Тарас Салига. «У садах Володимира Базилевського»

420

Заздалегідь до екватора президентської каденції і зустрічі В. Зеленського з журналістами, щоб відповісти на їх тридцять питань, Володимир Базилевський у пресі різав свою правду:

«Тридцять років української державності – неперервного хаосу, аномалій і поразок. Державності без стрижня, без національної домінанти. Україна зґвалтована олігархами. Власниками фантастичних статків і провідних каналів. Як могло таке статися? Як сталося, що український виборець обрав за президента лиходія, заплямованого антиукраїнськими випадами? У роки становлення української державності президентом мав би бути етнічний українець. Сказав те єврей В. Портніков. І тим самим висловив розуміння важливості єднання лідера зі своїм народом на генетичному рівні. Так, мали ми за верховного свого, який не виправдав сподівань. Ба більше: привів до влади розстрільника Майдану Януковича. Але цей гіркий досвід не спростовує органічності правила. Чи можна уявити в ролі очільника Ізраїля – араба?» («Укр. літ. газ.». – №13 (305) 2 липня 2021 р).

В. Базилевський ніколи не цурався гострої розмови. Його публіцистична книжка «Холодний Яр» (2008), – робив висновок Іван Дзюба, – «стала сенсаційною» і збудила дискусійні діалоги. Декого не влаштовував критичний погляд автора на українську історію та на ряд її головних постатей. Але Базилевський, – зауважує Дзюба, – «в осуд того темного царства, що було в нашій історії, та вад національного характеру спирався на судження Т. Шевченка, І.Франка, П. Куліша, В. Винниченка, О. Довженка, на праці М. Грушевського, В.Липинського, О. Ольжича, на поезію та есеїстику Є. Маланюка. Він закликав спиратися на велику традицію національної самокритики в роботі оздоровлення суспільства. Це самостановлення кидало світло і на патос його поезії. Вона, можна сказати, розвивається в тому ж напрямку, що і його світоглядно-публіцистична думка» («Полинові меди Володимира Базилевського», – «Укр.літ.газета». – 8.09.2017).

Дійсно, самооздоровчі імперативи домінують у його поезії. Особливим, якимось умиротвореним болем печуть душу філософсько-психологічні рефлексії, що з’явились пандемійного 2020 року (зб. «У садах Вернадського й Шардена»).

 

Кріпись і серцю волі не давай,

Бо серце нерозумне: може вбити.

Коли ридати хочеться, ламай

І гни свій біль, то є мистецтво жити.

 

Перегорни сльозу, урви відчай,

Надією подужай неспромогу.

І стане майже медом молочай,

І осідлаєш ти свою дорогу.

 

Книга «У садах Вернадського й Шардена» – це поетичний щоденник, літопис одного року. Її вирозуміло оцінив Володимир Палажченко, висловившись про неї у рецензії «Сади небесні Володимира Базилевського» («Укр. літ. газ.». – 13 липня 2021 р.). Солідаризуюсь з його оцінками. І справді, «Вірші з лікарні» такі ж тривожні, так хапають за серце, як і вірші з фронтів, де гинуть люди. Навіть у лікарняному ліжку рве поетову душу наш сучасний державницько-бездержавний стан:

 

Зітха душа: параліч нації

За роком рік, за днями дні,

а ми ще й досі в імміґрації,

у батьківщинній чужині.

Сатиричні інвективи Базилевського вціляють у «десятку». Йому досить чотирирядкового вірша, щоб намалювати «…портрет З…»

 

То клеїть дурня, то впадає в раж,

апаша жести, сприт авантюриста.

Не муж державний – недоперсонаж,

із серіалу карикатуриста.

 

Дворушні ганапольські, шустери, рабіновичі теж із цього серіалу і працюють на п’яту колону, яку так пристрасно ганьбить поет: п’ята колона – це «глас нечистивий» , «блюзнірство з амвона», «вишкір озлоби, бич автохтона», «зона бедламу», «раковий монстр державного лона». П’ята колона «розхитує Хату». «Де ж оборона» від п’ятої колони? – риторично запитує поет.

Хто заперечить, що Базилевський прекрасний майстер памфлетної поезії, спрямованої проти путінсько-гібридної і путінсько-збройної війни?! – Заперечує агресор-неофашист Путін та його кровні і найняті сателіти, навіть запроданці-малороси. Та вони безсилі перед снайперським словом Володимира Базилевського.

Муза Базилевського поставила перед ним задачу: «Із плоті світу грубу шкіру здерти, // явить його оголеним, як плід. // Щоб вся множинність його ликів й значень // постала в сплетах нервів і судин. // Ото і є поезії задача, // мета її і благородний чин».

Але як жити, ким бути у світі, де «фарисеї видають себе за праведників»? Базилевський має відповідь. «Треба вдихнути цей світ на всю спромогу легень»; «Треба виправдати свою присутність на цій землі»; «Треба обіймати цей світ зором, промацувати слухом, відчувати на дотик».

У серії рясних газетних публікацій під назвою «Імпресії та медитації», крім зазначених проблем, Володимир Базилевський озвучує аксіому, що випливає з його творчої практики: «наші писання – наче дзеркало. Ми пишемо прозу й вірші, вони пишуть нас. І в цьому є елемент фатальності: ні чеснот, ні вад не приховати. Інша річ – уміння їх побачити». І справді – з чеснотами у нас наче гаразд, їх хутко визнаєм і до них призвичаюємось як до безапеляційно нам належних. А чи годні ми, так само безапеляційно признатись до своїх вад, сказати собі гірку правду? Це, на мою думку, одна із багатьох вельми пристрасних колізій «Імпресій та медитацій» автора. Це філософія контрасту здорової і хворої моралі. Базилевський творець зернистого, не порожнього слова. Він – філософ, тому й «втішається Шопенгауером» та любить його занотовувати. Шопенгауерівські сентенції, як і багатьох інших класичних філософів, на яких він покликається, ніколи не висять банально у текстах його роздумів, а стають їх органічною матерією. Тільки він їх не перекальковує, вони стимулюють його, будять внутрішній голос (як він сам вважає), який ще називають «самотністю, що в кожного така ж неповторна, як і відбитки пальців».

Його книги, зокрема «Холодний душ історії», збірки поезій, численні публікації в періодиці, – справедливо вважає Василь Слапчук, – «по кісточках розбирають український організм, який формувався з часів прадавнини. Зробив це чесно, безкомпромісно, з глибоким, справжнім знанням справи. Без спекуляцій і підтасувань… Базилевський безстрашно дивиться правді в очі й нічого не боїться. Він є викривальником камуфляжу, хамелеонства, лицемірства і фіґлярства – інтелектуального, творчого, суспільного, політичного» (див. у кн. Володимир Базилевський «Талант і талан».

К. – 2021. – С. 836).

Під інтелектуально-творчим фіґлярством слід розуміти хворобу на постмодерн. «Постмодерна практика, – читаю в «Імпресіях…», – з її збиткуванням над класикою і здоровим глуздом, невмируще аматорство з графоманією, лженовації, запобігання перед європейським ширвжитком, десятиліття розгнузданості у поводженні зі словом – призвели до таких викривлень, що інколи впадаєш у ступор: такого не може бути. З’ясовується, може…» («Укр літ. газ.», – 5 листопада 2021 року). І автор цитує псевдопоетичні абсурдні нісенітниці юних зіпсованих дарованій. Шановний читачу, аби-то оце друковане, як називає його Базилевський, – «чортзна-що», було лиш таке, що не лізе ні в тин, ні в ворота, продукували тільки для себе й самі його «споживали», а то ще пропагують себе, тусуються між собою, презентують це як сучасну літературу. Трапляється, що їх друкують навіть серйозні видавництва. З подібного приводу не втрималось сатиричне перо Олександра Шугая:

 

COVID Авакова спитав,

Що «слобожанську» мову знав:

Чи не ходив Аваков змалку

З Сковородою в Могилянку?..

Можливо, ще й складав куплети,

Пісні – не для свистка, для флейти?..

Про що з COVIDом побалакав

Цей «поліглот» Арсен Аваков?..

 

Автор епітафії зазначив: «у видавництві «Фоліо» вийшла книга  «2014. Миттєвості весни» – українською і російською мовами. В українській є примітка: Переклад зі слобожанської І.В. Філоненко». Отакої! Чудеса лінгвістики…

Думаю, що вписується в цю розмову Шугаєва епітафія. Вона не зайва. У ній також присутній наш час з його болями та проблемами: мовними, державної брудної кон’юнктури, політичними, моральними та всіляко іншими. А це спектр ідейно-тематичного контексті творів Володимира Базилевського.

Об’єктивні дослідники біографій видатних постатей крутої української історії, думаю, погодяться з оцінками Базилевського С. Петлюрі та В.Винниченкові. Петлюра у Винниченкових присудах «малоосвічений міщанин, який досяг слави «шарлатанським способом». «Маленький обиватель», «нічим не видатний», «незначний і навіть шкодливий чоловік», який у своїй «хворобливій, маніакальній славолюбности» не гребував ганебними засобами задля утвердження своєї слави.

Винниченко, вважає Базилевський, винахідливий в антипатіях до Петлюри не так з політичних розходжень, як з банальної заздрості. Позаяк Петлюру величають «національним героєм», «українським Гарібальді»… А надто, що славен не тільки в Україні, а й у Європі. «Ця непримиренність, цей каскад брутальних випадів супроти Головного отамана – промовисте свідчення закономірності падіння Директорії» – такий висновок В. Базилевського. («Укр.літ. газета». № 13 (305). – 2 липня 2021 р.).

 

Майже епілог

У публіцистичній прозі Базилевського, а головно у публіцистиці поетичній, часто домінує, точніше ключовим є канон несподіванки (різкого повороту думки, або оксюморонної метафори), тому я за прикладом поета раптово завершую розмову віршем, виплеканим у садах Володимира Базилевського.

 

Не кажи – поезія фальшива,

носіїв оман сумнівний крам.

Брешуть вірші, але їх брехлива

правда – найправдивіша із правд.

 

Не кажи – анапести та ямби

для ущербних бажане сильце.

Брешуть вірші, та без їх неправди

правду Божу, як пізнать в лице?

 

І тому мордуються таланти

у шуканнях слів довічних свіч

Підпирають небо не атланти,

а поети – ось у чому річ.

 

І тому він буде чарувати

світ й тоді, коли нас понесуть. –

Той садок вишневий коло хати,

де хрущі над вишнями гудуть.

 

м. Львів

 

“Українська літературна газета”, ч. 26 (318), 31.12.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!