Бреше (принаймні, перед Богом) кожен нездар, кожен шарлатан,
кожна розігрувана роль у творчій драмі не духовного, а імітаційного походження
Яке з цих означень літературного нашого життя на сьогодні
домінує, сказати не беруся навіть самому собі.
Та й боязко, коли уявити переважаючі умонастрої і натури тих, хто вважає
або хоче вважати себе керуючою письменницькою та літпроцесівською силою,
діячами, метрами чи сантиметрами загальнокультурного нашого поступу. Боязко передовсім за рештки ілюзій, що
прижилися в душі з часів радісного галасу довкіл шістдесятництва, здобуття
незалежності, щопоколіннєвих художніх сплесків… У що тоді тільки не вірилося. А
найбільше – у вихід ковчега України творчої на плеса літературної океанічності,
вимогливості, богопідзвітності. Цього, на жаль, не сталося. Бо розкрадати спілчанське майно розпачали ще
за часів перебудови. Ну а рватися при цьому в штатні і позаштатні класики, до премій, ґрантів, меценатських
кишень, закордонної слави за відсутності цековських та кадебістських
стримів продовжує чи не всяк у пишучих
лавах сущий. При тому – з корпоративними замашками на трон і довколатронні
осідки тільки для тих, кому цього найбільше кортить. А кортить (і то клято)
посередностям, бо велич, як відомо, у соціальному ширвжиткові та ще й табунами
не ходить.
Психодуховним опертям подібної маніакальної
самозвеличувальності можна було б вважати ненависть до совєтізму, на яку і
колись і зараз здатен далеко не кожен. Одні – з міркувань загальнофілософських
чи етикокультурних, інші – з відрази до
ненависті як соціальної норми. Цікаво, що той і той посил напріч відсутній у
ненависті славохапній, розкоріненій в тих, хто заради збереження за собою
однораз одержаного і сто раз після цього
спроданого ймення «борця» чи
літературного баламута ладен мати довкіл себе літературну пустелю. З
п’ятьма-шістьма на ній постатями «однодумців», чиї обов’язки зводяться до
голосного «гав» там і тоді, де заходить мова про сучасну українську поезію чи
прозу. Очолює цю варту суто віртуальних і нібито вмонтованих у
загальноєвропейський мистецький простір постмодерних літературних угідь Ю.
Андрухович. Але говорити саме про нього наразі не хочеться. Нема вже про що.
Інша річ – самодіяльні всілякі імпрези, творчі конкурси,
книжкові ярмарки, літературні десанти, круглі столи, наради, з’їзди, де фігурує
значно більше число «постатей». В оточенні, зрозуміло, читацького і творчого
загалу, до якого ставлюся з болючою симпатією і жалістю. Позаяк він, як і донедавна
я, продовжує вірити самозвеличеним і претендуючим на велич своїм сучасникам і
колегам, чия літературна мізерність творить чи й не лицедійські чудеса. Ось
буквально на днях телеканал «Культура» звітував про презентацію книжки не
історика про українську історію. Адресована та книжка школярам для
позакласного, але міністерством культури не визнаного читання. Утім я про
поклик до написання цього повторного видавничого дарунка, який спершу
адресувався малому синові. Десь так, як юна Леся Українка свою «світову
історію» адресувала молодшій сестрі… Яка паралель! І яка наука всім нам, що
високопатріотичних книжок навіть не купують. Я дивився на телеекран, на
академіків, політиків і «паству», що причащалася до непогано зрежисованого
дійства, і згадував колись читаний російськомовний матюгальний прозоопус того ж
таки сина, який, я глибоко переконаний, про батькові намагання зробити з нього
свідомого українця в дитинстві навіть не підозрював. І, слава Богу, в
письменники не пішов. А чим став – то справа десята: зараз батько розігрував
чергову дію вистави: «Я і всі ви». Маючи нас за дурнів, які не здатні себе
запитати, за які саме літературні достоїнства його розмаїті компіляції
переводяться у розряд шедеврів, кілька разів номінуються і таки одержують
Шевченківську премію? Я особисто знаю – ні за які. Але І.Дзюба, якому про це
було сказано, образився. Сам автор теж щось приємне мені з цього приводу скаже.
Прошу. Однак доведу думку до кінця. Маючи гроші і такий-сякий видавничий
ресурс, амбітна людина може сьогодні не просто вибитися в літературне пір’я, а
й засмітити наголошеним пір’ям літературний простір. І навіть призвичаїти
багато кого до думки, що ця пчихальна мізерія має стосунок до
загальнонаціональних культурних досягнень. Твердо кажу – не має, проте сьогочасна
величальна індустрія того не почує. Причина одна – повальна театралізація
творчого і твореного літературного контексту. У який спосіб це робиться?
Найперше підміною цього контексту глядацьким і масмедійним його інваріантом, де
про книжку говорять чи пишуть мовою не книжки, не мистецтва, а чергової
розбалакувальної «вистави». Режисура і
сценарне підґрунтя таких вистав ще більш убоге, ніж їхня фактурна начинка:
береться певне ім’я, його належно підфарбовують, виставляють на людські очі і
починають гнати словесну піну. Стосується це й рецензій, розлогих статей і
навіть цілих поезіє– та прозознавчих книжок заробітчанського передовсім штибу,
де критик і об’єкт критики перебувають на давно спротитуйованому подіумі
модного словоблуду, котрий має два найпомітніших потоки: національно
високосвідомий і високосвідомий інтернаціонально, сиріч «науково». Мені вже
доводилося демонструвати проби з обидвох цих потоків, і до того, що тоді було
сказано, додам всього лиш одне спостереження: моїх опонентів найбільше розізлило
те, що їхню продукцію вважають тусовочно замовною. Не розілився лише С.Процюк,
який і далі гонить роман за романом нарцисоїдного навіву й походження, де
Тесленко розмірковує про те, що йому в голову ніколи не приходило, а Винниченко
своїм інтелектом і духовним життям
починає дублювати європейця зі Станіслава. Про супутні цим
прозоінсталяціям інтерв’ю, есе, огляди, які працюють на імідж іще одного
івано-франківського маестро, скажу іншим разом, позаяк зараз мова не про власне
літературу, а про театр. Багатьох акторів, одного актора і театр абсурдовано
пустопорожній. У випадку з Процюком це ще й театр аудиторний, розрахований
виключно на публіку пишучу, знаючу, і ніби смаковиту. І на диво мовчазну. Невже
мовчазну схвально?
У театрі багатолюдному на ролях прем’єрів і примадон на
сьогодні перебувають С.Забужко, М.Матіос, В.Шкляр, В.Винничук, С.Жадан,
В.Кокотюха. Найсановитішою і наймайстровитішою серед них є, звісно ж, людина,
що далекоглядно колись спланувала листування з Ю.Шевельовим, яка їздить на
самопрезентації до Парижа, має стосунок до філософії, культурології,
літературної теорії. І яка пише з урахуванням усіх сюжетних, контекстуальних і
світоглядних кліше європейського романного бомонду. Працює вона й у інших
жанрах, але добра поетеса з неї не виросла, а добра й унікальна есеїстка усе ще
росте. Чи варто її за це не любити?
Навпаки – треба тільки цінувати, хоч, є підозра, жодна із розігруваних нею в
Україні і поза Україною ролей істинно мистецьким набутком ще не стала і вже не
стане. Принаймні, М.Матіос не воює ні з нею, ні з Л.Костенко за місце на
подіумі літературного багатослів’я і марнославства, а швиденько і хижо
сконструювала подіум свій. Перенесений з
віртуальної Європи у голови й внутрішні покої збадьореного незалежницькою риторикою
плебсу, для якого усе своє, а надто своє заборонене, буквально пахтить
достоїнствами щонайвищого естетичного продукту. Зрозуміло, без самої естетики,
місце якої у поцінувальних наших кампаніях посідає плеканий у заокеанських культурних резерваціях
патріотизований психосурогат. Малозрозуміла причетність до карколомно швидкого
возвеличення М.Матіос кадебізованого СБУ, перекид її з Чернівців до Києва із
наданням керівних функцій у Шевченківському комітеті у мене особисто не
викликає жодної до цієї акторки довіри. Але вистава продовжується,
прикрашається депутатством, вишиванками і варениками у Верховній Раді, що, між
іншим, чи й не узаконює гру на публіку замість війни з публікою художнім
мисленням випереджального мистецького ґатунку. Війни повсякденної,
безкомпромісної і вкрай потрібної для того самого вседержавного завтра, де роль поосібних духовних храмів не повинні
виконувати тимчасові риштування для
шлягерів на ту чи ту тему чи антитоталітарий мотив. З народом, який не читає,
не потребує духовного видряпування з шкаралущі естетичного невігластва, не
заграють, а щообразно і щосторінково
воюють. Чого з цілком меркантильних міркувань не роблять ні М.Матіос, ні
В.Шкляр, ні Ю.Винничук. Перша з них вже перекинулася з прози у співавторську
драматургію, Шкляр рветься в героїчне кіно, а львівський Казанова продовжує загравати з галицькими панами й
панями кафешантанного вишколу, яких розважає
політичними плітками, будуарним брудом і гумором станіславських «цьоць»
загумінкового культурного засолу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І за великим, і за малим рахунком це не підлягає
категоричному осуду; мистецький чи білямистецький маскульт припустимий і терпимий навіть на літературному цвинтарі, якщо цей
цвинтар не претендує на роль живого
мистецького організму, здатного генерувати енергію загальнохудожнього поступу.
Проте фаховий бік доробку наших
прем’єрів і прем’єрш або грішить прямими формально-тематичними запозиченнями,
або настільки жалюгідний, що не дивуєшся, чому саме він цілком задовольняє масмедійну «критику», якій страх як кортить
теж виглядати розумною, смаковитою, надсучасною. І залишатися при цьому там, де
перебуває чи не вся газетна й телевізійна продукція – на задвірках духовного
життя доби, котра, на одміну від левової частки вітчизняної журналістики, нікому не служить, хоч, звісно, багато чим
мучиться, до чогось стремить, від чогось пробує звільнитися. І, при тому, не
лише квилить, а й повносило живе. Інакше звідки б взявся могутній мистецький
спротив політичному конформізму, естетичному дебілізму, тим формам соціального
й культурного життя, якими людський Дух і його запити де брутально і повністю,
а де споживацьки сито ігноруються. У тому й числі й панями з української
редакцій «Бі-бі-сі», які теж претендують на пошук і преміювання кращої книжки
року. І находять. У власній внутрішній убогості. Оплачуваній куди краще, ніж
мистецька неординарність тих українських митців і мисткинь, яких вони
снобістськи (а може й цілеспрямовано) не помічають.
Стан сучасної літературної критики – то проблема окрема і
так само болісна. Найперше тому, що масмедійна критика безпідставно пихата. У
суто театральному інваріанті цієї риси домінує резонерство. Роль резонера у
класистичній драмі була схожою до сучасних авторських ремарок, які рясніють там
і тоді, де і коли бракує художніх «мовленнєвих» ресурсів. Що залишається не до кінця вираженим, стає
всього лиш висловленим. А в масмедійній рецепториці – заявленим a priori, без
заглиблення у стилістичну поліфонію твору, його змістову конкретику, тональні і
світопотрактувальні тонкощі. Зрештою, кому вони потрібні при наявності
напередготових цитат чи рецитацій з Крістевої, Бахтіна, Яусса, Гайдегера,
Ніцше, наліпки з яких долучають твір до Європи, а критика – до магістрів
постмодерних поцінувальних рефлексій. Мені доводилося читати про себе подібну
вчену галіматью, і я твердо засвоїв: коли про тебе так пишуть – ти вже або
потенційно мрець. Однак рецензії-вистави з незворушним буддою-віщуном на ролі
рецептора більшістю молодших авторів вшановуються нарівні з всенародними
почестями, що зайве переконує: носіями непіддатних для тиражованої науки та критики змістів можуть бути лише таланти
рідкісні. Україна їх, очевидно, не має. І не потребує.
Чим же вона духовно годується? Досі мова здебільшого йшла про фікційні форми
причастя до письма літературної нашої
еліти і про ті різновиди літературного розголосу, в яких переважає
стандартизований стьоб. Гранично
надутий, загримований під «високе» мистецтво показухи, кітчу,
духовно-естетичної брехні. Бо бреше (принаймні, перед Богом) кожна нездар,
кожен шарлатан, кожна розігрувана роль у творчій драмі не духовного, а
імітаційного походження. Ось, скажімо, читаю чергову добірку віршів В.Махна.
Поета, скажемо так, грамотного, але схибленого на мрії виглядати своїм серед
таких постатей, як Ч.Мілош, Й.Бродський, що були вигнанцями з Польщі та Росії і
до того вигнанства хто більше хто менше
художньо адаптувалися. Наш «американський»
вітія такої необхідності не має, бо став нью-йоркцем добровільно, задля
права на позу метра всепланетарного мистецького виміру, для чого постійно
розповідає про те, хто і де його перекладає, друкує. Проте друкує у якості
кого? Видатного українського поета? Але ж він таким не є. І вже ніколи не
стане. У тому й числі й для публіки, яка вірить у доконечну його потрібність
для заокеанського літературного базару. Ця ж бо публіка критеріями естетико-змістової ваготи й
вартості не послуговується. Їй досить іміджмейкерських анотацій, самохвального
шумовиння, завізованої у масмедійних джерелах пози майстра без майстерності in
aktu, явленої з необхідності бути і залишатися найперше собою…
А хочеться бути… Це, звісно, печально, проте навіть досвід і
фахові навички великих не возвеличують, а нівелюють. Надто коли свідомо чи ні
забуваєш, що читач читає не лише тебе, а й тих, з ким ти себе пихато рівняєш. Окрім того час багато чого коригує.
А в останні десятиліття міняє також правила гри у письменницьку значущість,
чого не хоче помічати білялітературний загал і т.зв. «народ», одною зміною
ставлення до якого біді на ймення «творче лицедійство» не зарадиш. Бо, як
пояснив якось Петро Білоус, мова і змістові переважання літератури
цивілізаційно мігрують, роблять ставку на усе менш «солідні» маркери
екзистенційного досвіду, себто естетизують не макроплин, а фрагменти життєвого
плину без обов’язкового їхнього поділу на суспільно важливі й прохідні. Життя
як феномен в очах поетів і прозаїків не пострадянського, а позарадянського часу і мистецького простору не визнає жодних
ранжирів. З цим треба рахуватися бодай
для того, щоб не ображати молодших наших
колег, вважаючи, що вони уникають украй важливих тем, не лементують, не
закликають, не звинувачують, не величаються тим, про що порядні люди воліють
совісно мовчати. Зрештою, більшість різновидів любові, у тому числі й любов до
України, належить до цнот природніх, вилізати з якими на віртуальну і справжню
сцену, аби мати з них, подібно, приміром, до Поплавського, той чи той зиск, не
так вже й гречно. А решта нашого безгонорарного, безресторанного і
беззаправочного люду, у тім числі й люду так само, як професійний наш
українець, безголосого, не патріоти? І не мають права на славу? Мають, проте не
рвуться до мікрофонів, не потребують посередництва братів Капранових чи
шоуменства К.Родика. Мені скажуть, без спричинюваного цими «діячами»
білялітературного ґвалту сьогодні не
обійтися. Читач не читає, а лише дивиться й слухає. Хіба? Тоді мені його шкода. Як пропащу
мистецьку силу.
Саме мистецьку.
І саме
силу.
15-17 квітня 2013 р.