Театр двох поетів

126

Тетяна і Сергій Дзюби. Розмова чоловіка і жінки:
вибрані вірші
/ Пер.
польською, упоряд. Група «
MARa».
– Люблін:
Wydawnictwo Polihymnia Sp. z o.o.; Чернівці:
Букрек, 2013.

Прихильники ґендерної рівноправності могли б
небезпідставно зробити закид на адресу видавництв, які готували польсько-українську
білінгву поетів із Чернігова Тетяни і Сергія Дзюб «Розмова чоловіка і жінки»
(2013), щодо тієї самої ґендерної нерівності. Як-не-як, вона містить лише 11 Тетяниних
віршів і аж 148 Сергієвих. Однак і чернівецький «Букрек», і люблінська «Polihymnia Sp. z o.o.» (книжка була їхнім спільним проектом) мають чим заперечити.

Насамперед тим, що видання готували три польські
перекладачки, об’єднані в творчий гурт «MARa»: Роксана Кжемінська, Маріанна Хлопек-Лабо та Анна
Тилютка. Як пояснює у передньому слові Кжемінська, подружжя поетів надіслало
вірші для перекладу на вибір, і затим гурт «MARa» визначав, які тексти включити до книжки і як сформувати
її архітектоніку.

Слід відзначити і старанну працю перекладачок, бо вони
прагнули автентично відтворити ритмомелодичні особливості оригіналів. Зокрема,
римовані вірші в польських інтерпретаціях теж постають римованими, хоч нерідко стикаємось
і з іншою практикою: при перекладах на західнослов’янські мови тамтешні
драгомани воліють звертатись до верлібру, зайве не обтяжуючи себе ретельним
добором рим та адекватною передачею ритміки.

Якщо бути педантично точним, то в збірці власне «Розмовою
чоловіка і жінки» є лише перший розділ (до слова, однойменний із книжкою), де
впереміж помістилось по одинадцять віршів кожного з авторів (отут уже
рівноправність збережено!). Роксана Кжемінська у передньому слові називає їх
«діалогом», проте діалогу у звичному розумінні, який передбачає звертання
мовців один до одного, їхній обмін репліками, якраз і не бачимо. «Розмова» є
радше монтажем із монологів ліричних героя та героїні, що тематично
перегукуються між собою, ніби показуючи одні й ті ж предмети в двох різних
ракурсах – з жіночої та з чоловічої точок зору.

Розділ не розсипається на окремі фрагменти, він
зберігає інтонаційну та естетичну цілісність ще й тому, що авторів зближують подібні
творчі принципи: поезія обох виважена, продумана, раціонально організована, а
гранична емоційна напруга чи різкі надриви почуттів, які б руйнували внутрішню
гармонію, для неї цілковито чужі. Зразком може послужити, наприклад, Сергіїв
вірш «Рецепт»:

 

У виснажений
роботою мозок

кладуть
прянощі давніх спогадів

з дещицею
отрути вродливої жінки.

Якщо доза
неправильна –

помирають із
задоволенням.

 

Або такі рядки – вже з-під Тетяниного пера:

 

Ця зустріч –
випадковість,

у якої немає
шансів

стати
закономірністю.

Вона –
виворіт відомого вислову:

ми прожили
недовго,

але
народилися того ж дня.

 

Сказане зовсім не означає, що відмінності між
художніми системами наших авторів знівельовані. Сергієві твори ідилічніші, дія
в них відбувається переважно в герметичних, умовних часі та просторі (про це
див. нижче), в Тетяниних же то в одному, то в іншому місці прориваються інтонації,
що свідчать про дисгармонійність сприйняття довколишнього світу, некомфортного
через «мишву щоденних дрібних гризот», який «від створення не добрішає» і де в
«тупику ночі» відчувають безвихідь жінки – 
«Здрібнілі анни кареніни, // Котрим вибавлення від проблем // Гарантоване
лише до ранку».

Така емоційна стриманість та інтелектуалізованість
надають естетичному простору книжки інших вимірів – ігрових, подекуди умисно
театралізованих. У вірші Тетяни «Режисер приб’є до сцени…» розгортається
порівняння людського життя з театральним сезоном, де «у сценарії Всевишнього
постановника» переплутуються ролі:

 

Я зіграю тобі
свою юність,

ти зіграєш
мені свою вірність,

природа
чотири рази перефарбує

декорації…

 

У світі, де ми всі комедіанти, для справжності не залишається
місця, і навіть збережені старі листи – не більш ніж «квитки на старий, // викинутий з репертуару // спектакль», після якого «нас назавжди розділить // завіса». Звичне спілкування між людьми підмінено його ігровою
імітацією. А в підтексті цієї антиутопії тотальної дискомунікабельності – глибинна
ностальгія за щирістю і відкритістю людських стосунків.

Ліричному героєві Сергія дійсність бачиться набагато
гармонійнішою. Навіть ті події, які в житті a priori є
драматичними і трагічними, у створеній автором естетичній реальності набувають
форм полегшених, подеколи грайливих: тут «страти – невинні, як зміна білизни», тут
«помирають із задоволенням», відчуваючи «насолоду зникання» тощо. Однак нічого
дивного, такі підходи органічно випливають з основоположних творчих принципів Сергія
Дзюби, що повніше розкриваються в наступних розділах книжки – «На сріблястій
долоні вічності», «Про людей та янголів», «Кохання з русалкою (техніка
безпеки)». (Варто додати, що «Розмова чоловіка і жінки», нібито конечно
реалізована в першому розділі, у неявній формі триває надалі, аж до останньої
сторінки, адже взаємини між двома статями – один із лейтмотивів.)

Маємо справу не стільки з поетичною рефлексією над
реаліями світу чи над конкретними життєвими обставинами автора, скільки – і це
насамперед! – з інтелектуальною грою, з цілеспрямованим вибудовуванням ситуацій
завідомо вигаданих, часто увіч неможливих або парадоксальних, як ось у такій
мініатюрі Тетяни Дзюби:

 

Дзвоню по
телефонах,

Номери яких
знаю напам’ять,

У час, коли
ніхто не підніме трубки.

Тоді тільки
можна у них почути те,

Що хочеш
почути так давно.

 

А от що саме
хоче почути ліричний герой? Відповіді немає. Автор залишає питання відкритим,
ніби пропонуючи читачеві домислити далі, аби самому заповнити інформаційну
лакуну відповідно до особистого досвіду. Подібні недомовленості зустрічаємо і в
інших поезіях, бо це теж один з елементів інтелектуальної гри з читачем.

Типовою (навіть гротескно загостреною!) для ліричного
героя Сергія Дзюби можна вважати ситуацію, описану у вірші «Зібрався на
роботу…»: надворі мирно розгулює тигр, віслючок сидить на лавці й читає Томаса
Манна, чернігівська вулиця раптом виявляється Хрещатиком, з якого видно
Ейфелеву вежу, мимо пробігають «зовсім юні мама і тато», бо ліричний герой ще
не народився, хоча вслід за тим Джулія Робертс – яка водночас виявляється Юлею
з косою! – просить дозволу з ним сфотографуватись… До того ж усі вони читають
його думки, а білочка заявляє: «Сам винен – це ти // нас усіх вигадав…»

Вільне взаємоперетворення реалій одна в одну, довільне
– без найменшого дотримання причинно-наслідкових зв’язків – зміщення хроно- і
топологічних площин, неймовірні здібності дійових осіб вказують на дещо більше,
ніж просто на вигаданість описаного світу: у віршах Сергія маємо справу з
казковою реальністю. (Цікаво, що Сергій Дзюба назвав один із циклів «Спокуси
казкового королівства», проте, на нашу думку, авторське визначення правомірно
поширити на більшість поезій книжки.)

При такому поясненні все «алогічне» стає виправданим. Трагічні
події («страти») – точно за законами казки – сприймаються зовсім не як трагічні.
Справжнє життя, життя-до-народження та життя-після-смерті виступають як
рівноправні сфери існування, тому безперешкодне переміщення між ними чи
одночасне перебування в усіх трьох топосах не викликають жодних негативних
емоцій. Відтак цілком уможливлюється ситуація, з погляду звичної життєвої
логіки абсурдна, коли ліричний герой телефонує своїй померлій бабусі ще до
власного народження й допитується, чи він уже народився («Коли в домі немає
чого читати…»). Щоправда, самодостатня естетична гра закінчується поверненням
наратора до дійсності: він із добродушно-грайливою самоіронією зауважує: «треба
б якось і на могилку // навідатись».

Звідси випливає і така риса цієї поезії, як свідомий
авторський умисел на парадоксалізм висловлювань, адже в казковій реальності все
сказане може мати цілком протилежне значення. Парадоксальність властива не лише
Сергієвим текстам, а й Тетяниним – вона прямо заявляє про свої творчі орієнтири
у вірші «Ця зустріч – випадковість»:

 

У будь-якому
оксюмороні

правди
більше,

ніж у
тривіальних фразах.

У ньому –
суть

із присмаком
неймовірності.

 

Персонажі, якими густо населені Сергієві вірші, теж зазвичай
казкові: відьма, янголи, привиди, русалки, дракони, графи, панночки – перелік
можна продовжувати. Практично всі вони перебувають поза конкретними часово-просторовими
координатами, а їхні поведінкові моделі в першу чергу ігрові.

Перед ними, правда, можуть ставитись і дидактичні
завдання. Так у багатьох творах повторюється двочленна діалогічна структура:
персонажу задають питання, на яке він стисло відповідає (зрідка таких питань
може бути два або й три): «Запитали в янгола:// – Чи можеш ти // стати людиною? // – Звичайно, – почулося // у відповідь. – Як тільки // пташка перетвориться // на пташеня, у котрого // одне помешкання – // яйце».

І образний ряд відповіді, через що вона легко надається
до різних тлумачень, і неприхована претензія янгола на проголошення сакральної
істини – все це вказує на обраний автором жанр притчі, що належить літературі передусім
інтелектуальній – проповідницькій та філософській.

Звісно, як і будь-який справді талановитий доробок,
тексти Сергія і Тетяни Дзюб не вичерпуються лише такими визначальними
особливостями, на яких ми акцентували увагу. Вони значно ширші й
багатогранніші, ніж їх літературно-критичні прочитання, в чому тепер можуть
переконатись не тільки українські, а й польські читачі.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!