До 60-річчя Дмитра Кременя
Не знаю в українській літературі поета, у творчості якого
так тісно переплелися б переживання і осмислення, чи, іншими словами кажучи,
почуття і думка, серце і розум, як у Дмитра Кременя. Колись Микола Мірошниченко
ремствував услід за П.Тичиною, що у нас мало поезії думки, а Валерій Ілля
всіляко вишукував поетів переживання, збивав у міцну когорту й прихиляв до
«Основи». Але серце не чуже розуму, переживання мислі. Д. Кремінь відчув це і
виповів у слові з особливою силою. На перший погляд, у нього домінує серце і
він розглядає його, як «осереддя всього тілесного і духовного життя людини, як
найближче вмістилище всіх сил, функцій, рухів, бажань, почувань і думок людини
з усіма їхніми напрямами і відтінками», кажучи словами Памфіла Юркевича. Серце
у програмній збірці поета «Пектораль» згадується у різних варіаціях понад 20
разів. Ось деякі з них:
«Наче нозі, серце збив до крові», «і згорає, мов серце, свіча»,
«заходить сонце, мов заходить серце», «процокали в серці секунди», «раптом
серце заб’ється й зупиниться кров», «серце – як лагідний песик», «і в серце не
проб’єшся попелом Клааса», «поверховодили на трибунах, поверховодили у серцях»,
«кайлом по серцю», «і серце розірвалось в ліхтарі», «співають, хапаючись за
серце»…
Але мислення – це
«розмова душі з собою, і той, хто мислить, веде внутрішню розмову в серці
своєму («сказав був я в серці своєму» (Екл.2,1). І слово «душа» фігурує в
«Пекторалі» стільки ж разів, скільки «серце» («душа натомилася бути одна
здрібнівши до атома // вона обирає для серця свого найтемніше вікно найтемніше
око», «навіщо минає душа і в темряву сходить?», «і душа не із воску», «нас,
дітей, не жаліли нітрохи, накидали на душу оброть… був я свідком такої епохи,
де на попіл – і душі, і плоть…», «і топтались, мов римські когорти, – по
душі, по душі, по душі», «душе зловім сю велику птаху… душе зміняймо два ока
жаху…».
«Пектораль» має складну архітектонічну побудову і про це,
здається, написано подостатньо. Це складна «історіософська модель Кремінєвого
космосу, яка засвідчує єдність через розмаїття і – навпаки», це «модель, що
потребує особливого ключа прочитання» (Ю.Ковалів). Тут переплелися різні жанри
і форми, музика і слово, барва і звук. Тут мікропоеми межують з ліричними
мініатюрами, інтимна лірика з громадянською, симфонія з літаніями, ноктюрн з
блюзом, літопис з кіноваріаціями, притча з манускриптом, сонет з вітражем,
тестамент з діаріушем.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тут перехрещуються різні епохи і часи, а емоційно забарвлені
назви міст, озій і мегаполісів виступають як своєрідні символи і архетипи. Одне
звучання їх відкидає душу в глибину віків чи день прийдешній:
Вавілон – Еллада – Афіни – Ольвія – Прованс – Гелеспонт –
Рим – Віфлеєм – Цар-город – Тендра – Порта – Стамбул – Канів – Париж –Австерліц
– Ужгород – Батурин – Севастопіль… І як своєрідне обрамлення – Рай і Аїд.
Таку ж роль відіграють численні імена, за кожним з яких
стоїть або велика містична історія, або світло небуденної душі.
Магомет – Будда – Аллах – Ісус – Адам – Каїн – Авель – Орфей
– Суламіф – Ірод – Варава і Сава – Марія Магдалина – Патрокл – Ахіл – Октавіан
– Осія – Ісайя – Батий – св. Себастьян –
Данте – Бах – Купала – Мікеланджело – Рафаель – Мотря – Мазепа – Шопен – Ференц
Семан – Чехов – Котовський – Курбас – Плужник – Тичина – Косинка – Влизько –
Мейєрхольд – Ріхтер – Родіон Щедрін – Стус – Параджанов – Грицько Чубай –
Микола Рябчук – Олег Лишега – Іван Чендей… Але берії і сталіни і німка Катерина
і Миколка Шелест.
Художній стиль Д.Кременя – це густа метафорика, якою,
здається, він думає, так легко і просто вона лягає у чеканні й дзвінкі строфи:
Цей вік – не вік, а знак біди.
Прощальним лебедем – людина.
І лебедина – лободи
Прощальна пісня. Лебедина.
І самосад – як самосуд
У цім селі напівживому…
Прощальні дзвони донесуть
Не благовіст, а смертну втому.
Як меч дамоклів – божий перст.
Як солоспів на фоні хору.
Голодокрай. Голодохрест.
Холодний знак Голодомору.
Звичайно, коли перечитуєш ці тексти вдруге і втретє, то
починаєш розуміти, що їхня аркодужна
легкість оманна. За таке письмо доводиться платити безсонними ночами, кров’ю
серця, болем душі, розривом серця. І це, на жаль, не гіпербола, а висока ціна
любові й таланту («Я згорів, як вогонь. По мені промовлятиме попіл»). Такі
вірші вимагають ненастанної труждини і поту, але слово поета потом не пахне.
Ні, нелегко і жив, і писав я,
Що тепер мені слава, безслав’я?
Стиль Кременя – це запаморочливий звукопис, чаклунство
літер, карнавал звуків, буфонада алітерацій, що прозраджують надлюдське чуття
слова.
…Там тінь тіней, і ще там буде тінь.
Де тінь тіней – сон снів мені насниться
…Сніг різдвяний – білий, заозерний.
Спогадом тепер мене не бий.
Срібний сніг у Стебнику.
Сріберний.
Але сніг у жінки – золотий…
А ось алюзії з Шевченковим безсмертним звукописом, і які
артистичні, самобутні:
«А се? Хто се у горах сіно косить?
У сивих снах видіння розстає…»
«Лоліто, Ледо, Ледонько, Лебідко!»
«Ламай же і трощи трухляві пні досад.
Рушай на се страшне, криваве бойовище…»
Стиль Д.Кременя багатий неологізмами. І ці неологізми
настільки майстерні, що наділені неймовірною життєвою опірністю, це не штучні,
напівмертві големи, які так часто пускають у світ на глиняних ногах бездарні
віршороби.
Щоправда, поза контекстом важко відчути їхню потужну силу і
красу, але, навіть відірвані від нього, вони не втрачають життєвого чару:
«Луги сінокісні», «літепло літаве», «золотогорлі»,
«солодкогорлі патріоти», «лжедух», «іконне вікно», «білокінні вершники»,
«змавплений», «стобіди стонеситії», «ми – всесамі», «голідуш» (від – голіруч),
«льодолюди», «оскіфлений люмпен», «стомов’я».
Слово у поета – співуча глина, глинонька свята, з якої він
ліпить життєдайні слова. Таке вдавалося хіба що Степану Сапеляку, але він
найчастіше обирав слова старослов’янські, архаїчні, які самі по собі звучать
незвично для читацького вуха, а Кремінь, як правило, бере слово з активного
літературного обігу, ходове, часто вживане і повертає його так, що воно отримує
абсолютно нову якість звучання і чару.
Особливо важливий аспект у поезії Кременя – акцентування
фрази, де навіть доречно поставлена крапка чи кома зіграють важливу стилістичну
роль, підсилюючи звучання слова і фрази.
«Нам було даровано багато…
Продали. Проїли. Пропили».
«Вчора, ізвечора ще з Елади…»
«…Род Стайгер. Сюртюк Бонапарта.
Виходить. На тенісний корт».
Перше сприйняття у поета – візуальне. Тому таку важливу роль
у нього відіграє колір. Як допитливий, пильний і уважний маляр, він любить синє
і блакитне, яблуневоцвітне і бліде,
особливою ніжністю наливається його фраза, коли в ній засвічується сріберна
барва, поет любить писати білим по білому, чорним по червоному і срібним по
золотому (як вихопилося колись у Бориса Щавурського: «Сріблом по золоту – і не
інакше»). Але над усім у нього домінує золота барва. Золота тут розлито
стільки, що охоплює відчуття, ніби поет хоче возвести його у своєрідний культ.
І це зрозуміло: пектораль – золота. Тож виблискують золотом коса і солома,
палітурки і зорепади, сідло і волосся, вогонь і вода, літа і проліта, і лине
над світом і словом гомін золотий.
У поета може вихопитися: «Людина хоче знати те, що Бог. А я
людина…». Але богоборчих мотивів у нього немає і не знайдемо в нього наївного
змагання з Творцем, чим рясно-густо хизуються не вельми великі поети. Один
критик, пригадується, навіть назвав свою програмну статтю «Він змагався з самим
Богом». У Д.Кременя – тяжка покута, хресний шлях, голгофна мука, бо:
І треба так – із вічністю проститись.
І треба так – у вічність перейти,
Аби хвостами почали хреститись
Біля вогню геєнного й чорти…»
«А те, що лиш Богом дається, собі ж і не знає ціни».
У поета багато болю, муки, скарг на несправедливу покривду
долі, тривоги за мову, землю, людську душу. «Пектораль» попри все – це
«печальна повість наших літ», бо: «немає соборності духу, собор відлітає у
космос», «святкує чужинець вікторію», «смертельний холод чигає і затруєна
куля», «по душах топчуться державно».
Це книга про те, як загубилось між зірок і епох наше
покоління, як «йшли в донощики друзі», як «президент красується на знімку, а
його держава ледь жива».
А про високу місію поета сказано так: «Тільки я, тільки я
примушений відповісти за померлі зірки і сліпі дзеркала». Але про що б він не
писав, у які епохи і віки не вглибав уявою, завжди тримає в душі Україну і все
в нього зводиться до нашого розірваного часу:
Раби рабів наплодили рабів,
Рабів прогресу, смердів авангарду…
І між отецьких спалених гробів
Блазнюк приміряв крадену кокарду.
І я рабом. І я бреду в майбуть,
І все, як є, покірливо приймаю.
І щоб княжат, дорослих вже, обуть,
І власну шкуру сам собі знімаю.
Цей вік – не вік, а знак біди…
…Понад вертепи шикованих готик
Скільки захмарної стало екзотики.
Ходить між нас учорашній сексотик,
Але між нас і сьогодні сексотики.
Вічно вони – секуни і секухи…
Але процокали в серці секунди.
Десь ти, любове, далека, сама…
Безперечно, Дмитро Кремінь – поет громадянського звучання,
патріот, трибун і болючий нерв України, але громадянське у нього невіддільне
від інтимного. Багато хто з поетів намагався пов’язати, здавалося непов’язне –
патріотизм і ліжко. Хтось силувано, під тиском режиму, як-от Маяковський і
Сосюра, хтось зі справді великої любові до України (В.Симоненко, С.Будний), і
їхнім шляхом пішли легіони поетів другорядних. Але значно ближче мені (та й
гадаю, багатьом читачам) за ці всі освідчення в любові жінці й державі, ось
таке зізнання Маріо Варгаса Льоси:
«Засвойте і жахніться: моя істинна батьківщина – це постіль,
в якій спить моя жінка… Її дивовижне тіло – єдиний прапор, під котрим я готовий
йти в бій, а єдиний гімн, що здатний розчулити мене до сліз, – голос моєї
коханої, її сміх, її плач, її зітхання»…
Подивовує, як легко і ненатужно стикуються у Кременя космос
і плоть, вічне і тлінне, земне і небесне, і як вони зливаються у вічності.
Я хочу, аби ти мене
любила,
А ти мене не любиш, і за те
Між нами то колиска, то могила,
Але й твоє волосся. Золоте!
Я жив як жив. Нічого не далося.
Ні величі, ні слави…
А проте
Було в моїм житті твоє волосся…
Кохане. Рідне. Миле. Золоте!
Петриківський Ліс