Тарас Салига. Така вона, правда, або Лінія найбільшого опору

189

Оригінальну методику написання роману-дослідження «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду» (К., «Рада». – 1996) Олександер Шугай переніс на створення роману «Ліна Костенко: я все, що я люблю…» (К.,  «Дніпро». – 2019)., який він назвав: роман без брехні, або Сповідь редактора книжки віршів  та поем Ліни Костенко «Неповторність» (К., «Молодь». -1980).

Одразу ж зазначимо: сповідь – це зрозуміло.

Але чому роман без брехні?

Очевидно, тому, що в час, про який піде мова, з’являлося багато романів саме брехливих, написаних бодай і на професійному рівні, але на засадах пріснопам’ятного соцреалізму. І за ті брехливі романи автори отримували високі звання, премії, нагороди. Знаємо, все те вельми добре стимулювалося владою.

Роман-дослідження про Багряного було видано вже за незалежної України. Він має таку пояснювальну анотацію: «Либонь, і не зовсім звично називати романом те, що народилося внаслідок пошуків і роздумів. Хоч нічого незвичного в цьому немає. Так, саме роману, бо в ньому, по змозі, подано й характерні риси тих, із ким довелося розмовляти, хто знав Багряного. (Оточення письменника – це завжди цікаво для дослідника). Але попри все, – біографії, тому, що кожна фраза, почута з живих уст, перевірена й підтверджена, в такий спосіб набула значення достовірності, характеру справжнього документа».

Книжку «Ліна Костенко: я все, що я люблю…» теж названо романом, але її жанрової природи автор не пояснює, хіба інформує, що «такої книжки в історії української літератури досі не було. На цікавій документальній основі, з переконливими реальними фактами і в оригінальній, художньо поданій гостросюжетній формі ідеться про те, як в епоху тоталітаризму доводилося потерпати не тільки письменнику, а й редактору.»

Справді, це дуже важливо й цікаво. Про те, що потерпали письменники, начеб і знаємо. А редактори? Таких досліджень, здається, у нас іще не було. В усякому разі сконцентрованих, всеохопних.

Оскільки ж мова про певну спорідненість цих двох романів, то доречно нагадати, що Фундація імені Івана Багряного, котра діє за межами материкової України, зокрема у США, присудила премію Ліні  Костенко. Ця висока нагорода, сказати б, по-своєму уподібнює й долі двох великих письменників.  Багряному, який вимушено став емігрантом, упродовж прожитих далі років йому рідна  земля була гіркою і солодкою розпукою та вірою повернутись додому. Однак він написав полум’яний памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?» (38 с.), який відкрив очі Європі більше, ніж десятки пропагандивних антирадянських томів.

Шістнадцятилітня заборона комуністичної диктатури та цензури не з’являтись у світ Слову Ліни Костенко, моральний гніт, ка-де-бістські цькування і всілякі інші свавілля Поетесу не зламали, а навпаки зумовили її чинити ще більший опір.  І коли їй підступно (з пропагандистською метою: мовляв, у нас повна свобода) запропонували поїздку за кордон (тобто з СРСР), Поетеса навідліг відмовилась: «Нікуди я не поїду і не дзвоніть мені більше. Не турбуйте…» (У книжці стор. 377) Як зазначає автор роману, це був єдиний випадок у тій макабричній дійсності, коли поет, уособлюючи українську інтелігенцію, відмовився від спокусливої, але нав’язаної владою пропозиції.

Якраз випадок не єдиний. Інші їздили та лукавили, розповідаючи клятим капіталістам «как хорошо в странє совєтов жить». Єдина Ліна Костенко справді «навідліг» відмовилась. Вона сказала своє категоричне – ні! Уявімо картину іншу, якусь віртуальну… Поетесі пропонують покинути Україну, мовляв: «їдь, куди хочеш, ми відпускаєм тебе у Західну Європу, чи за океан».

Не маю сумніву, що вона ультимативно відповіла б: – Не поїду, не хочу, не можу покинути Україну!

Цей антитезний парадокс імперативів І. Багряного та Ліни Костенко говорить про нездоланність національного духу, про українську фортецю непокори, протистоянь ворожій силі. Це відкритий вогонь по зледащілих, зденаціоналізованих хрунях-хамелеонах української крові, які спільно у нинішній «державі тьми, і тьми, і тьми, і тьми!» (Василь Стус)  вижерають Українність.

У памфлеті Івана Багряного «Чому я не хочу вертатись до  СССР?» оприявлено метафізичний часопростір, а в романі Олександра Шугая  «Ліна Костенко: я все, що я люблю…» домінує часопростір герменевтичний. На перших же сторінках (с. 19) автор сам застеріг зацікавленого читача: це буде не тільки біографія книжки Ліни Костенко, а й хронологія тих невигаданих, нелегких, майже оруеллівських буднів та умов, які ніби й не стосуються безпосередньо книжки, та все-таки, уриватимуться в життя її редактора, живої, реальної людини, та й узагалі видавництва.

Так, тут є чимало з того що потрапило до щоденника (автор називає його діаріушем): роздуми про особу і значення редактора,  зокрема його бажання ходити по лінії хоч і не найбільшого опору (адже видавництво все-таки комсомольське!), а все ж опору, і справу свою робити сумлінно, чесно, як велить совість. Але разом з іншими працівниками доводиться ходити на плодоовочеву бачу, збирати врожай на колгоспно-радгоспних полях, чергувати в лавах так званої добровільної народної дружини. Є тут факти-свідчення про партійні та профспілкові збори, всілякі зібрання, наради, громадські справи, ба навіть непрості родинні стосунки й клопоти, особисті творчі невдачі, розчарування та багато іншого. Чи доречне все це?

Автор переконує, що не тільки доречне, а й потрібне. Саме в такий звичайний спосіб дається обсервація того суспільства, в якому живе редактор. А книжка віршів та поем Ліни Костенко, якою він опікується, є викликом цьому суспільству. («І те сказати: суспільство – смітник», як дуже влучно зауважила Ліна Костенко в своєму вірші, який, на жаль, було знято з рукопису під час його рецензування секретарем парткому СПУ Борисом Олійником). Зрештою, усе це сукупно (тут ми пошлемося на попереднього рецензента книжки Олега Коцарєва,- «зручна модель для викладу мемуарних матеріалів – вона дозволяє «лінійний» переказ подій і вражень поєднати з  коментарями постфактум» (див.: Газ. «День». №66-67.-2020).

У такий лінійний переказ подій введено сюжет про редактора «Молоді» поета Петра Засенка, ровесника Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча. Словом, Засенко – людина гарту цього покоління. У літературних колах про нього ходила слава, як про рятівника чужих рукописів, за що йому від пильних служб діставалось «на горіхи».

Його збірку «Князівство трав» пустили під ніж, а поета звільнили з роботи. Однак вцілілі примірники таємно ходили по руках. Пам’ятаю, як Володимир Затуливітер, бувши в Івано-Франківську, з гордістю та натхненням читав вірш про «червонястого півня»:

Уже тоді, як до снігів холодних

Не знать відкіль візьметься переляк,

І дременуть вони куди попало…

Уже тоді йде мати по державі

І прикидає добрими очима,

Дe і кому з зелених поселенців

Прийдеться жити в літі золотім.

І темних запічків подістає вона

Мішки й мішечки, вузлики, торби,

Капусту, редьку, мак, цибулю,

Картоплю з ями висипле на тік

(«Нехай на сонці видрімає зиму») –

І всіх живцем у землю закопає.

Держава стане чорним кладовищем.

А червонястий півень

(Цей поет придворний)

За жменю проса і ковток води)

Володарці хвалу прогорлопанить…

а потім піде мати до крайнеба

І виб’є заступ од землі масної

Об стовп залізний, що тримає небо.

І синій купол обізветься громом,

А мати щедро пом’яне дощем

Отих, що схоронила.

 

Для мене особисто якісь дивовижно-інтуїтивні підтексти своєю символікою образів (земля для селянина – це його держава) відлунюють у наших днях. «Держава стане чорним кладовищем… А мати щедро пом’яне дощем Отих, що схоронила» – це, якщо хочете, реалістична містика, що асоціативно напливає на твоє читацьке «я». Такі вірші, скаже Шугаєві Л. Костенко, пишуть заради одного рядка. У цьому випадку – заради червонястого півня–поета придворного.

Редактор, хто б він не був і звідки не потрапив би у видавництво,  в умовах неймовірного духовного гніту не тільки посада, а й покликання, навіть відвага, що керує ним у повсякденній праці, ̶  неспростовне переконання О. Шугая.

У розглядуваній книжці  багато  матеріалу, який стосується самого редагування. Зафіксовано світлі й тривожні переживання автора, бо це робота, як він сам зазначає, зі Словом великої Поетеси. Тут і телефонні розмови, і зустрічі з нею (насамкінець навіть спільне вичитування верстки в Ірпінському Будинку творчості, хоч дорога до того була  довга й терниста.) З почуттям справжнього обожнювання Поетеси (адже захоплюється її віршами і дещо вже знає про її гордий характер і тернистий шлях) спочатку він  щиро радіє: «Не віриться, але рукопис Ліни Костенко, ніби щасливий квиток у лотереї, усе-таки, як редактору, дістався мені. А може, це  ̶  Доля».

Заради точності наведу уривок розмови десь на початковому етапі.

«З видавничої будки радісним голосом зателефонував Поетесі:

            ̶  Маю для вас приємну новину.

            ̶  Яку ще новину? ̶ засміялась вона. ̶  Я звикла до неприємних.»

Саме в цей час, додамо від себе,  у видавництві «Радянський письменник» у справжніх муках через рогатки рецензентів та упередження редакторів народжувався її роман у віршах «Маруся Чурай», що тривало аж сім років!

Але продовжимо цитату:

«̶  Ліно Василівно, повірте, з неприємними новинами я не став би вас турбувати…

            ̶ То яка ж там новина? Кажіть.

            ̶  Є рецензія!

            На тому кінці дроту на якусь мить пауза.

            ̶  Ви що не вірите? ̶ запитав я. ̶ Бачите, ми з вами  просунулися вперед.

            Нарешті я почув:

            ̶  Дякую за вашу новину. Може, й просунулися, але з якими втратами?

            Поетеса, виходить, передчувала, ні, твердо знала, що без втрат не обійдеться. Хіба вперше?

            ̶ І ви, як редактор, згідні з ними?

            ̶  Ні, не згоден. Я маю власну думку.

            ̶ Це добре, коли редактор має свою думку. Значить, мені цього разу пощастило.» (Запис 14 липня 1978 р.)

Не коментуємо, а залишаємо цю розмову читачаві для роздумів. Щоб для таких роздумів читач мав більше фактажу, то подамо ще уривок розмови, яка відбулася через три тижні (7 серпня 1978 р.). Реферувати не хочеться, щоб не втратити психологічного пафосу та смислових емоцій розмови. А це розмова після того, як Поетеса отримала рукопис разом з рецензією Бориса Олійника.

«̶  Як у вас настрій? ̶ обережно спитав я.

            Настала пауза. Потім Ліна Василівна відповіла запитанням:

            ̶  Настрій?

            Чесно кажучи, я передчував, що розмова не буде легкою. І затамував подих. А що мав робити?

            ̶ Ви цікавитесь як редактор чи як людина?

            ̶ Ліно Василівно, я хочу щоб у даному випадку ви не розділяли: і як редактор, і як людина.

            ̶ Але ж буває так, що доводиться розділяти.

            ̶ Буває, ̶ згодився я.

̶Я обурена!! ̶ сказала Ліна Василівна. ̶  До друку схвалено дуже мало віршів. «А решту, ̶ пише рецензент, ̶ не радив би давати. Що це таке? (…)

            Далі я повівся як потопельник, який хапається за соломинку, адже, переконуючи  і сам себе, сказав:

            ̶  Хоч рецензія, Ліно Василівно, в принципі позитивна…

            ̶ Що означає: в принципі? Де ви бачите його, той принцип? (…)

            ̶ Рецензія закінчується тим, що книжку треба видавати.

            ̶ Хм, треба… З доводками?.. Немає такого терміну: «доводка»…

            ̶  Справді, немає, ̶ згодився я. (…) За деякі, навіть не схвалені рецензентом вірші, обіцяю вам, Ліно Василівно, боротися. Але не за всі. Ви ж розумієте…

            І почув у відповідь:

            ̶  Не хочу розуміти, коли поета душать! (…) Ось так і книжку можна пустити під укіс.

            ̶  Не дай Боже! Щоб цього не сталося, Ліно Василівно, я намагатимуся якомога сприяти вам. Не відкладайте рукопис… Ну, може, десь, чимось і можна пожертвувати, це й буде певний компроміс.

            Таку логіку, з якої треба було починати роботу, Поетеса просто не сприйняла, одначе не вибухнула.

            ̶  Ви вже підбиваєте мене на компроміс?

            Мені довелося мобілізувати всю свою енергію.

            ̶  Ліно Василівно, ну, бувають же  випадки, коли можна поправити певний рядок чи навіть зняти строфу, щоб врятувати вірш?

            Зопалу я сказав дурницю, про яку одразу й пошкодував. І почув у відповідь:

            ̶ Та іноді заради одного рядка пишеться вірш!»

            «Книжка Шугая, ̶ пише Базилевський, ̶ змусила перечитати «Неповторність», зазначивши, що вона не втратила своєї привабливості та притягувальності і в 40-річному віці: «поезія Ліни Костенко  ̶ це  й подолання поезії. Вихід за її межі. Це наша історія, філософія, психологія. Наша психофізична аура. Коло наших думань і почувань. Вмістилище утіх і родових травм» (див. : «Українська літературна газета. ̶ № 5 (271), ̶ 13.03. 2020).

Ці історіософські оцінки я зацитував не тільки тому, що вони варті повторень та всіляких розмов про творчість Ліни Костенко, а й з  приводу іншого. У нас розмова про сповідь Шугая, якому судилося бути редактором «Неповторності». Політичний контроль власть імущі довірили Б. Олійникові. І це викликало велику тривогу принаймні в редактора, бо Ліна Костенко не з тих, що поступається своїми принципами, але й Борис Ілліч не із слабкодухих.

О. Шугай зумів поглянути на сувору радянську атмосферу через окуляри гумору, тому і ввів у загальну тканину твору, наче вторинні сюжети, намагаючись схопити час і себе в часі в найрізніших проявах. Це можна трактувати по-різному. Читач може побачити, що я перейняв Шугаєву художню манеру. Так воно і є. Я місцями теж вводжу віддалені від основної розмови наче зайві екскурси.

Наприклад, В. Базилевський у згадуваних «Імпресіях та медитаціях…» назвав ім’я Солженіцина, висловившись: «Живучи в суспільстві, де брехня, за Солженіциним, стала способом існування, вона підняла мистецтво підтексту до вищої міри досконалості». Цей нобелівський «голуб миру» не тільки жив у суспільстві брехні, але й творив його. У шовіністично-імперській статті «Як нам облаштувати Росію» він надривався, щоб утворити Новоросійську Республіку, до якої відійшли б Таврія, Херсонщина, Катеринославщина, а також з цинічним пафосом заявляв, що жодного Голодомору 1932–33-тіх роках в Україні не було, мовляв, його видумали націоналістичні ненависники сталінського Кремля.

Як бачимо, нинішня наша дійсність перебуває в одній площині з солженіцинським фарисейством. На території України Путін творить дві квазі-республіки, руйнує кордони, а наші шоу-державники б’ють перед ним поклони і добровільно лізуть у нео-імперське пекло, в якому вільнодумання, демократія – кайданами окуті і колючими дротами оперезані. Цей клонований Петром і Катериною цар намагається стати всесвітнім, а колишні радянські республіки, що зараз будують незалежні держави, вважає «обломками» нібито добровільного союзу, а насправді імперської Росії, яка в усі часи гребла і гребла чужі землі. Ці «обломки» він силоміць намагається склеїти докупи. Та клей не бере… Тому на українську землю ступив завойовницький чобіт російської агресії.

У войовничому памфлеті «Роздуми і уроки: комутанти», спрямованому проти Д. Павличка, Борис Олійник висловився: «Схиливши голову, я з повагою вислухав би рецензію на рукопис свого життя від Миколи Руденка, Ліни Костенко, Василя Стуса, Василя Симоненка і ще тих багатьох, хто не зрадив своїй позиції і перед судом скорим і не правим. Бо вони мають право на свій моральний суд (див.: «Правда», 29 травня 1991 р. Український переклад в газ. «Вільна Україна». ̶ Орган Львівського обласного комітету Компартії України. ̶ 31 травня 1991 р.)

Отже, Борис Олійник  ̶ рецензент «Неповторності» з цензорським стилосом, проте він з повагою вислухав би рецензію на рукопис свого життя (Б. Олійника. ̶ Т. С.) від Ліни Костенко та інших названих осіб, бо вона, як і вони, мають право на такий моральний суд. І справді мають. Вони ж  ̶  совість і здорові та прекрасні обличчя України «без зерна неправди за собою». Але на цей раз рецензію на рукопис життя Б. Олійника написав Б. Базилевський. Переконаний, що і він своєю громадянською позицією та  самобутньою творчістю має право на такий суд. Рецензія його чесна і мудра. Таку міг написати вдумливий історіософ та чутливий майстер психоаналізу (див.: уже згадувану публікацію в «Українській літературній газеті. ̶ №5 (271). ̶  13. Оз. 2929). Її доречно було б навести повністю. З метою економії газетної площі подаю адресу, де можна її прочитати.

До речі, В. Базилевський вміє бути ощадним у слові, знає, як не критикуючи «критикнути», тобто сказати правду так, аби автора «не вколоти». Він зазначає, що «книжка Шугая зухвала за задумоом і демократична за втіленням» (тут наче присутні нотки похвали). Але далі: « Зухвалість її в тім, що цілі пласти матеріалу прямого стосунку до «Неповторності» не мають». Наче відчуваючи такий критичний закид «роману без брехні…», автор застерігся: «Я одверто пишу про такі речі (адже це щоденник!), що,  коли хтось прочитає, то найперше осудить мене». Мовляв, нащо таким ділитися? Із ким не буває… Це правда. Але кого і чого боятися? Перед ким красуватися?»

На це майже риторичне запитання можна було б відповісти так. Красуватися,  звісно, не слід. Щоденника бувають різні. Наприклад, для домашнього вжитку. Селянин веде записи (якщо веде?)  про важливі для нього  господарські речі, аби їх не забути. Через якийсь час вони йому будуть конче потрібні. На щоденникових записах маємо унікальну мемуарну літературу.  Михайло Слабошпицький, заглядаючи у свої колишні, як би сказав Петро Сорока, записникові денники, створив і продовжує творити велику бібліотеку прекрасних мемуарів. І взагалі у нас могутня мемуарна література, яка продиктована трагічними драмами епох.

Але автор «роману без брехні, або сповіді»  Олександер Шугай не випадково узяв на озброєння ще й такий аргумент: «Якщо  життя є життя, то і сприймати його (писати про нього) треба саме так, а не інакше. Не прикрашати. Не лицедіяти. Не знаю, хто це сказав, але сказав правильно: «Для того, щоб навчитися  говорити правду іншим, треба навчитися говорити її насамперед самому собі».

Звичайно, тут нічого не заперечиш. І далі, може, ще важливіший аргумент: «А то від творів деяких українських, увінчаних офіційними лаврами, прозаїків уже нудить…»

А документальні записи в його щоденнику (діаріуші)  саме й розвінчують або, скажемо так, звинувачують період глибокого застою з усіма його брехливими романами, відтінками й подробицями. («І те сказати: суспільство  ̶ смітник», ̶ ще раз процитуємо Ліну Костенко).

В епічну лінію О. Шугай, між іншим,  вводить і такий матеріал, котрий своїми фактами ще більше драматизує розповідь. Паралельно з виходом «Неповторності» Ліни Костенко творився й «Американський зошит» Івана Драча. І ось редактором «Американського зошита» випало бути молодшому колезі О. Шугая, талановитому поетові Василеві Герасим’юку, який народився в Караганді, куди в 40-х роках вивезли батьків на вічне поселення. Як  було йому читати ці американські вірші? Очевидно, не легко.  Це був і невисловлений докір І. Драчеві, і вияв «законспірованої» мужності Василя Герасим’юка, який усе-таки зумів залишитися самим собою.

У неповторних рефлексіях В. Герасим’юка «законспіровано» упівську легендарну епопею. Крізь трилогію Василя Герасим’юка «Смереки», «Потоки», «Космацький узір» простяглась вервечка поезій, де кровоточать рани «хлопців із лісу» партизанів-упівців.

Хіба не вигідно
дві давні гуцульські родини
(трохи в неповному складі)
поселити
на одних двоповерхових нарах
у бараці в Караганді? –
холодна зима сорок сьомого
буде для них теплішою.

 

Хоч за ними залишено
єдине право – на тиф,
зате мудро враховано психологію:
у горах теж так живуть –
на горі і на долині.

Тут і відповідь на питання, як Герасим’юкові редагувалось «Американський зошит».

Олександер Шугай просив допомоги в Івана Драча, коли Ліна Костенко вирішила забрати з «Молоді» свій  пересіяний рецензентом та іншим посадовим працівником рукопис, але даремно сподівався. Адже замість протистояти цензурі, цей поет великого масштабу сам пішов із нею на «сделку». Звичайно, Ліна Костенко має своє ставлення до Драча-письменника і до Драча, я б сказав, громадського бунтівника й українського політика.

У цьому зв’язку мені пригадався Перший з’їзд Народного Руху. Виступає І. Драч і з надривом голосу звучать його слова: «А все-таки український голодомор був!» І грім оплесків! І тут же оголошують перерву. Драч залишає трибуну і крізь залу майже летить на вихід. Оплески не стихають. Бачу біля дверей Ліну Костенко. Вона зупинила його та обняла.

Книжка «Ліна Костенко: я все, що я люблю…» всіяна іменами письменників, які природньо доводилось автору згадувати, розповідаючи про Поетесу, бо вони не тільки поглиблюють ці розповіді, але й багато говорять про становлення  Шугая-поета, Шугая-прозаїка, а, головне, Шугая-редактора, морально відповідального за кожен свій крок. Ці імена  ̶  Борис Тен, Борис Антоненко-Давидович, Микола Лукаш, Іван Дзюба, Юрій Бадзьо, Валерій Шевчук, Петро Засенко, Дмитро Павличко, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Володимир Забаштанський, Дмитро Чередниченко, Дмитро Іванов, згадуваний уже Василь Герасим’юк і, звичайно, великий видавничий колектив «Молоді». (Певна річ, тут не обходиться   без прикрощів та курйозів, ось хоч би й випадок з  рядком із вірша, знову ж таки, Бориса Олійника про комсомол: замість «БАРАБАНИ ПАФОСУ, ВПЕРЕД!», у збірнику, передбаченому для делегатів з’їзду, було надруковано: «БАРАНИ ПАФОСУ, ВПЕРЕД!). Отже, книжка густо заселена й насичена  життєвими фактами. І це не тільки згадки імен для доброго тону, а й погляд на їхню творчість, громадянську позицію очима Олександра Шугая.

Повторюю, у романі  ̶ імена, імена, імена… Вони шанувальники й моральні прихильники Поетеси. Та ось останній, завершальний крок до книжки.

Наведу коротку, але промовисту цитату:

            «Зателефонувала Поетеса:

            ̶ Що з версткою, Олександре Володимировичу?

            ̶   На жаль, затримка, Ліно Василівно.

̶ Яка? Чому?

            ̶ Не з моєї вини?

            ̶  А з чиєї?

            ̶ Цензор вимагає…

            ̶  Що він там вимагає? Ми з вами роботу закінчили?

            ̶ Так, закінчили.

            ̶  Я ж вам казала: відійдіть убік. Тепер я з цими церберами воюватиму сама.

            ̶ Ліно Василівно, ̶ я намагався навіть бути спокійним. ̶ Це ви добре сказали: церберами. Але як відійти? Я ж ваш редактор…

            ̶ Витримаєте?

            Щоб усе-таки збадьоритися, я вирішив пожартувати рядком з вірша Павла Тичини:

            ̶ Стою, мов скеля, непорушний…»

            Поетеса:

            ̶ Передайте їм, що я оголошую голодування…» (Стор. 406)

  1. P. S. Така вона, правда, або лінія найбільшого опору.

           

Яка різниця – хто куди пішов?

Хто що сказав, і рима вже готова.

Поезія – це свято, як любов.

О, то не є розмовка побутова!

 

І то не є дзвінкий асортимент

метафор, слів, – на користь чи в догоду.

А що, не знаю. Я лиш інструмент,

в якому плачуть сни мого народу.

 

            Вдумаймось!!!

 

“Українська літературна газета”, ч. 11 (277), 5.06.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!