Тарас Шевченко у конструкціях радянського літературознавства

245

 
За матеріалами фондів ЦДАМЛМ України
 
Дмитро НЕСТЕРЧУК
Кожного разу, коли ми звертаємося до постаті Кобзаря, задаємо собі питання: хто він для нас? Пророк, вчитель, основоположник національного духу, фундатор українського слова, батько нації. За всіма цими голосними епітетами, інколи доволі пафосними, але так чи інакше вірними, втрачається особистість Тараса Шевченка як людини, так і поета.
Промовисті ярлики, котрі отримує митець, з однієї сторони, дають змогу швидко його ідентифікувати, а з іншої, спрощують розуміння постаті митця. Крім того, слід розуміти, що за кожним ярликом стоять різні мотивації – суспільно-політичні, філософські, естетичні, соціологічні, етнічні. Час від часу вони змінюються, і з ними змінються образи митця, а об’єктивне (плюралістичне) дослідження його творчості відходить на другий, якщо не на третій план.
До проголошення соціалістичного ладу Тарас Шевченко набув декількох моделей ідентичності: поет національного відродження – українське літературознавство, офіційна імперська пропаганда визначала його, як поета українського сепаратизму (чого варта заборона святкувати 100-річчя від дня народження у 1914 р.), російська демократія розуміла Тараса Шевченка як народного, революційного поета. Власне, остання модель і лягла в основу радянського літературознавства, яке на довгих 70 років накреслило образ Шевченка як революціонера-демократа, щирого друга російських демократів, співця класової боротьби, атеїста, гуманіста, інтернаціоналіста.
У 1920-і роки відбувалась маса дискусій, полемік щодо вивчення творчості Кобзаря. Вчені академічної орієнтації зіткнулись з революційними публіцистами, які освоювали новий соціологічний метод, що став згодом єдино правильним і незаперечним. На шевченкознавчій ниві в той час працювали ряд дослідників, які застосовували різні методи дослідження, серед них слід відзначити Сергія Єфремова, Павла Филиповича, Бориса Навроцького, Михайла Новицького, Олександра Дорошкевича, Володимира Міяковського, Миколу Зерова, Петра Руліна, Ієремію Айзенштока. Академічне шевченкознавство 1920-х рр. утримувалося від категоричних заяв, шукало свого методу, необхіднoго для створення синтезуючих досліджень, однак написати їх не довелося. У 1930-х рр. відбувся переломний момент, коли об’єктивне літературознавство поступилося партійній марксистсько-ленінській науці, вивчення спадщини поета стало надбанням „історичної діалектики”.
Фонди ЦДАМЛМ України у своїй основі укомплектовані матеріалами митців радянської доби. Документи літературознавців, письменників, які займались дослідженням творчості Тараса Шевченка представлені якраз працями офіційного ідеологічного напрямку літературознавства за 1930-і – 1980-і рр. Попри великий масив офіціозного шевченкознавства, у фондах ЦДАМЛМ України зберігаються документи літературознавців, які містять багатий текстологічний та фактографічний матеріал про Тараса Шевченка, а також праці авторів вже вище згадуваного „академічного шевченкознавства” за 1920 – 1930-і рр. Зокрема, це праці Олександра Білецького „Шевченко і світова література”(1932), „Шевченко і слов’янство” (1952); Юрія Івакіна „Шевченко і фольклор” (1960-і-70-і рр.), „Коментарі до творів Т.Г. Шевченка” (1960-і-70-і рр.), „Сатира Шевченка” (1950-і), „Езопова мова Шевченка” (1950-і), „Поетика Шевченка” (1970-і), „Образний світ Шевченка” (1980) Петра Жура „Шевченківський Петербург” (1962), а також його статті до „Шевченківського словника” (1972); Анатоля Костенка „Матеріали пошукової діяльності геологічної експедиції 1851 р.” (1935), „Шевченко в Аральській експедиції”(1982), „Шевченко в мемуарах” (1963); Михайлини Коцюбинської „Поетика Шевченка і український романтизм” (1958), „Нариси з поетики Шевченка” (1973); Віктора Петрова „Т.Г. Шевченко і археологія” (1930-і); Михайла Новицького „Біографи Т. Шевченка Чалий та Кониський” (1930); Петра Руліна „Шевченко і К.Б. Піунова” (1925), „Шевченко і Щепкін” (1927); Івана Дзюби „У всякого своя доля…” (1989). Представлений перелік матеріалів є неповний і вибірковий, за принципом найцінніших. Слід відзначити, що хоч ці праці і містили обов’язкові тоді агітки, проте це були золоті зерна серед „ідеологічної мішури”.
Аналізуючи зміст літературознавчих досліджень з особових фондів архіву-музею, можна визначити ряд ідеологічних конструкцій, в яких творчість Тараса Шевченка виконувала ту чи іншу пропагандистську функцію. Серед однієї з найпоширеніших тем – Тарас Шевченко – революційно-демократичний поет та його зв’язок з російською демократією. Цій темі присвячено ряд праць – Є. Шабліовського „Шевченко і російська демократія”, Л. Стеценка „Видатний мислитель” (1951), „Провісник свободи і муза Тараса Шевченка” (1975) „Тарас Шевченко і декабристський рух”, І.Бойка „Шевченко на сторінках „Колокола” Герцена” (1961), І. Пільгука „Шевченко і російські революційні демократи”, Ф. Лаврова „Вечно живой”, І. Басса „До питання про ставлення В.Г. Бєлінського до Т.Г. Шевченка” (1952), П. Волинського „Т.Г. Шевченко. Великий народний поет” (1951), В. Шубравського „Шевченко й проблема народності літератури першої половини ХІХ ст.” (1955). Головним лейтмотивом цієї теми був ідейний зв’язок Тараса Шевченка з батьками російської демократії – В. Бєлінським, М. Добролюбовим, О. Герценом, М. Чернишевським. Дослідники відкидали той факт, що активна діяльність російських демократів припадала на 1850-і рр., коли Тарас Шевченко перебував на засланні, а особистих знайомств у поета з російськими демократами не було. Відгуки М. Добролюбова, М. Чернишевського та О. Герцена стосувались народного змісту поезії Тараса Шевченка. Вхопившись за цю своєрідну ниточку, радянські літературознавці долучили поета до кола російської демократії, відкидаючи національно-романтичний зміст його поезії і українське оточення. Про це яскраво написав у своїй статті П. Говдя „Шевченко – основоположник критического реализма в украинском изобразительном искусстве”. (1953) „…Буржуазные националисты умышленно смазывали тот факт, что Шевченко был воспитан передовой, революционной мыслью России, что настоящими друзьями Шевченко по духу были не украинские помещики-либералы, а Белинский и Герцен, Чернышевский и Добролюбов, Салтыков-Щедрин и Щепкин, Стасов…” Коментарі зайві.
Концепція «Тарас Шевченко – наш сучасник» втілилась у працях Ф. Лаврова „Вічний, як народ”, В. Логвиненка „Ми правнуки і нащадки могутнього Тарасового духу” (1964), Є. Шабліовського „Творчі засади Т. Шевченка і радянська література” (1979), Є. Кирилюка „Шевченко і наш час” (1968), Л. Смілянського „Робота над створенням образу великого поета-борця”. Продовжуючи попередню тему, ідея осучаснення Тараса Шевченка остаточно вмонтовувала поета у радянську ідеологію. Головними рисами цих праць стали полеміка з емігрантським літературознавством та його осуд, визначення Тараса Шевченка як критичного реаліста, боротьба за спадщину поета, а також ідея: Шевченко не належить нації – а належить класу.
Не оминула Тараса Шевченка тема «братерських зв’язків», необхідна складова літературознавчих досліджень тих часів. Найбільш „відзначився” на цій ниві В. Шубравський: „Шевченко і братні радянські літератури” (1965), „Шевченко і література народів СРСР”, „Шевченко і народи Росії” (1962), а також В. Козаченко „Іскра вогню великого”, Л. Новиченко „Поет промовляє до потомків” (1983), П. Тичина „Шевченко і поети братерських республік”, „Шевченко і література народів СРСР”, Ф. Лавров „Любов братніх народів до Т. Шевченка”, Є. Кирилюк „Шевченко і слов’янський світ” (1942). Зазначені праці наповнені ідеями „братерства, братолюбія, єднання народів, гуманізму”. На практиці вони виконували пропагандистські ідеї «братніх» стосунків народів СРСР та країн соцтабору. Стаття В. Шубравського „Шевченко і народи Росії” (1962) є позитивним виключенням з цього переліку, оскільки містить цінні фактологічні дані про прижиттєві зв’язки Тараса Шевченка з літераторами Білорусії, матеріали часів перебування поета у Середній Азії, перші переклади „Кобзаря” російською, білоруською, польською.
У період війни образ Кобзаря став використовуватись, як натхненник для боротьби з ворогом. Праці – П. Тичини „Гнів Шевченка” (1942), „Сила Кобзаря” (1945), „Великий патріот” (1949), Д. Косарика „Войовниче життя Тараса Шевченка” (1943), І. Тельмана „Поезія Шевченка на фронті”, О. Копиленка „Шевченко з нами” (1940-і), Я. Городського „Кобзар воює” (1942). Здавалося нормальна патріотична практика, але і тут вдавались до перекручень. У своїй статті П. Тичина „Гнів Шевченка” (1942), вдався до антинімецької риторики, яку виводив із творчості поета: „…Тарас Шевченко ненавидів тиранів особливо за те, що вони, закабалюючи народ український у рабство, користувалися в цій нечистій справі нечистими руками німців. Всі ці Енгельгардти, Бенкендорфи, Дуббельти, барони фон-Корфи та інші, що їх густо насаджували царі, як поміщиків та урядовців, були найлютіші мучителі його волі і культури…”
Стаття О. Копиленка „Шевченко з нами” взагалі переносить Тараса Шевченка у ХХ ст. і робить його радянським поетом. …”Великий поет бере участь у боротьбі, в обороні країни. Він веде в бій. Він вчить ненавидіти ворогів. Він вчить перемагати. Бо він є наш, радянський поет і ніколи Тарас Шевченко не стане, і не може стати іншим.” Пафос і гнів цих пропагандистських листівок був зайвий і недоречний.
Атеїзму Тараса Шевченка присвячена стаття Ф. Лаврова „Шевченко-атеїст” (1960-і), але і інші літературознавчі дослідження мали антирелігійну складову. Не вдаючись в глибокий аналіз відносин поета з Богом, відкидаючи  щоденникові записи на релігійні теми, дослідники, користуючись антиклерикальними баченнями поета, видавали це за чистий атеїзм, тим самим підмінюючи поняття. Широко представлену релігійну тематику у поезії Тараса Шевченка літературознавці пояснювали використанням біблійних сюжетів для посилення художньої складової твору та його метафоричності. Мовляв,  це традиція романтичної літератури і більш ранніх літературних стилів, а тому релігійна тема лише засіб.
Творчість Тараса Шевченка стала предметом утилітарного пропагандистського використання. У такому прочитанні губились ліричні мотиви творчості, трагедійне начало, роздуми про людину і світ. Історія підтвердила нежиттєдайність цієї однобокої псевдометоди, піймавши її на примітивній брехні. Ідентичність митця не визначається партією, урядом, гуртком „схоластиків”, вона проголошується самим автором через свої твори.
Тарас Шевченко у листі до Григорія СтепановичаТарновського за 25 січня 1843 р. так висловився з приводу власного літературного „я” „…Москалі зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить, нехай я буду мужицький поет, аби тільки поет, то мені більше нічого і не треба”.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!