Летаргійні сни в імперській колисці
Богдан ЧЕПУРКО
Нема терплячішого й толерантнішого народу, ніж українці. З погляду вічності це, може, й непогано: винагорода завжди знайде заслуженого, хоча б на „тому” (!) світі. Зате чи не всі українці люблять прислів’я „на Бога надійся, а свій розум май!” Чи не стаємо ми нестерпно нетерпимі самі до себе, між собою, в собі? Чи не розсварюємось і зневірюємось, змирившись із далекойдучими перспективами – за сценарними планами „воріженьків” і все спихаючи на гнилу породу українства? Много ж робиться, щоб зненавидіти „ближнього”: „Бий своїх, щоб чужі боялись!” А воно, бач, „сміються стороннії люде”… Отож, еге ж, таж бо всі кажуть – щоб розвиватись, потрібен образ ворога, „так скаать”, заперечення заперечення… Тут тобі й боротьба поколінь: сини не одного мого знайомого залюбки вибирають за опонента батька (а кого ж іще!), щоб швидесенько зайняти його місце під сонцем. Певна річ, це не консолідує суспільство: у кожного своє місце від народження до смерті. Може, замість шукати внутрішнього недруга – „перевести стрілку” на зовнішнього?! Тим більше, що він нікуди й не дівався! Це завжди робили якщо не сильніші чи мудріші, то принаймні хитріші нації. Але в тому то й річ, що зовнішній ворог давно зробився внутрішнім – заліз у святая святих українців і нищить упень на капусту все, що дихає та рухається.
НАЦІОНАЛЬНИЙ ГЕНІЙ
Відношу сюди руйнування пошани одне до одного, до старших, до „своїх” і нігілістичне „чхання” на власне минуле, традиції, звичаї, культуру, мову – загалом расу та її призначення… Незалежність, як і влада, слава, гроші – велике випробування, тим паче, якщо вона навіть не паперова чи віртуальна, бо й у цих сферах нас потіснили відверті українофоби. Що вже казати про буденні економічно-політичні реалії з усіма ознаками глибоко заскорузлого неоколоніялізму! Отож, не треба нам „шукати” ворога – нікуди він не зникав і вже навіть не маскує своїх липких мацаків та „братніх” обіймів… Восени 1860 року Тарас Шевченко пише: „Чи не дурю себе я знову своїм химерним добрим словом? Дурю! Бо лучче одурить себе-таки, себе самого, ніж з ворогом по правді жить і всує нарікать на Бога!” Справді, краще взоруватися на себе, аніж шукать добра за морем чи в білокам’яній. Зрештою, не такі вже й погані та саможерні українці, хоч їх і намагаються розсварити, зіштовхнути між собою у міжпартійних, міжконфесійних, міжпоколіннєвих та міжособистісних чварах… Хто? Звісно, усе ті ж самі вороги людства й людяності – різномасті імперіалісти комуністично-капіталістичного покрою та їхні натхненники мутанти-інтернаціоналісти. Ось так злий дух руїни надихає юродствуюче злодійство! Нормальна більшість стає меншовартісно стадним бидлом, „тяглом у поїздах їх бистроїзних” (Іван Франко), а злочинна меншість – „падавляющім бальшінством”, пак різноликим большевизмом, білогвардійською „сметанкою” „да красной рябінушкой” у калейдоскопі існувань. От і виходить, що українська колоніяльна багатовекторність із простягнутою невідомо в який бік рукою може закінчитись простягненими ногами, розкинутими на всі чотири сторони світу, бо всі ці вектори спрямовані всередину, на саморозпад, а не консолідацію суспільства, а вектори метрополій, імперій та їхніх конструкторів і носіїв спрямовані назовні, тому в них зони інтересів – чи не всенький світ, який вони будуть ділити й переділювати до переможного кінця світу.., „щоб загарбать і з собою взять у домовину”. Навряд чи є смисл претендувати українцям на імперіяльний статус, а от відродити задекларований Степаном Бандерою Антибольшевицький блок народів можна було б, а тоді вже: „Хай мовчать америки й росії, коли я з Тобою говорю!” Українець не повинен мати сумніву, що розсварити нас силкується ворог зовнішній і вибирати треба таку владу, яка б забезпечила гідний життєвий рівень для теперішніх і майбутніх поколінь та сприяла консолідації українського суспільства в спільній справі утвердження направду Самостійної Держави. Скажете, маємо те, що маємо?.. Тож чого мовчите, чухаючи лоби, „німії, подлії раби!”? Не зненавидьте одне одного – полюбіть ближнього: не в їхньому рабстві, лакействі, самоприниженні, пасивності, самопожиранні, а в геройському чині і поставі.
Визволяйте позитивну енергію для творення завжди актуальної суспільної формації солідарних осіб, женіть в три шиї нищителів української гідності! Не уповайте на «німця», який розкаже й покаже, як нам бути, вибирайте таких провідників, аби сліпі сліпих не вели до могили. Не пересмикуйтесь перед уявлюваним і явним окупантом – пестливі українські суфікси не зроблять ворога м’якшим: москва сльозам не вірить, і причинні самі собі й синам своїм – причина. Для нас у москальні один вектор: всіх хохлів до ‘дної ями, а зверху – Масквє пам’ятнік нєрукатворний! Хіба ні?..
Двісті років минуло від народження геніального Шевченка, який не побоявся спокійно й твердо сказати: „А на москалів не зважайте…” Та чи ми стали гірші з того часу? Шевченко творив живе, нетлінне слово, яке передбачало діло, тому й залишив нам свої живі заповіти. Сміючись над тими, що творять „лежа епопею”… „мишам на снідання” (як відомо, лежачи писав Пушкін), Тарас як справжній батько нації вибрав собі за опонента ворога, чужинця. Не те, що Панько Куліш, який хоч і взорується на Шевченка, але йому ж протирічить, а Пушкіна хвалить.
Вічна слава для Кобзаря – у Богові та рідні-родині: „друже”, „сестро”, „брате”, „сусідонько”, „небого”, „дружино святая” – усе це доля людини на землі в своєму роді і в народі, усе це воістину СВЯТА РОДИНА. Поетові чужі нігілістично байдужі безбатченки, «сліпі», «незрящі», «недвиги серцем». Він ненавидить перекинчиків і яничар: „Остались шашелі: гризуть, жеруть і тлять старого дуба”. У вірші „І тут, і всюди – скрізь погано” Шевченко прозирає нашу приспану волю: „Прокинься – каже, – Плач, убога! Не зійде сонце. Тьма і тьма! І правди на землі нема! Ледача воля одурила маленьку душу”. В іншій поезії передбачає-констатує страшну інерцію винародовлення України, яке ми спостерігаємо вже й у третьому тисячолітті. „Дивлюсь: неначе ті ягнята, ідуть задрипані дівчата, а дід (сердешний інвалід) за ними гнеться, шкандибає, мов у кошару заганяє чужу худобу. Де той світ?! І де та правда?! Горе! Горе! Ненагодованих і голих женуть (паслєдній долґ атдать) дівчаточок, як ту отару”. У поемі „Саул” (1860) Шевченко вже вкотре вражено вигукує: „Горе! Горе! Дрібніють люде на землі, ростуть і висяться царі!”
Аналізуючи старозавітні та новочасні жахи, Тарас показує, як озвіріло серце від звиродніння і мутацій. У „Подражанії Ієзекіїлю” поет щиро дивується, „нащо та сука, ваша мати, со львами кліщилась, щенята? І добувала вас лихих. І множила ваш род проклятий?” Бо ж згодом ці виродки, поторочі, львивища занечистили й збезчестили, а далі й занапастили Єгипет, Вавилон та інші вогнища людських цивілізацій… „Минуть, уже потроху і минають дні беззаконія і зла. А львивища того не знають, ростуть собі, як та лоза у темнім лузі. Уповають на корінь свій, уже гнилий, уже червивий, і малий, і худосильний… Вітер з Поля дихне – погне і полама. І ваша злая своєволя сама скупається, сама в своїй крові. І плач великий вомєсто львивищого рика почують люде. І той плач, нікчемний, довгий і поганий, межи людьми во притчу стане, самодержавний отой плач!” Занурення у затхлу атмосферу руїни, здичавіння, диявольських маніпуляцій пригнічувало поета, може, й занижуючи творчий рівень його рефлексій та інвектив…
Усією душею бажав пророк оновлення своїй окраденій Вітчизні, протиставляючи зловорожим і злозачатим безвічні українські вартості. „Раби, невольники недужі заснули, мов свиня в калюжі, в своїй неволі… Мій ти друже, моя ти любо!.. Не молись нікому в світі! Збрешуть люде, і візантійський Саваоф одурить! Не одурить Бог; карать і миловать не буде: ми не раби Його – ми люде! („Ликері”, 1860). У вірші „Росли укупочці” поет бажає українцям миру в душі, любові і сердечної злагоди: „Подай же й нам, всещедрий Боже! Отак цвісти, отак рости, так одружитися і йти, не сварячись в тяжкій дорозі, на той світ тихий перейти… Не плач, не вопль, не скрежет зуба – Любов безвічную сугубу на той світ тихо принести. Злоначинающих спини… А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли”. „Мій милий Боже, як то мало святих людей на світі стало, один на другого кують кайдани в серці. А словами, медоточивими устами цілуються і часу ждуть, чи швидко брата в домовині з гостей на цвинтар понесуть”.
Отож справді, чи не припекло вже випікати в собі раба: заздрість, зненавиду, злість? Без очищення, зокрема й цивільної люстрації (ще одна незагойна проблема сучасної України!) не можна збудувати Державу!
Є якісь віковічно-безвічні ситуації, архетипно закодовані в самій долі народу чи людини… Одного разу спросоння крутиться мені на язиці щось надто знайоме й актуальне: „Молися, сину, за Вкраїну Його замучили колись!” Чиє це? – став пригадувати і… засоромився: та ж ШЕВЧЕНКОВЕ! Написано наче б учора, а водночас – у позачассі. Дух Шевченка витає над нами. Поки не поборемо внутрішнього й зовнішнього ворога, не матиме він спокою. „Борітеся – поборете! Вам Бог помагає…” – закликав бунтівливий Тарас. А як поборете, „отойді я і лани, і гори – все покину і полину до самого Бога молитися…”, бо до того благословенного й святого часу – „я не знаю Бога”. Подаруймо ж правдиве звільнення собі, своєму народу, його найбільшому сину, який так безоглядно взяв на себе карму України! Зорить мені висока політика, але й болить дрібне політикування. Перти плуга – ось що таке хліборобська політика: активна, багатозначна й водночас чітко спрямована та однозначна. Політична двозначність та орієнтаційні сахання підпадають під клінічний діагноз „шизофренічне роздвоєння”: неважливо, чи це „збирання земель” в оновлюваній імперії, чи узалежнення від сильнішого заради приватної вигоди та наживи. Сильна політика мала б унеможливлювати ґвалт і насильство, проституцію і запобігливість, але ж ми то знаємо, що в цьому світі все навпаки.
Шевченко і Гоголь
Подивимось на українську проблему через призму життєвої і творчої поведінки Гоголя і Шевченка. Обидва – правдиві українці, врешті-решт не чиновники, а люди творчого чину. Однак Гоголь пише, що то не письменник, який не зуміє перехитрити, обманути, обійти цензуру. А Шевченко напряму чеше: „Ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою”. З певною долею умовності, Шевченко представляє активну, сказати б, чоловічу Україну, а Гоголь – пасивну, жіночу. „Пасивна” також активна, скажімо, дітородна, пак творча, але ця активність еволюційна, репродуктивна. У своїх невіршованих текстах (листи, щоденники, спомини) Тарас частенько взорується на Миколу Гоголя, царственного в тодішній українській поетичній школі, бо „жіноча” пластика відіграє велику роль в реалізації, цебто в „прозі життя”. Гай-гай, як би то залишитись собою, поєднавши небесний ідеалізм із земним прагаматизмом!
Є народи в своїй духовній основі слабші, або ослаблені внутрішньо, але на поверхні – агресивні. Ті, які хочуть бути чоловічими: подавай їм жіночі! Для ґвалту. Ось звідки агресія світових імперій та манія світового панування. Слабше тужиться бути зверху. Частенько це називають пасіонарністю, мовляв, злазьте – ви вже набулись!.. У нормальному народі все дзеркально обернене. Слабке залишається слабким, „жіночим”, підпорядкованим, хоча подеколи змовницьки агресивним. Таким був Гоголь. В його особі Україна лягла під „сильнішого”: ведмедя etc. Водночас ця поетична проза підневільної ситуації була достатньо агресивною: Гоголь повстав проти мертводушної системи й розкрив привабливість „жіночої України”… Для Шевченка-поета такої проблеми не існувало. Це був активний Чоловік, а не активна „жінка”, яка хоче бути чоловіком. Як ми вже знаємо, йому не було потреби обманювати цензуру: у нас нема… неправди! А що є? Нормальна взаємодія у самодостатньому українстві. Це самостояння, тверда самостійність – передбачають взаємодію чоловічого й жіночого в межах цілісної структури, в одному роді-народі-родоводі. Оскільки ми ніколи не займались кровозмішанням, не маємо потреби змішуватися з іншими.: „У москалів своє, у нас своє, а чиє краще, нехай судять люди”.
Отож, Шевченко виявився Чоловіком, але як справжній чоловік оспівав жінку, матір, Україну. Воістину добре прямування! Однак „проза життя” заплутаніша. Всілякі патології і мішанина грішного з праведним довели суспільство до загрозливого ступеня деґрадації. Тому у своїй прозі чи біографіях Шевченко взорується на загальнокультурний міф, відчуваючи, що в „прозі життя” він наче б не свій. Але чи був Гоголь „свій”? Звісно ж, ні, хоча й хитрував, грав роль і крутив царем, як циган сонцем. Він був таким самим непристосованим „поетом”, українцем, ідеалістом і навіть „Мертві душі” назвав поемою. Однак психологічно всеціло належав до, умовно кажучи, „жіночної України”, тоді як Шевченко – це уособлена патріархальність.
Пригадаймо Франкове „бути цілим чоловіком” чи його ж означення психологічної „мужності” Лесі Українки. Леся зовсім не змагала стати чоловіком ні в житті, ні в літературі, була нормальною сильною жінкою, але дух активної внутрішньої сили робив її сильнішою за багатьох начебто чоловіків. Те саме є не те саме! Психологічне поле стає патологічно психопатичним, коли змішуються чи зміщуються фізичне й духовне, чоловіче й жіноче, які мали б взаємодіяти, але й розрізнюватись. Франко тут використав (тому Леся й образилась!) сильну поетку для критики психологічної слабкості українських чоловіків.
Ось така банальна картинка причин нашої сили й слабості. Не переступаймо природних закономірностей і духовних законів! Плекаймо український родовід, не спокушений „новизною” переступів. Альтернативи завжди ведуть до деґрадації. Поєднання ж та взаємодія чоловічого й жіночого плекають розкішні сади народів і родоводів. Нехай би Україна мала своїх справжніх жінок і справжніх чоловіків, бо, правду кажучи, в нашому Краю, коли він був сильний, завжди правувало чоловіче начало (голова), а справжньою душею сім’ї-родини завжди була жінка. Із Гоголем пов’язані ще деякі моменти й риси характеру, дотичні до нашої теми. В стані артистичного афекту він витягав, мусуючи, свого носа. Для чого? Хотів виглядати більш потужним, чоловічим, „грався” з історичиними алюзіями (Батурин здав хахол Нос)? Микольцьо міг на рівному місці (як жінка) зомліти, був схильний до летаргічної „сплячки”. Завчасу попередив своє оточення, щоб не ховали на другий-третій день: спершу переконались, а вже тоді… Гоголя похоронили „сплячим”, ну, тобто живцем у стані клінічної смерті. Коли відбувалось пізніше перепоховання і відкрили труну – голова великого пересмішника лежала боком, а пальці стискали напівзотлілу тканину внутрішньої обшивки домовини. Подейкують, що Гоголь був масоном. Не знаю, не знаю, але „друзі” в нього були специфічні. Вони й загнали у безвихідь геніяльного українця.
Адаптуючи тексти Гоголя до читанки, я ще раз відкрив для себе великого сина України… Як тонко й любовно оспівав знаменитий полтавець українське братство, січове товариство, Дніпро, степ, природу, звичаї, загалом український світ і українську душу! А з яким убивчим сарказмом показав мертводушність імперіяльної потвори, безнадійну психопатію чиновницько-поміщицького виродження. Здається, цей монстр на гнилих кривулях мав би розвалитись від першого тому „Мертвих душ”. Аж ні! З ганьби Росії бєлінські воздвигають пам’ятник нерукотворний для прославлення імперії. Не дивно, що Гоголь, можливо, при сприянні „друзєй народа”, спалює другий том і, глибоко розкаявшись, впадає у стан підкресленої, а мо’ й щирої релігійності. Можливо, це й „білими нитками шито”. Відомо ж, що Миколина мама, наставляючи в листах сина, писала: ти знаєш, хто ти є – грай роль, але роби своє! Гоголь був глибоко самотньою людиною і „одним у полі воїном”. Може, й не спалював він свого твору, або організував комедію спалювання – варіантів достаньо. Скажімо, письменник для видимості спалює якісь папери (чорновики, копії), а сам твір пробує зберегти для нащадків. Після його кончини „друзі-масони” віднаходять і ритуально спалюють рукопис, мовляв, передозував процент правди чи видав якісь таємниці… Не виключено також, що рукопис треба шукати! Інший варіант: ще за життя письменника друзі сатани викрадають і знищують сотворене. Гоголь зламаний. Нічого не залишається, як, зрозумівши людську малість, здатися на милість Верховного Творця, молитись і надіятись… На все ж Божа воля! Тож кого перехитрив Гоголь? Та себе ж таки самого.
Шевченко був инший, простіший і таки сильніший яко чоловік. І то настільки, що навіть цензурування, редагування та інші „обрізання” не вбили в ньому великої Божої Правди. А було ж тих втручань у святая святих чимало й не конче з ворожого стану. Шевченко пише: „Наш завзятий Головатий не вмре, не загине!” А друг Куліш, наче б узагальннючи, подрібнює політичну проблему до мовно-культурної автономії: „наша дума, наша пісня…” А воно ж, як не стане своїх гетьманів і головатих, то на ґелеватому безголів’ї і пісня та мова зійдуть „на пси”. Погляньмо, друзі мої, на себе збоку, зверху, ізсередини, а тоді вже вибираймо собі адекватну вдяганку та зброю, аби захистити українство насамперед від самих себе, тобто дріб’язковості наших програм, домагань, поривів.
Колись потрапила була мені до рук книженція „Украинский сепаратизм в России”, 1998, передмова, коментарі й впорядкування якогось Смоліна – скорше всього, кагебіста. Ну, думаю, „наші” дають, маючи на увазі українців Російської Федерації! Аж воно, виявляється, про нас із вами, материкових. Уже й мови української нема, й мене – автохтона. Реготав до упаду – так щиро сміявся хіба, перечитуючи „Пригоди бравого вояки Швейка”. Звісна річ, я був, є і буду! Українство – сила, його існувальна живучість смертельна хіба для деґрадованих та неповноцінних. Тому вони й силкуються підірвати нас ізсередини, відшукуючи собі подібних в українському середовищі, намацуючи потенційних колаборантів і яничар, заманюючи слабших малоросів у дрібне політикування і провокуючи в нас агресію слабості.
Усамостійнення України потребує утвердження високої політики, а не дрібного політиканства, твердої постави, а не безхребетного „гнучкошиєнковства”. Сила і слабість мають зайняти свої питомі місця у суспільстві – без взаємопідміни чи взаємопоборення начал. Ось які думки навіяв дух Тараса! І я знову переконався, що боротьба за правдивого Шевченка – це боротьба за Україну.
№5 (193) 10 березня 2017
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал