Тарас Салига. У ньому жила українність

742

ПАМ’ЯТІ МИХАЙЛА СЛАБОШПИЦЬКОГО

 

Час буде вчитуватись у Слово Михайла Слабошпицького, в його оздоровчу палахкотінь, наснажену досвідом української історії, вчинками її великих патріотів, яку не погасять люті північно-ординські вітри, чи якась інша свавільна напасть. Його творчість – це колиска Волі і Свободи – Соборності України, а життя – біг з бар’єрами, які він уміло долав, знаючи, хто і чому ці бар’єри розставляє. Він інтуїтивно відчував свого ворога і належно, як личить правдолюбцеві, говорив йому гіркі слова. Він був відчайдушним життєлюбом у буднях своїх і творчості. Українність жила у ньому красиво і шляхетно. Незнищенність краси і правди, любові – основа основ його морального стоїцизму, розумного життя. Це його – фавор.

Шукаю слів, аби вилився з душі мій спогад не прикрашеним, а саме таким, якими були наші стосунки (зустрічі, розмови, телефонні діалоги). Чомусь не відступають від мене слова «Може бути, що мене не буде». Відганяю їх, а вони звучать, б’ють якимись ніжно-осяйними крилами у серце. Згадується наша зустріч у спілчанському «Енеї». З нами був любомудр і дотепник Анатолій Шевченко (серед друзів Шева).

У той час рясно друкували мої статті про поезію Миколи Вінграновського. «Тарасе, ти переконав, що Вінграновський твій поет». Так тоді мене атестував Вінграновськолюбець – і  прекрасний знавець його творчості – Слабошпицький. Зараз не маю спокою, чому йому захотілось прорецитувати саме цей вірш:

 

Може бути, що мене не буде,

Перебутній час я перебув,

Але будуть світанкові губи

Цілувати землю молоду.

І моєю літньою судьбою,

На Поділля, Галич, і на Степ

Карим оком, чорною бровою

Ти мене у серці понесеш.

Погойдаєш, вигойдаєш,
вивчиш –

І на вік, і на єдину мить –

Біля себе, вічна і всевишня,

Знов научиш жити і любить!

 

«Може бути, що мене не буде». Невже це якась містична сила кидала в мою душу зернину, що проросте сьогодні сумним роздумом?

Уявляю заперечення – тут нема жодної містики, а просто любився йому цей глибокий, історіософський вірш, тому й прочитав. Нехай! Але все, що відбувається, дає свої наслідки. Чомусь мимоволі перефразовую видатних поетів: «Як тобі ведеться там, Михайле?» та «Наш Михайло іде по найдовшій у світі дорозі». І тут є своя логіка, бо Михайло там на Небесах уже стрівся з Симоненком, Вінграновським і Драчем. Він писав про кожного з них зокрема як про лицарів шістдесятництва, про їх унікальні місії у цьому художньо-естетичному і світоглядно-політичному процесі. Врешті, він сам шістдесятник із індивідуальним ІМЕНЕМ.

У його дзеркальній квадризі мемуарів «Про час і про людей» знайдете яке завгодно ім’я письменника, вченого, політика, осяяне його серцем та розумом. І це не суха, всипана фактами розповідь, а дуже часто психоаналітичні спостереження в драматичних формах. Крім того, що Господь обдарував його феноменальною пам’яттю, до того він все життя умів нотувати у своїх записниках те, чого в жодних підручниках та історіях літератури не вичитаєш.

Не забуваються його діалоги з студентством Франкового університету. Оскільки у Львові щорічно відбувався Всеукраїнський форум видавців, то студенти на зустрічі з авторами книг ніколи не були голодні. На форум з’їжд­жались різна автура, – письменники імениті та майже невідомі. Зустрічі з Михайлом Слабошпицьким чи, наприклад, із Володимиром Панченком були особливі. Річ в тому, що вони обидва схожі глибинами своїх розповідей і вмінням оповідати, заворожувати собою, чарувати несподіваним сюжетом. Схожі витонченим вмінням розсекречувати секрети письменницької творчості та вмінням полемізувати, володіючи неймовірним масивом матеріалу, розмаїтої інформації.

Не можу не згадати спогадів Михайла Слабошпицького про Володю, як щойно той відійшов у кращі світи. Це «Повість про Володимира Панченка», що читається як детектив, де живе дивотворчий герой-інтелектуал, для якого «література – щось не менше за релігію в людини глибокої віри». На лекціях Панченко легко відволікався від теми, але екскурси вбік звучали суголосно з висвітлюваним матеріалом. «Він, – пише автор «Повісті…», – охоче жартував, рясно сипав подробицями, котрі, як правило, маловідомі. На жаль, є така закономірність, що подеколи витерзані лектором студенти починають не любити не тільки його самого, а й його предмет».

Панченків педагогічний портрет Слабошпицький наче змальовував із себе. Його ремарка: «я не міг не написати спогади про Володимира Панченка, з яким приязнився майже чотири десятиліття. Він був частиною мого життя», – не із завчених правил доброго тону, а органічна, вроджена вдячність, іманентна культура української душі. Хто товаришував із Михайлом Федоровичем, мав з ним газетярські чи видавничі стосунки, теж і не помічав, як він, Слабошпицький, ставав частиною його життя. У звичайних побутових і не побутових суперечках він був дипломатом. Складні життєві ситуації, а їх йому не бракувало, не драматизував, а сприймав з гумором. Звичайно, це злостило його неприятелів. Одні заздрили, інші пускали непривітні слухи. Справедливці тягнулись до нього, як до світла, як до Особини благородної і доброї. Знали, що він вмів співчувати, вселяти віру в найтяжчих хвилинах, коли над кимось чи над нами усіма купчились чорні хмари. Не випадково по всій нашій, на жаль, не одностайній Україні у нього так багато прихильників і друзів.

Мені не часто доводилось спостерігали Слабошпицького в його трудових буднях. Але було. Пригадую, Іван Зуб – редактор «Літературної України» зібрав нараду молодих критиків, в якій брали участь В. Панченко, М. Стрельбицький, М. Суховецький і ряд інших адептів рухомої естетики. М.Слабошпицький перебував тоді в двох іпостасях: як молодий критик і як працівник «Літературної України».

Він до вихованців одеської школи, точніше – школи Василя Фащенка, мав особливий пієтет і їх залюбки друкував. Як і Панченко, так і Стрельбицький перебував у нього, як кажуть, на відстані серця і руки. У цьому критичному «зльоті» брала участь Лада Федоровська. На початок «круглого столу» вона спізнилась, то Зуб її представив перед перервою «на перекур». Вона додала: «Не знаю, «о чём», ви уже «говорілі», скажіть і мені «о ком» писать», які будуть вказівки?». Ми усі переглянулись. Як сьогодні бачу іронічно-фейлетонну посмішку М. Слабошпицького. Щодо цієї персони вона у нього ніколи не зникала. О цій порі він полюбляв писати фейлетони на графоманів. З-під його глумливого пера з’явився і її портрет: «Зубата критикеса Лада Федоровська викликала в письменників (якщо вони не були хоч якимсь боком при владі) або побоювання, або навіть страх. Переважно її публікації мали розносний характер. Патентовані графомани у неї були недоторканими. А ось книжки про Бориса Олійника та Юрія Мушкетика, які були секретарями Спілки письменників (а Олійник ще й секретарем парткому) вона написала з такою кількістю суперлативів (мовби вони – Т.С.!), як мінімум нобелівські лауреати.

…Ось я вперше бачу Ладу Костянтинівну Федоровську – найактивнішу авторицю «Літературної України». І не тільки «Літературної України» – вся літературна періодика республіки заповнена екзерсисами, в котрих вона карає і милує, як їй заманеться. Висока, цибата, ще й на високих каблуках, а тому незграбна в ході, гордо несе чорноволосу голову, зі злим обличчям, вузькогуба та з важким підборіддям, дивлячись тільки перед себе. Неприємно вразила мене ще двома моментами. Перший – це агресивна чванькуватість.., а ще й з міщанським снобізмом почала глузувати з Григора Тютюнника, Євгена Гуцала, Валерія Шевчука, Романа Андріяшика, чим мене дратувала.

Друге, що неприємно мене вразило: «она вся из себя была русская» і «только по-русски изъяснялась», а на хліб насущний заробляла українською, повчаючи же українських письменників, як і про що їм належиться писати».

Зовнішній і внутрішній портрет Лади Федоровської від М.Слабошпицького засвідчує авторську художню майстерність реалістично малювати словом те, що неприховане від ока і вміння проникати у внутрішню екзистенційну плоть. Він суворий, безстрашний реаліст і прекрасний психоаналітик. Обережний у слові, делікатний і ввічливий, з витонченістю шляхетних поводжень (до жінок ставився з особливою увагою), а ось Ладі сатиричного перцю не жалів, всипав доволі. Для нього, а точніше, не так для нього, як для всього тодішнього літпроцесу, вона стала паскудним уособленням санових і стебунів…

Прорадянською продукцією Федоровської, з Божої ласки критик Слабошпицький, контрастує вдумливі спостереження справді молодих бранців критичної робітні, наприклад, Володимира Панченка і Михайла Стрельбицького. Їх публікації в літературних колах сприймались, як нове слово. Шкода, що Михайло Слабошпицький не залишив окремого есе про Стрельбицького, якого глибоко шанував. Правда, у «віддзеркальних» книгах він до нього часто апелює, згадує його у найкращому контексті.

До речі, Стрельбицький друкувався дуже активно, мав вдячного читача, написав цікаву монографію «Проза монументального історизму» (про доробок Олеся Гончара), а відтак несподівано покинув критику та літературознавство і перебрався до дружини на Вінничину, де зайнявся іншою працею. Написав кілька поем та поетичних збірок російською мовою, вважаючи, що несамовиту агресію споконвічного ворога слід карати його зброєю. До саркастичної книжки «Если некий народ-д-д…» прологом став промовистий вислів Александра Невзорова: «Русская идея всегда ведет к одному – к необходимости намотать чужие книги на гусеницы танков… С Россией всё понятно – она хочет оставатися в роли доисторического динозавра, упрямо отказывающегося эволюционировать. Украина же решила пойти по пути эволюции, чем и вызвала у нашого динозавра лютую ярость».

Усі ці їдкі концепти з підтекстовою непрямою мовою на невзоровських дріжджах. Полюбуймось: «Пенсии везёт на танках: стар и млад их ждёт!» Або: «Иван Козлов, так ты напомнил Богу, / чтоб он попам напомнил в самый раз: / Бандера не ходил ни к Таганрогу , / ни к Курску, ни, тем болей, – на Кавказ». Усіх «стрельбицкізмів» не перецитую, але конче проситься ще такий:

 

Черновола – чтобы не стал

украинским Гавелом,

Немцова – чтобы не стал

российским Черноволом…

Теперь

чтобы никто нигде

Немцовим не стал, –

кого?! всех?!..

О Иродово отродье!

…………………….

Взойдëт улыбка на Россией! –

к благим умам, к сердцам взывая, –

живая, падших подымая?

 

За «стрельбицькізм» Михайло Петрович мені б вибачив. Адже усі свої більші і менші  книжки і книжчинки (на 15 сторінок, «Поема колорадського жука») він підписував із неологічними звертаннями: «Дорогому Свято-Юровичу…»; «Пресвітлому вікторіянцю з Вікторова…»; «Геройський Лембергцю…»; «Вінграновськобачному…» тощо.

Безліч разів в усних діалогах з Михайлом Федотовичем нам згадувався цей завжди і в усьому непередбачуваний полеміст, що вийшов із «одеської шинелі», аби стати таким, яким він став – унікальним Стрельбицьким. Його не вміли і не хотіли зрозуміти, а в його душі ярів сковородівський дух – бути невпійманим. Він таким від нас відійшов – помер 6 червня 2018 року, залишивши християнську Заповідь «ми мусим творити дива».

Михайло Слабошпицький вмів тлумачити найскладніші життєві колізії – українські домашні та українські емігрантські. Роздуми про Стрельбицького у нього не мали кінця, вони наче залишались з продовженням. Він добре знав монографію про О. Гончара «Проза монументального історизму». Йому імпонувала порушена в ній проблематика. Це якраз таке дослідження, у котрому, на його думку, «літературознавство й біографістика ввійшли в гармонійний альянс і справді продуктивно співпрацюють у межах одного тексту, доповнюючи одне одного». Їх важко розмежувати. У цьому судженні Михайло Слабошпицький запортретував себе. Його роман-есе «Марія Башкирцева», монографія «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)», роман «Що записано в книгу життя» яскраво ілюструють моноліт фактографізму в обіймах естетичних. Автор зазначених творів, до речі, вміє перекваліфіковуватись. Йому доводилось контактувати з багатьма бізнеснменами, депутатами різних рівнів, політиками, лікарями, художниками, журналістами, банкірами. І зчаста, як він сам відзначав, – «був до шоку вражений не просто їх неочитаністю, а дрімучим невіглаством.., вегетативним існуванням, нежаданням поживи духовної. Їм досить ковтати інформаційне «мило» та фейки з телезомбоящика». Його резюме: «розріджений інтелектуальний простір – лихо нашого народу, причина всіх тих макабричних метаморфоз, котрим дивується цивільний світ».

Таким «чревоугодникам» він протиставляє людей освічених, активно присутніх в усіх сферах суспільного життя. Президент Ліги українських меценатів Володимир Антонович Загорій міг би втішатись прибутками фірми з фармацевтичного виробництва в Дарниці і підраховувати власні вигоди, але він з тих, що не гребуть для себе. Його болить стан рідної мови. Для нього аксіома – мова генетичний код нашої присутності між мовами світу. Без мови не буде України, не буде держави. Без національної мови вона може стати територією чужинця.

Коли М. Слабошпицький запроваджував в Україні конкурс української мови імені Петра Яцика, то Загорій відразу підтримав цей гуманітарний проект. Він знає, що робили родини Ханенків (Михайла, Олександра, Богдана, Миколи), Семеренків (Василя і Платона), рід Терещенків (Артема, Миколи, Федора, Семена), знає благодіяння Євгена Чикаленка, Андрея Шептицького та інших.

Та Господь покликав Михайла до себе. Українці затривожились, що буде з конкурсом? Володимир Антонович в інтерв’ю Світлані Короненко (газ. «Слово Просвіти») запевнив: «Готуємось до 22-го туру». Отже, конкурс житиме, як і житиме пам’ять про Михайла Слабошпицького. Вже твориться книга його Прослави. Ось деякі лапідарні вислови з неї: Дмитро Павличко: «Михайло Слабошпицький – це світ, це вселенна, що її, якщо ми люди, вивчати будемо віками»; Рауль Чілачава назвав його «літописцем літературного життя сучасної України». Його томи спогадів – неоціненний скарб для тих, хто вивчатиме альтернативну історію духовного життя рідного народу»; Микола Жулинський означив його як «фанатика праці, який спалював себе на пекельному вогні творчості»; Любов Голота записала: «Михайло – це література як життя, і життя як література»; Ірина Фаріон назвала Слабошпицького ПРАВДОЛЮБОМ і людиною-вертикаллю, яка вміла любити і ненавидіти; Віктор Терен висловився: «Він був на цій землі,  у цій Україні і робив усе, щоб вона стала кращою. Михайло робив свою велику українську роботу».

Він і справді намагався скрізь і всюди встигати. Брав участь у найполемічніших читацьких конференціях, виходив на діалогічні розмови із студентством, усвідомлюючи, що завтрашня Україна буде такою, якими станемо ми, а головне, ті, що ростуть, які сьогодні в колисках. Тому й писав для дітей і про дітей. Любив студентство, зустрічався з ним. На таких стрічах в авдиторіях (в межах можливого) доставляли стільці, а то й студенти підпирали стіни. Організаторові досить було сказати: «З вами Михайло Слабошпицький – і злива привітних оплесків».

Методологи анатомували б його виступ на: академічний, традиційний виклад матеріалу; ораторську манеру часто з анафоричною стилістикою; полемічну частину; контакт із слухачами. Усе це разом єдналось у лекційне тіло з емоційною душею промовця, який багато знав (Роман Іваничук любив повторювати: «О, він знає усе!»), цитував тільки те, що вписувалось у розмову, а не притягав зайвого «за вуха», щоб вражати ерудицією. Його слухачі то в неймовірній тиші приймали казане, то реагували пожвавленням – часто веселим сміхом. Він любив оповідати свої придибенції, якщо в даній ситуації вони були доречні. Академік Микола Амосов, який оживляв людські серця протезними клапанами, на питання молодій і вродливій жінці, чи їй – із такими клапанами можна виходити заміж, відповів – «Конечно, голубушка! Обязательно! Только не на сырой земле!» – і він молодечо усміхнувся… Потім Маргарита Львівна (дружина) «сварила» його за цю фривольну фразу. Мовляв, міг пояснити інакше – для таких людей небезпечно застудитись.

Мені не раз спадало на думку, що з Михайла міг би бути прекрасний університетський педагог, на лекції до якого ходили б як по свячену водицю. А втім, він і був педагогом, хоч у вишах офіційно не працював. До студентів Львівського національного університету ішов як на свято. Взагалі, він любив Львів, а Львів любив його. З містом Лева у нього багато чого пов’язано. Найперше – різні зустрічі та дружба з культурним середовищем – письменниками, художниками, театральним світом.

До речі, книгу Львова треба вміти читати. У ній багато всього. Є й непривабливі сторінки, сказати б, з ходачково-міщанським наративом. Але не вони пульс міста. Врешті, снобізму вистачає скрізь. Та львівський снобізм по-своєму особливий. Михайло добре його відчував, проте від його негативу вмів абстрагуватись. Завжди програвали ті, котрі в силу різних обставин, пробираючись на Захід, радикально на нього реагували. Маю на увазі вимушених емігрантів періоду між двома світовими війнами. Прикладів не називаю. Їх вистачає.

Шановний читачу, я свідомо дещо порушую етику мемуарного жанру. У свій спогад вводжу оцінки та роздуми інших авторів про творчість М. Слабошпицького. Річ не тільки в тому, що з ними солідаризуюсь та переймаю досвід автора книг «Про час і про людей» (він полюбляв «схрещувати» жанри), але й в тому, що вони відкривають промовисті підтексти. Наприклад, заможні родини Ханенків, Семеренків та інші, що утворили золотий фонд української культури, стали благодатним прикладом для мецената Володимира Загорія, але чому не для ахметових, пінчуків, коломойських?

А ось іще одна цитата-оцінка М. Слабошпицькому від Олени О’Лір (Бросаліної Олени Геннадіївни) – послідовної учениці Ігоря Качуровського: «Невтомний трудоголік від літератури, – наводжу її вдячні слова, – який навіть рятунку від недуг шукав у ненаситній творчій праці… Людина великого серця, яка не шкодувала зусиль для підтримки колег-літераторів і початківців. Дякую незабутньому Михайлові Федотовичу за світло його душі, яке торкнулося і мене, і багатьох дорогих мені людей, за підтримку і наставництво, дякую за плекання пам’яти сьомого неокласика – Ігоря Качуровського» («Слово Просвіти». – ч. 22, 3-9 серпня 2021 р.)

Слова Олени Геннадіївни пригадали мені, здається, останню зустріч Слабошпицького зі студентами і викладачами філфаку ЛНУ імені Івана Франка. На ній йшла мова якраз про І. Качуровського. Михайло мав особливий настрій розповідати про великого симпатика і послідовника неокласицизму, згадував зустрічі з ним, цитував від нього листи. Світлана Короненко ретельно усе це записувала знімальною камерою, боялась опустити найменшу деталь. Лунала хвала від кожного, хто мав слово. Та один виступ мене збентежив, видався лукавим, дуже правильним. А може мене охопила гординя (чого за собою ніколи не помічав), якісь ревнощі. Річ в тому, що я знав Ігоря Качуровського зблизька, цього абсолютно оригінального, не такого, як видатні постаті. Слухав його блискучі лекції в УВУ, брав у нього інтерв’ю, консультувався у нього при писанні докторської праці. Я маю листи І. Качуровського (писані його рукою) до Володимира Державина та Івана Багряного. Вони ніколи не припиняли між собою війни. Ці листи подвійного змісту – в одному їх автор лестить Державину, а в іншому – Багряному.

Щоб досолити красномовцеві, якого виступ видався мені дуже правильним, я ці листи зацитував. Їх я цитував й у своїй статті про В.Державина. Отже, йшлось про факт відомий… Навіщо я про це? Та тільки тому, що «протираю дзеркало» пам’яті, аби побачити Михайла Слабошпицького, педагога, який завжди розумів, у якій авдиторії він знаходиться і з ким веде мову. Він, наче мольфар, вмів розганяти хмари, щоб лилось у душу сонячне проміння.

Чи жалкую я зараз  за цю епістолярну провокацію з котрої Качуровський постає не в найкращому світлі? Ні. Не жалкую, тільки тому, що почув від Михайла Федотовича розважливі тлумачення , які будили не осуд, а розуміння. Таким він був – вмів відсівати полову від зерна, писав про час, людей у ньому.

 

Тарас Салига, професор,

Львів

 

“Українська літературна газета”, ч. 15 (307), 30.07.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?