УКРАЇНСЬКА МЕТАФІЗИЧНА ПОЕЗІЯ В УМОВАХ ДЕРЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТИ: ВІДЛУННЯ ТРАДИЦІЇ
Старий Максим – головний герой Стефаникової новели «Сини» втратив двох синів на війні. І тепер сам ґаздує. Він «молодими кіньми волочив яру пшеницю. Борони бігали по землі, як пера». Змучившись лежав довго мовчки, а відтак лагідно самому собі розказував: « – Послідній раз прийшов Андрій; він був у мене вчений; «– Тату, – каже, – тепер ідемо воювати за Україну.» – За яку Україну?!» А він підняв шаблею груду землі та й каже: «Оце Україна – отут її кров: Землю нашу ідем від ворога відбирати…»
– «Сину, – кажу, – та є ще в мене менший від тебе Іван, бери і єго на це діло, він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю… Добре, – каже, – підемо оба».
А як Максим втомлювався, то відпочивав, тоді зболена його душа сварилась із жайворонком, що співав над ним, як колись співав, коли його малий Іван бавився і грав на сопілці. Спів жайворонка й Іванова сопілка линули низом, поверх них сонце. «А крізь сонце Бог, як крізь золоте сито обсипав їх ясністю, і вся земля, і всі люди відблискували золотом…»
Тепер у немічного старого Максима з глибин душі виривалась на волю розпука. «– Ех, сини мої, сини мої, де ваші голови покладені? Не землю всю, але душу би-м продав, аби-м кровавими ногами зайшов до вашого гробу. Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть що-с мав! Ти свого воскресив. А я тобі не кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них… Ти видиш цілий світ, але над моїми гробами ти отемнів… Най тобі оца сина баня так потріскає, як моє серце…»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Відомий дослідник новел і новелістів професор Іван Денисюк зауважив: «Ще студентом у клініці спостерігає Стефаник героїзм приречених на смерть. Смерть як «контраст життя…, великий біль і велика радість є «найвищим виразом життя»… Вибір трагічних ситуацій зумовлений стефаниківською концепцією новелістичної концентрації, а не песимістичним світоглядом митця. «Житє, ой яке воно файне у своїм болю й радости!» – ось оптимістичне кредо того, кого так необачно обвинувачували у песимізмі, й кого так палко боронив від цих закидів Іван Франко, вбачаючи в його героях сильний дух енергії… Трагічне в естетиці Стефаника не має нічого спільного з моторошною філософією Шопенгауера чи Кіркегора…»
Трагічний оптимізм, на погляд І. Денисюка, не обумовлений фатальністю долі героїв, а пояснюється ситуацією, тобто конкретними обставинами. Саме таким чином і з’явилась новела «Сини» та інші твори. Образ землі і трудівника, що з неї живе, її обробляє і її обороняє і за неї вмирає – це стефаниківська метафізична метафора.
Стефаникознавці, зокрема М. Гнатишак, бачили нахил письменника до певного містицизму. Важко не погодитись. Стефаникова містика – це та сила землі, що в «Камінному хресті» не відпускала господаря з рідного села, а в новелі «Вона – земля» батьківська хата так міцно тримає Данилову жінку Марію, що як вона змушена була покинути її, то «зараз же оніміла». А як тільки Данило вирішив назад вертати додому, то баба Марія «зараз же заговорила». Отож – то… Стефаникові персонажі вросли у землю, а земля – у них.
Автор есеїстичного дослідження «Син землі» Володимир Іванишин, якого фізично знищило «ка-ге-бе» (його знайшли мертвого на залізничній колії неподалік Одеси) по-своєму розвивав думку професора І. Денисюка про Стефаниківський «сильний дух енергії» та оптимістичний трагізм, а також наголошував на Гнатишакових баченнях у новелах Стефаника рис містицизму. Він зокрема наголошував: «Кожний Стефаників творчий акт відображення трагедії дорівнював, а то й перевищував саму трагедію. Можна сказати, що з кожною смертю умирав сам… І після кожною смертю воскресав знову, щоб списувати біль землі, який не припинявся…»
В. Іванишин звернув увагу на Стефаникового листа до Володимира Дорошенка, в якому «абсолютний пан форми» (вислів Івана Франка) сповідався: «Мій коханий Володимире, ви можете зрозуміти, що кожна моя дрібниця, яку я пишу, граничить із божевіллям, і я нікого на світі так не боюся, як самого себе, коли творю… Я не пишу для публіки, а пишу на те, щоби прийти ближче до смерти».
Ось ми і підійшли до зазначеної теми про метафізичну поезію в умовах державної незалежності і її закорінення в літах прошумілих. Термін «метафізична поезія» в українській літературознавчій науці сьогодні інтенсивно відроджується, проходить відповідну реставрацію. Адже радянська сумнозвісна епоха обмежувала можливості всебічного і системного аналізу метафізики у художньому слові. Оксана Яковина у грунтовній монографії «Метафізика в поезії (Україна ХVІІ століття». – Львів: Вид-тво «Опілля». –210 с.), окрім класичних дослідників І. Франка, М. Грушевського, В. Перетца, П. Житецького, М. Возняка, називає сучасні авторитетні праці Л. Ушкалова, Олександри Гнатюк, Богдани Криси, Тетяни Рязанцевої. Власне, на цьому науковому фундаменті розглядаю метафізику поезії в умовах нашої державної незалежності.
Пропоную для роздумів вірш Івана Драча «Самоідентифікація. Ніцше»:
Чи є у кого-небудь тепер,
Наприкінці ХІХ століття,
виразне уявлення про те,
що поети могутніших віків
називали натхненням?
Ф. Ніцше «Ecce Homo»
Прогресивний паралітик Ніцше.
Ніцше – божевільний смолоскип…
Хто прорік і глибше, і буйніше.
Реготав – і заридав на схлип.
Гебельсів і Гітлерів минаю.
Чи було? Не знаю! А було!
Із моїм народом, тож зі мною.
Тож над нами розвертав крило.
Та сприймаю твої горді висі
І твою високогірну суть.
Обернися Ніцше, обернися,
Без охвістя того в нас побудь.
Заратустра тут громово скаже:
«Над гробами прапори киплять.»
Ворог – інший. Знай же, брате-враже:
У тризуба меч по рукоять!..
Іван Драч, що мав непоборну потребу осмислення екзистенційної сутності української дійсності своєї доби, виходячи із суб’єктивного внутрішнього «Я», творить метафізичну реальність, імплементуючи ніцшеанський роздум у сучасну матерію українодержавної бутності. В «Самоідентифікації» яскраво присутній образ Ніцше. Драч, схоже, асимілює його під імператив української незламності: «У тризуба меч по рукоять!..»
На жаль, не пригадую досліджень, у яких би йшлося, що метафізика полюбляє образ Землі, хоч він в українській літературі має багато найрізноманітніших інтерпретацій. Покинута рідна земля породжує ностальгію, самотність, або ж навпаки будить патріотичні рефлексії її захисту: Життя, або Смерть. Образ Смерті пов’язується з образом Часу, Бога та Людини, себто Віри. Уся ця тематика починається в добі Бароко. На первісному етапі розвитку метафізичної поезії, зазначає Тетяна Рязанцева, – «тема Самотності існувала лише як важливий аспект (кожної із вище зазначених тем – Т. С.), а з плином часу вона в метафізичній поезії ХХ ст. стала не лише самостійною, а й провідною». На такий вислід дала їй прекрасні підстави поезія Олекси Стефановича у супрязі з лірикою Марини Цвєтаєвої (компаративістичний контекст). У цьому ключі можна і слід говорити ще про багатьох авторів, котрі змушені були емігрувати, та про тих, над якими збиткувались у московських катівнях.
Та повернемось до новел Стефаника, з яких почалась наша розмова, хоч йдеться про метафізику поетичну. На мій погляд, більшість його новел можна записувати у верлібровій формі. До того, у нього є унікальна поезія в прозі. Справжню поезію важко переповісти, тому цитую його ліричну мініатюру «Самому собі»:
«Ти будь у мене як небо осіннє
уночи тверда.
Будь чиста як плуг, що оре.
Будь мамою, що нічки темненької
дитину хитає та тихонько,
тихісенько до сну приспівує.
Вбирайся як дівчина рано
вбирається; як виходить у сад
до милого і так ще вбирайся.
Шепчи до людей як ярочок
до берега свого шепче.
Ломи як блискавка, що найдусшого палить і коле.
Плачь як ті міліони плачуть,
що тінею по світі вандрують.
Як знеможеш, то сядь під вербу
та дивися на став тихий.
Така будь, моя бесідо!»
Цю молитву почула Стефаникова Муза і ніколи від неї не відступила.
Рідна родова Земля, Війна, Сини, що Землю від ворога боронили, і несправедливість Всевишнього Господа-Бога б’ють генетичним струмом у психіку старого Максима. Це й творить метафізичну реальність. Саме вона, – вважає Оксана Яковина, – «у секулярному суспільстві залишилося чи не єдиним доказом того, що духовний досвід таки є реальним ґрунтом пізнання людиною світу».
Існує думка, що класичний конфлікт метафізичної поезії ХХ століття локалізується на конкретних фактах, часто втілюючись у творах відверто біографічного звучання. Такої думки дотримується й Тетяна Рязанцева при аналізі віршів Олекси Стефановича. Як на мене, не тільки у творах біографічних, а й незрідка у творах, наповнених веселим і дотепним гумором та їдкою сатирою.
У житті не інколи трапляється, що сумирна творча особа, за своєю природою, якось аж майже непомітна своєму оточенню та наче байдужа до того, що відбувається у суспільстві, хоч насправді в її душі палає вогонь. Про таких І. Франко писав: «Се в літературній сутолоці люди тихі; вони стають осторонь, нікому, так сказати, не наступають на нагнітки і не мають ворогів: се ті, про яких мовив Гете: «Es bildet ein alent sich in der Stille» (талант виростає в тиші). Володимир Самійленко – се така спокійна, урівноважена, трохи квієтистична натура, правдивий тип лівобережного українця, важкого на ініціативу, склонного до рефлексії й задуми, наділеного тонким гумором і сатиричного жилкою… Рефлексія і тиха меланхолія притлумлює всякий різкий тон. Зате його сатиричні куплети, писані на взір французьких chansons Беранже, блискотять правдивими перлами щирого гумору:
Хто пролежав цілий вік на печі,
Але завше я був патріотом;
За Вкраїну мою чи то вдень, чи вночі
Моє серце сповнялось клопотом.
Бо та піч – не чужа, українська та піч,
і думки надиха мені рідні;
То мій Луг дорогий, Запорозька то Січ,
Тільки в форми прибрались вигідні.
Наші предки колись задля краю свого
Труд важкий підіймали на плечі;
Я ж умію тепер боронити його
І служити, не злазячи з печі.
Еволюція значна зайшла від часів,
Як батьки боронились війною;
Замість куль і шабель у нових діячів
Слово стале гаряче за зброю.
Може, зброя така оборонить
наш край,
Але й з нею прекепська робота:
Ще підслухає слово якесь поліцай
І в холодну завдасть патріота.
І у мріях скликаю численні полки
З тих, що стати за край свій охочі:
Слово ж маю на те, щоб ховати думки,
Якщо зраджують їх мої очі.
До письменства я кличу, –
звичайно, в думках,
Щоб світило над нашою ніччю;
Хоч, на жаль, мати книжку народну
в руках
Я признав небезпечною річчю.
І він, вкінці, в день столітнього ювілею українського письменства вибухає ентузіастичним окриком:
Ще стоїть Україна! Не вмерла вона
і вмирати не має охоти:
Кожна піч українська –
фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти.
У поетичній стилістиці цього твору без примусу єднаються між собою логічно не узгоджені слова у переносному значенні і від цього неабиякий емоційний ефект. Лежати «цілий вік на печі» – це «український патріотичний клопіт» тощо. За ідейним пафосом із Самійленковим гумористично-сатиричним твором перегукується вірш І. Драча «До мільйона московських хохлів» із циклу «Коли своєволить сваволя», що ввійшов до його збірки «SaтирикоN». Pro i contra» (2015). Але в Драча інший поетичний синтаксис. Драч вціляє в «десятку», озброївшись риторичними стрілами. Це вірш з сатиричною гостротою й експресивністю, сказати б, з памфлетним обличчям.
Сатирично-іронічне висміювання хохла в усій Драчевій творчості варте грунтовного дослідження. Переродження українця на самозадоволеного, самовпевненого, відірваного від народу та духовно обмеженого хохла в Драчевій інтерпретації історично обумовлене.
До мільйона
Московських хохлів,
До вас мені Бог
Звернутись велів.
Я вас потривожу,
Простіть ради Бога.
Чи й вас розриває
Пекельна тривога?
Чи ви малороси,
Чи ви українці?
Грози буяють
Не на Ординці
І не на Арбаті…
Чом ви душею
Криві і горбаті?
Кров тече наша.
Кривава ріка –
Хіба не з Москви
Ця кривава рука?
Невже ви з тим катом,
Катюгою мас?
Хочеться з матом –
Чи ж дійде до вас?
Хочеться словом
Вас допекти.
В мовчанку запали
Московські кроти.
Ти! Це до Тебе.
Заціпило? Ти…
Уся Драчева творчість, особливо поетична, можна сказати, – радикальна, революційно-відчайдушна. Він не сковує себе жодними умовностями: так можна, а так – ні… Під його пером навіть обсенна (обсентна) лексика не викликає спротиву, бо вона, якщо хочете, у вимушеному контексті.
Драч завжди і скрізь – Драч: у відкриттях космічного Шевченкового світу, чи коли пірнає у морську глибінь Франкових книг, або коли осягає Стефаникові новелістичні трагедії в кіносценарії «Камінний хрест».
Стилос Івана Федоровича – це «скальпель вогненний», що до серцевини розтинає дійсність життя: «горбаті дні, мозільні дні, і дні чесності, і дні продажні», в яких, на жаль, також грають свою «словоблудну гру блудливі яничари». Драч декларував, що «нам випала доля ленінцями зрости і дихати Леніним до останнього подиху…» Самому собі він красиво збрехав. А тим, що й нині «шаліють скажено», – сказав правду.
У другому передсмертному маренні Шевченка в кімнату впурхнула зграя горобців і зацвірінчала:
«Ми – українські горобці, / Як оселедці, в нас чуби. / Вкраїнський усміх на лиці, / Вкраїнські писки і лоби, / Що нам сипнуть, те ми клюєм, / Чолом за ласку віддаєм. / Цар нас шугнув, і ми – о, страх – / Всі пурхнули по смітниках. / То служимо в своїх панів, / Як бог велів і цар велів. / То мостимося до чужих / І в урнах порядкуєм в них, / А те, що Україна гола, – / Нам соромно за наші вола, / Ми обминаєм наш смітник – / Вже одбуяв козацький вік, / І ми не витвори льокальні. / Ми навіть інтернаціональні. / Бо як підійметься руїна / Й зачервоніє Україна, / То нам прийдеться утікати, / Щоб крильця не пообпікати. / А вдалині, на чужині, / А чи в сусідськім бур’яні / Ми розпережимось орлами… / Цвірінь-цвірінь! Ти будеш з нами? / Ти в нас дивись, бо спересердя / Ми поклюєм твоє безсмертя… / А то престол тобі зів’єм / І епігонством тихо вб’єм, / В труну твою, як ляжем спати, / Ми рідної натрусим м’яти. / Що ми свої (хай знає світ!), / Цвірінькнем тихо «Заповіт»… / Ти – вічний? / Вічні ж ми, борці, / Ми – всюдисущі горобці!»
Чую заперечні голоси: симфонію «Смерть Шевченка» Драч написав далеко до незалежності нашої держави. Так. Але йдеться про світоглядне відлуння, що одізвалось 2015 року у Драчевому зверненні до московських хохлів.
Філософія буття знає своє – час минулого присутній у часі теперішньому. Через багато років, – Іван Дзюба, роздумуючи про творчість Володимира Базилевського, наголосив, що Тичинене «Хай чабан – усі гукнули…» озветься іронічним перифразом про державних чабанів на чолі незалежної України… Схожі тирани, схожі злочинці: то старі, то нові. Вони й нові форми впевнено наповнюють старим змістом. Так виникає у Базилевського мотив ПІДМІНИ, який у різноманітних варіантах багато важитиме в його поетичних рефлексіях протягом кількох десятиліть». Від себе додаю, що багато важить й у нинішніх поетичних візіях, зокрема у його віршах із книги «У садах Вернадського й Шардена», датованої 2020 роком.
В. Базилевський живе болями свого часу. У нього одна проблема будить іншу, або одна з одної витікає. Він не тільки строгий аналітик, але й вміє шпетити конкретних осіб – Ганапольського та Шустера, що шустро крутять своє дворушницьке кіно, ніби таврують Зеленського, хоча «в потайній супрязі з ним», а «ми ще й досі в імміграції у батьківщинній
стороні».І. Драч і В. Базилевський поети різні, але між ними багато спільного якраз у поетичній метафізиці. Художня «підміна» понять, про яку говорить І. Дзюба (при розгляді віршів Базилевського) для Драча органічний спосіб мислення.
У його «SaтирикоNі» є низка віршів, близьких не тільки за духом, а й за стилістикою до деяких віршів В. Базилевського із книги «У садах Вернадського й Шардена». Власне, їх єднають авторські іманентно зроджувані рефлексії.
«Минуле – воно не минуле / минає і все ж не мина», тому «зловісні повтори являє історії мить» – філософема Базилевського. Це метафізичний концепт, який також властивий Драчеві.
Не схожий на них, але близький духом Вінграновськолюб Валерій Гужва. У його новій книзі «Горлиця» (2021 р.) образ часу основний персонаж, як і в багатьох віршах революційного, часто імперативного Драча: «Ми в двадцять першім віці… / Вік – паскудний, але наш!» Не революційний Гужва інтонаційно інший. Він переважно оминає лозунговий пафос, але і в нього присутні безальтернативні проголошення:
Не молю, не прошу – вимагаю:
агов, посполиті,
як свободу ізнов проспимо,
тільки з кожного з нас буде спит,
як полізе свинота у наше
державне корито –
залишіть цю ватагу без жадібних
рил і копит.
Ліричний герой В. Гужви там, «де не живуть, а виживають, де Україну віддають на глум…», де запанувала пропагандивна брехня. Йому хочеться «співати славень своїй Україні, речникам її… але, але слова гіркі до хрипу лягають у розпачливі рядки і голос замерза в німому крику». Та докоряти легше, ніж відчувати вину («Спитай себе: а чи не сам ти винен?»).
Безперечно, провини в кожному з нас. І все ж на наших очах руйнується світ. З шаленою швидкістю зростає садизм, зокрема в підлітковому віці. Плодиться сатанізм. Процвітає моральна патологія, психоневроз. Патріарх Української греко-католицької церкви Блаженніший Святослав Шевчук передбачає, що коли людство подолає пандемію, то воно не буде таким, як було до цього. Післяковідний наратив часу диктуватиме себе.
Чи відбудуться зміни в літературі ? Певне, що так! Вірю, література не обірве коріння в своїх давніх глибинах. Адже сучасне – «повтори історії мить». Українська поезія минулого, як і поезія тридцятилітньої незалежності України, Землю нашу від ворога відбирають.
м. Львів
Заставне фото: Віктор Гонтарів
“Українська літературна газета”, ч. 14 (306), 16.07.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.