“Українська літературна газета”, ч. 21 (339), 28 жовтня 2022
Років з двадцять тому я працював якийсь час помічником бібліотекаря в Центральному державному архіві-музеї літератури й мистецтва України. Ця бібліотека є особливою (офіційно – сектор зберігання друкованих видань). Вона поповнюється головним чином із книгозбірень фондоутворювачів, тобто відомих митців. В мої обов’язки входило реєструвати в журналі нові надходження, розставляти книги на полицях, протирати пил на книжках, записувати показники вологості тощо. Робота неважка, але нуднувата. Особливо докучило вибивати номери на отримуваних виданнях. Робилося це важким, допотопним, ще радянським шифратором, і треба було добряче гепнути важелем, щоб на папері лишився більш-менш чіткий слід. Утім, працювати в поті чола ніхто не примушував. Час тягся неспішно поміж візитами випадкових відвідувачів і веселими теревенями колег. Очевидно, через мізерну зарплатню архівістів колегами були переважно жінки. Тому мені здавалося, що в архіві панують два запахи: жіночих парфумів чи дезодорантів і книжкового пороху. Робочі будні злегка пожвавлювались корпоративними бенкетами і проривами іржавих труб. Шоб уникнути рутини, за мовчазного потурання моєї доброзичливої начальниці я міг, як той кіногерой Балаяна в копицю сіна, занурюватись в книжки і по пів дня не виходити з книгосховища.
З-поміж тих книжок, що мені довелося реєструвати, запам’яталися найбільше дві колекції, Віталія Коротича і Олександра Ільченка. Перша привернула увагу численними автографами зарубіжних знаменитостей, зокрема нобелівських лауреатів і американських політиків. Друга – величезне, принаймні нічого подібного я раніше не бачив, зібрання казок різних народів і авторів світу різними мовами, сотні книжок з барвистими обкладинками. А ще, здається, це теж з колекції Ільченка, котрась зі збірок оповідань Юрія Щербака радянського періоду із редакторськими правками метра. Тих виправлень у вже надрукованій книжці відомого прозаїка було так багато, що мимоволі подумалось про особисту неприязнь і упереджене ставлення «редактора».
Траплялися цікаві старі видання, як-от брошурки Михайла Туган-Барановського про Мілля і Прудона, рідкісна книга Володимира Ерна про Сковороду, «Розмови Гете з Еккерманом», феноменальна «Миколаївська Росія» де Кюстіна, не менш читабельна, ніж найкращі зразки пригодницької літератури. Декілька полиць було відведено під книги з автографами. У пам’яті зринає чи не перше видання роману Антоненка-Давидовича «За ширмою» з власноручним написом автора на примірнику для Василя Симоненка. Однак найбільший інтерес викликали книги, за якими можна було відтворити образ їхнього власника-читача.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Скажімо, Володимир Сосюра здивував двотомником Шиллера німецькою мовою (можливо, трофей з Другої світової). Полиці Миколи Плевака, літературознавця, з репресованих, були переповнені дрібними книжечками, брошурами, буклетами. За ними вгадувався приміткар і букваліст, людина, уважна до найменших подробиць. Між іншим, у нього я знайшов прецікаву лекцію про природу смерті (на шістнадцять сторінок окремим виданням 1911 р., Санкт-Петербург) віденського терапевта Германа Нотнагеля (він лікував Лесю Українку). Там йшлося про те, що ненасильницька, не спровокована хворобами смерть – це ніщо інше як повільне западання у сон. Подумалося тоді, що аналогічну концепцію смерті втілив Довженко у філософському пролозі до кінострічки «Земля». Усі книги Юрія Яновського мали екслібриси, зображення фрегата на форзаці. На титульній сторінці останньої прижиттєвої збірки поезій Володимира Свідзинського (1940 р.) я бачив запис про обставини смерті автора. Всупереч офіційній версії, Яновський натякав, що поет був спалений енкаведистами.
Найбагатшою, різноманітною і найбільш своєрідною виявилась книгозбірня літературознавця Григорія Майфета, що її він в останні роки життя передав з Печори до Києва. Тисячі книг російською, українською, італійською, англійською, німецькою та іншими мовами, серед них великого формату Біблія ХVII ст., художня і наукова література, музикознавство і мистецтво кіно. Кількасотсторінковий роман Клауса Манна «Шоста симфонія» Майфет перефотографував сторінка за сторінкою. Поміж рядками і на маргінесах книжок залишились підкреслення і зауваження цього педантичного і дивакуватого читача, підкреслення за власною системою, обов’язково ідеально заточеним олівцем і під лінійку, зокрема, закарбувались у пам’яті енергійні місогіністські знаки оклику на полях оповідання Чехова «Аріадна».
У дворі поруч з архівом-музеєм (колишній будинок бурси) височіє Софійський собор. Щоб помолитися, не обов’язково будувати церкву. Щоб прочитати текст, у наш час не обов’язково друкувати книжку. Однак церква і книжка чіткіше і тривкіше фіксують ознаки ставлення, взагалі особистої фізичної присутності / причетності молільника або читальника. Приватні написи на стінах і колонах собору хвилюють містичним ефектом присутності не менше ніж фрески і мозаїки. Так чи інак моделюючи світ на кшталт храму, бібліотеки, мегамаркету, інтернету, ми прагнемо знайти своє місце і не загубитися в ньому.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/