Я часто згадую Михайла Слабошпицького – видатного українського письменника, літературного критика і видавця, мого великого друга і порадника. Заснувавши перший в історії незалежної України радіодиктант національної єдності, Міжнародний конкурс української мови імені Петра Яцика, він так багато встиг зробити для утвердження української мови та її популяризації серед молоді. Це стосується і моїх перших кроків на посаді Уповноваженого із захисту державної мови, від ефективності та рішучості яких залежав поступ Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, моєї команди секретаріату та чи не всієї державної мовної політики.
Гортаючи автобіографічну книгу-монолог про видатного П.Яцика “Українець, який відмовився бути бідним”, написану М. Слабошпицьким зі слів мецената, засновника найвідомішого у світі міжнародного конкурсу української мови, помітно, що вона зацікавила не тільки молодих честолюбців, які з грандіозними планами кидалися у вир бізнесу чи політики. Відповідь дещо в іншому: в намірах відтворити рідкісну людську природу особистості, в якій палала справжня небуденність, відвертість і щирість. Саме таким був і письменник, ерудиція, уважність і принциповість якого захоплювали не тільки мистецьке коло. Я можу про це говорити, бо знаю, наскільки відвертою була дружба з Д. Кременем, особливо в ті часи, коли у видавництві “Ярославів Вал” з ініціативи пана Михайла – редактора і видавця – вийшла книга віршів і симфоній “Замурована музика” (2011), за яку тато удостоєний Всеукраїнської премії імені В. Свідзінського. Я був упорядником тієї збірки, блискучу передмову до якої написав В. Базилевський (“Мінерал поезії”). Знаючи про тяжку хворобу батька, М.Слабошпицький доклав зусиль до його підтримки, всіляко сприяючи виходу рецензій на книгу у пресі, на телебаченні та на радіо, де він мав авторську програму. До речі, в ті роки він був у Миколаєві на відкритті ювілейного мовного конкурсу, який ми провели в Миколаївському академічному театрі драми і музичної комедії. Переповнена зала, колоритні промови, цінні подарунки та книжкові пакунки з надписом “Я люблю українську мову!” – в недалекому минулому, коли ми з татом були представниками від Ліги українських меценатів на Миколаївщині. Словом, як і неймовірна творча поїздка 2007 року. Велелюдною делегацією українських письменників і художників, серед яких – Г. Гусейнов, О. Різників, А. Антонюк, В. Неборак, М. Слабошпицький, мій батько і я – вирушили на малу Батьківщину М. Вінграновського. Там, у Кумарях неподалік оспіваної “степовим Гайяватою” Синюхи, де в період окупації мешкав уродженець Богополя, майбутній актор, автор “Атомних прелюдів”, “Ста поезій”, кінорежисер “Щоденника О.Довженка”, роману “Северин Наливайко”, ми вручали “Глодоський скарб” бандуристу, лідеру “Хореї козацької” Т. Компаніченку. До речі, саме там я вперше почув кумедну історію про дивовижне полювання поета зі Стейнбеком на леопардів в Африці, про зустрічі в “Пегасі” в товаристві з В.Земляком, Г.Тютюнником, Є.Гуцалом, Б.Нечердою, зачитування В.Близнецем його “Гусенятка” в Ірпінському будинку письменника, яке він називав “тонною щирих суперлативів” – класикою світової літератури.
Зліва направо: Тарас Кремінь, Михайло Слабошпицький, Микола Сулима, Юрій Щербак
Нерідко ми, зустрічаючись з М.Слабошпицьким за кавою (перевагу надавали зустрічам біля Золотих Воріт), розмовляли про особливості української ментальності, про наших духовних і політичних лідерів, які в різні періоди сучасності підносили догори національну ідею, обстоюючи історичний вибір, або соромилися згадувати про неї. Він був точним і влучним у твердженнях, мав феноменальну і гостру пам’ять, не кривив душею, не ліз за словом до кишені. М.Слабошпицький розповідав про свою дружбу з Л.Новиченком, який запрошував його до аспірантури до Інституту літератури імені Т.Шевченка. Натомість він відмовився від бюджетного місця на користь Ю.Коваліва, який згодом став науковим керівником моєї кандидатської дисертації. В тому ж інституті я був серед вихованців заввіділом історії української літератури В.Дончика, який був насправді був другом молодості М.Слабошпицького (разом ходили на футбол), як і авторитетних в наукових колах С.Крижанівського, Г.Сивоконя, О.Мишанича, А.Кравченка, В.Моренця, Н.Зборовської, з якими мав честь бути знайомим. Вони були з тієї доби, яка подарувала нашій державі відчуття національної єдності та свободи.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
“Українці, як відомо, народ вразливий. І будь-яке критичне зауваження на свою адресу ми сприймаємо вельми емоційно, ба навіть хворобливо”, – говорив письменник. “Пристрасно заперечуючи цю злобно антиукраїнську доктрину, ми часом втрачаємо дорогоцінне чуття міри й переходимо до відвертої апології навіть там, де могли б помовчати й спробувати критично глянути на себе. Немає в нас тут упевненості, рівноваги. Все перекоси то в той, то в той бік”, – це з книги М.Слабошпицького про П. Яцика, об’єктивні погляди на події в Україні якого об’єднували багатьох свідомих. Це стосується, зокрема, і життєпису Героя України, дисидента і лідера Народного Руху В.Чорновола. Наводячи епізоди з маловідомих сторінок останніх днів життя, М.Слабошпицький був переконаний у тому, що трагічні події 25 березня 1999 року на бориспільському шосе не були випадковістю напередодні президентських виборів. Він згадував прізвища слідчих, які, з’ясовуючи обставини загибелі політичного лідера, також пішли з життя за дивних обставин. Це я до того, як нещадно критикували національного лідера, розколювали єдність демократичних сил, штовхали його до прірви, а по смерті жалкували за ним, як і за втраченими можливостями стати справді незалежними.
Оцінюючи українські реалії, що з лабіринтів нової-старої політичної еліти з комсомольсько-компартійним минулим, М.Слабошпицький нещадно шмагав тодішні еліти по втрачених можливостях. Його “Пейзаж для Помаранчевої Революції” – і про досягнення на ниві національно-патріотичного відродження, і про ті катастрофічні втрати, які наближали війну в Україні. Саме тому, на думку письменника, країна завжди мала два шляхи розвитку: “Перший – революція. А це означає море крові, руйнацію і початок нової системи. Весь цивілізований світ відкидає цей метод. Другий шлях – реформи. Він довгий, тернистий, але не завдає такої шкоди й руйнації, як перший”. Ми йдемо важким комбінованим шляхом: в умовах страшної війни – геноциду проти українського народу – зміцнюємо армію, відроджуємо церкву, реформуємо освіту, утверджуємо мову. Чи помилялися? Пригадую його описи подій 11 березня 2014 року: тоді під політичним тиском очільника НСПУ В.Баранова примусили написати заяву за власним бажанням, а невдовзі у нього згоріла дача з величезним літературним архівом. Випадковість?
Мій тато дружив з поетом та прозаїком, автором популярного вірша “До українців”, листувався з ним, підтримував на виборах голови спілки, тому болісно відреагував і на його передчасну смерть. Завдяки зверненню М.Слабошпицького, тодішнього заступника голови і секретаря НСПУ, до Генеральної прокуратури України, як і заклики секретарів НСПУ Л.Голоти, М.Сидоржевського, С.Грабаря, дивом вдалося зберегти за письменниками приміщення на Банковій, 2. Але не тільки це врятувало пиьменницький будинок, – колективні заяви рад обласних організацій долучилися до боротьби за приміщення також. Миколаївські письменники тоді підготували своє наступне звернення:
“Рада Миколаївської обласної організації Національної спілки письменників України, обговоривши питання про спробу рейдерського захоплення визначної національної пам’ятки історії і архітектури – Будинку письменників у Києві по вул. Банковій, 2, в Києві, вирішила:
Внаслідок сумнівної непрозорої діяльності попереднього керівництва НСПУ на чолі з В.Яворівським, зокрема, у питанні використання майна Спілки, самочинному підписанні документів, які потребували схвалення статутними органами НСПУ, а також дій з явними корупційними складовими і відсутності належного реагування з боку контролюючих державних та судових органів, виникла небезпека втрати письменницькою громадою половини Будинку письменників (вул. Банкова, 2) (код ЄДРПОУ 36925141) з прилеглою територією.
У 2010 році колишнім керівництвом НСПУ було укладено договір про оренду частини приміщення Будинку письменників, договір про спільну діяльність з комерційною структурою – ТзОВ “Банкова, 2”, та додаткова угода (про відчуження майна).
Оскільки ці договори було укладено з порушенням вимог Статуту НСПУ (ст. 5.4, п.2), і беручи до уваги порушення чинного законодавства з боку орендарів, які полягають у руйнуванні, незаконній реконструкції та добудові, з метою створення елітного ресторану ”Сад”, визначної національної пам’ятки історії і архітектури, рада Миколаївської обласної організації зобов’язує керівництво НСПУ розірвати з ТзОВ “Банкова, 2” укладені договори:
– Договір про оренду від 21.01.2010 р.
– Договір про спільну діяльність від 8.11.2010 р.
– та Додаткову угоду від 12.11.2010 р.
Від керівництва НСПУ вимагаємо зобов’язати орендаря відновити пам’ятку історії та архітектури та звернутися до правоохоронних органів з клопотанням про проведення досудового розслідування щодо протиправної діяльності осіб, які уклали ці договори, та протиправної діяльності орендарів.
Вимагаємо з цього приводу, в разі необхідності, негайного скликання конференції НСПУ.
Прийнято на засіданні ради Миколаївської обласної організації НСПУ 25 липня 2014 р.
Голова Миколаївської обласної організації
Національної спілки письменників України,
член Ради НСПУ Д.Д.КРЕМІНЬ
Голова засідання ради МОО НСПУ В.Т.КАЧУРІН
Секретар А.А.МАЛЯРОВ”
Мій батько в листі до Л.Гулько так лаконічно охарактеризував письменницькі події 2014 року: “Країна гине, а ці…”, хоча йому, очільнику Миколаївської обласної організації, боліло і те, як деградує суспільство у своєму ставленні до літератури та мистецтва. Втім Д.Кремінь, 20 м2 обласної організації якого було в занедбаному будинку колишнього міськкому партії на вул. Нікольській, 44 (сусідній будинок за №46 – редакція обласної газети “Рідне Прибужжя”, в якій батько працював заступником головного редактора. – Т.К.), не марнував можливостей підтримати бойовий творчий настрій своїх колег по перу. Тоді в Миколаєві він видавав літературно-публіцистично-краєзнавчий часопис “Соборна вулиця”, співпрацював з головою Спілки українських письменників Ізраїлю О.Деком та його журналом “Соборність”, клопотав про відзначення премією імені І.Кошелівця прекрасного поета і художника, Шевченківського лауреата А.Кичинського, а також письменників В.Баранова та М.Слабошпицького. В листі до О.Дека від 4 квітня 2014 року він так писав про свої наміри: “Вартий цієї премії – Віктор Баранов, особливо за книгу поезій 2014 р. “Отав невидима душа” (вид-во “Ярославів Вал”), за публіцистику на захист української мови, української соборності. До речі, в № “Літературної України” за 3 квітня (вчорашнє) прочитайте виступ Голови НСПУ на засіданні Ради НСПУ 27 березня, там усі акценти розставлені. А що з М.Сидоржевським В.Баранов на ножах, то це прикро. Як у випадку О.Деко – М.Сидоржевський. Але така вже ця “солодка чаша гіркоти”…”. До речі, серед реальних тогорічних претендентів на Шевченківську премію міг бути і В.Баранов. Він відмовлявся подавати свої документи, бо вважав це ознакою конфлікту інтересів з боку очільника НСПУ. На мою думку, через таку скромність Шевком, який не наполіг на подачі документів, чимало втратив.
Як помітно, події довкола НСПУ були серед центральних у дискусіях і подальшій боротьбі за посаду очільника творчої спільноти. Втім, М.Слабошпицький, перебуваючи в епіцентрі літературного життя, якому періодично дорікали чи то в надмірі публікацій на сторінках “Літературної України” (Лист М. Сухомозького “Наш дорогий не Леонід Ілліч. Чи не перетворюється “ЛУ” на персональне кишенькове видання?”), чи то в активності на захист майна спілки, не полишав своєї видавничої діяльності. Періодично на наші з татом поштові скриньки надходили запрошення на презентації книг. Серед тодішніх літературних сенсацій, які асоціювалися з “Ярославовим Валом” та, власне, “ЛУ”, в редколегії якої письменник зібрав потужне товариство (В.Базилевський, С.Бондаренко, С.Борщевський, В.Брюховецький, М.Жулинський, О.Зінкевич, Д.Іванов, М.Іванов, І.Корсак, В.Куйбіда, В.Матвієнко, В.Мельник, Ю.Мушкетик, П.Перебийніс, М.Сидоржевський, М.Славинський, Ю.Щербак), були, зокрема, книги Ю. Мушкетика “Час звіра”, Ю.Щербака “Час смертохристів”, “Час великої гри”, “Час тирана”, “Повернення блудного сина”, “Зброя судного дня”, “Україна в епіцентрі світового шторму”, І.Корсака “Перстень Ганни Барвінок”, С.Грабаря “Три кольори спокуси”, Д.Павличка “Спогади”, В.Панченка “Літературний ландшафт України. ХХ століття”, В.Гужви “Горлиця”, В.Терена “Ворожіння на ягнятку”, С.Короненко “Містерії. Вірші”, Б.Гуменюка “Вірші з війни”, Л.Кисельова “Над київськими зошитами”, М.Гриценка “Лови/Love. Вірші”. Крім активної співпраці з “Літературною Україною”, на сторінках якої М.Слабошпицький був чи не в кожному номері (пригадайте і його заклики захистити від цькувань кардіохірурга Б.Тодурова, перепоховати в Україні прах О.Олеся, зберегти українську літературу в державному стандарті базової і повної загальної середньої освіти), він видавав і свої книги. Навдивовиж тепло відгукнулися в Україні на його “Велику війну 2014… (Україна: виклики, події, матеріали”, “Партитуру на 3 голоси (Кисельови). Мемуарна проза”, “ Гамбіт надії”, “Рися, що жила на дереві. Казки”, “Цікаве рибеня. Казки”. Втім його “лебединою піснею” стало чотирикнижжя мемуарної прози – “життєписи визначних українських культурних діячів, подробиці їхнього творчого шляху, ба навіть такі, що їх не прочитаєте в посібниках з історії літератури”: “Тіні в дзеркалі”, “З пам’яті дзеркала”, “З присмеркового дзеркала”, “Протирання дзеркала”.
Коли я став улітку 2020-го Уповноваженим із захисту державної мови, М.Слабошпицький пропонував мені розташувати секретаріат у приміщенні Національної спілки письменників України на Банковій, 2. Так би і сталося, якби нам вистачило тієї вільної площі, не задіяної в роботі організації з хронічними майновими, комунальними та фінансовими проблемами. Зрештою, ми були зовсім поруч: на Музейному провулку, 2, звідки було зовсім близько до головних вулиць країни. Тоді ми задумали максимально сприяти всім ініціативам, направленим на популяризацію та утвердження української мови. Після велелюдних мітингів, урядових нарад і засідань Конституційного Суду України, на яких ревно відстоювали мовний закон, ми задумали провести силу-силенну заходів на підтримку державної мови. Організаційною “пробою пера” стали домовленості про підтримку нашої мовної команди на презентації книги М.Слабошпицького “З пам’яті дзеркала” спекотного 24 вересня 2020 року. Тоді на подвір’ї будинку-музею М.Рильського не було, де яблуку впасти. Серед учасників незабутнього дійства – Герой України Д. Павличко, Шевченківські лауреати Л. Голота, П. Мовчан, письменники Ю. Щербак, В. Гужва, П. Засенко, М. Сидоржевський, С. Короненко, професори В. Василенко, М.Сулима, М. Васьків, Л.Смирна, народний депутат І.Заєць. Йшлося і про сучасний стан культури, і про життя письменників, і про спроби ревізії мовного закону. За місяць М.Слабошпицький подарував мені наступну книгу “З присмеркового дзеркала” зі своєї серії з таким написом: “Дорогому Тарасові Креміню – з вірою в те, що ми здужаємо разом зробити багато”. Словом, потужна підтримка моїх подальших кроків з боку найавторитетніших письменників, науковців та правників була забезпечена.
А вдалося разом нам чимало. Радіодиктант 9 листопада 2020 року став справді наймасовішим в новітній історії України. Текст для сотень тисяч охочих перевірити свою українську з усього світу, серед яких уперше був і Прем’єр-міністр України Д. Шмигаль, написав І. Малкович. 9 листопада вся країна, захоплена текстом про важливість читання, вперше зустрілася з “кінематографічним образом “енелятка” — з великою головою, очима на пів обличчя, слабкими м’язами”. Тоді ще тільки мріяли про національну стратегію читання та низку законів, якими захищено українські видавництва та наших авторів. А тоді у словах засновника “А-БА-БА-А-ЛА-МА-ГИ” про книжки, які залишаються з нами надовго, думалося про утвердження національних інтересів у культурі. За моїм поданням та за підтримки очільника уряду ми вперше відзначили на державному рівні організаторів та меценатів Міжнародного конкурсу української мови імені П. Яцика – справжніх захисників українського слова, які зробили вагомий особистий внесок у забезпечення розвитку та популяризацію української мови в Україні та світі. Урочиста церемонія відкриття ХХІ конкурсу і нагородження лауреатів відбувалась у Київському військовому ліцеї імені І. Богуна за участі Міністра Кабінету Міністрів О. Немчінова, Героя України, генерал-майора І. Гордійчука, виконавчого директора конкурсу М. Слабошпицького, заступника голови ВУТ “Просвіта” Г. Філіпчука, богунівців – переможців ХХ мовного конкурсу. Почесною грамотою Кабінету Міністрів України було нагороджено ГО “Союз українок Австралії” (голова – Л. Квасниця-Кей), науковця, підприємця, президента Ліги українських меценатів В. Загорія, публіциста, громадського й політичного діяча, керівника Фонду імені І. Багряного О. Коновала. Крім того, подяки Прем’єр-міністра України оголошено українському мовознавцю, директору Інституту української мови НАН України П. Гриценку, письменниці і журналістці, заступниці директора радіо “Культура” Національної суспільної телерадіокомпанії України С. Короненко-Слабошпицькій. Серед завдань, які ми поставили з М.Слабошпицьким, – зробити все для того, щоб державною заговорила переважна більшість країни, а радіодиктант національної єдності колись написав і Президент. Певен, що нічого неможливого не буває. Принаймні, солов’їній в умовах війни довіряє рекордна за роки Незалежності України кількість громадян країни. Крім того, українська стає популярною і серед іноземців, про що свідчать провідні освітні платформи на кшталт duolingo.
М.Слабошпицький любив своїх дітей. Нерідко згадував про домашню книжкову раритетну колекцію, яку продав заради інвестицій у першу стрічку сина Мирослава. Спочатку були його “Чорнобильський Робінзон” і “Діагноз”, а згодом, після важких років роботи на різними проєктами, його тріумфальне “Плем’я” відзначили трьома призами Каннського фестивалю, включаючи гран-прі. Було помітно, як батько переживає за свого Святослава, який вимушено перебував за кордоном. З великим трепетом відгукувався і про Іванку. Про них він розповідав і під час традиційної кави на Ярвалу навесні 2021 року у кампанії на трьох з В.Брюховецьким. Тоді він вперше запізнився до нашої улюбленої кав’ярні, але не прийти йому, змученому важкою хворобою, було неможливо. Згодом, перемістившись до редакції видавництва, в якому на робочому столі письменника лежали стоси готових до друку рукописів, ми говорили про Могилянку, наслідки пандемії та майбутнє країни, яка була напередодні повномасштабного вторгнення.
…Віднедавна М.Слабошпицький, як і Д.Павличко, з якими ми так по-родинному раділи один одному на подвір’ї у М.Рильського кілька років тому, – у назвах вулиць Києва, Черкас та Ірпеня. Рекомендований список для місцевої влади я пропагую, щоб не забули нікого з тих, хто відновлював нашу Незалежність і кладе голови за Україну зараз. Серед тих імен – академік і Герой України Іван Дзюба, якого ми поховали бентежним, обстріляним російськими ракетами Києвом, 24 лютого 2022 року. Вони не побачили всіх жахіть Бучі, Ірпеня та Гостомеля, як і Маріуполя, Ізюма та Бородянки, хоча передбачали у своїх поглядах щодо кривавих сусідів – нащадків катів Т.Осьмачки, Л.Курбаса і М.Куліша, організаторів Голодомору та репресій.
Пам’ять дзеркала, перед яким пройшли тисячі облич, залежить від нас. Незабутній образ М.Слабошпицького – серед найвиразніших у новітній історії.
Тарас Кремінь,
Уповноважений із захисту державної мови, політик, літературний критик і письменник.