріння у свічаді поезії, ця незахищеність є, все ж, єдино природній
механізм спротиву і постання проти нещирости, фальшу й облуди. І –
парадоксально – вимагає відваги на міру справжнього чоловіка.

А, отже, перед нами – поезія ран, самоти, сум’яття, пам’яти,
туги, бунту й непідробного болю. Поезія гаряча й пекуча, попри всі снігові
замети, нагорнуті на життєвому шляху поета, попри всі крижані тороси, а навіть
мертвотний холод людського нерозуміння, фальшу і зради. Попри – а, може, і завдяки
всьому цьому, бо справжня поезія гартується в горі.

д-р Андрій САВЕНЕЦЬ,

 літературознавець і перекладач,

Католицький
університетім ім. Івана Павла ІІ,

Люблін, Польща