ДО 80-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
Постать Григорія Клочека у мене незмінно асоціюється з тими, хто творить літературу, віддаючись їй щоденно й щедро. Колись, ще до того, як стало мейнстрімом говорити, що майбутнє сучасної людини залежить від філології, наш неймовірний сучасник достеменно назвав її, літературу, «королевою мистецтв», бо ж все своє життя він обстоює мистецтво слова, плекає до нього не лише любов і захоплення, а й відверто говорить, що література нині перебуває «на задвірках», що її потрібно захищати, що це не храм для поклоніння, не поприще для самозвеличення, а поле, яке жадає титанічної праці.
Григорій Дмитрович Клочек – інтелектуальний атлант, знаний в Україні та за її межами. Професор кафедри української літератури Центральноукраїнського державного університету імені В. Винниченка, літературознавець, літературний критик, академік АН Вищої школи України. Читаючи його праці, важко сказати, хто їхній автор більшою мірою: дослідник літератури, культуролог, педагог, футуролог, чи, може, антикризовий менеджер нашої деформованої культури, який про що б не писав, орієнтований на утвердження українського в Україні, спрямований на збереження загальнолюдських цінностей.
Є щось промовисте в тому, що науковий шлях Г. Клочек колись починав з дисертації, присвяченої саме Павлові Тичині. Бо й сам професор має ліричну душу, що може вловити найтонші нюанси модерної поезії, і мистецьке око, здатне поцінувати справжнє. Мені думається, що внутрішньо Григорій Дмитрович – художник, митець, естет. Він уміє відчувати красу, любити її, насолоджуватись нею, і відкривати її іншим. Це відчутно не тільки з його книг. Якщо ви уважно поглянете на світлини пана професора, то зрозумієте, яка тонка й чутлива душа перед нами, як глибоко і життєствердно його око вловлює цей світ у всьому багатобарв’ї.
Поліфонія Бориса Олійника, легко й по-новаторськи осмислена Г. Клочеком. Він є одним із перших, хто показав, що Велес-книга настільки ж цінна й значима для українців, як і «Слово про похід Ігорів». І, звичайно, найбільше праць в доробку вченого присвячено творчості тих, з ким у нього особливі духовні взаємини. Та й не лише у нього, а в кожного свідомого українця. Це Ліна Костенко, Євген Маланюк, Тарас Шевченко.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Саме в дослідженнях цих митців Г. Клочек розкрився і як майстер літературного аналізу, і як талановитий викладач. Мабуть, нині не має серед нас тих, хто не знає легендарну книгу темно-синього кольору «Ліна Косенко», що колись побачила світу у видавництві «Либідь» і на зворотному боці обкладинки котрої така промовиста цитата з «Берестечка»… У 2000-ні мати такий посібник було за честь для будь-якого вчителя-словесника. Адже перше десятиріччя здобутої нами Незалежності несамовито вимагало якісних зрушень у системі викладання літератури в школі, тож інтерпретації творів Ліни Костенко у виконанні Г. Клочека були ой як на часі. Згодом та книжечка на понад 300 сторінок зросла у фундаментальне видання на більш як 600 сторінок під назвою «Ліна Костенко: тексти та їх інтерпретація» (2019).
Творчість Євгена Маланюка в дослідженні Г. Клочека поза сумнівом має стати темою окремого літературознавчого дослідження. Якщо постать Євгена Маланюка Україні відкрив наш незабутній Леонід Куценко, то Г. Клочек нині є одним з тих, завдяки кому слово поета не втрачене. З ініціативи Г. Клочека в «Українському пріоритеті» свого часу було видано «Малоросійство» Є. Маланюка з його розлогою передмовою. Глибокою є його праця «Проза поета», що презентує нам Є. Маланюка як есеїста і як шевченкознавця. Чи не вперше Г. Клочек пропонує співставити розуміння української ідеї у доробках Є. Маланюка і В. Винниченка – велетів, що стояли біля витоків української державності. А компаративне вивчення есеїстики Є. Маланюка та Єжи Гедройца свідчить, якою мірою глибоко вдалося вченому сягнути в осягненні нашого славного земляка.
Шевченкіана Г. Клочека – це глиба. Задавалось би, постать Т. Шевченка досліджена настільки глибоко, що знайти «свій» підхід, що відкривав би нові грані, просто неможливо. Це вдалося свого часу зробити Іванові Дзюбі, який осягнув українського генія у світовому контексті. Вагомими є дослідження Юрія Барабаша. Цікавими й експресіоністичними є праці Антонії Цвід про Шевченка. Але «Поезія Т. Шевеченка: сучасна інтерпретація» (1998), «Поетика візуальності» (2013), «Емоціональний інтелект Тараса Шевченка» (2014), «Шевченкове слово: спроба наближення» (2014) – ці книги свідчать про новаторство Г. Клочека в питаннях шевченкознавства, а ще демонструють його могутність як інтерпретатора поезії. Думаю, про метод Г. Клочека в дослідженні Т. Шевченка ще напишуться солідні наукові праці як з літератури, так і з методики її викладання. Бо мова йде про нове слово в шевченкознавстві й абсолютно новаторський підхід до подачі творчості Кобзаря.
Мені пощастило бути студенткою Григорія Дмитровича, а отже пощастило чути однією з перших його лекцію «Тарас Шевченко як голлівудський кінорежисер». Тоді, ще студентами, ми зачаровано дивилися на нашого викладача, який зовні чимось дуже нагадував Гарольда Блума, і захоплювались, як чітко він «розкадровує» вірші, як своєрідно візуалізує емоційне тло віршів циклу «В казематі»… Думаю, якби представники стрімінгової кампанії Netflix почули лекцію Г. Клочека про Тараса Шевченка, вони б продюсували левову частину віршів «Кобзаря». Але дивувалися ми не тільки абсолютно несподіаному підходу до прочитання загальновідомих текстів Т. Шевченка, а тому, що перед нами був сучасний український професор, який чудово орієнтувався в кіно і багатьом з нас теж прищепив любов до цього виду мистецтва, фантастичний оратор з блискучим почуттям гумору, вишуканим естетичним смаком і якимсь внутрішнім магнетизмом.
З достеменних джерел знаю, що останнім часом пан професор працює над дослідженням неймовірної постаті, роль якої для нашої культури важко переоцінити. Мова йде про Марка Вовчка – чи не єдину жінку в літературі її часу, успішну прозаїкиню, якою захоплювались такі велети, як Т.Шевченко і П.Куліш. Тож сподіваюся, що невдовзі читатимемо нову працю Г. Клочека і про цю особливу постать.
Поряд із дослідженням персоналій та інтерпретацією художніх творів, важливою лінією у працях Г. Клочека є дослідження фундаментальних питань художності. Тому в книгах «У світлі вічних критеріїв» (1989), «Енергія художнього слова» (2007), «Синергія літературного твору» (2020) та інших ми можемо бачити, як дослідник концептуалізує поняття художнього мислення письменника, художнього світу літературного твору, цілісності твору. У цих працях спостерігаємо, як на прикладі аналізу текстів пан професор апробує свою методику аналізу твору «під мікроскопом».
Окреме місце в системі наукових зацікавлень Г. Клочека відведено питанням шкільної філологічної освіти. Це дуже болюча тема для Г. Клочека, оскільки він як ніхто сьогодні відчуває, наскільки система ціннісних координат змінюється через безглузді й абсурдні ігри на рівні формування шкільних курсів літератури. У своїх статтях Г. Клочек говорить про те, що кліпове мислення нинішнього покоління – це свідчення деградації. Роль філологічної освіти незаперечна, тож злочинним є як і зменшення годин, відведених на вивчення літератури в школі, так і засилля тестування як способу перевірки знань випускників загальноосвітніх шкіл. У цих студіях пан професор говорить не тільки як літературознавець, а як людина, свідома наслідків гуманітарної катастрофи, яка, власне, вже наближається. І якщо там, у міністерстві, його не почують – ми матимемо глобальну загрозу.
Не можна оминути увагою й захоплення Г. Клочеком працями всесвітньо відомого педагога Василя Сухомлинського. Ідеї «школи радості» павлиського генія неймовірно близькі Г. Клочеку, так само, як і його казки, потужний виховний потенціал яких пан професор вбачає у зближенні людини й природи, у розвиткові емпатії, у формуванні емоційного інтелекту. Ці інструменти дієві під час вивчення літературних творів, тому так приваблюють Г. Клочека. Свого часу Г. Клочек, як і В.Сухомлинський, був директором школи. Зовсім юним він очолив педколектив школи у Вилковому, яке своєю мальовничістю надихало його в молоді роки на пошук ключиків до літератури як мистецтва…
Уміння бути сучасним, і водночас зорієнтованим на збереження наших самобутніх ментальних кодів у літературі, прагнення постійно розвиватися, рухатися, шукати, відкривати, щедро ділитися своїми знахідками – це те, що притаманне Г. Клочеку як літературознавцю. І не тільки тому, що пан професор належить до тих, хто творить інтелектуальний вимір українського світу без відриву від реального життя і його проблем.
Свого часу Г. Клочек очолював обласний осередок НСПУ на Кіровоградщині, гуртуючи коло себе неймовірно потужні імена. Мені пощастило застати ті часи, коли Г. Клочек очолював кафедру української літератури – одну з найбільш крутих в Україні. Під час навчання в аспірантурі я відвідувала семінари Г. Клочека, на яких молоді дослідники отримували й інтелектуальну дискусію, і простір для самоосягнення. Студенти й аспіранти завжди тяглися до пана професора, прагнули якщо не писати роботи під його керівництвом, то хоча б спілкуватися з ним. І не тільки про літературу. Г. Клочек виховав 17 кандидатів філологічних наук і чотирьох докторів – і вірю, що це не остаточні цифри. Бо така яскрава, магнетична особистість надихає на роботу не гаслами, а власним прикладом.
Коли ми познайомились з Г. Клочеком, він саме став ректором Кіровоградського державного педагогічного університету імені В. Винниченка (нині – Центральноукраїнський державний університет). Це було в непрості, але доленосні часи, коли Україна виборювала себе. Помаранчева революція. Зміна влади. Період масових змін на всіх рівнях. Стати ректором одного з кращих вишів країни тоді могла тільки особистість сильна й харизматична. За тих часів університет істотно змінився, але вражало інше: блискуче справляючись з функціями адміністрування, Г. Клочек віддавався сповна літературі. Лекції пана професора були своєрідними сеансами, коли ота сама достеменно осягнена ним «енергія художнього слова» торкалась майбутніх учителів словесності і вже не відпускала. Студенти мого покоління дуже любили Григорія Дмитровича, бо відчували в ньому сучасного європейського дослідника літератури. Сьогоднішні студенти так само тягнуться до професора. І не тільки як до науковця. Нині за ініціативи Г. Клочека на філологічному факультеті відновив свою діяльність клуб творчої молоді «Обрій», колись заснований професором В. Марком. Нині у цьому клубі гуртується обдарована літературним хистом молодь. Мені пощастило бути гостем кількох засідань цього славного товариства і відчути і мистецтво риторики, і творчу синергію, і щедре зерня Клочекової любові до слова, рясно засіяне в душах поетів-початківців.
Завершуючи свої міркування про наставника і колегу, хочу сказати, що попри свою неймовірну зайнятість і самовідданість літературознавчій і викладацькій роботі, Г. Клочек охоче дає публічні лекції, і ніколи не залишається осторонь питань суспільного значення. Пригадую, як у травні 2022 року, коли будь-які масові заходи були заборонені через воєнний стан, Г. Клочек одним із перших відгукнувся на моє прохання в дні війни прийти до пам’ятника Тарасові Шевченку і вшанувати його в дні перепоховання. Тоді під час виступу Г. Клочек сказав важливі для всіх нас слова про нашого Кобзаря і Перемогу… В ці березневі дні, які ми називаємо здавна Шевченківськими, відзначає свій поважний ювілей і той, кому присвячені всі ці роздуми. Тож хочеться побажати ювілярові і всім нам, щоби збулося дороге й сакральне Шевченкове: «І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі»…
Надія Гармазій