Таїна загадки і «суперечлива гармонія» дискусій (герменевтичний полілог про поезію Миколи Вінграновського «Я сів не в той літак»…)

724

Миколу
Вінграновського справедливо називають одним із найяскравіших новаторів
української поезії другої половини ХХ-го століття. Історики літератури зачисляють його до того реформаційного «легіону», в
якому знаємо молодого Павла Тичину, Богдана-Ігора Антонича, Миколу Бажана,
Євгена Плужника та інш. Зокрема Володимир Моренець акцентує, що образна
пластика віршів Вінграновського «завдячує архетипам народної свідомості, її
ментальним матрицям так само, як і неповторності індивідуальних художніх
осяянь. Вінграновський, – пише відомий науковець, – віддає перевагу класичному
віршуванню з його невичерпними для української мови мелодійно-звукописними
можливостями, хоча не цурається й верлібру, фольклорних форм, засвоєних
доглибно самій парадигмастиці»1.

Думку В.Моренця потверджує Борис Олійник, поглиблюючи її
додатковими оцінками. «Навіть серед шістдесятників, – каже він, – йому важко
знайти рівню. Стосовно ж золотого вмісту обдарування, то, як на мене, – вважає
Борис Олійник, – найточнішим індексом слугує уміння Миколи Степановича раптом з
космічних верховин опуститися до замурзаних хлопчаків, які з першого слова його
« дитячих » оповідань і повістей повірили авторові, котрий заговорив їхньою
підлітковою мовою. Цей талант перевтілення в дитинне, дивовижно вільна гра
фантазії, з отією неповторною «чортинкою», – справді Божа познака на його
красивому чолі»2.

До верлібрів, знаємо, поет мав своє стримане ставлення,
але вже як їх писав, то вони були справжнім
«викликом» найкращим поетам-верлібристам. Такий приклад:

 

Я сів не в той літак

Спочатку

Думав я

Що сів у той літак

Але я сів

Не в той літак

Він був

З одним крилом

Другим крилом

Мав стати

Я

Я

Ним не став

І ось вже стільки днів

Ми

Однокрило

Летимо

І кожна мить

Загрожує

Падінням

Добре терпляча дорога моя

Що смерті не боюсь я

І що ти про смерть

Не думаєш

Ми

Летимо.

 

Вірш
«Я сів не в той літак» написавсь 1965 року. Я свідомо кажу написавсь… Вперше
він опублікований у збірці «Сто поезій» (1967). Пізніше поет передруковував
його чи не в кожній наступній книзі. До речі, прижиттєві видання «Вибраних
творів» щоразу починаються із інших віршів. Скажімо, збірник «Поезії» (1971 р.),
що укомплектовано із двох попередніх книг «Атомні прелюди» та «Сто поезій»,
відкривається присвятою О.Довженкові «На золотому столі», написаному  1956 р. Серед 122-х віршів, вміщених у цій
книзі, «Я сів не в той літак» надруковано 16-им. «Вибрані твори » 1986 р.
відкриваються віршем «У синьому небі я висіяв ліс», якого поет явив 1965 р. Тут
270 віршів, а «Я сів не в той літак» займає 151-у позицію. Збірник вибраного
під назвою «Цю жінку я люблю» (1990)
починається поезією «Сеньйорито акаціє, добрий вечір», із датою появи – 1986 р.
Поміж 154-ма віршами у цій книзі «Я сів не в той літак» є 11-м. Томик поезії
«Любове, ні! не прощавай!» (1996 р.) як книга вибраної лірики із 135 поезій
відкривається віршем «Не руш мене, я сам самую», явленому у світ 1972-го року.
«Я сів не в той літак» тут – 59-ий. Збірка «Київ» (1982) налічує 173 вірші, а
починається із поезії «У синьому небі я висіяв ліс» (1965 р.). «Я сів не в той
літак» є 42-м. І нарешті тритомне видання (так зване тернопільське (2004)), яке
М.Вінграновський готував сам до друку, але не встиг його побачити, вміщає 246
віршів і починається із «Серпень ліг під кущем смородини» (1954-го року
народження). «Я сів не в той літак» розташовано 107-м віршем.

Про це видання Олександра Білинкевич-Вінграновська
згадує: «Коли взимку 2003 р. він готував до друку свій тритомник вибраного,
дуже багато зі своїх видрукованих раніше поезій «відсіяв». Не боявся просівати
свою працю, довіряв собі, бо відчував, що ведений Богом…

Казав, що найважчий для нього є час пошуків «художнього
рішення» (це стосувалося речей прозових). В поезії таких пошуків, видно, не
потребував, і, як збоку бачилося, його просто вело, слова з’являлися,
в’язалися, в’язалися… здавалося – поза межами логіки і звичайного людського
бачення, щоб в результаті стати несподіванкою і для нього самого теж…

Сідав до столу аж тоді, коли не сісти вже не міг… Коли
вже рука писала слово, то було видно, як любовно, тепло його виводить, як він
голубить слово очима, ніби перекидає з долоні на долоню, аби зігріти. Могло здатися,
пробував його ще й на смак. Слова й речення мали бути допасовані так, щоб
«швів» між ними не було видно»3.

Ці спостереження О. Білинкевич-Вінграновської нам ще
згодяться. А тепер звернімось до вище наведеної видавничої «статистики». Вона
може видатися дивною, якщо не брати до уваги композиційної будови названих книг
за тематичним спрямуванням та мотивами. У тритомнику, на відміну від інших
зібрань, вірші подаються у хронологічному порядку, тобто за часом їх написання.
Та головне, що поезія «Я сів не в той літак» в усіх названих виданнях не тільки
присутня, але по-авторськи акцентована. Вона завжди або в першій частині книги,
або приблизно десь посередині. Це, підкреслюю, навіть у тих випадках, коли
вірші він друкує не в часовій послідовності, а «впереміш», тобто намагається
розташувати так, як цього вимагає концепція книги. М. Вінграновський знав, що
«однокрилий літак» обурює читачів із соцреалізмів­сько-шамотівської школи, і
вони сприймають його як формалістичну нісенітницю, але він не втомлювався вірш
передруковувати і залюбки читати при відповідній авдиторії, тобто в тих умовах,
де поезію сприймають за поезію, а не вульгарно вилущують з неї те, чого у ній
нема.

До речі, Михайло Шалата у спогаді про М.Вінграновського
доречно пригадав статтю учителя П.Білоусенка «Поезія чи логічна загадка?»,
опубліковану у «Літературній Україні» (16 липня 1971 р.), у якій він безглуздо
шпетив поета за вірш «Я сів не в той літак…». Подібних ідеологічно
спрямованих проти М. Вінграновського глузливо-сатиричних «рептильок» було
безліч. За вказівкою «згори» його «кусала» чи не кожна «районка», що по всій
Україні у кожному адміністративному центрі виходили під уніфікованими назвами
зразків «Зоря комунізму», «Радянське село» або якось цьому подібно.

Літературознавець Є.Адельгейм, як далі одокументальнює
свій спогад М.Шалата, – захищаючи поета, «тут же узявся пояснювати: «Про що
пише поет? Про нероздільне кохання, про його небезпечний і драматичний лет не
на двох крилах, а на одному крилі терплячої і самотньо люблячої жінки: «Другим
крилом мав стати я, я ним не став»4.

Пізніше у згаданих спогадах Олександра
Білинкевич-Вінграновська інтерпретацію Є.Адельгейма, як інших його
герменевтичних «союзників», спробує спростувати. Вона зокрема скаже: «Про те,
що вірш «Я сів не в той літак…» «не був навіяний конкретною жінкою (як
переконаний дехто навіть з ближчого його (поета) оточення), казав мені Микола
сам: «І взагалі не про жінку там мова»5.

Як не повірити дружині поета, з якою він прожив від 1975
р. до кінця днів своїх? Але тлумачі його поезії мають свою логіку. Зокрема,
молодий доктор наук Тарас Пастух всупереч сказаному розбудовує власну «сюжетну»
версію, яка по-своєму логічна. Він каже: «вірш «Я сів не в той літак» можна
сприймати в контексті розвитку досить багатої на різноманітні епізоди та нюанси
любовної лінії збірки «Сто поезій». І тут насамперед спадає на згадку
вірш-«попередник» – «Лошиця з дикими і гордими ногами», поетичний світ якого
(із підсумком «неясна ти») акумулює й передбачає появу того стану, який
виявиться в образі «сів не в той літак». На підтвердження такої інтерпретації
можна пригадати реальну історію з життя поета, котрий закохався, а потім і
одружився з жінкою, яка працювала стюардесою; однак це одруження виявилося не
тривалим. Іншими словами, у вірші «Я сів не в той літак» йдеться про момент,
коли ліричний суб’єкт вже усвідомив свій хибний шлюбний вибір. Та, не зважаючи
на це, він продовжує докладати зусилля, аби далі «летіти поруч» з жінкою.

Водночас цей текст можна сприймати не лише в контексті
репрезентації певного епізоду розвитку любовних стосунків ліричного суб’єкта та
його коханої. Образний світ цієї поезії може вести до іншого, до репрезентації
універсальної структури людської екзистенції: вибираючи, людина думала зробити
щось одне, вийшло зовсім інше; однак тепер вона прагне зберегти те інше (не
зважаючи на будь-які ризики), і в цьому прагненні знаходить своє призначення.
Така структура може виявляти ідею вибору в різноманітних сферах: згаданій
любовній, мистецькій, суспільно-політичній
тощо»6.

Співзвучна
у цьому сенсі інтерпретація Оксани Гальчук. Вона «добирається» до вірша «Я сів
не в той літак» через вірш «Повернення до Львова», в якому, на її думку,
ліричний герой хоче відшукати сліди кохання «та порожні мовчать на цепах
телефони, / Та над ними порожні летять літаки». Порожнеча заповнює його
всесвіт… розчарування в коханні зростає до масштабу катастрофи – «Я сів не в
той літак / Він був з одним крилом / Другим крилом / Мав стати  / Я / Я / 
ним не став»7.

У зіставленні з філологом-літера­турознавцем Т. Пастухом
(та іншими із цього «коша») цікаво почути думку сучасного поета «модерного
зразка» і літературознавця класичного плану (медієвіста) в одній особі – Галину
Крук. Зокрема вона каже: «Поезія Миколи Вінграновського «Я сів не в той літак»
вражає своєю позірною недоладністю, так ніби автор не може дати собі ради зі
словами, ніби тільки приміряється до них, але не може визначитися, у якому
порядку їх вживати, яку із можливих комбінацій поєднання вибрати. Проте саме
так поет передає хаотичність та ірраціональність внутрішнього мовлення
ліричного героя. Власне звідти – незавершеність та уривчастість висловлювання,
порушення причинно-наслідкових («я сів не в той літак / спочатку / думав я / що
сів у той літак»)» просторових та просто логічних зв’язків (ліричний герой
сідає в однокрилий літак і при тому виявляється, що він сам має стає частиною
літака – другим крилом; однокрилий літак, незважаючи на брак крила, все одно
летить)… Тут добре видно, що вірш має свою поетичну логіку, яка не мусить
співпадати з розумовою. Як не парадоксально, але обраний автором спосіб
дозволяє якнайкраще описати ірраціональність кохання, у якому ліричний герой
розуміє, що опинився не на своєму місці, почувається відсутнім крилом,
самовинуватцем можливого падіння.

Численні
повтори ключової фрази із незначним семантичним зміщенням  служать для підсилення та нагнітання настрою
жалю ліричного героя з приводу того, що трапилося, але ситуація ніби зависає в
повітрі – оскільки не передбачається можливості виправити вчинене. Дія твору
розгортається на рівні символічних узагальнень, які можна заземлити на дуже
різні життєві ситуації – від якогось побутового родинного конфлікту до
непримиренних світоглядних розбіжностей. Проте чи не єдине у цьому вірші оцінне
окреслення, яке видає ставлення до ситуації – «добре терпляча дорога моя, / що
смерті не боюсь я» – підказує, що ліричний конфлікт не зачіпає основ
світобудови, ліричний герой сповнений життєвого оптимізму. Саме тому, попри всі
негативні конотації окремих слів, лірична цілісність залишає напрочуд світле і
легке враження»8.

Як бачимо, Г. Крук наче втікає від прямої відповіді на
запитання: «про що вірш «Я сів не в той літак»?», а роз’язнює «технологію»
поетового художнього мислення. Правда, є в її тлумаченні акцент на
«ірраціональності кохання», а також наголос на «дуже різних життєвих ситуаціях
від якогось конфлікту»… Отже, маємо свідчення дружини М.Вінграновського,
котре конфліктує із коментуваннями Тараса Пастуха, Оксани Гальчук, Галини Крук
та іншими неназваними особами. Важко заперечити аргумент   О.Білинкевич–Вінгранов­ської «Мені Микола
сам казав.., що не про жінку там мова». А вже легше спростувати Пастухове
твердження, що вірш «Лошиця з дикими і гордими ногами» «передбачає появу того
стану, який виявиться в образі «сів не в той літак». Ці вірші хоч і
написано  приблизно в один час (між ними
рік різниці, «Лошиця…» появилася 1964 р.), але це твори про різне.

Перепрошую
читача за повторення. Я колись «коментував» вірш «Лошиця з дикими і гордими
ногами». На мою думку – це твір про загублену людину. Ліричний герой у
безвиході своїй просить поради в Нічної Діви, в повії, яку він «жене через
Хрещатик», летить «за нею з мертвою вуздечкою повз кіностудію». Ні в кого
іншого, а в неї пропащої і «не пропащої», бо вона, втративши здорову мораль,
виживає у цьому житті, тому він її запитує: «Скажи мені, як далі мені жить?!»
Це драма рівня драми шекспірівської, а в дискурсі українського буття,
української історії і більша – це «логіка абсурду», бо «загублену людину», а не
когось іншого запитує, щоб саме їй і дорікнути. Далі Вінграновський через
антисвіти, ті, в якому його ліричний герой перебуває, і той світ – що є
внутрішнім світом ліричного героя, риторично узгодить: «Неясна ти. Як мій
народ, неясна… В ногах твоїх сиджу я, ніби меч».

Протиставленням
герменевтам, котрі причисляють вірш до інтимної лірики з апелюванням поета до
образу жінки (а ще стюардеси!) наведу літературознавчий спогад Ігоря Калинця.
Він зокрема пише: «Валерій Марченко, молодий журналіст із Києва, не без гумору  сповіщав добірне і чесне товариство  (а це 
Іван Світличний, Зиновій Антонюк, Євген Пронюк, Микола Горбаль, Семен
Глузман – і, далебі, далеко не всі!) у концлагері на Уралі: « Я сів не в той
літак». Мав на увазі, що його свідком звинувачення була знайома стюардеса. Та
всі ми сіли «не в той літак». Хоч, зрештою, з «великої зони» наш літак таки
тримав курс у найправильнішому керунку до Свободи, правда, … до «малої». Ми
розійшлися зі совєтським суспільством, але напевно знали, що йшли в ногу з
далеким вільним світом. На той політ відважувалася (вольно чи невольно)
малесенька жертовна щопта, без надії і сподівання… Але вона була вже … «як
епоха»!

 Курс «не того літака» вилонявся з облудної
задушливої течії в український лет завдяки, щонайперше, поетам, які чи у
«земному тяжінні», чи в «атомних прелюдах» 
не вичислювали, а озвучували, свідомо чи несвідомо, дух одвічної стихії:

 

Народе мій! Поки ще небо

Лягає на ніч у Дніпро  –

Я на сторожі коло тебе

Поставлю атом і добро.

І стану сам біля колиски

Твого буття, що Ти – це Ти.

І твого слова кращі зблиски

Пошлю у Всесвіту світи.

 

Не
хотілось би на цьому обривати вірш, але хіба хтось засумнівається, що у лет у
«Всесвіту світи» Поет також спроваджував товариство в «не той літак». Його
поезія спалахнула приголомшуюче: то величаво космічна, то жорстко оголена. Вона
розчахнула ніби звичний світ на формалістів-рабів («якщо народ мій  числиться формально») і на «синів по крові, і
кістках, і по могилах і по ідеалах». Він чекав останніх, «як епоху». І направду
настала епоха жертовного шістдесятництва – і він став її поетом.

Чи
був наш літак однокрилим? Чи кожна мить загрожувала катастрофою падіння?
Моторошно було уявляти падіння, але призупинити гін лету, як стлумити поклик
про нього, ставало неможливо. Ми самі маємо стати собі і другим крилом. І
ставали, хоч уже без Стуса, без Марченка, без…

м. Львів

_____________

 

1 Володимир Моренець. Оксиморон.
Літературознавчі статті, дослідження, есеї. — Київ: Факт, 2009. – с. 142

2  Олійник Борис. За золотим вмістом таланту –
найбагатший // Маршал Вінграновський. Книга про поета (спогади, есеї, листи,
інтерв’ю). – К., 2011. – С. 12

3 
Білинкевич-Вінграновська Олександра. Трохи про Миколу // Маршал
Вінграновський. Книга про поета (спогади, есеї, листи, інтерв’ю). – К., 2011. –
С. 436.

4 
Шалата Михайло. Поезія національної честі й самоповаги // Маршал
Вінграновський. Книга про поета (спогади, есеї, листи, інтерв’ю). – К., 2011. –
С. 40

5 
Білинкевич-Вінграновська Олександра. Трохи про Миколу. – Там само. –
С.438.

6 
Пастух Тарас. Лист до автора цих рядків від 25 вересня 2013 р.

7 
Гальчук О.В. Світ інтимної лірики Миколи Вінграновського… // Науковий
вісник Миколаївського державного університету. Філологічні науки. – Вип. 14. –
Миколаїв, 2007. – С. 30.

8 
Крук Галина. Лист до автора цієї статті, від 30 вересня 2013 р.

Закінчення буде.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!