Таїна загадки і «суперечлива гармонія» дискусій

694

Закінчення. Початок у ч.23
Кожен час, очевидно, має право сприймати поезію
по-своєму. Поезія «Я сів не в той літак…» як «по-іншому, якою пронизливо
історичною інтуїцією резонують сьогодні ці рядки – після довгих, глухих
десятиліть вимушеної «інтравертної еміграції» поета – в себе, – каже О.Забужко,
– такого наскрізь «неестрадного», такого «не від світу цього», та й узагалі «не
для цього світу»… Власне, вірш «Я сів не в той літак» спонукає О.Забужко
узагальненіше висловитись про Вінграновського-поета. «М. Вінграновський, –
продовжує вона, – митець засадничо «не трибунний», ба навіть, як засвідчили
наступні десятиліття, «антитрибунний». Поет винятково делікатного, флейтового
тембру (попри всю позірну «контрабасовість» автора як читця власних творів!) і
винятково крихкого й тендітного, як візерунок метеликових крилець, що от-от
розсиплеться від близького подиху, мовного дизайну: хто інший ризикнув би
змонтувати строфу, з дитинно-невимушеною легкістю нанизуючи через кому речі
геть-то неспівмірні: «Рябко, і дощ, і з вітром цвіт, і мамалига, і небо з
Богом»?! – і вже, дивись, не строфа нам, приголомшеним, перед очима монтується
(весна в південній глибинці), а всесвіт, що, на мить рвонувшися в найвищу
мислиму височінь, тут-таки описує криву – не «вниз», не назад на мокре подвір’я
з Рябковою будкою, як велить звична логіка тривимірності, а в інший вимір –
«вглиб», у колодязь самотньої людської екзистенції: «І пізній розум з ранніх
літ, і ранні рани за порогом»… (Вслухайтеся лишень у цей звук затихаючої
струни!) Це робота на межі можливого – «на грані фолу» (переважна більшість
«вінграновської» поетики працює «на грані фолу»!), і тому вже наче й не
«робота», в строгому сенсі слова, не рукотворне діло, а сама «природа» – як це
буває в творчості дітей. І ще – у Моцартів» .Вінграновський першим
признався: «Добре терпляча дорога моя / Що смерті не боюся я». «– Як  добре те, що смерти не боюсь я / І не питаю,
чи тяжкий мій хрест» , – промовив услід інший великий поет. Обидва безсмертні,
обидва двокрилі. У русі, в опорі не думали про смерть, а якщо й думали, то переборювали
страх, бо ж  «ми летимо»! Отак він
вигукнув у 1965р.,так казали ми в 1972-му. І згодом. Чи, може, нинішня поезія
спромогтися на щось подібне? Чи може вона навчити другого крила?»

Наша
розмова – полілог. Про це акцентовано у її назві. Тому у ній  передбачено розлогі цитування різних авторів.
Вельми оригінальним є погляд студентки філологічного факультету Львівського
національного університету ім. Івана Франка Марії Мазепи, яка у своєму рефераті
пише:

«У
поезії «Я сів не в той літак» можна шукати безліч варіантів інтерпретації, і
зупинитись на якомусь одному не те що важко, – неможливо! Можемо по-різному
інтерпретувати вірш, шукаючи підказки в біографії поета, в його світогляді, а
можемо провадити квазіспостереження над твором, як замкненим простором. Початок
твору напружений, відчутні вагання ліричного героя, його занепокоєння: «Я сів
не в той літак… сів у той літак… я сів не в той літак». Нагнітання  думок про вибір і жодного пояснення!
Допускаємо, що йдеться якраз про вибір життєвої дороги, і вибір цей, як зрозумів
герой, не був для нього правильним. Та літак злетів… Залишається тільки
здогадуватися, чи герой помітив ваду свого однокрилого літака у польоті, чи це
був його свідомий вибір тернистого (чи ж то навіть смертного) шляху? Який би
шлях ми не вибрали у житті – завжди є його антураж і є МИ, які змушені з ним
співіснувати. Тому, чи однокрилість це така вже й вада, якщо виходити із того,
що літак – шлях, одне крило – середовище, а друге – конкретна людина, яка
управлятиме літаком свого життя?! Підтвердження цієї думки вбачаємо і в
повторенні звернення до себе героя, усвідомленні своєї ролі у творенні власної
долі:

Я

Я

Усвідомлення,
але безвихідь… вийти можна хіба що у смерть, а летіти…

Привертає
увагу льотний час: «… стільки днів». Як для життя – це надто короткий
проміжок, але, можливо, усвідомлення неправильного вибору прийшло одразу, а,
може, це натяк, що як час йде так швидко, то не така вже й хибна дорога.

Коли
людина не має що втрачати – вона здатна на неймовірні вчинки! – навіть летіти
однокрило..: тримати рівновагу в ту епоху, в яку фізики і людський досвід
говорить протилежне. Нема що втрачати, маючи найбільшу цінність  – життя. Оксюморон… Та коли виходити із
екзистенційного світосприйняття – цілком закономірна річ: буття-до-смерті,
життя без страху, життя із прийняттям можливих випробувань.

Як
сказав Хайдегер, сутність людини існує в страхові. Це спосіб буття, що дає
змогу точно і всебічно зрозуміти людину. Цю думку зустрічаємо і в поезії «Я сів
не в той літак»: «…ти про смерть не думаєш». Хто тут ТИ? Це друге крило,
тобто середовище, яке на даному шляху хоче вижити, або просто не усвідомлює
небезпек? Майбутнє, якого ще немає, і, яке чекає від тебе твого внеску? Чи
немає фатальності у польоті, як це видається герою, бо ж «летимо» …летимо і
не падаємо. Отже, якщо якась рівновага все-таки є!

Можемо
трактувати поезію, беручи до уваги особу автора, і припустити, що літак – це не
шлях, а час. Народився не в той час, у якому міг би себе сповна реалізувати.
Але, якщо дорога у житті – це свідомий вибір, то час народження ми не вибираємо.
З перших рядків поезії бачимо, що ліричний герой обдумував свої кроки. Можемо
припустити, що він був спочатку задоволений часом свого життя, а потім прийшло
розчарування. Без сумніву, М.Вінграновський не зживався із часом, у якому жив.
Він не хотів стати другим крилом радянської дійсності, кожен день польоту з
якою – був очікуванням катастрофи. Машина запущена, і вона яка є, така вже є…
Людина у ній – лише її складова, крило, яким вона може стати, і тим самим
спробувати продовжити собі життя. Може летіти і вірити в те, що летить в
щасливе життя, а може розчаруватись…»

Можливі
дискусії щодо тлумачення вірша, яке пропонує студентка М.Мазепа, залишаю для
читача. Не хочу порушувати педагогічної етики, де «студент» і «викладач» ведуть
свій діалог не публічно, а в аудиторії.

До
речі, було поставлено питання і одному із шанувальників творчості М.
Вінграновського, який знає і розуміє поезії. Він відповів, що для ліричного
героя «…не той літак» – це не його час, в якому поет народився, що він би
волів жити в іншій епосі…». Але часу народження, як сказала М.Мазепа, не
вибирають. І все ж, якщо прийняти відповідь, що поет «волів би жити в іншій
епосі», то випливає сумнів, чи та віртуально інша епоха «обумовила» б і
сформувала б саме такого, а не іншого Вінграновського, ліричний герой якого
летів би у «двокрилому» літаку? Нарікати на долю, що прийшов у світ не тоді, не
в той час – це гріх перед Богом. Ніхто не годен потвердити, що  М. Вінграновський хоч якось протистояв християнській
моралі. Тим паче, що Тарас Шевченко дав урок: «орав свій переліг та сіяв
слово», проголосивши: «Не нарікаю я на Бога». Микола Вінграновський – плоть од
плоті від Шевченка.

Досі
майже не звертали уваги на сакральні мотиви поезії М. Вінграновського. А вони в
його творчості видимі. І не тільки тому, що в радянський час це означало
протистояти атеїстичній сваволі. Наприклад, є в нього поезія  «Бог», яку поет написав 1957 року. Він її у
збірки не вводив. Мабуть, вважав вірш слабким. Все ж у ньому є «революційні»
рядки: «Бреше учитель, що Бога нема / Учні, не вірте йому…». Виразів
релігійного характеру у віршах Вінграновського таки доволі: «І пустить нас
Господь до пекла»; «Хай Бог простить»; «І не зроню я  слова, як з молитви»; «Глаголом правди і
добра повстань пророче»; «Отче небесний, син твій спокушений, / утихомир мої
страсті земні»; «… вірю в Бога – в Україну. / Вона мій Бог і поводир»;
«Благословенні води літ, / Літа Десни благословенні» тощо. Усі подібні вирази у
відповідних контекстах вельми промовисті і природні. У листі до Світлани,
шкільної своєї любові, студент Вінграновський напише: «Я хочу бачити ту
Свєтлану, з якою я вперше був у читальному залі над «Молодою гвардією». І вірю
в це, як в Бога… Не помиляюся, правда? » 
(25. ІІІ. 56 р.)

Та
вернімося до уже зацитованих слів Олександри Білинкевич-Вінграновської, де вона
каже: «Микола Вінграновський відчував, що ведений Богом… У Бога Микола вірив.
До церкви не ходив. Звертався до Бога своїми словами… Микола розповідав мені,
що десь в 4-5 класах любив уночі 
виходити в садок і молитися – тоді він мріяв бути священиком. Від бабуні
Микола дістав іконку святого Миколая, коли їхав до Києва на навчання. Разом з
Миколою іконка переїхала і до Москви, коли Довженко взяв його на свій курс. І
десь там вона загубилася. Повернулася ікона до Миколи, а точніше до Миколиної
хати, коли його вже не стало. Через усе життя проніс Микола Боже благословення
і беріг його в собі, дане йому згори, я думаю, чесно робив. А якби хтось хотів
сказати, що мав чи міг зробити більше, то я тільки повторю те, що сказав сам
Микола: Не вмію заставити себе писати… пишу, коли пишеться» . До цього
спогаду органічно долучаються слова Дмитра Шупти: «В українську поезію Микола
Вінграновський прибув, як з небес. «Я сів не в той літак / в літак з одним
крилом» – це «прибуття з небес» .

Солідаризуюсь
із Л. Тарнашинською. Вона сприймає вірш М.Вінграновського «Мене окликнув
хтось!..» як сакральну візію. «Той почутий голос міг бути, – цитую її, –
голосом Божої Матері, що вказала поетові його істинний шлях, був цей загадковий
«хтось», що його наділяє «вогким і тремтким» жіночим голосом, яким і відкрилась
йому «дорога біла середстепна». Адже це віще окликування («Я оглянувсь – ніде
нікого…») – як небесний відгук на запитання: «Чому ж тоді все важчає мені на
світі жити в множині духовній?» Воно принесло поетові відчуття того моменту,
коли, за словами Ірини Жиленко, «кожен ступив на своє особисте небо…».

 

Мене окликнув хтось!.. Був голос

Жіночий – вогкий і тремткий.

Я оглянувсь – ніде нікого:

Ні губ, ні крику, ні руки.

Але душа моя затерпла –

Відкрилась голосом отим

Дорога біла середстепна,

Де йшлось великим і малим,

А множество вже сталось станом

Позаду мене в небесах…

І я заплакав над лиманом,

Де голубим сміявся птах!

 

Утаємлена
загадковість – прикметна домінанта лірики Вінграновського. Тут загадка полягає
не в тому, що, її відгадавши, матимеш розв’язку. Навпаки, увесь чар загадки
таїться у «невідгадуваності», а в її щедрому розкішші метафор, буйноплині
асоціацій. Тому не менше герменевтично-дискусійних інтерпретацій за поезію «Я
сів не в той літак» має вірш «У синьому небі я висіяв ліс». Його всіляко
«анатомували»: в площині метафоричності, міфології, кольористики, медитативного
пейзажу, інтимної еротики, патріотичної любові до України, до коханої тощо. І
це були найглибші знавці творчості Вінграновського: І.Дзюба, В.Дончик,
В.Базилевський, В.Моренець, А. Макаров, чиї спостереження та висновки
Вінграновський особливо цінив. Останньому не сподобався «перебір» метафорики.
На погляд критика, вірш зачаровує, бо «зітканий з тонких поетичних асоціацій.
Але біда в тому, що читачеві доводиться гадати, про що в ньому йдеться…
Надзвичайно поетичні образи, але все ж таки, що означає ця суперпоетична
розгорнута метафора?»

 

У 
синьому  небі  я 
висіяв  ліс, 

У 
синьому  небі,  любов 
моя  люба,

Я 
висіяв  ліс  із 
дубів  та  беріз.

У 
синьому  небі  з 
берези  і  дуба.

У 
синьому  морі  я 
висіяв  сни,

У 
синьому  морі  на 
синьому  глеї 

Я 
висіяв  сни  із 
твоєї  весни, 

У 
синьому  морі  з 
весни  із  твоєї.

Той  ліс  зашумить,  і 
ті  сни  ізійдуть, 

І 
являть  тебе  вони 
в  небі  і 
в  морі,

У 
синьому  небі,  у 
синьому  морі…

Тебе  вони 
являть  і  так 
і  замруть.

Дубовий  мій 
костур,  вечірня  хода, 

І 
ти  біля  мене, 
і  птиці,  і 
стебла, 

В 
дорозі  і  небо 
над  нами  із 
тебе, 

І 
море  із  тебе… 
Дорога  тверда.

 

Майже
у тон Макарову висловився Іван Дзюба, який у передмові до вибраних творів
сказав: «…Є у Миколи Вінграновського, як і в кожного поета, свої труднощі,
творчі проблеми, свої небезпеки. Вони криються почасти там, де його сила.
Істинно сказано: вади часто бувають продовженням гідностей. Розкуте творче
поводження зі словом, радість високої поетичної гри ним інколи небезпечно
наближаються до самоцільної забави, показової гімнастики лінгвом’язів,
демонстрування стилістичних фігур вищого пілотажу. Примхлива перелітливість
уяви, щасливий дар химерної інтеграції найвіддаленіших і найрізноякісніших
душевних імпульсів та актів сприймання часом загрожує перетворитися в
автоматичний прийом, у риторичний викрутас, причому може втрачатися відчуття
реальних ціннісних співвідношень, неоднаковості ваги супричетних речей і
понять, – а звідси вже відкривалася б знадлива, але небезпечна перспектива
«красивої» відписки від справжніх великих проблем доби» .

Проте
у цій же статті Дзюба каже, що «в його поезії все «сплутане», але це висока,
плідна «плутанина» – суб’єктивне метафоричне осягнення глибинної
взаємопов’язаності всього сущого з усім сущим…»9.  У цих Дзюбиних наче «суперечливих» оцінках
нема жодного алогізму. Просто вдумливий та великий майстер художнього аналізу
бачить одне і друге, себто позитивні сторони таланту М.Вінграновського із
застереженням певної творчої небезпеки, що може 
«підсісти» до поета за тих умов, на які Дзюба вказує.

Не
хочеться, щоб шановний читач залишився розчарованим фіналом розмови, мовляв, де
ж все-таки конкретна відповідь? Для чого було «тин городити»? А для того, щоб
наголосити на семантичній полісемії герметичних віршів Миколи Вінграновського,
які кожен по-своєму може тлумачити. І читач теж… При цьому таїна загадки
залишається.., – а суперечлива гармонія дискусій в пошуках істини.

«Час
іще довго буде, – справедливо твердить Валерій Гужва, – дивитися на Слово
Миколи Вінграновського, дихати його Словом, дивуватися з того Слова і – не
зачепить його. Не зможе, хоч би яким жорстоким був, погасити містерійний вогонь
творчого безсмертя. Майбутні дослідники, коли Україна, дай, Боже, стане
Україною сутністю своєю, а не об’єктом політичних інтриг антиукраїнства, ще
скажуть про те, хто і з чим прийшов до української поезії в 60-ті роки ХХ
століття, кому яка судилася доля і хто був справді «незаскленим вікном народу»,
джерелом кисню, озону, правди, свободи, а хто – кондиціонером, продуцентом
повітря штучного, сепараторного»10.

Не
помилився також один із перших і найбільш спостережливих, якщо хочете,
провісницьких критиків Юрій Барабаш. Всупереч тим, що лаяли на поета і
підкошували його талант на корені, він писав: «Чекав от прийде цілком
незвичний, ні в чому не схожий на інших, і прихід його буде одкровенним
радісним святом»11. Він,  «ні
в чому не схожий на інших», прийшов, а відійшовши, залишається з нами.

м. Львів

 

___

9 Дзюба Іван. Духовна міра таланту
// Вінграновський Микола. Вибрані твори. – К.: Дніпро, 1986. – С. 14.

10 
Гужва Валерій. Незасклене вікно народу // Дивослово. – №. 11.– 2006. –
С. 54.

11 
Барабаш Юрій. Так починалася його творча біографія // Вінграновський
Микола. Атомні прелюди. – К., 1962. – С. 3-4

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!