(ПОЕТ МИХАЙЛО СИТНИК У МОЗАЇЦІ ОЦІНОК)
Народе мій! До тебе я ще верну
і в смерті обернуся до життя…
Василь Стус
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Український поет Михайло Ситник загинув у парку американського міста Чікаго (21 серпня 1959 р.). Версії щодо його смерті були суперечливі. Про загадкове вбивство еміграційного поета дискутували Богдан Рубчак, Леонід Череватенко, Яр Славутич, Олекса Ющенко та інші. Не спростовні, без гіпотез, твердження про відхід Михайла Васильовича Ситника в інші світи, на жаль, і досі відсутні. Тільки психоаналіз цього трагічного катарсису може пролити світло істини. Сподіваюсь, це зроблять зацікавлені фахівці, вивчивши поліцейські архіви, якщо такі збереглися.
Вбивцею поета міг бути чікагський «приятель»-алкогольник, що зводив з ним свої побутові порахунки. Під кінець свого короткого життя Ситник заглядав у чарку. На його голову падали всі лиха: емігрантська непогамовна туга, безпритульність, сімейний розклад – від нього пішла дружина – талановита поетеса Ганна Черінь, забравши із собою дочку.
У вірші «Волоцюги» автор нарікав, що йому живеться важче, ніж американському злидневі:
Привіт тобі, зухвалий волоцюго,
Із закавулків, де провадиш дні!
Тобі я друг, бо ти не маєш друга,
Крім того, що у пляшечці на дні.
………………………………
Як руку простягаєш ти тремтячу
До мене за мізерним п’ятаком, –
В очах твоїх велику муку бачу,
Ізмішану із накипілим злом.
І я даю. Відмовити не можу,
Хоч знаю, що той гріш не на харчі…
Не визначено ж в заповіді Божій, –
Яких гонить від себе прохачів.
……………………………
Так, я іще нещасніший від «бома»,
Бо ж він знаходить щастя у вині,
Бо ж умирає він у себе вдома,
А я напів живу – на чужині.
Такою була його прикінцева еміграційна доля, точніше недоля. А він мріяв стати співцем рідного народу, в піснях якого би перепліталась «журба і радість» олесівського духу. Власне, на співця-поета народного – його талант заповідався, звичайно ж у ситниківському ідейно-естетичному амплуа, в його виразно індивідуальному «Я». Свою подорож до Праги Ситник обумовлював: «Я до болю хотів побачити Олеся, з яким ніби давно вже був знайомий. Мабуть, це останнє було більшою причиною, що тягнула мене в чужий край. А що я в Житомирі познайомився з Ольжичем, то думав, що буду там, у Празі, бажаним гостем» (цит. за статтею // Леонід Череватенко «Моя душа розділена надвоє…», – ж. Дніпро. – 1994. – №1. – С. 41).
У двотомному виданні «Координати» (вид-цтво «Сучасність» (1969), яку уклали Богдан Бойчук і Богдан Рубчак, читаємо: «Поет-романтик, він своїми творами твердив, що писати поезію – це так, як дихати, ходити, кохати. Для нього поезія була майже біологічною функцією, і в розмовах він дуже від’ємно висловлювався про тих поетів, які «сидять» над своїми віршами. Його ідеалом була високо почуттєва поезія Олени Теліги, наболіла безпосередність пізнього Єсеніна і розспіваність строф Сосюри; ці поети, як йому уявлялося, писали «від душі». Він не боровся з впливами: в його рядках можна знайти «живцем» узятих Сосюру, Рильського, Тичину, Маланюка, Осьмачку, Телігу. Це він, мабуть, робив несвідомо: його поезія складалася з уламків пережитого, виключно з перечитаними і в підсвідомості застряглими віршами» (Т. 2. – С. 239).
Попри деякі суперечності тут багато правди… Річ саме в тому, що Ситникова до когось близькість далеко не означає «живцем» перенесених у свою творчість Рильського чи когось. Він від них «засвічується». На ньому, сказати б, тінь од їх світла. Наприклад, взявши до свого вірша «Останнє слово» епіграф з вірша Тичини «За всіх скажу, за всіх переболію», поет «подражає» Тичині, уподібнюється до нього, але його «за всіх» має виразно ситниківську філософію і свій код, хоч Тичина і справді проглядається:
Сказав сьогодні хтось мені:
На біса ваша нам здалась поезія,
Ви краще б написали нам в ці дні
Щось про Австралію чи Індонезію,
Щоб наші люди знали наперед,
Куди тримати курс на еміграцію,
Ви ж, мабуть, знаєте, що і поет
Уже там іншою займеться працею.
………………………………
До тих, хто хоче щастя десь знайти,
Скажу своєю щирістю незмінною, –
Що нам дорожче над усі світи
Один лиш край, що зветься УКРАЇНОЮ.
Розлука з Україною, ностальгія мучили Ситника все життя. На цьому наголошувала критика. І навіть винуватила його за песимізм, тугу та плач. Правда, Олексій Сацюк в рецензії на збірку поезій «Відлітають птиці» таку критику справедливо заперечував. «Вірші Ситника, – вважав він, – напоєні іншою тугою: він тужить не як сентиментальна, зламана долею людина, а лише як повний віри вояк-бойовик, якому на посту ввижається всіма привабами рідний край» («Літаври», ч.1, Зальцбург, квітень, 1947).
У хаті в мене глиняна долівка
І старомодний витрухлий комод,
Посудник, на якім одна тарілка
Ще куплена у 21-ій год.
Годинник на стіні – останній вироб:
Звисають аж на лаву ланцюжки…
Щоб краще йшов, почеплено до гирок
Дві гайки і якісь іще важки.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вінчальні у кутку старі ікони,
Мигтить лампадка, як бліда зоря,
І оживають в рамках, що з картону,
Пожовклі знімки, ще часів царя.
А що ж іще? Забув, бо вже давненько
Не був удома. Пам’ять утіка…
Єванглія ще і «Кобзар» Шевченка
Й моя відсутність – довга і тяжка.
Цей поетичний малюнок – то етнографічний паспорт української хати. Тут все вражає. Поет відчинив навстіж двері типової української оселі, гордо запропонувавши: дивіться, дивуйтеся, відкривайте для себе дивосвіт, його красу! Тут сяє християнське світло і золоте світло Шевченкового Слова. Тут живе час. Тут присутня «моя відсутність». Крім усього цей побутовий інтер’єр будив шалену лють у чекістів та сільських хрунів-перекидьків, що повірили в радянський «рай».
У рідному Василькові Ситник не цурався «піднімецької преси, в якій він вміщав свої вірші. Це був 1942 рік, у який поет опублікував дві збірки: «Від серця» з передмовою Петра Карпенка-Криниці і другу збірку «Нові обрії». На обидві збірки у львівському журналі «Наші дні» (грудень, 1942 р.) відгукнувся Святослав Гординський. Вдумливий літературознавець і відомий поет та унікальний майстер живопису твердив: «Збірка «Від серця» належить до тих рідких видань, що появляються тепер у Східній Україні… Цикли «Моя Україна», «Тридцять третій», «Лірика», «На березі моря» показують уже досить виробленого поета».
Оцінюючи другу збірку, С. Гординський наче спростовував себе , мовляв, Ситник ще не «виробив власного, окремого поетичного обличчя», закидав йому «журналістську декларативність». Словом, його критичні висновки не комунікуються між собою. Правда, він каже, що Ситник і багато таких як він молодих ентузіастів поезії, «скинувши з себе червону рубашку, шукають тепер стежки і в справжню поезію, і в справжню духовну Європу».
По-своєму, з характерним йому апломбом, сховавшись за псевдонім Гр. Шевчук, судив Ю. Шерех, підкреслюючи, що «…поетові бракує витриманості, праці й продуманості, щоб зробити вірш композиційно, що поет не готовий впоратись із віршем як цілістю» («Заграва» – число №4, – 1946). Категорично протилежної думки був Володимир Винниченко. У листі до Ситника від 11.08.1948 р. він писав: «Ваші книжки «Відлітають птиці» і «Залізничний сторож» дають мені хвилини справжньої естетичної насолоди, а крім того, віри в силу і непоборність української душі, яка навіть в таких тяжких умовах уміє виявляти себе такою мужністю, гідністю і красою».
Ностальгійна ідилія України не тільки солодкі та гіркі спомини, які безперестанно, сказати б, снує поетова душа і сама себе мучить безповоротністю втраченого, в якому цвіло поетове дитинство, а й пульсує думка, що радянська колективізація села та звірське нищення заможних господарств зруйнували його.
В оповіданні «Месник» Ситник художньо відтворив типове українське село, в якому розкуркулювали багатого господаря, що жив із праці рук своїх і доґаздувався помітних статків. «Наша хата, – веде мову герой твору, – вкрита черепицею, аж тонула в розлогих черешнях і кучерявих яблунях, що весною обсипали подвір’я пахучим біло-рожевим снігом, а взимку сріблим черепицю зірчатим інеєм. Праворуч хати під столітньою липою стояла стара, як світ, клуня з чорногузячим гніздом на кроквах. За тою клунею була пасіка. Від старих трухлих дуплянок відрізнялись чотири вулики так, як у нашому селі відрізнялась школа і сільрада від убогих, обсмиканих хаток».
Далі йде мова про зав’язування колгоспів, жахливий голод 1933-го та появу сільського пролетаріату – прорадянських активістів. «Ми у колгосп вступати не хотіли» – оповідає герой твору. Одного весняного ранку двері не відчинили, а пхнули аж забряжчав на миснику посуд і під образами загойдалася лямпадка. Наші хуторянські хлопці – сільський актив. Попереду – байструк Мисяк, ліве око якого було перев’язане шкіряною заяложеною пов’язкою. За ним виконавець Симон Деркач, обидва брати Кобці, що працювали в київському «Арсеналі». Ховаючись за їхні спини, на порозі стояв батрак-сирота Тимко, мнучи в руках бриля. Всі інші шапок не скинули. На борту його піджака синів значок «Кім». Зараз же після них зайшов якийсь воєнний в зеленому галіфе і блискучих чоботях. На правому боці звисала жовта кобура, з якої висовувалась блискуча ручка револьвера… Біля ганку стояло легке авто. А біля нього ще два військові.
–Дайош золото, куркульська твоя морда, – дихнув самогоном Мисяк і підступив до батька.
–Яке золото? – здивувався батько.
–Брось прітворяться, петлюровская сволоч, – підступив до нього молодший Кобець і штовхнув кулаком у груди».
Важко відірватися від живописно-художнього тексту. М. Ситник живий свідок голодних мук і очевидець посинілих, опухлих тіл, покинутих на чорноземах, де завжди попід небеса буяла пшениця і родила всіляка всячина. Загарбницька Москва організувала протиукраїнську пандемію мору голодом.
М. Ситник як майстер слова для реалістичного відтворення часу використовує усі можливі ресурси. Фольклорні теж:
Батько в созі, мати в созі,
Діти плачуть на дорозі,
Як побачать ГПУ –
Поховались в кропиву.
Чи, наприклад:
На воротях серп і молот,
А у хаті смерть і голод.
Сидить баба на рядні,
Та й рахує трудодні.
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні.
При всіляких діаметрально-протилежних оцінках творів М. Ситника все-таки справедливо домінує думка, що він – поет з Божої ласки. У цьому переконує його збірка поезій «Цвіт папороті», яку випустило видавництво «Молода Україна» (Торонто, 1975). У Європі, де перебував поет у таборах для переміщених осіб Ді-Пі, йому сяк-так велося. Принаймні, мав своїх – симпатиків, шанувальників ностальгійних віршів. Наприкінці сорокових років він перебрався в Америку, яка стала для нього пеклом. Власне, американський період життя і віддзеркалений у збірці «Цвіт папороті». «Ситник, що потенційно був серед нас усіх найталановитішим, – писав Ігор Качуровський, – в Америці неухильно пішов на дно» («Молода Україна». – Торонто. – лютий 1997).
Збірка «Цвіт папороті» має етнонаціональну праоснову. Папороть згідно з народним повір’ям цвіте тільки в Купальську ніч. Її чарівна квітка спалахує блакитним полум’ям на коротку мить. Хто зірве цвіт папороті, той стане ясновидцем. Але це вкрай важко, бо її стереже нечиста сила, яку слід побороти. Україна переможе чорта, диявола, дідька, люципера, і тоді на її широких ланах зацвіте соняшник – символ поклоніння Божественному світлу, відданості рідній землі, зокрема батьківським оселям.
Глибоку філософську суть образу соняшника розумів Роман Кох. Пропоную його дивовижне спостереження: «Соняшник і сонце. Вранці він повертає свій золотистий цвіт до сходу, опівдні – вгору на середину неба, увечері – прямує за своїм центром тяжіння на захід. Моральне значення цього символу полягає в тому, що всім нам необхідно наслідувати приклад соняшника, тобто бути геліотропами, прагнути до сонця праведності. Хай наші пристрасті піднімаються і стихають, але нам треба слідувати тому курсу, який нам вказує Слово Боже, і прямувати туди, куди веде нас його святий приклад…. Саме сонцю соняшник зобов’язаний своєю красою… він завжди розкривається при його появі» (За книгою М. Дмитренко «Символи українського фольклору». – К., 2011. – С. 182).
Я впевнений, що асоціативно окриленого реципієнта не відпускає красива персоніфікація: «Соняшник з усміхненим чолом / Колядує під моїм вікном». Взагалі різдвяна, як і великодня тематика, виводить Ситника на рівень історіософського мислення. Історіософські мотиви характерні віршам, де поет молиться до Шевченка-месії. Він дотримується мудрості, висловленої у Кобзаревій повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», в якій оповідач сповідається: «Дякую тобі, всемогутній Боже, що ти дав мені змогу любити й бачити прекрасне у твоєму нерукотворному безконечному твориві. Якби краса в усіх твоїх проявах справила благотворний вплив бодай на половину людства, то ми б стрімко наблизились до ідеалу, а зрештою, стали б утіленням Божественної заповіді нашого Божественного Вчителя».
Образ Ситникового Соняшника влучно потрактував Григорій Булах. Соняшник, що зростав на чужинецькому смітнику – «у сажі і пилу» все одно вип’явся до небес, дивлячись на світ чужий і жорстокий сумними очима. Він хоч і втратив красу свого обличчя, проте залишився для поета тим Соняшником, який чарував своєю вродою. «Поет, – зазначає Булах, – переживав свою власну трагедію, пропустивши високе проміння своєї душі крізь образ свого єдиного на всю чужину брата Соняшника, над яким чорним смогом нависла лише гірка наруга, зневага, бруд, і найстрашніше було те, що цього Соняшника не хотів визнавати не лише чужий світ, але і єдинокровні мучні-земляки, яким доля, може, трохи лагідніше змогла усміхнутися» (Михайло Ситник. Катам наперекір. – К., 1998. – С. 424).
Для підтвердження Булахової герменевтики цитую першу і останню строфу:
Його я стрів, мов родича за містом,
Стояв один у сажі і пилу,
Однак до сонця повертав врочисто
Свою голівку змучену малу.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Для мене ж ти, як брат, якщо не більше, –
Бо я такий самотній, як і ти.
І пустоцвіт моїх нездалих віршів
Зів’яне швидко тут без теплоти.
Соняшник – топ-образ у ліриці поета: «Соняшник з усміхненим чолом / Колядує під моїм вікном. / Пізнаю відразу: мій земляк. / Здрастуй, друже! Звідкіль ти і як?/Може, з Ворскли, може з-над Дніпра / З вістками печалі чи добра / Що ж нового, там, в моїм краю? / Чи співати вільно солов’ю?». А десь далеко в Україні «соняшник у золотому брилі», комусь вклоняючись, вселяє віру, що «буде соняшно на цій похмурій землі».
В історію української літератури, – зазначив у передмові до книги «Катам наперекір» (К., 1998) Микола Неврлий, – М. Ситник ввійде як субтильний лірик, близький природою до Олеся, Сосюри, Рильського, Єсеніна». Він, справді, унікально ніжний, витончено тендітний лірик. Емоції переймають подих, коли читаєш:
Моєму невгамовному єству
Бракує тут не так уже й багато:
Антонівок, що пахнуть за верству,
Гіркого полину і рути-м’яти.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І вогнища того, що пастушки
Печуть на нім улюблену «мундирку»,
Тієї найдорожчої ріки,
В якій відбилась повечірня зірка;
Докору батька в час моїх провин
І матері усміхненої ласки
І в час лихих зимових хуртовин
Бабусі недокінченої казки.
Чого ж іще спражнілому єству?
Хіба шматочок неба голубизни
І усієї рідної Вітчизни,
Задля якої я іще живу!
Шукаю порівняння чи є в українській поезії співзвучний поет Ситникові. Є! І дуже йому близький. Це галичанин Микола Матіїв-Мельник, автор ностальгійної збірки віршів «Горить мій світ» (Філадельфія, 1951). Навіть тематика його «ридальних» споминів споріднена із поезіями Ситника. Це присвяти батькові, матері, найближчим друзям та опис рідного йому краю:
Ти вже вмирав, мій любий Тату,
І відлітала вже Твоя душа
До Бога… і в безверхій хаті
На одрі смерти я Тебе прощав.
Гули гармати й кулемети
Ворожі грали з царинок і з гір
І кров скипала на багнетах…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Як прядиво збілів Твій волос
І вкрила борода сухий скелет
І обезсилився Твій голос –
Було вже видно, що відходиш геть.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Посиніли знечулені вже ноги
І біль в лиці смертельний загорівсь,
Мене ж гонили крісами в дорогу
І світ чорнів по Тобі мій в журі…
У листі до поета Богдана Кравціва Матіїв-Мельник писав: «Сьогодні я викинений бурею з рідної землі – втративши ширшу родину. А хто землю рідну утратив, той все утратив».
«Оцим мотивом вигнання, втрати батьківщини і безмежної туги за нею пронизана уся збірка Миколи Матієва-Мельника, що її подаємо оце українським читачам, розсіяним теж по всьому світі, – так відповідав на листа у післямові до «Горить мій світ» Б. Кравців. «У віршах цієї збірки, – продовжував він, – і спогад про «рідний край, де льон цвів і коноплі, де соняшник горів і дикий виноград», і сумнів «невже Тебе я не побачу, Україно, не вчую пошумів твоїх вітрів», і чудові вірші, присвячені батькові селянинові, і в «Цель ам Зее в австрійських Альпах йому в імлі ввижається Говерла і Явірник, і гострі ребра Шпиць». Але попри ностальгійний щем душі поет сповнений віри, що «встане наша рать… і кров на жертву пронесе».
Цей, сказати б, компаративістичний дискурс яскраво свідчить, що поета Миколу Матвієва-Мельника з карпатського Яблунова і поета-наддніпрянця з Василькова єднали їхні життя, себто еміграційні митарства.
Мотиви самотності в екзистенційних смислах також присутні в ліриці поета-емігранта Тодося Осьмачки, про якого Улас Самчук висловився: «… джерелом неспокою була його хвороба, що немилосердно гнала його через життя, не даючи змоги ніде знайти для себе місця. Горе було його тим більше, що йому приречено було бути митцем і тим самим поглибити конфлікт з оточенням» («На коні вороному», – Вид-тво «Фоліо». – 2020).
У віршах «Ніч і день», «До вічної ночі», «Весняна елегія», «Вільхи», «Царице неба, і землі, і вод», де присутні Бог та Ісус Христос, – це, якщо хочете, поетів умиротворенний світ і водночас смуток від страждань Ісуса Христа:
Коли я дивлюся на розп’яття
в самоті тужливій і безлюдній,
то мені душа говорить,
що Спаситель із хреста свого
й на хвилиночку не сходив…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І тепер Христос
із хреста над нами
звішує свою довічную главу,
й над чоло йому спадає довге, довге
та не стрижене волосся.
І як вітер подихне зі сходу,
то волосся відлітає аж на спину,
і для люду настає скрізь день,
бо горить і світить Божеє чоло.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І тепер я вже й не знаю
кому серцем припадати,
щоб ніколи не було в мене самоти:
щоб не бачити страсті Господні нескінченні
й муки бідної розп’ятої людини!
На мою думку, вірші М. Ситника за метафізичною сутністю тільки наближений до метафізики поезій Тодося Осьмачки. Їхня схожість насамперед полягає в художньому хронотопі: самотності, втраті, Батьківщини, коханої, друзів, тобто в аспекті тематичному. Мотив самотності в поезії Тодося Осьмачки просить методики психоаналізу. З таким завданням успішно порається Ганна Токмань з Переяслав-Хмельницького (див. «Слово і Час». – 5(713). – 2020)
Повертаємось до сакральної тематики М. Ситника. Наприклад, вірші «В страсний четвер», «Христос Воскрес», «Великодній спомин», «Молитва» та інші містять різноманітні рефлексії, радості, пов’язані переважно з воскресінням Ісуса Христа: «Христос воскрес! / Христос воскрес! / Радість з неба сяє ясна / Завитала Пасха красна, / Радуйтеся щиро нині, / Бог дав щастя всій родині, / Бог дав радість із небес / Христос воскрес! / Христос воскрес!» Заримовано, без нарочитої художньої вишуканості, загальнолюдський святковий настрій. У цьому і проявляється творча автобіографічність і особиста суб’єктивність поета. Це вірш із лексиконом з Великоднього Храму, в якому сповідається християнська душа. Ситникова молитва також зроджує і патріотичні вірші із найдорожчим словом УКРАЇНА. Так моляться ті, що вимушено покинули рідну землю. Це, – смію назвати, – сакрально-апокрифічна поезія:
О, Господи, прости во ім’я Сина
За те, що завжди у чужім краю
Молитву найдостойнішу свою
Я починаю словом – УКРАЇНА.
Якщо вже це такий великий гріх –
Мене одного покарай, а всіх!
Колись Максим Рильський згадував. Зібрались у нього в рідному селі Романівці його друзі – Андрій Малишко та композитор Сергій Козак. Про це довідались сільські музики і вирішили їх привітати. Прийшли і з вдячності Малишкові втяли у своєрідній гармонізації пісню «Про рушник», яка викликала у Козака веселу і розчулену усмішку.
А якось Андрій Самійлович та Максим Тадейович сидять у човні між комишів та ловлять рибу, – аж чують: дівчинка підліток, ідучи берегом, співає тихенько і виразно «Рідна мати моя». Андрій Малишко, сміючись, промовив: «Нікуди не втечеш од того «Рушничка»!
Звичайно, щасливий поет, якщо його пісня долає кордони людських душ і стає народною. Свідома жага свободи без зайвої луски екстравагантної нарочистості теж робила Ситника щасливим, коли такі, як він «уповали» до Господа молитвою з «найдоступнішим словом УКРАЇНА».
Україна, Батьківщина, Держава для М. Ситника поняття тотожні, синоніми одного семантичного ряду. Зіставимо бодай окремі строфи із різних його віршів. Своє розуміння імперсько-більшовицької Москви поет висловив:
Чорноголова Азіє бездарна –
Москва тупа, задрипанка гнила!
Пхнучись куди не треба незугарно,
До чого ти Вкраїну довела?
У поезії «Гість з Волині» ліричний герой кличе не коритись жодному ворогові, який зазіхає на Україну:
Ми за державу б’ємося Соборну,
Що славиться від Дону аж по Сян.
Нехай же Україна нас пригорне,
Хай нас обвіє вітер-партизан.
Так от, ми кличем вас. Хто має совість,
Хто може ще в руках тримати кріс
Й коритись хто не хоче німакові, –
Нехай втікає в партизанський ліс.
Скрізь і всюди, на кожному етапі свого життя, поет вірив, що його зневолений народ повстане проти чужинських зайд:
О, будьте тричі прокляті, кати!
Ще прийде час, на вас лиха година!..
Іще мої покривджені брати
Підіймуться за Вільну Україну.
Відомо, що в партизанській газеті «Оборона України» М. Ситник обурювався: «Коли окупанти, винищуючи український народ, кладуть в одну могилу українських комуністів і комсомольців, петлюрівців, членів СВУ, націоналістів під проводом Степана Бандери і полковника Мельника, українських соціалістів і демократів, то чому ж українці спільними своїми силами не можуть усіх панівних окупантів загнати в таку ж могилу?!»
Особливий респект у М. Ситника до Симона Петлюри. Він присвятив йому поезію «25.V.1926»: «Сім пострілів, підступних і лукавих, – / На кожну літеру – один набій, Й зоря погасла в небі голубім, / Своїм мигтінням осяйнувши славу. // Сім стрілів, бо сім літер – це Петлюра, / Бо Україна – також літер сім, –/ Поєднані у запалі однім / З Твоїм життям у дні лихої бурі // … Ми несли прапор, славою повитий, / Бо знали, як і знаємо тепер, / Що наш Отаман лиш в Парижі вмер, / А в Україні буде вічно жити!»
Величання Петлюри маємо у низці інших віршів. Наприклад, окрема строфа одного з них:
З ім’ям Петлюри і з ім’ям Тараса
Ідуть ті непоборники на бій,
І їхньої хоробрости окраса –
Тризуб і прапор жовто-голубий.
Отже, Ситник має такі «заслуги» перед Москвою, що вона апріорі могла із варварським задоволенням з ним вчинити так, як вчинила з Петлюрою, якого 25 травня 1926 р. в Парижі на вул. Расіна розстріляв кремлівський шпик Самуїл Швацбард. Інший московський тайняк у Роттердамі 23 травня 1938 р. вручив пакунок із смертельною вибухівкою Євгенові Коновальцю. 12 жовтня ня 1957 р. від руки Богдана Сташинського у Мюнхені загинув Лев Ребет. 15 жовтня 1959 р. той же Богдан Сташинський у Мюнхені з безшумного пістоля випустив отруйні набої у тіло Провідника ОУН Степана Бандери.
Про вбивство Симона Петлюри Євген Маланюк висловився: «Стріляли в дух – влучили в тіло». Його слова органічно переадресовуються атентату Степана Бандери та всім іншим, у кого стріляв Кремль.
Про кожного з них М. Ситник писав як про легендарних героїв України, присвячував їм вірші. Тоді його ностальгія набувала бунтарського сенсу. Українські національні трагедії будили в ньому оптимістичний дух.
Обадьорення печального смутку гоїло рани душі. Ліричні присвяти – улюблений жанр поета. Він прекрасний портретописець. Умовно його портрети можна об’єднати в одну ліро-епічну структуру, між окремими частинами якої існуватиме внутрішній взаємозв’язок.
Ситник з портретованими персонажами розмовляє, як з духовними друзями та побратимами. Зворушливо і справді субтильно звучать адресовані слова його alter ego Григорієві Китастому – видатному керівникові Капели бандуристів ім. Тараса Шевченка, що прославляв Україну в світі.
Вірші «Ольжич в Житомирі», «Олена Теліга», «Іван Ірлявський», «Другові» (П. Воляникові, «Комбриг» (Ів. Багряному), «На пасіці» (дідові Антону Павловичу), «Мій батько», «Батько», «Матері», «До матері», «Сестрі Раїсі» не тільки живописні портрети конкретних осіб, мовою поезії, але відкрита сторінка української дійсності. Не перебільшена оцінка Володимира Панченка, що в Ситника «вражає і стиль, і тематика» («Літ. Україна», 28 жовтня 2001 р.).
Так! Справжній поет – це стиль. Ситник слово «вірш» вживає десятки разів. Самотність обступає його, як темрява. І в цій страшній пітьмі екзистенційного стану з’являється вірш, який у нього часто не літературний термін, а персоніфіковане істотне Уособлення. У присвяті любій донечці, що десь від нього далеко, вона – це його Вірш:
…Рости, дитя…Мій вірше нескупий,
Іди в життя, що повне щастя й світла,
Лише на квітку ти не наступи,
Яка тобі в моєму серці квітла.
А от деяка його тематика в критиків інколи викликала, сказати б, різночитання. Важко погодитись, що в словах «Надворі така пустота, / Що навіть ніде повіситься» пульсує думка про накладення на себе рук. Вони ж «конфліктують» із Ситниковим оптимістичним вибором: «І кличе до життя мене життя». Правда, у його буднях було більше песимізму, ніж оптимізму. Але він все ж умів саморятуватись: «Убога та душа, що плаче / За тим, що впало в небуття. / Хоч і життя моє собаче, / Однак нехай живе життя». Зрозуміло, що під виразом «така пустота» поет мав на увазі нестерпну порожнечу дійсності. Це образ метафізичний, в який підтекстово закладено ідеалізацію життя, а не смертоносну безвихідь.
Тебе здолаю, старосте, найгірша
Причинниця відчаю і жалю,
І молодість моя воскресне в віршах
І я життя навіки полюблю.
м. Львів
“Українська літературна газета”, ч. 1 (293), 15.01.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
На правах реклами. Гарантовано отримати 100% схвалення кредиту https://foxmoney.com.ua/100-odobreniye/ з поганою кредитною історією в Україні можливо. На порталі Foxmoney зібрані найкращі пропозиції кредитних організацій.