Тарас Салига. Ромен-цвіт крізь творчість О. Шугая

398

(ЮВІЛЕЙНІ НОТАТКИ)

Не знаю, з якої рації Олександер Шугай, як тільки вийшов його роман «Ліна Костенко: я все, що я люблю…», надіслав його мені. У дарчому автографі не було найменшого натяку, як це часом трапляється, написати рецензію чи бодай короткий відгук. Але, мабуть, інтуїція підказала Шугаю, що його щира розмова (сповідь) про творчість видатної поетеси нашого часу, довірливі діалоги з нею на інші животрепетні теми, листування, а також нові свідчення неймовірного тиску, опору і долання найрізноманітніших видавничих та цензурних перешкод на шляху до читача, будуть для мене своєрідним відкриттям, хоч водночас і неабияким святом душі. Адже йшлося про спільну тривалу роботу редактора й авторки над рукописом, зокрема й над версткою, епохальної книжки віршів та поем «Неповторність» («Молодь», 1980).

До цього, якщо хочете, невипадкового випадку я ніколи нічого не писав про Шугаєву творчість, хоч зачитувався його дослідницьким романом «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського Саду» (1996). Не менш вражаюча його оповідь у листах і документах – з коментарями «Цвіт вишні, або Втрачене кохання Василя Мисика» («Ярославів Вал», 2016).

Не без підстав Михайло Слабошпицький у післяслові до «Цвіту вишні…» зазначив: «Біографічна проза – особливо клопітна справа. Тут все має бути достовірним. Тут вельми недоречні всілякі відсебеньки. І таких відсебеньок ніде немає в Шугаєвому творі. Повсюдно йде він за аргументом, за перевіреним фактом… Шугай зупиняється на тому чи іншому Мисиковому творі і пропонує читачеві вглянутися і вслухатися в той текст, збагнути таїну Мисикового мистецтва. І далі: «Книга О. Шугая – не просто путівник по Мисиковій біографії чи коментар до неї. Автор мав амбітніший замір, аніж повпражнятися в жанрі. Шугай тут – і реставратор, що з найдрібніших фактів складає загальну картину всього пов’язаного із Мисиком, і аналітик, який осмислює долю цієї людини в широкому історичному контексті, й літературознавець, для якого Мисик – то яскраві сторінки історії національного письменства, і белетрист-біограф, що систематизує та вияскравлює унікальний життєвий матеріал».

Оскільки наша розмова ювілейна (вельмишановному письменникові сповнилось 80 років), то годиться згадати основні факти із його творчого життя. Народився в давньому місті (райцентрі) Ромен на Сумщині. Перший вірш (до речі, байку!) надрукував у місцевій газеті в чотирнадцять років. Та ще в ті шкільні роки написав і «Роменський вальс», музику якого створив його ж однокласник Олександр Нехань, вихованець Роменського дитячого будинку (після сьомого класу вступив до Київської музичної школи). Десь тоді народилися й такі лірико-патріотичні Шугаєві рядки:

 

Ромен-цвітом охрещена

Моя рідна Роменщина.

Ромен-цвітом ще й травами,

Козацькими литаврами…

 

Певна річ, прохопитися друком одразу ж вони не змогли (адже з гордістю йшлося про козаків – тему на той час не бажану, якщо не заборонену), отже, зявилися трохи пізніше в першій Шугаєвій збірці «Ромен-цвіт», виданій у поетичній касеті «Арфа» («Молодь», 1966). І то завдяки зусиллю редактора Петра Засенка, який, сказати б, пустив у світ гроно молодих талантів, зокрема Ігоря Калинця, Дмитра Онковича, Дмитра Чередниченка та інших. Це була потужна підтримка з боку автора «Князівства трав». Підтримка, якої потребував не тільки Шугай. Цитую його вірш до кінця:

 

Над землею ввижається,

Під землею вчувається:

Тут козацтву гулялося,

Тут магнатству не спалося…

Ромен-цвітом охрещена.

Моя рідна Роменщина.

Ромен-цвітом ще й травами,

Піснями не лукавими.

Чи піднімусь над тучею.

Чи упаду під кручею,

Чи вдалині ходитиму.

Повік тебе любитиму!

 

Звучало, як присяга або клятва, і водночас пророче. Бо саме так і сталося. З факультету журналістики Київського університету юнак-роменець потрапив до радянського війська. І не куди-небудь – аж за два кордони не тільки від рідного міста, а й від України взагалі, тобто у збройні сили СРСР на територію Німеччини (тодішню її східну, окуповану частину, так звану Німецьку Демократичну Республіку). І якраз тоді з вини кремлівських авантюристів людство перебувало на грані третьої світової війни. Згадаймо спорудження Берлінського муру, потім Карибську кризу). Три з половиною роки перебування за кордоном, у тривожній напрузі, очікування, без відпустки, в зовсім чужих, можна вважати, ворожих умовах. За цей час чимало Шугаєвих ровесників у солдатських одностроях таки не витримали випробування і, якщо не зламалися, то все-таки, на жаль, збайдужіли до рідної, національної стихії. Натомість О. Шугай вибухнув «Соняшниками» (це з тієї ж першої збірки «Ромен-цвіт»):

 

Ми – діти сонця, цвіт його.

Ми – соняшників рід.

В степу широкому кругом

Ростем чимало літ.

Ростем багато, так ростем,

Що дістаєм блакить…

Ідуть віки, як день за днем,

І дні, немов віки.

……………………………

Злітали голови не раз

Великі, золоті…

І часто звиклі до образ

Ми гнулись край путі.

Шляхи… Шляхи… Кругом… Кругом…

А ноги не ідуть.

Ми всім, усім б’ємо чолом,

А нас у чола б’ють…

 

На час буревійного дебюту Івана Драча знаменитою збіркою «Соняшник» 1961 року (не порівнюємо художньо-естетичних критеріїв у вирішенні цієї «соняшникової» теми обох авторів, а просто констатуємо факт) О. Шугай ще півтора року перебував у тій-таки Німеччині, і Драчевих віршів, звісно ж, читати не міг. Але те святе почуття до рідної землі, зокрема до поезії, що взяв із дому (поклявся в «Ромен-цвіті»), не дало йому загубитися у вирі бурхливих світових подій та викликів Між іншим, неймовірний факт. Та ж таки збірка «Ромен-цвіт» побувала в … мордовському таборі. Хоч і не була ув’язнена. Річ у тому, що туди її передав Валерій Шевчук своєму засудженому братові Анатолію Шевчуку. А з табору її виніс інший політв’язень – поет Гриць Гайовий.

Треба сказати, що зустріч О. Шугая з В. Шевчуком (у шістдесяті роки вже відомим прозаїком) у Києві, а відтак і багаторічне дружне спілкування стало доленосним. І не тільки для О. Шугая. Бо якщо Шевчук у нелегкий період Шугаєвих подальших творчих пошуків (після видання другої збірки «Неподільність», 1977) і становлення уже в іншій іпостасі, а саме прозаїка, підтримував його і допомагав, то О. Шугай, ставши редактором видавництва «Молодь», не тільки ініціював видання першої в ХХ ст. антології давньої української поезії «Аполлонова лютня», яку разом з Віталієм Маслюком та Василем Яременком уклав В. Шевчук, а й усіляко (набиваючи собі синців), сприяв її виходу в світ (а це на той час було зовсім непросто, до того ж у комсомольському видавництві, коли інші київські видавництва від цієї ідеї категорично відмовились!). Ось автограф В. Шевчука на примірнику антології: «Олександру Шугаю ініціатору та редактору цього видання із вдячністю». Доречно тут навести й автограф О. Шугая на його книжці «По стерні босоніж» (повість, новели): «Валерію Шевчуку, який із поета викував прозаїка – вдячний автор». Бо той же В. Шевчук (після багатьох спроб О. Шугая пробитися в світ зі своєю прозою), прорецензував рукопис книжки, а перед цим ще й написав глибоку, аналітичну післямову «Чи повернеться блудний син?» до публікації однойменної повісті в журналі «Дніпро» (1983).

Немовби прорвавши зловісну блокаду, «Аполлонова лютня» започаткувала низку наступних видань: «Пісні Купідона», «Марсове поле» (в двох томах). Крім того, варто згадати книгу народних ремесел, звичаїв та побуту в Україні Климентія Зіновія, поета кінця XVII – початку XVIIІ ст., яку переклав сучасною українською мовою О. Шугай, ґрунтовну передмову до неї написав той-таки В. Шевчук «Золоте чересло» («Мистецтво», 2009). Це переконливо засвідчує, якими плідними й благодатними можуть бути по-справжньому щирі, довірливі товариські стосунки між колегами, хоч і різними на вдачу та творчі можливості, а не гризня через непомірні амбіції, заздрість, самоїдство, як те, на жаль, часто бувало за тоталітаризму в нашій Спілці письменників. Та й чи минулося?

Не називаю всіх прозових Шугаєвих видань. Ось тільки деякі з них: «Усе живе – тепле… (Нове про Григора Тютюнника». – Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006); «Крапля сонця у морі блакиту (повість про Аркадія Казку)» з передмовою Григорія Кочура («Смолоскип», 2011); «Іван Багряний: нове й маловідоме (есеї, документи, листи, спогади, нотатки, факти) у двох книгах з передмовою Івана Дзюби («Смолоскип», 2013). Прикметно, з усього цього само собою вартісного й начебто автономного фактажу (есеї, документи, листи і т. д.) О. Шугай здатен створити захоплюючий сюжет з розмаїтими його відгалуженнями, що фіксують конкретний час і трагічні долі його не вигаданих, а реальних персонажів, які уособлюють незламний дух української нації, її світоглядний менталітет. Двокнижжя про Івана Багряного було заслужено висунуто на Шевченківську премію. На жаль, тільки було…

Діаспорна критика також вітала О. Шугая, високо поціновуючи його працю про І. Багряного, бачачи в ній «підсвічення» сторінок життя і творчості Бориса Антоненка-Давидовича, Миколи Хвильового, Бориса Тенети, Валер’яна Підмогильного та ряду інших імен. Особливі творчі успіхи вона вбачала у відтворенні картин культурного і політичного життя провінційної Охтирки, яка була просякнута кров’ю, нищена терором та більшовицькою ідеологією, що силоміць насаджувалась.

Нагадаємо, дитинство, шкільні роки Олександра Шугая пов’язані з Роменщиною, а давнє місто Ромен (згадується в літописі) – на Сумщині, тому така іманентна успадкована ним залюбленість у славний Слобожанський край… Слобожанщина… Слобідська Україна… У неї не можна не закохатись на все життя. Московити добре знали їй ціну, як і всьому Дикому Полю. Впродовж другої половини ХІХ ст. північний сусід утворює сторожові станиці у різних місцях Дикого Поля. Ніхто ніколи із царських сатрапів – ні Петро І, ні Катерина ІІ, ні їх попередники, як і їх наступники не втрачали свого пильно-ворожого зору над цим унікальним розложжям українських степів. Та чим більше імперія наступала, тим активнішим був спротив. Такий пафос Шугаєвої історіософії, себто таке його сприйняття життя і творчості І. Багряного чи Бориса Антоненка-Давидовича (народився в передмісті Засулля, що тепер злилося з містом Ромен. До речі, Борис Дмитрович активно обстоював цю давню назву: Ромен, а не Ромни, що було спотворено пізніше, за радянського часу.

«Після райцентру Ромен Сумської області, де минули мої дитячі й учнівські роки, – згадує О. Шугай, – рідною мені стала Охтирка, колишнє козацьке місто. Тут я задовго до проголошення Державної незалежності України відкрив (і не тільки для себе!) … Івана Багряного та його (тоді ще живу) родину: дружину Антоніну Дмитрівну, сина Бориса, доньку Наталю, сестру Єлизавету, а також рідного брата письменника Федора, на жаль, уже в день його смерті, та ін. (про це йдеться в романі «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду»). А пізніше, на пошанування 85-річчя від дня народження І. Багряного, разом з Іваном Драчем, Павлом Мовчаном, головою Фундації ім. І. Багряного Анатолієм Лисим (США) та багатьма іншими гостями з Києва, Сум, української діаспори (США. Канада, Західна Німеччина) відкривав пам’ятну дошку на батьківській хаті письменника. (Дошку, до речі, виготовили рухівці). То було незабутнє свято, в якому взяла участь і друга дружина письменника, п. Галина з донькою Роксоляною, котрі приїхали з Нового Ульму, де поховано письменника.

До 90-річчя від дня народження І. Багряного (1996 р.), – ділиться далі О. Шугай, – разом з Фундацією його ж імені я ініціював заснування премії імені Івана Багряного. Знаменно, що лауреатом цієї премії стала наша видатна поетеса Ліна Костенко, якій звично ходити по лінії найбільшого опору, як ходив колись Багряний. В Охтирці, за підтримки місцевих активістів, коштом Фундації так само пощастило мені ініціювати спорудження пам’ятника Іванові Багряному (скульптор Степан Куций). Крім того, з Охтиркою ще більше, міцніше зріднив мене видатний земляк Борис Антоненко-Давидович, якого Багряний вважав своїм духовним батьком і навколо якого пізніше гуртувалися шістдесятники. Бориса Дмитровича я мав щастя знати особисто. А після його смерті (разом з донькою Яриною Борисівною Голуб, Михайлиною Коцюбинською, Борисом Тимошенком, гостями з Києва і Сум) випало відкривати пам’ятну дошку на Охтирській гімназії, де навчався письменник. Торік так само поталанило мені побувати в Охтирці. Тепер уже з нагоди 120-річчя від дня народження Бориса Антоненка-Давидовича. Дуже важливо, що у відзначенні цієї дати діяльну участь узяли голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський та відомий громадсько-політичний діяч, лауреат Шевченківської премії Богдан Горинь. Вони зустрілися з працівниками місцевого музею, в заснуванні якого в двадцятих роках минулого століття брав активну участь Б. Антоненко-Давидович. Теплу, відверту розмову мали з учнями гімназії. Колишня гімназія – давня споруда, пам’ятка архітектури, тож потребує капітального ремонту, і вельми прикро, що цим досі ніхто не зайнявся: ані держава, ані меценати». (З листа О. Шугая до автора цієї статті).

Оскільки йдеться про багаторічну пошукову, дослідницьку громадсько-організаційну роботу нашого ювіляра (він був відповідальним секретарем оргкомітету Конгресу незалежних держав колишнього СРСР та І Всесвітнього форуму українців у Києві; десять років працював відповідальним секретарем Київської організації НСПУ; тимчасово – редактором «Українських вістей» (1997, Детройт, США), газети, яку створив та очолював колись Іван Багряний), то слід зазначити: як тільки постало питання (причому постало зовсім раптово) про перепоховання праху Олександра Олеся з празького цвинтаря в Україні, Шугай разом з активом громадської організації «Сумське земляцтво в Києві» ініціював звернення до тодішнього Президента України Петра Порошенка, щоб перепоховали саме в Білопіллі Сумської області, де народився видатний поет і де він заповідав поховати його. Це звернення підписали відомі діячі, вихідці з Сумщини, представники місцевої влади. Його надрукували в пресі. Але хто ж із наших Президентів коли-небудь дослухався до голосу народу? Поховали прах нескореного поета на колишньому військовому цвинтарі в Києві. З тим, щоб започаткувати алею слави. Де вона?

Знаючи творчість О. Шугая та його діяльну суспільну активність, Богдан Горинь з цього приводу висловився: «Доля нагородила письменника-документаліста Олександра Шугая талантом вдумливого аналітика, здатного проникати в глибини подій і явищ літературного процесу та громадсько-політичного життя. Широке використання джерел, архівних матеріалів, прискіплива увага до кожного факту не залишає сумніву в об’єктивності й правдивості висвітлених письменником тем». Це про книгу «Ліна Костенко: я все, що я люблю…», з якої ми почали свої нотатки.

Але доцільно повернутися й до поезії О. Шугая. Він залюбки, паралельно з прозою, продовжує плідно у ній працювати. Як доказ, його підсумкова книга «Натхнення» (лірика, гумор, присвяти, епітафії, переклади)», з післямовою відомого професора Василя Яременка «Кілька слів про поета з «Божою іскрою» (К., «Щек», 2018). Ось як він оцінює творчість автора:

«Чергові сторінки «Натхнення» закарбували дихання самого Кроноса – «Будь собою». У часи творення поезії О. Шугая на цю тему йшла гостра публіцистична боротьба, як не втратити свою ідентичність і захистити себе від «единого советского человека», зрозуміло, російськомовного, «советского патриота», одномовного інтернаціоналіста, що поступився партії більшовиків правом на мислення, на власну думку. Ці права монополізувала «керівна і спрямовуюча» комуністична партія. Заклики «Будь собою!», які зазвучали в поезіях Шугаю (уточнимо: написаних тоді, коли він служив у радянській армії. – Т. С.), були крамольними, як і будь-які розмови про національну ментальність, сиріч, національний характер. Він стійкий і своїми архетипами спирається в нинішній день, виявляється у вчинках і фактах сьогодення».

Чимало місця в названій книжці займають епітафії, яких понад сто. Їх можна було б видати окремою збіркою, з відповідними ілюстраціями. Як відомо, ще в Стародавній Греції епітафії складали для надгробних пам’ятників. Але з часом епітафії набували й інших конотацій – гумористично-жартівливих і навіть сатиричних. Власне, тут О. Шугай намагається просто втішатися несподівано знайденою ситуацією і влучним словом. І це йому переважно вдається. Не наводжу прикладів тільки тому, що майже всі епітафії, пригадую, друкувалися на сторінках «Літературної України», маючи неабиякий успіх у читачів.

Не буде перебільшенням сказати, що Шугай досить вправно почувається в поетичному слові саме там, де присмачує його гумором чи нищівною сатирою (адже й починав, як байкар!). Цікаві його афоризми. Ось хоч би й такі: «Поета «трохи» не буває. Або – поет, або немає» (Це у відповідь на твердження одного автора: «Він трохи був поет».); «Здійснюємо реформу / Олігархам для прокорму»; «Путіну мовою рашен / Кажемо: ти нам не страшен!»; «Наблизився до тебе цілий світ. / А чи поближчав твій сусід?»; «Тоді й орлам означився кінець, / Коли між них пропхався горобець»; «Війна гібридна / Москва огидна»; «Синьо-жовті стяги додають відваги»; «О, скільки в світі бід, і скрізь – московський слід»; «Хто з імперської Росії / Знов чекає лжемесії?». А це інтертекстуальний памфлет-парафраз на тему державної мови:

 

– Що таке

друга державна мова? –

Син запитав

доскіпливий зроду.

Батькова відповідь

давно готова.

(Майже за Маяковським,

якщо хочете знати):

– Це – коли поруч

Із мовою корінного народу

Говорять

російські

танки

й гармати.

 

Надруковано в пресі давно, ще 1996 року. Та хіба ж не актуально нині, коли путінська Росія веде війну з Україною? І не тільки з Україною. З цілим світом. Таких «пророчих» віршів у книзі «Натхнення» чимало.

Ще один інтертекстуальний парафраз:

 

Якби то ти, Богдане п’яний,

Тепер на Україну глянув

І на Росію подививсь,

То ти не так би ще упивсь.

 

І зовсім свіже:

 

COVID БЕЗ КІНЦЯ…

(Ювілейне)

Раптом все звелось до казки:

Є наказ носити маски.

Та як дійде до знемоги,

Ще нацупимо і роги!

А як будемо з рогами,

Стане черга за хвостами.

Вже до того недалеко –

На землі сотворим пекло.

 

Р. S. Комусь, може, не до душі такі розлогі цитати різних критичних спостережень, суджень, віршових текстів тощо. Та, як кажуть, зі смаками не сперечаються. Хоч правда в тому, коли пишеш про творчість конкретної особи, то оцінюй її власними мірками, якщо вони є в тебе. Нема – тоді не пиши, не підлаштовуйся під чужі оцінки. Власне, я цього найбільше боюся. Щоб змоделювати портрет Олександра Шугая (а це все-таки поважний ювілей) у якнайрізніших гранях його таланту, я свідомо запозичив його ж практику, тобто переніс у свою розмову композиційну архітектуру його науково-белетрестичних праць, принаймні, про Аркадія Казку, Василя Мисика, Івана Багряного та Ліну Костенко. І ніяк не жалкую, бо це дало мені змогу розширити інтелектуальний простір розмови.

м. Львів

 

“Українська літературна газета”, ч. 21 (287), 23.10.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!