Таїна мандрівних глибин

180

 
Пам’яті Михайла Григоріва
Василь РЯБИЙ
Здається, в мене немає оригінальніших автографів від цих: „Василю. А ці крила і ті крила обійшли нашу гору. 15 листопада 1993 року Божого”, „Друже мій, тримайся попри комуністичного мера. З повагою Михайло Григорів. 30.03.98 року Божого, м.Київ”.
Є такий поет. Народився 5 червня 1947 року в с. Лісний Хлібичин на Коломийщині. Навчався в коломийському та снятинському інтернатах, Київському держуніверситеті імені Т.Шевченка, але закінчив Латвійський університет. Жив тривалий час у Латвії, бо в Україні через інакодумство попросили зі студентської лави. Тоді такі інакодумці, як він, шукаючи нового творчого самовираження, і  об’єдналися в угруповання, яке пізніше названо для зручності „київська школа поезії”. Усім її ,,учням” доля подарувала гори терну, чим  і утвердила творче „я”.
Краяни фактично далекі від творчості свого земляка Михайла Семеновича Григоріва, чомусь не виявляють відваги для близького знайомства. З ним мене познайомив заочно, бо ми так і не зустрілися в Києві 1989 року, представник ,,київської школи” поет Станіслав Вишенський. Одного разу, 1998 року, Григорів показався в Народному домі Коломиї на ювілейному, посмертному, літературному вечорі Тараса Мельничука, якому завжди симпатизував. Запропонував назвати міський парк іменем цього поета-політв’язня, але влада не прислухалася до лауреата Тичинівської премії, назвала вулицю, де той ніколи не ходив. Михайла літератори згодом закликали на спілкування з шанувальниками поезії, однак він не мав часу приїхати, передав до книгарні свої книги, які пролежали майже рік, їх відтак забрав рідний брат Михайла Богдан, який мешкає в Коломиї. Його здивувало те, що мало хто любить лаконічне, модерне образовираження.
Звісно, таких інтелектуальних читачів, хто розуміє цю поезію, на яку своя пора, не багато. Навіть в Івано-Франківську та Чернівцях, куди я возив пачку книжок Григоріва.  Про його складну, але оригінальну творчість, яку треба навчитися сприймати, сказав незабутній перекладач Михайло Москаленко: ,,Поезія Михайла Григоріва є високим свідченням того, яке це небезпечне диво – поезія в сучасному світі, такому, здавалося б, відданому ідеям руйнування, а не спорудження храму”. До того ж одна з його книг так і називається – ,,Спорудження храму” (1992).
 
і хрест рівнин
поміж нами
 
і розтопчено
сніги отав
 
і ніхто не встигав
за метеликом
 
Книг у Михайла Григоріва не рясно. Крім названої, ще ,,Вези мене, конику” та «Зелена квітка тиші» для дітей, ,,Сади Марії”, а також окремі книжки перекладів латвійських поетів І.Зієдоніса, О.Вацієтіса, Е.Веверіса, П.Зірнітіса, які вийшли наприкінці 80-х – на початку 90-х років. Особливо унікальна «Сади Марії». Автор її присвятив своїй доньці Марійці, яка маленькою, пригадую, не тільки втішала серце Михайла, а й наробила веселої шкоди – бавлячись, порізала ножицями квиток до Києва, і довелося мені, хто також ледве зводив кінці з кінцями, позичити землякові купу купонів, який ніколи не мав великого заробітку, ні на посаді кореспондента газети, ні в ролі головного редактора єдиного числа журналу ,,Сторожа”, що він подарував мені в серпні 1991 року, приїхавши на День міста й річницю першого Всесвітнього собору української духовної республіки в Коломиї. Не вистачало грошей і тоді, коли працював у товаристві ,,Україна”, в Спілці письменників. Зазвичай першим, хто зустрічав на дверях Спілки гостей, був вусатий  заступник голови по господарству. З ним можна було і погомоніти за чашкою кави в спілчанському ,,Енеї”, і вирішити справи. Встигав усюди протягом дня. Як з’ясувалося, відчував моральну повинність попрацювати на Спілку, яка посприяла в отриманні житла. Та все ж мусив згодом  піти на іншу роботу, бо змінилося керівництво. Мав можливість влаштуватися клерком в адміністрації уряду поруч на Банковій, але розщедрився і подарував це місце праці комусь з колег. Через оту пенсію, що була не за горами, мусив сісти у крісло редактора газети ,,Чорнобильський вісник”, а це для справжнього поета не мед, адже газетна кухня з поетичною психологічно несумісні. Та що вдієш, довелося вибирати хомута і встромляти в нього свою голову.
Отож, ,,Сади Марії”, які відкриваються великою передмовою Володимира Моренця, побачила світ у видавництві ,,Світовид” 1997 року. Літературознавець зауважує: ,,Григоріва треба читати поволі і час від часу, вростаючи в нього, розростатися самому вгору і вглиб. В поезії Григоріва треба прочитувати себе, нас як множину, як етнос, що відроджується в тобі і тобою, бо хто ж,  як не ти, ,,позначатиме синє мовчання – смерть перед вогнищем “?! …з лексемних розколин григорівських аплікацій раз по раз постають тотемні знаки – оповіщення про абсолютне, що не може бути предметом рефлексії. І тому, по суті, це  м о р а л ь н о   н е п р о л а м н и й   с в і т (подібна, більшою мірою вловлювана в площині естетики непроламність притаманна й Миколі Воробйову). Відступництво і гріх тут самоочевидні (,,мілина садів”) і караються не поетовим присудом (він – ,,ні при чому”), а втратою родових моральних орієнтирів, що веде до примноження гріха (і це важливо, чи знайомий Михайло Григорів із цією тезою блаженного Августина)?!.
У Григоріва загадкові тексти. Як і сам автор, який пробігав стрілою в місті над Прутом, заскакував до ,,ліричного банку”, де працював керівником його давній приятель поет Іван Стефурак, звідти телефонував й обіцяв іншого разу ніде шалено не квапитись.  Аж виявив бажання зібратися у вузькому колі літераторів, де більше слухав, аніж говорив. Був літній душний вечір, Михайло, перепрошуючи товариство, зняв футболку, підняв чарку і всім порадив писати якомога коротше. А ще мав цікавість відвідати місцеву відому друкарню. Лишень переступив поріг, тільки привітався – відразу зробив крок до дверей і через дві хвилини ми вже йшли мовчки до мене додому на восьмий поверх. Вкрай здивований, я запитав, що сталося. Вразливий поет відповів, що його там не чекали, бо не відчув хвилі тепла зустрічі. Ось яка, виявляється, поетична таємниця довіри спілкування зі світом.
 
скільки не відчиняй дверей –
безліч урвистих знаків
дочерпують воду
 
перемальовуєш
сю картину
та замулені
садки
розхитують
вузький полудень
 
Сюрреалізм? Хтось так і вважає, що Григорів – сюрреаліст. Але ті всі визначення умовні. Незабутній поет Валерій Ілля, інша грань ,,київської школи”, сказав, що  тексти Григоріва не є поезією. З цим твердженням можна сперечатися, адже це самобутній світ поетичного відображення, в якому римуються картини, до чого треба дорости, вийшовши на вищий рівень сприйняття.
 
лише мандруючі глибини
(і їх нанести на скло)
перетікають себе
 
Та все навколо таки наповнене таємничою сутністю. Ми живемо у фантастичному порядку речей:
 
три нескінченності
три боки води
течуть у четвертий –
 
розрух квітки
й гнізда
 
І поки текли оті ,,три нескінченності”, ще більш поорали обличчя змошки, пригасилися очі, ще менше залишилося життєвого жару. Й усе махом пробігло-промчало в часопросторі. Якісь уривки відчуттів виринають у віддзеркаленні на листку паперу. Михайло згадує своє дитинство, інтернатівські гіркоти, які треба було пережити, тримаючись за сонячний промінець надії. Назавжди запам’яталися деякі моменти. От ніяк не забуде мить, коли торкнувся позолочених корінців старих книг в будинку Марка Черемшини у Снятині. Це був знаменний доторк до святості Слова, яке йому розкривається крізь поетичну субстанцію. І досі чує на пальцях високу енергію Духу в сірій буденності, якої ніколи не бракувало. В стані роздумів звідкись виринає образ глави сім’ї і поет згадує: ,,Заходжу до хати в Лісному Хлібичині. При свічці грає на скрипці тато. Свічка горить, а тато вигукує: ,,Ади, Місьо приїхав, холєра ясна!..” У тата був дуже цікавий капелюх. У нього була дуже цікава мова. Слова дивні добирав. Вмів говорити і скрипкою…”
 
і слово з нами
 
і дерев
войовниче прасвітло
 
й остання зоря
без посередництв
переосмислених
висотою
 
А ота висота вже є абсолютно реальною у сходженні на вершину часу.
Посивілий майстер слова стоїть на порозі свого поетичного Храму, прагнучи ,,мандрівних глибин”. 4 січня 2016 року обірвалась нитка його життя.

м. Коломия

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!