“Українська літературна газета”, ч. 18 (336), 16 вересня 2022
Ген-ген, далеко від наших днів, у які ошалілий варвар-інквізитор Владімір Путін намагається сплюндрувати Україну, 1980 р. Петро Скунць написав сповнену метафізичних рефлексій поезію «Конотоп». Якщо йдеться про топонім Конотоп як назву міста (навіть у звичайному побутовому випадку), завдяки Квітці-Основ’яненкові якось мимо волі зринає в пам’яті образ конотопської відьми.
Ліричний герой твору, як тільки прибув у Конотоп, то одразу її також згадав («та відьма десь вихід украла із хати, а з неба дощі… Отакі-то діла!». Він іронічно дорікнув наївним нашим предкам «за їхню відсталість, мовляв «знайшли чим страхати». Це не по-європейськи, не по-німецьки і не по-французьки. Але ступив на «камінь, просочений кров’ю», а з нього озвались імена. Його висновок:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ти чуєш, велика, столика Європо,
столика – це значить, безлика: так от,
ти вчила нас жити і гинути скопом,
не гинути навіть – піти в анекдот.
Тобі я бравурна, культурна Європо,
життя і свого анекдотик сую…
І от із маленьким твоїм Конотопом
уперше сьогодні на мертвих стою.
І думаю: скільки придумано зброї,
аби мою душу загнати в окоп.
Ходив пошукати я правди незлої,
та ось вона, правда… новий Конотоп,
де тисяч зо тридцять наклало серцями,
де так по-сирітськи кричать імена.
І чути: ридає земля із мерцями,
бо з нами ганьбиться ридати вона.
Європо, Європо, родившись холопом,
маленьку, тебе я під серцем рощу.
Та нині з великим своїм Конотопом
стою – і до серця тебе не пущу.
Ні в Бога, ні в Чорта не віриш, Європо,
Поснули Боги, Боженята не сплять.
У відьму повірю, яка в Конотопі
мене зачарує від їхніх проклять.
Історичні реалії минулого, які проживав у болісних психологічних драмах з раннього дитинства поет, вижирали його душу та гнітили серце, сказати б, асоціативно нагадують путінські звірства, що зумовили Конотоп стати містом Воїном. Ось інформаційна довідка про бої за Конотоп проти російських військ: «24 лютого після 17.00 частина російських військ відступила від Сум і пішли назад у бік Конотопа. 300 одиниць ворожої техніки наблизились до Конотопа. Підрозділи Збройних Сил України вступили в бій; 25 лютого: російські війська оточили місто Конотоп і взяли його в облогу. На ранок ворожу техніку було підбито. Українські війська захищали свої позиції від обстрілу. Російська техніка горіла у місті вранці, містом пройшли важкі бої. Українська армія заявила, що російські війська, які оточили місто, були погано забезпечені та відступили. Загалом українські захисники спалили близько 40 одиниць техніки окупантів і відновили контроль над містом».
Та повернемось до поезії «Конотоп», в якій «прихована» подвійна семантика, поєднання раціонального та ірраціонального. Поет докоряє Європі. І на це у нього свої аргументи. Він інтуїтивно декларує його одкровенність: «У цім житті було мене ще треба», з якого, на жаль, передчасно відходив, віртуально уже прогнозувала путінські звірячі наступи на Україну, які спостерігає Європа і наче б Україні співчуває, а фактично лицемірить. Правда, не вся Європа однакова. П. Скунць змінює акценти своєї розмови, протиставляє їх контекстуально. Він більше довірився конотопській відьмі, з якої сміявся, ніж пихатій «столикій» Європі, котру викине, депортує із свого серця.
До посутніх спостережень дійшла відома літературознавиця Наталя Ребрик, аналізуючи поему П. Скунця «Розп’яття», Дмитра Кременя «Меморандум Герштейна» та «Вірші з війни» Бориса Гуменюка. Філософія її роздумів: «війна як злочин і війна як чин».
Тріумф війни звучить і в моїх спостереженнях, де концепт благородного Чину (навіть самопожертви) захищати вітцівщину, спадок предків, Батьківщину, Державну незалежність і концепт Злочину, себто свавільного завойовництва чужих земель і ненависницької руйнації національного духу – підмет і присудок розмови.
«Для Закарпаття (його громадського, культурного, літературного життя), – пише Н. Ребрик, – ім’я Петра Скунця займає окреме, почесне, величне місце. Говорячи про актуалізацію воєнних буднів, звеличення героїв-фронтовиків у поетичних творах Петра Скунця, спостерігаємо своєрідний резонанс міфу, відродження певних міфологічних уявлень, переплетених з історичними фактами, яким надано нового звучання».
У поемі «Розп’яття» фронтовий розвідник Іван Кубинець став національним героєм Чехословаччини як борець проти нацизму. Дослідниця наголошує на проблемі конфлікту людини з суспільством, а конкретніше конфлікту між громадянином і державою, зазначає, що текст поеми просякнутий алюзіями, натяками, а подекуди і прямими відсиланнями до політичної ситуації, що склалася у той час в країні навколо трьох Іванів (І.Чендея, І. Світличного, І. Дзюби). Присвята поеми «Розп’яття саме Івану Кубинцю не випадкова.
Упродовж дванадцяти по-філософськи осмислених сюжетів у поемі «Розп’яття» йде мова про трагічну загибель юнака. Поет вводить у текст міфологічний образ явора, який його емоційно забарвлює; стає серцевиною:
Очевидці свідчать: коли воїни
Зняли розіп’ятого побратима з
Воріт гуральні, його серце ще билося.
Явори не плачуть, коли плачуть люди.
Та здається людям – плачуть і вони.
Коли так здається, най же так і буде:
плачуть за Іваном рідні явори.
Явори приходять на людські могили,
ведучи за руку білих яворят…
Може, був ти явором, і тебе зломили,
і ти мав лежати з іншими уряд.
Листя облітало згаслими думками,
соки виливали із відкритих жил,
але ти впирався босими гілками,
дерся, продирався, драбався – і жив.
Символічний образ явора безстрашно проривається увись і уречевлює колиску, флояру, хрест, ворота, труну тощо: «На вітрові ярім, / на вітрові дикім / помірявся явір / із небом великим».
«Явір у міфах слов’ян, – зауважує Н. Ребрик, – виступає як одне із першодерев. Він є символом чоловіка взагалі і молодого парубка зокрема. Стояння явора над водою, схиляння його, так само як інших дерев, є символом журби, суму. Також явір позначає безсмертя. Звідси і традиція садити його на могилах. Тесання яворів символізує плітки, брехню (це властиве взагалі паданню, літанню трісок від рубаного дерева)».
Герой поеми Іван Кубинець асоціативно натякає на імена українські: Івана Дзюби, Івана Світличного та Івана Чендея. Їх трьох розпинало «ка-ге-бе». Вони по-своєму українські «кубинці». Кожен із них окрема міфологема у загальному сюжеті українського тріумфу війни, навіть війни нинішньої, у якій вони як і колись, так і сьогодні, поборюють сатрапів.
У єстві П. Скунця присутня війна. Він пише її історію: «Розкажу, як із синього рана / кров’ю сонце моє потекло / і зів’яло, відкрите, як рана, / і, як рана, нудотно пекло. / Розкажу, як ішов добровільно / того рана Іван на війну, – / гей, на всі воскресаючі війни, / а не тільки на ту, на одну./ Йшов Іван. / Обривалась дорога, / і його здоганяли плачі, / і в риданні ще билися довго / руки мами йому на плечі. / Але йшов…».
П. Скунць – війна. Він так і каже: «мене придумала війна».
«Коли від світу відрубали / і без притулку, без майна / пустили душу напропале, / мене придумала війна. / Вона сміялася дошкульно / нащадкам Бога у лице, / загнавши душу безпритульну / в моє ще праведне тільце. / Гуляла смерть, збирала подать, / немовби єсть лише вона / й ніхто нікого не народить, / мене ж придумала війна».
Семантичний код скунцівського войовництва відчувається там, де наче він відсутній.
«Літературна доля спершу складалася у мене напрочуд легко: у дев’ятнадцять років уже був автором поетичної збірки, у двадцять – членом Спілки письменників. Просто з портретів до мене приходили люди і тисли мені руку. Аж не вірилось, що ці люди існують у справжньому житті, а не тільки на портретах і в літературі. З багатьма потім доля зблизила назавжди, з багатьма розвела назавжди. У літературу я вступив побожно, як у храм. Радянський – але храм. І побачив у тому храмі многих розіп’ятих. Не на хрестах, а на звіздах – наших, п’ятикутних. З декотрих ще капала кров.
І побачив тих, що розпинають. Вони були елегантні, цілували прибиральницям ручку, плакали співаючи про матір, давали обідраним циганчатам на цукерки, допомагали незабезпеченим студентам і молодим поетам, і знову поверталися до свого ремесла чи, може, й покликання: розпинати. І вони налили мені золоту чару червоного вина – кольору крові, і коли я достатньо сп’янів, довірливо зашепотіли:
– Слухай, зоставайся з нами, бо в нашому храмі не буває нейтральних: або з нами, або там… І вказали на стіни в звіздах-розп’яттях.
– З вами ні, – сказав я. Тоді вони привели одного молодого й непокірного і потягли до звізди. Я хотів було кинутися на поміч, та вони весело зупинили.
Куди ти рвешся. Перед тобою стіна. Розумієш, прозора стіна. Двадцятий вік!
І ні там я, ні там. І так уже довгі десятиліття. І щодня переді мною чистий аркуш паперу, на якому одне запитання:
– З нами чи з ними?
І щодня беру в руки перо, щоб написати: з ними.
А в мене чомусь виходить лише одне: з вами – ні.
Невже це і є кінець моєї автобіографії?
Біографія Петра Скунця не з «солодких» доль людських. Його життя складалось із чорно-білих контрастів – із войовничих «так» і «ні», тобто й найсуворішій та найболючішій правді він не знаходив жодних замінників. Адже правда може мати тільки логічну протилежність, свою відкриту антитезу – брехню. Брехня, підступ, хитрість, лукавість з’їдали його душу. Правди і лише правди він шукав у всьому. Навіть у нівеченні свого прізвища він бачив не випадковість канцелярської похибки, а послідовну мету тих, хто це робив. Тільки треба мати мужність обуритись, бо це значить стати на сторону правди. У сатиричному вірші “Із дзвінкого в глухі” поет іронізує зі штучного фонетичного правила, мовляв в українській мові дзвінкий звук «дз» має глухий відповідник «ц». На його думку, це граматичний винахід для «зближення» мов. Отже, зі Скундзя можна зробити Скунця і Скунца, а це в поетовому трактуванні проблема куди глибша, ніж граматична:
Пре і пре Московщина. І не щадить нікого.
Кожна доля спотворена
від її непомітних паскудств.
І вже сина позбавлено знака м’якого.
Батько в нього – ще Скунць.
Ну а він уже – Скунц.
Але й батько – не Скунць.
Перекраяно світ, перепаяно.
І ніхто вже у світі
не продовжує роду Скундзів.
Вимирає наш рід.
Як і вся Україна. Не кровлячи,
добровільно вмирає. В суєті ненастанній
я ще маю на світі Миколу Петровича,
А Петро Миколайович – могіканин останній.
Наше горе безмежне, нема тому ради.
Але й глупство не має початку й кінця…
Напівграмотна дівка, секретарка сільради
із дзвінкого Скундзя породила Скунця.
Окрім всього – це поетова самоіронія власної екзистенції побуту. Її контекстуальною ідеєю Скунць визначає: “виродження нації на власному прикладі”.
Біографія Петра Скунця така, як і біографії його літературних ровесників, його творчого покоління і водночас виразно не така, вона – яскраво скунцівська. Я б сказав – це біографія – метафора подібних Скунцеві літературних одержимців українністю, які часто були неадекватними імені радянського письменника тому, що не йшли на компроміс із призначенням письменницької ролі в суспільстві, не зраджували батьківських заповітів як уособлень національної честі та гідності. Духовним осердям Скунцевих творів завжди була Україна у найдраматичніших її історичних візіях та візіях світлих, романтично осяйних як символ Віри, Правди, Любові, що ідентифікують її, Україну, як реальну сутність. Навіть у тих жахких умовах, коли Україна зазнавала найганебніших наруг, коли її іменували “окраїною” чи ще якось, для Скунцевого ліричного героя вона була Україною у центрі Всесвіту – Україною-розп’яттям:
“Була Вкраїна!” – мимрили слабі.
“Вкраїна буде!” – говорили сильні.
Петра Скунця до слабодухих не зачислиш. Він швидше – поет-протест, поет-опір. Асиміляційна тривога, яка й сьогодні не зникла, не відступила, була домінуючим мотивом його віршів, тоді подібні мотиви доводилось “одягати” у найхитріший метафоричний “одяг” Езопа: «Над Дунаєм надвечір гуляв, / і хотілось чомусь мені / свою Тису впізнати в нім. / Не пізнав. І, мабуть, не пізнаю. / Тиса там, де спішить до Дунаю. / Де ж сягнула вона мети – / не знайти її, не знайти.
П. Скунць завжди вмів висловити відкриті імперативи: «Є така країна Україна, де живуть Шевченко і Франко». Якщо подібну публіцистичну одвертість, де ніби й нема “героїзму” констатувати як факт, сприймати як банальні істини, а не як творчу сміливість поета, то хіба тому, що забуваємо, або не знаємо, чим за таку сміливість авторам доводилось платити. Зацитовані рядки із вірша “Над томом Франка”, (а точніше – це розділ із поеми “На границях епох”) для радянських догматів були виразно націоналістичними, бо Шевченко і Франко за їхнім “вірую” могли жити тільки в Радянській Україні, а не в Україні. “На границі епох” Скунць написав 1967, власне о порі, коли шістдесятників вже активно розпинали. Приблизно тоді Микола Вінграновський проголосив своє
Ми на Вкраїні хворі Україною,
Ми на Україні в пошуках її…
Повторюю, Скунць шукає України в історичних колізіях її драм “на границі епох” і не менш у викриванні її нинішніх проблем, де цинізм, фальш, лукавство, продажність огорнули, оцементували душі сучасних йому лжепатріотів:
Помовчіть сьогодні, речники народні,
помовчи, науко, про людський прогрес.
Розгойдали світом дзвони великодні,
повідають людям, що Христос воскрес.
Я свободу мав би, і коли віру мав би,
та мені марксизмом заткано вуста.
Помовчіть, двоногі, що пішли від мавпи,
я пішов від Сина Божого Христа.
Воскрешаю знову свою правду: мертву.
Помовчи, марксисте, бо ти зроду мертв.
Воскрешаю Бога, що пішов на жертву,
не прийму кумира, що жадає жертв.
Захотів він Землю викрасти, від Неба.
І хай він почує те, що здатен чуть:
русини-вкраїнці – то лишень амеби,
більше їх, коли їх надвоє січуть.
Від амеби й мавпи – то бездушним треба,
щоб душі не стало, а як є – пуста…
Але ми із вами — від Землі і Неба,
ми – нащадки Сина Божого Христа.
Тут теж точиться безкомпромісна війна. Війна між різними силами: псевдонародними речниками – прихованими та відкритими магочістами-русинами і християнською мораллю. Це вірш, в якому закладена Скунцева історіософія, в якому подих душі і биття його серця, виражені мегаобразами.
До речі, у Петра Скунця є вірш «Кіровоград». Це його «експромт», як він висловився, «зі свята рідної мови» – «свята української печалі», «свята української надії». Та Скунць не був би Скунцем, якщо б він на цьому «лукавому» святі не воював, докоряючи українським фобам усіх мастей, які успішно підіграли московитам, знаючи, що саме вони зрусифікували український мовний простір, вигнали рідне слово на задвірки і створили плодовиті умови для клонування «русского мира».
Довго правда нас вела огульна,
де вівця і вовк – товариші.
Ходить наша мова безпритульна
в пошуках синівської душі.
О земле Шевченкова й Франкова ! –
це сини вже б’ють її під дих
І ридає наша рідна мова
до глухих, а значить – до німих.
Можна сказати, що це звичайний вірш, у якому відсутні якісь особливі ефекти і за своїм пафосом співзвучний багатьом іншим, які пишуть «всілякі» поети на честь свята, імітуючи свій патріотичний, громадянський обов’язок. Якщо насправді так було, то ми образили б скунцеву Музу. Це твір плоть од плоті його проукраїнського просвітницького чину. Це його вічна війна, у якій він не складає зброї. Врешті такою є уся його поетична і публіцистична творчість. Той мовний ареал, у якому жив П. Скунць, сьогодні при розмаїтому еміграційному русі перебуває під нав’язливими впливами угорських, румунських, словацьких мов. Не інакше було й за життя поета. Та важливо, що він апелює до Кіровограда (Кропивницького), де українська мова, як і в більшості міст Східної України, пасербиця.
Скунцівська націоцентрична амбівалентність (о диво!) не оминула й назви міста Дніпропетровськ, з якого йдуть «вкраїнські яничари» і яке для України “антипетровськ”.
Дніпропетровськ викликав Брежнєва і Кучму, а творили в ньому московитість, нищили українність. Хай кожен спитає сам у себе, чому Петро Скунць писав про Конотоп, Кіровоград, Дніпропетровськ. Це містика чи реалізм, в якому тріумфує війна, а Скунць воїн «у цім житті»?!
Дніпропетровськ. Дніпра й Петра начало.
Дніпропетровськ. Я там не був вовік.
Та звідти йдуть вкраїнські яничари,
Де чоловік уже не чоловік.
Там вилита з металу чорна туча
народної неправди і журби.
Чи мали маму Брежнєв або Кучма,
Котрі народ звели вже до юрби?
Навряд чи мали. Вилиті у домнах,
Мабуть зусиллям інопланетян,
Вони – не вдома. Влада ця – бездомна.
Затям це, Дніпре. Петре, теж затям.
В усіх Скунцевих збірках час ставить свої автографи. Наприклад, збірка «Спитай мене» акумулює дух радянської епохи, яка падаючи йшла наступом на інші народи: …у Тбілісі – яку лісі, / в Єревані – як на грані, / у Баку – як у Техасі, / в Карабасі – як на пласі…
Дослідник творчості Петра Скунця Петро Іванишин каже, що «за кожним тире цієї строфи ми бачимо кров, боротьбу за незалежність, звірства російських солдат, провокації,» на колоніальних просторах радянської імперії, яка в кінці 80-их років попереднього століття розсипалася як ілюзійна будівля, яку за недолугим ленінським проектом московські зодчі зводили більше, як сімдесят літ, а вона рухнула від доторку горбачовських перебудовних рук.
Насамкінець розмови кілька Скунцевих наративів та його присвята Ліні Костенко для метафізичних роздумів: «На кладовище вже мене несуть. / І я не плачу. Не в тому суть.»; «Полюби, читачу, / Не мене то Йвана. / Не його – то явір / … / Тільки полюби»; «Вчора знищені берії, / Там зімкнімо ряди, / де не буде імперії / Золотої орди»; «В країні – холуїні / криваві, як клопи, / Хоронять Україну / Змосковщені попи».
Я ще в житті нікого не любив,
а ті, котрі траплялися, – між іншим.
Між іншим я не додивився див,
між іншим я домашнім встав, не вічним.
І весь я вік між іншими живу.
І, збувши з ними їхні всі фуршети,
від них дістав я рану ножову.
Душевну – теж. Вони – лише поети.
Лише поети! На моїй землі,
де зовсім скособочена Вкраїна,
люблю її в прекрасному ім’ї,
адже сьогодні Україна – Ліна.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/