Тарас Шевченко: «Запишемо все бачене й чуте і все, що серце продиктує…»

“Українська літературна газета”, ч. 2 (346), лютий 2023

 

 

«СЕРЦЕ БОЛИТЬ, А РОЗКАЗУВАТЬ ТРЕБА…»

Нагадаю, що в червні 1857 року, тобто наприкінці десятирічного заслання, рядовий Тарас Шевченко зробив у Новопетровському укріпленні на пустельному півострові Мангишлаку перший запис у своєму Щоденнику (Журналі), висловивши, зокрема, надію на те, що «скоро, дасть Бог, вирвусь я з цієї безмежної тюрми». До речі, Шевченко вживав і терміни «широка тюрма», «семирічна тюрма», «безвихідне ув’язнення», «вертеп мерзот», «темний закуток імперії»…

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Вже з одного цього видно, про що найперше розповідає Щоденник Тараса Шевченка, який, у жандармському трактуванні, був засланий за те, що з його «улюбленими віршами в Малоросії могли посіятися і згодом укоренитися думки про мниме блаженство часів гетьманщини, про щастя повернути ті часи і про можливість Україні існувати у вигляді окремої держави». Відчуваєте, настільки важливим і вкрай актуальним є для нас унікальний автобіографічний твір українського Кобзаря?

Ключ до розуміння й осмислення поетового Щоденника дають досі вповні не розкодовані слова, що їх Шевченко зафіксував на другий день опісля його початку — 13 червня 1857 року: «…Запишемо все бачене й чуте і все, що серце продиктує». Це суголосно з поетовою максимою, сформульованою ще в Передмові до видання поеми «Гайдамаки» (1841): «Серце болить, а розказувать треба…». Більше того, розказувать треба навіть тоді, коли «серце порване, побите…». В історично важливому вірші «Чигрине, Чигрине…», написаному під час першого прибуття до Москви (19 лютого 1844 року), Шевченко відкрився, задля чого плаче-прагне його серце: «Нехай же серце плаче, просить / Святої правди на землі». Якось у Щоденнику він зізнався, що є почуття, «яким переповнено моє серце і яке я можу вилити лише сльозами при особистому моєму побаченні…», проте насправді навіть такі сильні й задушевні поетові почуття навічно збережено дякуючи саме його записам. А ще вкрай важливо: Щоденник створено мужнім і нескореним українцем, який безстрашно став на прю з царизмом і в роки каторжного заслання, за його словами, «не зачерствив серце, що сприймає прекрасне». Шевченків Щоденник є воістину осердеченим і, читаючи його, ми чуємо стукіт чистого й зболеного Шевченкового серця, цей унікальний твір є вербальним зображенням його кардіограми.

Багаторічне дослідження та коментування Щоденника переконали мене в тому, що цей видатний твір особливо блискуче виявив український ментальний кордоцентризм, який, як відомо, пронизує всю творчість Шевченка. У Кобзаря, кажучи його словами, «серце по волі з Богом розмовля…». У цьому — сила й велич генія, котрий поклав душу й серце, щоб українці не проспали Україну. Пам’ятаєте в тому ж огненному «Чигрині, Чигрині…»?

 

Помолившись, і я б заснув…

Так думи прокляті

Рвуться душу запалити,

Серце розірвати.

 

Таїна й огром Шевченкового Щоденника значною мірою зумовлені тим, що він є водночас автобіографічним і мемуарним твором. Саме в Щоденнику Шевченко залишив упевнене, сильне й переконливе розуміння свого поетичного покликання — він усвідомлював його як божественну настанову. То було Богопризначення! Як жоден інший твір, Щоденник особливо переконливо показує, що Шевченкові «Довелось запить / З московської чаші московську отруту!» за весь український народ.

У цей історично тяжкий і відповідальний для України час особливо важливо, щоб наші душі світилися Шевченковим огнем, а наші серця билися в одному ритмі з поетовим, і ми щиро й чистосердечно сприймали не лише його «Кобзар», а й Щоденник, як основоположні твори неперервного самоусвідомлення українців і їхнього ідейного позиціювання в сучасному та майбутньому світі. Шевченкові «Кобзар» і Щоденник є духовними скріпами нашої національної ідентичності. Літературознавець і письменник Б. Рубчак справедливо зазначив, що текст Щоденника — «високовартісний літературний твір, який складає своєрідну пару з максимально розкутою структурою “Кобзаря”». Більше того, вони поєднані як душа й серце в Шевченковому єстві. Хай душа кожного з нас дослухається до поетових слів, «а серце б’ється — ожива, як їх почує!..». Бо від милосердого Бога і національного Пророка і голос той, і ті слова…

На вічному шляху нації до розуміння й осмислення Шевченка його Щоденник важить не менше, ніж «Кобзар», але, на превеликий жаль, знаємо й цінуємо ми поетів Щоденник значно менше. Нинішній час особливо настійно вимагає подолати нарешті цю давню й прикру традицію-недоречність. Найперше серед юнацтва. Для формування у сучасного молодого покоління нової генної матриці історичної пам’яті треба покласти Шевченків Щоденник у підвалини наукової історико-літературної бази, що становить фундамент опанування гуманітарних дисциплін у всіх закладах освіти.

Концептуально важливим є підхід до Щоденника Тараса Шевченка як «серцем продиктованого» правдивого документа, втечища його душі, дорогоцінного свідчення та підтвердження високої, справді європейської освіченості поета, його інтелектуальної величі, безпрецедентного вмістилища Шевченкових світоглядних одкровень про життя, мистецтво та Бога, а також побутових уявлень і суперечливих людських оцінок, що вкупі розкривають єство національного Генія, не зводиме до жодних кон’юктурно-політичних схем і примітивно-пересічних тлумачень.

«МЕНІ НЕ ПРИЙШЛА ТОДІ БЛАГА ДУМКА ОБЗАВЕСТИСЯ ЗАПИСНИМ ЗОШИТОМ»

Почнімо з давнішньої версії про те, що в Тараса Григоровича був, окрім відомого нам усім Щоденника, ще один, нібито писаний у червні 1847 року — лютому 1848-го, а затим спалений. Отже, чи був такий окремий факт?

З цього приводу є чимало в цілому подібних свідчень. Іще 1924 року літературознавець М. А. Плевако заявив, що «свій перший щоденник… кинув писати Шевченко через відчай і безнадійність…». У славнозвісному науковому виданні Щоденника (Журналу) 1927 року за редакцією С. О. Єфремова було висловлено припущення: «…Певне забув Шевченко, що принаймні один раз у його» був Щоденник. А ще С. О. Єфремов авторитетно заявив: «Ми… можемо тільки пожалкувати, що, по-перше, не зберігся той щоденник з Орської кріпости, якого мало бути списано аж декілька місяців, і, по-друге, що нової спроби поет не зробив давніш, як тільки 1857 р.». С. П. Шестериков у примітках до видання Щоденника 1931 року наполягав, що, «роблячи запис у новому Щоденнику, Шевченко геть забув про існування свого раннього досвіду». П. І. Зайцев так само впевнено писав, що «…Шевченка зрадила пам’ять…». Але всерйоз ми не можемо закидати поетові таке безпам’ятство. Утім і видатний шевченкознавець Л. Н. Большаков абсолютно переконано заявив, що «Щоденник існував — Шевченко вів його протягом більш як восьми місяців».

Звідки взялася така категорична впевненість? А ось звідки. У листі до В. М. Рєпніної від 25–29 лютого 1848 року Шевченко написав про те, що з часу прибуття в Орську фортецю, тобто від червня 1847 року, він вів Щоденник: «…Сегодня развернул тетрадь и думал сообщить вам хоть одну страницу, — и что же! так однообразно-грустно, что я сам испугался — и сжёг мой дневник на догорающей свече. Я дурно сделал, мне после жаль было моего дневника, как матери своего дитяти, хотя и урода».

Але ж як пояснити те, що Тарас Григорович більше ніде й ніколи не згадував про нього, нікому й ніколи не говорив про нотатки в орському щоденнику, не залишив іншого письмового свідчення? Адже не було жодного сенсу приховувати це, принаймні, від самого себе та друзів, яким і призначався Щоденник, заведений 1857 року. Навпаки, розпочинаючи його, доречно було б згадати попередню спробу, але Шевченко впевнено зафіксував інше: «Мені слід було почати свій журнал з часу посвячення мого в солдатський сан, сиріч із 1847 року». Таким чином, якщо й було кілька несистемних записів (хіба що кілька сторінок і можна спалити на догораючій свічці), то й сам Шевченко не вважав їх уже Щоденником, бо ще раз, ніби спеціально для тих, які його не зрозуміють, наголосив: «Згадуючи ці минулі сумні десять років, я сердечно радію, що мені не прийшла тоді блага думка обзавестися записним зошитом». Сказано чітко й однозначно!

Тож, очевидно, і не було того Щоденника: «А що ж було б, якби я записав цю похмуру декорацію і бездушних грубих лицедіїв, з якими мені довелося розігрувати цю похмуру монотонну десятилітню драму? Мимо, пройдемо мимо, минуле моє, моя підступна пам’ять!» Можливо, тоді, 1848 року, у листі до близької йому жінки поет хотів особливо наголосити нестерпно тяжке й одноманітно-тужне життя на засланні, настільки нестерпне, що він, усвідомивши це в ту мить, і «сам злякався»… Можливо, Тарас Григорович, пам’ятаючи колишню закоханість у нього Варвари Миколаївни, викричав у листі до неї («Боже мой!»; «Страшно! Пишите ко мне…»; «Что делать!»; «…И что же!»; «…Я… так страшно караюсь!»; «…Сколько надежд моих не сбылося!»; «Молитеся, молитеся, молитва ваша угодна Богу») свою самотність у тяжкій неволі, неможливість порятуватися від одиноцтва навіть у щоденнику та виняткову, життєву важливість її листів у ситуації, коли немає з ким душевно поговорити: «…Ваши искренние письма более всего помогут мне нести крест мой». Це написано 25 лютого, а 28-го засланець, побоюючись, що поштовий зв’язок перерветься, благає: «Пишите, ещё март месяц наш, а там — да будет воля Божия!»

На мій погляд, ясні й точні Шевченкові свідчення у червні 1857 року про відсутність у нього Щоденника десять років тому переконливо переважують його рядки в листі до В. М. Рєпніної у лютому 1848-го, і посилатися нині на поетове нібито забуття не варто.

 

«А САТАНА ТАК І ШЕПОЧЕ НА ВУХО: “ПИШИ, ЩО НЕ ПОПАЛО…”»

Починаючи Щоденник, Тарас Григорович роздумував про що та як писати. Навіть занотував 13 червня: «А сатана так і шепоче на вухо: “Пиши, що не попало, бреши, скільки душа забажає. Хто тебе перевірятиме”».

Потрясаюче! Шевченко вкладає слова про можливу брехню в Щоденнику у вуста… сатани. Найкраще про це сказав С. О. Єфремов:

«Шевченко й сам розумів небезпеку, коли перед ним уперше стало було питання — про що ж писати в своїх записках?… Але Шевченко переміг свого сатану. Перевіряло його й контролювало притаманне йому почуття правдивости, що такого розмаху набрало і в його творах. І через те журнал Шевченків не тільки одно з найцінніших до його життєпису джерел, а разом і ключ до його творчости, до того дивного секрету скоряти людські серця, викликати відповідні настрої, що високою мірою посідав наш поет. З дивовижною щирістю, без страху вводить нас Шевченко в своє “святая святих” і показує свою чисту дитячу душу, якої не держався життьовий бруд, — навіть серед оргій чисту і благородну навіть під час занепаду».

Надзвичайно важливо також зазначити, що своїм Щоденником Шевченко захоплює читача буквально з перших його сторінок. Особливо точно відчув це найперше Б. С. Лепкий, який сто років тому у вступі до свого «Пояснення до Дневника (Журнала) Тараса Шевченка» писав:

«Читач “Дневника” починає його питанням, чому поет скорше не забрався до отсього діла, а кінчить, жалуючи, чому не провадив його дальше, доки передчасна смерть не витрутила пера з рук. Куди краще розуміли-би ми тоді нашого поета, й не тільки його, але й час і окруження, серед якого він жив і творив, бо “Дневник”… єсть не-аби-яким історичним документом. З його сторінок промовляє до нас історичний момент тими дрібними, буденними словами, яки не записують літописі й монографії, а з яких перш усього складається людське життя».

Думав Шевченко й про те, чи буде надруковано в майбутньому його Щоденник… Щодо цього приверну увагу читача до розмислів видатного шевченкознавця І. М. Дзюби:

«Розпочинаючи його, Шевченко, як це зазвичай робиться, запевняє, що пише його для самого себе та ще хіба для друзів, а не для друку. Мабуть, це не зовсім так. Шевченко добре розумів значення своєї постаті і, оскільки знищувати щоденник або заповідати не оприлюднювати його не збирався, то не міг не рахуватися з тим, що рано чи пізно він стане надбанням історії. Це — усвідомлено чи не усвідомлено — впливало на відбір фіксованого матеріалу за мірою значущості, тобто дрібниці здебільшого (хоч і не завжди) відсіювалися. Але що цікаво — і в цьому особливість Шевченкового Щоденника, не часто подибувана в інших авторів, — він мало дбає про те, щоб виставити себе в щонайкращому світлі або принаймні уникати таких записів, які колись можуть бути використані (і тепер використовуються!) у недоброзичливому до нього сенсі. Цією простодушністю й щирістю Шевченків Щоденник нагадує його поезію».

Щоденник було вперше надруковано у 1861–1862 роках опісля смерті поета в журналі «Основа» (підготовка тексту В. М. Білозерського) за автографом із багатьма вимушеними скороченнями, виправленнями та переробками тексту з огляду на державну цензуру …

Готуючи Шевченків Щоденник до друку з науковими коментарями в радянські часи, С.О.Єфремов записав 9 червня 1925 року:

«Тільки тепер переконався, як мало ми знали цей надзвичайний пам’ятник од великої людини і як злочинно-легковажно його нехтували… Не жалую витраченого часу, бо став мудрішим од цього рукопису. Не кажу вже про те хвилювання, що нападало, коли згадував, коли, де і за яких обставин писано ті тісні-тісні, що аж в очах рябіють, рядки, натулені густо на папері…».

 

«ЩО Ж Я СЬОГОДНІ ЗАНЕСУ В СВІЙ ЖУРНАЛ?»

Тарас Шевченко вів Щоденник з 12 червня 1857 року до 20 травня 1858 року, а 12 липня, в день 40-річчя одного з своїх найближчих друзів М. М. Лазаревського, поет подарував йому Щоденника. Період ведення становить 343 дні, з яких 34 дні Шевченко пропустив, а ще за 10 днів записи зробили його приятелі та знайомі. Таким чином, Тарас Григорович залишив у Щоденнику 299 днів безцінних власноручних нотаток, про які в рамках однієї статті розказати, звісно, неможливо. Можу собі дозволити хіба що три невеликі коментарі до незвичайних і зворушливих записів Тараса Шевченка.

Восьмого липня 1857 року Шевченко почав запис у Щоденнику такими словами: «Сьогодні пішов поштовий човен в Гур’єв. Вітер зюйдвест… При благополучному вітрові його слід очікувати 17-го або 18 числа. І ніяк не далі 20».

Ішлося про те, що саме з поверненням човна, який забирав оренбурзьку пошту для Новопетровського укріплення у містечку Гур’єв (нині — місто Атирау, обласний центр у Казахстані) на правому березі річки Урал, у семи верстах од морської пристані, Тарас Григорович мав отримати нарешті довгождану офіційну звістку про своє визволення. Із розрахунком прибуття човна він трохи помилився. Той з’явився 21 липня. Здається, дрібниця порівняно з більш як десятьма роками каторжного заслання, проте поет переживав страшенно, справедливо пов’язуючи повернення човна зі сприятливим, попутним вітром.

Шевченка турбував особливо норд-ост (морський термін), тобто північно-східний вітер, який дув прямо в лоб поштового човна. Дев’ятого липня він роз’яснює це докладно:

«Перед заходом сонця заштиліло. А в сутінки піднявся свіжий вітер від норд-осту, прямо в лоб нашому поштовому човну… Норд-ост тут панівний вітер. Він може простояти довго й подовжити мою і без того довгу неволю далеко за визначену мною межу, тобто за 20 липня. Сумно, невимовно сумно».

Тож Шевченко передбачив і гірший варіант, але він буквально розмовляє з вітром, переконує його: «О вітре, вітре, якби ти міг співчувати моєму невсипущому горю…» (15 липня). Навіть уночі засланець не вгамовується: «Упродовж ночі я кілька разів просинався і спостерігав вітер».

Як це він спостерігав? А за флюгером, який обертався на голубнику! У В. І. Даля: «Флюгер — прапорець або косичка на жердині, для указання напрямку вітру». У Щоденнику засланець записує 19 липня, що ліг спати прямо в комендантському саду під улюбленою вербою, «щоб зручніше було спостерігати вітер за флюгером, що крутиться на голубнику». Того дня зафіксував: «Вітер не перемінився і не ослаб. Добрий знак». Добрий, бо тоді вітер сприяв поверненню човна. І ще: «Прокинувшись від… солодкого сновидіння, я подивився на флюгер. Вітер, слава Богу, все той же, не перемінився».

Коли ставало невміч, він намагався перебороти себе: «Про вітер я… намагався не думати. Він із мене душу витягне…» (18 липня). Утім не завжди вдавалося: «Нестерпна мука!»
Записи від 10, 11, 13, 14, 15, 16, 17, 19 липня неодмінно розпочиналися з інформації про вітер: «Вітер усе той же. Туга та ж сама»; «Опівночі перемінився вітер. Відійшов до норд-весту»; «Сьогодні субота, вітер усе той же — норд-вест»; «Сьогодні неділя, вітер усе той же»; «Вітер все той же норд. Хоча б на одну чверть румба відійшов до осту, все б мені легше було»; «Після заходу сонця заштиліло, і о першій годині ночі вітер піднявся від зюйд-осту. Вітер тихий і рівний. Такий саме, який потрібен для нашого поштового човна. Дочекавшися світанку, я видерся на найвищу прибережну скелю і просидів там… до полудня. Не побачивши на горизонті ні заповітного, ні якого іншого паруса, я в смутку прийшов на город…»; «Вітер усе той же, як заворожений»; «Із заходом сонця вітер посвіжішав і відійшов до норду. Зрадівши такому несподіваному явищу, я почав ходити навколо укріплення». Цього дня (19 липня) останній рядок також стосувався вітру: «Нестерпний вітер, болісна невідомість».

Ще два дні — 18 і 20 липня — Шевченкові записи не починалися, а закінчувалися фіксацією напрямку вітру й поетових страждань: «Із заходом сонця вітер відійшов до зюйд-осту, але слабкий, безнадійний. Чи скінчиться, нарешті, це мерзенне існування, це одноманітне записування одноманітних, безкінечних днів?»

І, нарешті, 20 липня 1857 року:

«20 липня — день, у який я припускав попрощатися з моєю тюрмою… а вітер, уособлена доля, розпорядився інакше… Упродовж Ільїна дня і ночі вітер не поворухнувся. Мертва тиша…»

Яка драма почуттів і переживань! От якби зняти фільм про Вітер як уособлення Шевченкової долі!

«ВІН ОСТАВСЯ ВІРНИМ СВОЇЙ ПРЕКРАСНІЙ НАЦІОНАЛЬНОСТІ»

Сторінки Щоденника, присвячені другу по засланню з села Ризине на Черкащині, рядовому Андрію Обеременку, — серед особливо незвичайних і цікавих, насичених і цінних у Щоденнику. Вони, сказати б, обігріті щирим і теплим Шевченковим ставленням до свого земляка, вражають простотою і невибагливістю поетового побуту, глибиною його занурення в особистість українського селянина, ввергнутого царизмом у каторжну безвічну солдатчину.

Проте не тільки. У Шевченкових записах про друга закорінено його найвищі роздуми про нашу національну й людську гідність.

Вдумаємося в істинно велике признання Тараса Шевченка в Щоденнику, присвячене Андрієві Обеременку:

«…Я полюбив його за те, що він упродовж двадцятилітнього солдатського вульгарного, паскудного життя не опошлив і не принизив своєї національної і людської гідності. Він остався вірним з усякого погляду своїй прекрасній національності».

У передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» (1847) поет особливо гірко зауважив, що «ми не бачили нашого народу — так, як його Бог створив». Шевченко побачив! Оцінка пересічного вихідця з народу Андрія Обеременка засвідчує, що направду найбільше цінив Шевченко в українцях, і вивищує його як істинного сина великого народу. Поетові слова про національну й людську гідність кращих представників прекрасної національності звучать нині його заповітом кожному з українців.

Один із найважливіших моментів у Щоденнику!

Щоб у нас не було жодних сумнівів у його височенній оцінці постаті земляка, Шевченко залишив невідворотне, кульмінаційне свідчення:

«Якщо блискали світлі хвилини в моєму темному довголітньому ув’язненні, то цими солодкими хвилинами я завдячую йому, моєму простому благородному другу Андрію Обеременку».

І, нарешті, високе духовне побажання від Шевченка солдату-земляку, перед розставанням із ним:

«Пошли ж тобі, Господи, мій незмінний друже, швидкий кінець випробуванню. І поможи тобі Пресвята Мати Всіх Скорботних пройти ці безводні пустелі, напитися солодкої Дніпрової води і вдихнути в змучені груди цілюще повітря нашої прекрасної, нашої милої батьківщини!»

Нагадаю, що у вірші «А. Козачковському» (1847) засланець висловив надію: «А може, ще добро побачу? / А може, лихо переплачу? / Води Дніпрової нап’юсь…» А через десять років, 14 липня 1857-го, записав у Щоденнику наодинці з собою: «О моя бідна, моя прекрасна, моя мила батьківщина! Чи скоро я вдихну твоє цілюще, солодке повітря?» Тобто, Шевченко просив у Господа і Богоматері для земляка і друга, який був йому духовною опорою на засланні, те найдорожче, що допомогло і йому самому вистояти в каторжному десятилітті, що сам ставив у своєму житті понад усе.

 

«Я ВНЕСУ ДО СКАРБНИЦІ МОГО СЕРЦЯ»

Двадцять третього серпня 1857 року, уже на пароплаві «Князь Пожарський» дорогою з заслання до Нижнього Новгорода, Шевченко записав у Щоденнику, що в Астрахані з 15 до 22 серпня його земляки, «здебільшого кияни… позбавили мене свободи самому вести свій журнал і взяли цей обов’язок на себе». Справді, у ці дні захоплені записи в Щоденнику зробили випускники Університету Св. Володимира в Києві І. П. Клопотовський, С. А. Незабитовський, Ф. І. Чельцов… Скажімо, виходець із кріпосних селян, молодший лікар Астраханської стройової роти тридцятиоднорічний Ф. І. Чельцов записав:

«З душевним захопленням я зустрів і провів кілька годин із моїм милим батьком, старим козаком Тарасом Григоровичем Шевченком, за що дуже вдячний Богу, що Він привів мене бути разом із ним».

Нагадаю, що в спогадах А. О. Козачковського є така розповідь:

«Не можу не згадати вечір 19 серпня 45 року. Товариство, переважно молодь, гамірно бенкетувало за столом, Шевченко був у справжньому натхненні; напроти нього, на протилежному кінці столу, стояв, не зводячи погляду з поета, з келихом у руці пан поважного віку, походженням німець, віросповіданням протестант. “Оце — батько! Їй-богу, хлопці, батько! Будь здоров, батьку!” — високо підіймаючи келих, проголосив німець, і потім ми всі називали його батьком».

Очевидно, що тим німцем був повітовий лікар Мартін Штерн, який згодом став прототипом лікаря Карла Стерна в Шевченковій повісті «Капитанша» («эскулап наш уездный»).

Певно, що студент Університету Св. Володимира Ф. І. Чельцов знав про це найменування Шевченка батьком іще раніше, але він міг і сам так щиро назвати «старого козака» Тараса Григоровича.

Утім значно вагомішим і сильнішим був запис у Шевченків Щоденник, що його зробив польською мовою 20 серпня 1857 року випускник Університету Св. Володимира, старший лікар 17-го робочого екіпажу в Астрахані, тридцятишестирічний Т. Зброжек. Читаємо в перекладі:

«Красномовство не багатьом випало на долю; мені ж, позбавленому цього божественного дару, лишається тільки мовчки дивуватися й благословляти творчу твою могутність, святий народний пророче-мученику Малоросії. Теперішнє твоє перебування серед нас робить мене цілком щасливим, і хвилини спілкування ніколи не зітруться з моєї пам’яті».

«Народний пророче-мученику Малоросії» — знаменні слова! Вони не є для нас несподіваними й винятковими, проте й не оцінені досі належним чином. Адже Т. Зброжек чи не перший за життя Шевченка назвав його народним пророком, і зроблено це не для публікації, а від щирого серця у Щоденнику, безпосередньо для самого Тараса Григоровича.

Г. Ю. Грабович зауважив, що для українського суспільства в той час Шевченко є національним поетом і мучеником за справу; «батьком», а затим і пророком: «Визнання це утверджується переважно в тестаментарному дискурсі, здебільша не втіленому ще у друці — це буде зараз після його смерти. Наразі воно відбувається в дещо інтимнішому плані: на прийняттях і бенкетах, у листуванні, в мемуарах. Украй важливим джерелом є “Щоденник”, що його Шевченко вів саме в цей період…»

Це важливе й влучне спостереження, у науковому контексті воно точніше від твердження Є. О. Сверстюка про те, що «від самого початку в Шевченкові відчували пророка, який нагадує народові про його покликання перед Богом…». Хоча, звісно, зрозуміло, про що йдеться. В українських душах із того часу зародилося сакральне відчуття Шевченкового слова. Та все-таки варто зазначити, що загальноукраїнське осмислення і сприйняття Шевченка як національного Пророка відбулося не «від самого початку» й навіть не відразу після його смерті, а з часом.

Скажімо, П. О. Куліш, згадуючи свою зустріч із Шевченком 1847 року в Києві, зауважив: «Се вже був не кобзар, а національний пророк». Але то було написано аж 1882 року, тобто за чверть століття після згаданого випадку.

А Т. Зброжек зробив це ще за життя Шевченка!

Схвильований поет записав у Щоденнику:

«Ви подарували мені таку радість, таке повне щастя, яке ледве вміщаю я в моєму вдячному серці. І пам’ять про ці дуже щасливі дні… я внесу до скарбниці мого серця».

 

ПІСЛЯСЛОВО

Не втримаюся ще раз процитувати С. О. Єфремова з його блискучо-точною характеристикою Шевченкового Щоденника:

«Коли брати на увагу безбоязну щирість автора, сміливість і одвертість, повну відсутність позування, то в Шевченковому журналі маємо виключної ваги документ, якому рівних не багато знайдеться у світовому письменстві… В йому знаходимо найкращу автохарактеристику поета, його справжній автопортрет, що докидає стільки великих і дрібних рисочок до відомого з инших джерел образу. Скільки дотепних оцінок, виразних характеристик усяким людям, що стрівалися з Шевченком на життьовій дорозі, розсипано тут; скільки влучних думок про всякі цікаві поетові з’явища й події, надто в сфері мистецтва й політики; скільки глибоких психологичних уваг поміж рядками, скільки цікавих присудів про бачене й читане!..»

У цих словах немає жодного пафосу. Більше того, вони демонструють сучасникам найглибше занурення ученого в дорогоцінний Шевченків текст, викликають особливу довіру до його висновків та оцінок, переконують у необхідності самостійно ознайомитись із поетовим Щоденником.

Якось Тарас Григорович особливо сповідально-тепло занотував, що Щоденник «став для мене необхідним, як стражденному лікар». Отже, і для нас він, очевидно, потрібний, і хай би щиросердне Шевченкове зізнання надихнуло кожного з українців обов’язково прочитати поетів Щоденник — день за днем, думка за думкою, речення за реченням, слово за словом… І тоді Шевченко стане ще ближчим і ріднішим, а взаєморозуміння з ним — особистішим і глибшим. Відчув на собі.

Майже десять років працював над книгою «Нове прочитання Щоденника Тараса Шевченка. Авторський коментар», а, закінчивши, передав для наукового редагування видатному шевченкознавцю Сергію Гальченку. За вихід у світ об’ємної книги взявся відомий черкаський видавець Олександр Третяков, який 2018 року вже здійснив репринтне видання академічного тому «Щоденні записки (Журнал) Тараса Шевченка» (1927) за редакцією С. О. Єфремова.

У новій книзі — 2,5 тис. коментарів до Шевченкових нотаток (у згаданому єфремівському виданні їх було понад 600, а у сучасному академічному — близько 930), які відображають життя та побут поета, його інтелектуальний космос в реальному й віртуальному спілкуванні-перетинанні з сучасниками та нащадками, у тому числі Шевченковими біографами й оспівувачами.

Втім докладніше про це після виходу книги…

 

 

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО

доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

 

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.