Тарас Салига. «Сага про Василя Яременка»

498

Не перестаю дивуватись працелюбності та багатолітній невтомності відомого українського вченого, літературознавця, публіциста, дослідника давньої і сучасної літератури професора Василя Яременка. Зараз читаю його монографію, «Наукова і епістолярна спадщина Бориса Грінченка» (К.: Тов. «Юрка Любченка», – 2021. С. 383.). В анотації до неї зазначено:«Наукова монографія – підсумок видання вперше зібраної і упорядкованої літературознавчої, мовознавчої, етнографічної, фольклористичної, педагогічної, народопросвітної, публіцистичної та епістолярної спадщини у 14 томах, упорядником і науковим редактором якої є професор Яременко В.В. і над якою автор працював з 2013 по 2021 рр.».

Перед цим у видавничому центрі Київського університету імені Бориса Грінченка вийшов ошатний том «Зібрання творів Бориса Грінченка. Епістолярна спадщина. Книга 1» (2020р., – С. 678), де передмова, коментарі, примітки, знову ж таки, професора В. Яременка. Тут подано листи Бориса Грінченка до представників науки, культури, літератури, громадських діячів кінця XIX–поч.XX століття. Більшість листів публікується вперше за автографами, що зберігаються у фондах наукових установ, бібліотек, музеїв, архівів України і Росії. Першовідкриттям листування є трактування ролі Бориса Грінченка як редактора і організатора видання Кулішевого перекладу Біблії.

Я анонсую анотації названих книг, сказати б, із пропагандивною метою. Адже і нині, уже в умовах державної самостійності з україномовною книгою в’яжеться багато проблем. Навіть не називаю фінансових. Найстрашніше, що зараз з усіляких причин книга морально знецінюється. А кілька десятків літ назад ледь не серед ночі біг до магазину передплатних видань, щоб вчасно зайняти чергу. Правда, і тоді російськомовна книга мала неабияку перевагу, особливо на Сході України. У Луганську на складах лежав чотиритомний «Словарь української мови» (Кієвъ, – 1907-1909) Бориса Грінченка, якого на замовлення «Книга-почтою» пересилала до Львова по 40 копійок за том. Стільки, здається, коштував пиріжок із ліверною начинкою. Ні! Книг зараз друкується багато, але чи всі вони працюють на Україну?

«У бунтівному і жахкому XX столітті, – роздумує Валерій Шевчук, – ворогів книги нашої було більше ніж досить. Письменники наші були подвижниками, але інші – й пристосуванцями та прислужниками чужих режимів, були великі й талановиті, малі й бездарні, із світлом у душі й притемнені духом. Одні визначними називалися, творячи сміття для пізніших літературних смітників, інші, великими бувши насправді, томилися у злиднях та невизнанні. Одні володіли вищим мистецтвом слова, інші його імітували чи спекулювали ним». (Літературна Україна. – 1996. – 18 липня).

Професор В. Яременко якраз подвижник, сказати б, філологічний археолог і реставратор-творець книг письменників «із світлом у душі». Сьогодні його монографія «Наукова і епістолярна спадщина Бориса Грінченка» б’є світлом досі не належно поцінованого унікального митця.

Перелік таких книг, які реанімував, оживляв В.Яременко, легко продовжити. Десь при кінці 60-тих років видавництво «Дніпро» мало намір випустити твори забутого поета Володимира Свідзинського. Та цього не сталось. На їх з’яву довелось чекати майже 20 літ. У серії «Бібліотека поета» видавництво «Радянський письменник» 1986-го року таки зуміло надрукувати «Поезії» Володимира Свідзинського. Іван Дзюба не забарився з відгуком: «Хочеться відзначити, – писав він, – велику й сумлінну роботу упорядника В.Яременка. Йому належать примітки та ґрунтовна передмова, в якій скрупульозно зібрано відомості (а їх мало збереглося) про життя (зокрема, встановлено дату трагічної загибелі: 18 жовтня 1941 року), дано ґрунтовний огляд його творчості… У передмові Яременко наводить поетову сповідь: «Я подумав, що не маю хисту, і перестав друкуватися. Писав лише для себе та доньки. Не писати не міг!». Академік І. Дзюба не випадково наголошує на цій сповіді. На жаль, поет вірив тим, хто до його творів не доріс. Можна тільки уявити його душевні сум’яття. Обмежити себе читачем – це найбільша покара, притім, коли писати змушує якась внутрішня сила.

Маємо бути вдячні Яременкові за його вміння відкривати таланти, плекати та підтримувати їх. Вельми неординарна історія із поетом-шістдесятником Григорієм Кириченком, якого «вперто і послідовно віддавали остракізму через його наполегливе правдошукання, правдомовність та холеричну вибуховість поведінки» (М. Слабошпицький). На нього завше наче чатувала якась примарна безвихідь. Тоді його рятівником з’являвся Василь Яременко. Про цю дивовижну випадкову невипадковість захоплююче оповів Михайло Слабошпицький. Знову його цитую: «Яременко не випадково включив беззаперечно талановитого, але мало знаного поета в «Хрестоматію української літератури та літературної критики ХХ століття». Літературознавець не тільки розуміє значення Кириченка – він мав до нього людський сентимент. Здогадуючись, що тут є щось таке, я зателефонував професорові Яременку й почув. Десь ще на початку шістдесятих аспірант Яременко прочитав у «ЛУ» вірш, який його вразив і став розпитувати усіх про автора, хто він такий. Та нічого конкретного не довідався. Лише те, що автор був на час публікації – чи ще й досі є – у війську. І раптом сталася така історія. Аспірантові довірили перевіряти твори абітурієнтів філфаку Київського педінституту імені Горького. Якийсь із творів справив на Яременка дуже добре враження не школярськими думками. Аспірант глянув на прізвище абітурієнта: «Григорій Кириченко». Із його зошитом аспірант пішов до декана. Зацитував йому кілька уривків із написаного. Декан наказав: мовляв, простеж, щоб не вийшло з цим хлопцем якоїсь випадковості (тобто, щоб його ніде не «зарізали») – він повинен стати нашим студентом. Яременко поопікувався Кириченком – учорашній солдат уже студент.

Як виявилося, Григорій не був аж таким зразковим студентом. він завалив екзамен з української мови. Очевидно Григорієві, як це властиво деяким поетам, нудно було зазубрювати всякі правила і він не мордував себе. Мова захоплювала його передовсім своїм лексичним багатством. Василь Яременко розповідав: Кириченко часто ночував у нього. І тоді щоразу брав Грінченків словник, котрий вивчив мало не напам’ять. Любив читати вголос, коментуючи при цьому: «Оце слово – не для поезії, бо воно прозаїчне, а це – сама поезія»… Коли заходилося про те, хто є в поезії, він, наприклад, казав: «Хіба це справді поет? Він без свого словника». За його оцінкою свій словник мали тільки Вінграновський і Ліна Костенко. Чимало інших віршувальників послуговуються тими словами, котрі, як мовиться, просто напохваті. Щось середнє між газетними кліше та романтичним лексичним реквізитом. Як приклад, він передовсім називав Коротича.

Викладач, якому Кириченко не склав екзамен з української мови, затявся й зажадав у деканаті, щоб не дали направлення ліквідувати цей «хвіст» нікому з інших викладачів. Хай іде тільки до нього… Кириченко втратив можливість здобути диплом педагога. Але завдяки тому ж Василеві Яременку здобув фах журналіста. Василь Васильович на той час уже був в університеті імені Тараса Шевченка, я також мав приємність бути його студентом і пам’ятаю, що Яременко – це одна з небагатьох світлих осіб того темного царства, де владарювали ідеологічні бронтозаври» («З присмеркового дзеркала». – К.: 2020. – с.408).

Ці розпросторені цитування, яких наче й забагато у моєму тексті, але саме вони творять сагу про Василя Яременка, про його легендарні «труди і дні», про дивовижно героїчну працю. Часто, коли в руках тримаємо бажану книгу, не задумуємось якою дорогою вона до нас ішла. Це не «раз-два» і раптом з’являється науково упорядковане тритомне видання творів майже забутого, притім непересічного, письменника Олелька Островського. До того ж, кожен том має ґрунтовну передмову і примітки. Для цього треба натрудитись. Архіви, спецфонди, музеї, бібліотеки, приватні джерела та видавництва диктують свої умови. Усі ці гіркі і солодкі муки Василь Яременко умів поборювати в молоді літа, вміє їх долати і зараз, коли йому уже за дев’ятдесят.

Його передмови до трьох книг Олелька Островського: до першої – «Подзвін по безсудно убієнному Олельку Островському»; до другої – «Мазепа і мазепинці в творах Олелька Островського»; до третьої – «На позвах із соціальним і національним злом» – це високий академічний рівень наукової герменевтики.

Вчитуючись у нищені тоталітарною імперією художні твори та даючи їм нове життя, професор Яременко поставив перед собою мету, як він сам пише: «поєднати в єдину колію найкращі здобутки і найхарактерніші явища літературного процесу в діаспорі та в Україні, повернути письменників «розстріляного відродження», представити різні літературні групи, школи, напрями, течії, стилі, в яких твориться літературне сьогодення, кристалізується літературна класика» (Хрестом. укр. літ. і літ. крит. ХХ ст.К.: 1994-1995).

У цій «єдиній колії» найкращих досягнень і найсамобутніших явищ загальнолітературного процесу без легендарної постаті Андрія Ніковського ніяк не обійтись. Не можна казати, що В. Яременко вирвав його із лабет забуття. Ніковський така фігура, яка давала про себе чути у багатьох різних джерелах, правда, вузьким колам. Василь Васильович для його популяризації зробив стільки, скільки досі до нього ніхто не зумів. Він освятив його ім’я його ж творчістю, його філософією. «Не закінчилося життя його творчої спадщини, – доходить висновку професор, – яка із цим виданням одержує друге народження і продовжує творче життя самого А.В. Ніковського».

Знову запульсували історико-літературні праці і твори української та світової літератури, праці з театрального життя, з проблем мовознавчих, ожили епістолярні діалоги й оптимістична публіцистика. Усе це професор В.Яременко класифікує і науково кваліфікує у ґрунтовній передмові «Андрій Ніковський – його час, оточення і творчість». Звичайно ж, унікальної вартості чотиритомнику додають протоколи допитів Ніковського та його, писані у різні часи біографії. Їх слід було опрацювати у багатотомних справах архівів СБУ. Наприклад, нам сьогодні відкриваються очі про «Масонство в Росії перед революцією і на початку її», яке описав Ніковський.

Словом, збагнути глибину і велич такої особистості як Ніковський можна лише тоді, коли пізнаєш усі сторони її життя. Він політик неординарного масштабу, інтелектуал, під впливом якого творилася національно-визвольна історія, формувався світогляд українців, руйнувались мури тоталітарних режимів. І на цьому професор Яременко зосереджує пильну увагу.

Академік Іван Дзюба, роздумуючи над феноменом Василя Стуса, назвав його «різьбярем власного духу» і підняв проблему, чому та яким чином зроджується національне самоусвідомлення, почуття людської гідності, національного обов’язку, «потреба національної справедливості у людей суспільства», де геть втрачена національна пам’ять, де цілі покоління від народження й до смерті не чують про це ні звуку, де все робилося для того, аби ці поняття не зринали й не ставали реальними. І виникає питання з питань. «Чому в одного це самоусвідомлення і почуття приналежності пробуджується, а другий – з, здавалося б, такими ж душевними, моральними, інтелектуальними якостями – спокійно обходиться без них, не відчуваючи жодної ущербності. Чи тут важить, – наголошує Іван Дзюба, – емоційний склад, чи діапазон соціальних почувань, чи якісь враження дитинства, випадковості, самоосвіти або напрями інтелектуальних шукань, чи спосіб розв’язання проблеми «точки опертя» для власного «я», чи різниці в генетичному потенціалі» (див.: Дзюба Іван. Літературні портрети. К. 2015.- С.336).

Є тут чи нема прямі, або якось опосередковані аналогії між А.Ніковським і В. Стусом, можна й так ставити питання, та й політична атмосфера їх часів багато в чому одна на одну схожа. Чому і яким чином приходить національне самоусвідомлення, чому одні до нього не байдужі, а інші в житті бенкетують, вдовольняючись собою, ще й зухвало демонструють свою перевагу – такий моральний пафос цілого ряду досліджень В. Яременка, в тому числі й у трактуванні історичної постаті А.Ніковського. Йдеться про субстанцію слів незримих, себто про мову історіософських підтекстів. Роздумами І. Дзюби хочу поглибити проблему, переадресовуючи її у сьогочасність.

Ідеями сьогочасності, саме такими, над якими роздумує І. Дзюба, пройнята і монографія Яременка «Наукова і епістолярна спадщина Бориса Грінченка». Хоч творчий феномен Грінченка осягаємо в іншу добу, однак це аж ніяк не означає, що ми силоміць нав’язуємо цей феномен нашій дійсності. Мовні, літературні та суспільні інтереси Бориса Грінченка іманентно, без жодних зусиль перетікають до нас, як застереження втрати мовної культури і взагалі втрати рідного слова і втрати самих себе.

Рецензована монографія, мов розгалужене крислате дерево з буйним гіллям, що вабить своєю красою і чарує своїм плодом – «достиглим овочем». Є тут плід, в якому Шевченків «Кобзар» стає для Грінченка Євангелією;

є плід мовознавчий. Є тут достиглі плоди Яременкових плекань: «Б. Грінченко – оборонець спадщини Пантелеймона Куліша»; «Шлях до Грінченка»; «Від автора «малих діл» до Великого просвітника українського народу»; «Грінченко – етнограф науки націєтворчої»; є Грінченкові аксіоми, що «Фольклор – становий хребет культури народу, його духовності».

Справді, Грінченко «виріс на світі не такий, як усі, і не так на всеє дивився» (така його власна самооцінка). Цього «не такого, як всі» понад шістдесят літ, ще з студентських пір, вивчає Василь Яременко. Грінченко для нього не вичерпальний. Грінченкова публіцистика, як «чин героїчний» спровокувала автора на вельми поважну, спрямовану у наш час розмову: «Борис Грінченко повертається в зону АТО-ООС». Розвиваючи погляди

І. Франка та С.Єфремова, автор монографії наголошує, що в останнє десятиліття XIX-го віку і перше десятиліття XX-го

Б. Грінченко «підставляв свої плечі під те, що падало, але мало стояти, розхитував і розвалював те, що стояло, але мусило впасти». Він завжди був на першій лінії фронту у протистоянні російському царизму, жандармську сваволю якого пізнав за читання «Листів з хутора» П. Куліша. Більшовицькі ідеологи висміювали його за просвітництво народу, називали це «каганцюванням» сільських хат та «малими ділами». Ці «малі діла» якраз були «ділами» великими, бо світло «каганців» протинало темряву.

Власне тому творчість Б. Грінченка продовж усього науково-творчого життя не відпускає В. Яременка. Твори письменника, – на його думку, – «суголосні нашому часові, а деякі, здається, написані сьогодні». Вони спрямовані проти Росії – жорстокого нищителя і грабіжника України. Нині новітній путінський фашизм – це «русскій мір» в дії. В. Яременко, у контексті Грінченкової творчості, веде читача через усі історичні колізії (від часів княжих до теперішніх) і наголошує: «Єдіной і нєдєлімой» Росії реанімувати не вдасться». Вона в смертельних конвульсіях. Великодержавний шовіністичний чад дурманить не всіх, хіба частину «населення» Донецька і Луганська, що прикривало собою озброєних бандитів, які із-за їхніх спин стріляли в українських патріотів, зривали українські прапори і розвішували російські. Чому «лугансько-донецький народ» вслід за Януковичем не втікав на свою «историческую родину», а скликав росіян на історичні українські землі?

І висновок: «Борис Грінченко жив, працював і боровся, коли Україна свої кордони втратила і була перетворена в кілька губерній Росії. Він їх визначав дуже просто, але й дуже точно, по-науковому: де кінчають співати щедрівки і починають співати частушки, де кінчається гра на бандурі і починає владарювати балалайка, де закінчуються пісні про русалок, мавок, нявок і починаються пісні про кікімор, лєших, де «русалка на ветвях сидит», а не бавиться на березі річки із подругами, де кінчаються біленькі хати і з’являються чорні «избушки», – отам проходить кордон із Росією. І точніше бути не може. Ця наука називається етнографією. І оскільки згідно із приписами цієї науки до України мають відійти хати, русалки, щедрівки, бандури Воронезької, Орловської, Білгородської, Курської губерній, безпідставно причислених до Росії, а ще Ставропілля і Кубань. І може статися значно раніше, ніж ми сподіваємося, що Україна «трусне Кавказ, впережиться Бескидом, покотить Чорним морем гомін волі»…

Постійна боротьба за свободу в українців лучилась із обов’язком високо нести честь воїна-лицаря. Від воїнів княжої Руси-України і до сьогодні для українців склалися свої духовні цінності – пролита кров, яка не зникає безслідно в землю, а повсякчас, особливо в години пекучої актуальності, як сьогоденна боротьба із віроломною, підступною, до цинізму брехливою Росією, – дає силу живому серцю. Українець завжди чує голос крові. Друга національна цінність – це українська земля, неймовірно прекрасна, багата, щедра, розмаїта красою природи: річок, озер, морів, сільських ставів, гір і безмежних степів, щедро политих кров’ю. Щось неземне нашіптувало богообраному на своїй землі українському народу боронити рідну землю до загину, не знаючи страху смерті: поки смерть гуляє по ворожих головах – її нема і боятись нікого і нічого. А коли вона прийде, то боятися вже не буде кому. Про все відає тільки Творець.

І третя цінність, яку славить і цінує Борис Грінченко – це гордість, гідність, честь. Вони варті життя і навіть дорожчі за нього».

Вчитуймося в рядки, що їх написав Борис Грінченко понад століття тому, вони звучать так актуально і сьогодні.

Вчитуймося в праці Василя Яременка.

 

 

Тарас Салига, профессор

м. Львів

 

 

 

“Українська літературна газета”, ч. 24 (316), 3.12.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!