“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/taras-holovko-zi-shchytom-i-mechem-u-rukakh/
ПРО ВИСОКЕ І НИЦЕ В ЕПОХУ ІВАНА БАГРЯНОГО
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Важко не погодитися з Шугаєм, який розглядає рецензію як своєрідний сигнал каральним органам про встановлення нелегального нагляду за молодим письменником, твори якого буцімто суперечать ідеологічній лінії партії і підривають віру у народних масах стосовно правильності політики більшовицьких вождів. Приблизно такими ж за змістом були перші казенні формулювання, що з’явилися в особовій справі літератора, напевне заведеної в надрах ОГПУ одразу після публікації рецензії «”Куркульським шляхом” (Про творчість Багряного)». Фактично письменника, котрий тільки-но заявив про себе в українській літературі, майже одразу зарахували до неблагонадійних, яких у двадцятих на початку тридцятих років минулого століття ставало все більше і, за задумом сталіністів, вони мали зникнути із суспільного життя, отримавши тривалі терміни ув’язнення або фізично ліквідовані як непримиренні вороги.
Такою виявилася жорстока реакція Кремля на провал уже згадуваної «теорії боротьби двох культур», що остаточно і безповоротно зазнала поразки в Україні. Відтак старт на викорчовування паростків українізації, що рясно проросли на українському ґрунті впродовж десятиліття, було дано у наспіх організованому судовому процесі над членами так званої підпільної контрреволюційної організації СВУ (Спілка визволення України). Його жертвами стали десятки представників української наукової та церковної інтелігенції, фактично еліта нації, яка абсолютно за фальсифікованими звинуваченнями потрапила у жорна сталінської репресивної машини.
Іван Багряний, що дуже аргументовано подано у книзі, з особливим пієтетом ставився до Миколи Хвильового. На двох принципових моментах акцентується увага читача, аби той мав чітке уявлення на чому, власне, базувалася симпатія одного до іншого. Можна з впевненістю сказати, що головний герой роману-дослідження без особливих сентиментів ставився до російської культури, літератури зокрема, бо в них завжди була присутня шовіністична й імперська спрямованість. Багряний розпрощався з будь-якими ілюзіями стосовно того, що з приходом більшовиків ці два фактори кудись зникнуть, бо хоч червоні пропагандисти на кожному кроці і просторікували про право націй на самовизначення аж до створення національних держав, більшість українських інтелектуалів їм не вірили після встановлення в країні «диктатури пролетаріату» і наслідків «червоного терору». Україна як радянська республіка все більше нагадувала колонію, силою приєднану до метрополії з центром у Москві, не здатною приймати будь-яке важливе державне рішення без участі членів політбюро зі Сталіним на чолі.
Очевидно тому гасло «Геть від Москви», яке народилося в ході літературних дискусій 1925-1928 років і проголошуване авторитетним на той час у письменницьких колах Миколою Хвильовим, так само позитивно сприймалося й Іваном Багряним, який теж прагнув орієнтуватися не на Росію з її жахливим історичним минулим і усталеними традиціями абсолютистської монархії, а на культурний й інтелектуальний Захід, де зароджувались основні гуманітарні й технічні ідеї, виблискували своєю величчю література і мистецтво, робилися епохальні наукові відкриття. Багряний ніколи не висловлював претензій на адресу Хвильового за його членство в партії, бо, можливо, так само як і тисячі українців вірили в ідею національної автономії з широкими повноваженнями у складі СРСР, в ілюзію, що Росія з більшовиками на чолі демократизується, позбавившись проклятих родових плям, і всі національні республіки включно з РРФСР не відчуватимуть великодержавного гніту, культивованого у Російській імперії упродовж попередніх століть. Скоріше за все, націонал-комуніст Хвильовий надто пізно зрозумів, що цього ніколи не станеться, а коли усвідомив, то опинився на краю безодні.
В Івана Багряного період мирного співіснування з радянською владою, на відміну від його старшого і досвідченішого колеги, виявився не тривалим, бо дуже швидко він покинув комсомол, усвідомивши до кінця всю облудність деспотичного сталінського режиму, поступово перетворився з поміркованого симпатика гасел, символів, програм, проголошуваних офіційно, на їхнього ідейного опонента, щоправда, поки що поміркованого в умовах радянської дійсності. Іван Лозов’ягін прийняв на віру європейську перспективу України, яку так натхненно описав і щиро до цього прагнув Микола Хвильовий у серії памфлетів «Камо грядеши», опублікувавши їх у тижневику «Культура і побут» в 1925 році. О.Шугай переконаний, що висловлені в них думки маститим письменником, на кшталт: «…гряде могутній азіатський ренесанс в мистецтві, і його предтечами є ми, «олімпійці». Як в свій час Петрарка, Мікеланджело, Рафаель і т.д. з італійського закутка запалили Європу огнем відродження, так нові митці, з колись пригноблених азіатських країн, нові митці-комунари, що йдуть за ними, зійдуть на гору Гелікон, поставлять там світильник Ренесансу, і він, під дальній гул барикадних боїв, спалахне багряно-голубим п’ятикутником над темною європейською ніччю» глибоко запали в душу двадцятилітньому симпатику родом з Охтирки і він назавжди збереже цей невидимий, але такий міцний зв’язок зі своїм духовним наставником, назвавшись Багряним. Замість зійти на гору Гелікон, де за давньогрецькою міфологією мали проживати музи, Хвильовий зійшов на Голгофу, як і тисячі тогочасних письменників, митців, науковців – еліта української нації, ознаменувавши черговий акт драми у сталінському театрі абсурду.
Книга «Іван Багряний або Через терни Гетсиманського саду» містить важливої ваги документ, який пощастило отримати О.Шугаю завдяки сприянню колишнього голови СБУ Євгена Марчука. Йдеться про «Дело №343 по обвинению Лозовягина-Багряного Ивана Петровича», яке, як не дивно, збереглося в архівах спецслужби до нинішніх днів і є безцінним свідченням того, як за сталінщини фабрикувалися карні справи проти підслідчих, звинувачуваних у «контрреволюційній діяльності» та «зраді батьківщині». Читач має унікальну можливість ознайомитися з оприлюдненими фрагментами з особової справи Багряного й авторськими ремарками та коментарями, а ще уривками зі спогадів самого потерпілого, відчути всю глибину аморальності, цинізму й підступності репресивного сталінського апарату, дбайливо виплеканого у різні періоди такими катами як Дзержинський, Ягода, Єжов, Берія. Перше враження від прочитаного сприймається не однозначно, бо тактика захисту, обрана Багряним у ході слідства, викликає багато питань і породжує деяке сум’яття. Хоча у підсумку вона виявилася правильною, бо письменника не засудили до вищої міри покарання, а судовий вирок стосувався лише позбавлення права жити на території України.
І все ж ті, хто читатиме книжку О.Шугая, напевне, будуть здивовані тим, що Багряний свідомо себе обмовляє, «кається» перед слідчими в усіх «літературних гріхах», але, головне, нікого не здає і не компрометує, категорично заперечує існування якогось організаційного спротиву у вигляді підпільної контрреволюційної організації, начебто сформованої за участю його колег-літераторів. Двоє слідчих, які, підмінюючи один одного (судячи з їхніх прізвищ – євреї, причому один явний українофоб, бо вимагав на перших допитах від арештованого «не разговаривать с ним на собачей мове»), намагалися, висловлюючись тюремною лексикою, «розколоти» підслідчого, який перебував в одній із камер Харківської тюрми ДПУ, влаштовували йому різного роду пастки. Спочатку присікалися до конкретних творів Багряного, в яких той нібито дозволив собі оспівувати буржуазний світогляд, замішаний на махровому націоналізмові, ігнорував пролетарський інтернаціоналізм і все, що з ним пов’язане, а ще керуючу роль партії, класову боротьбу, побудову соціалізму, колективізацію, світову революцію і чимало інших як за змістом, так і за формою утопічних ідей. Багряний змушений був у прямому значенні слова розжовувати невігласам з характерними нарукавними нашивками і знаками на уніформі, що насправді вкладалось у той чи інший літературний образ в його ранніх поетичних і прозових творах, окремі з яких ще раніше потрапили під вогонь критики того ж Правдюка.
Протокол допиту, згадуваний у кількох розділах книги, містить письмові пояснення Багряного, що складаються з двох частин з його власними заголовками: «Біографічні дані і що робив до 1926 року» і «Як склалися нові, антирадянські переконання, в чому вони полягали та до чого спричинилися». З позицій нашого часу складно повірити у те, що письменник прямо визнає, що його твори «мають чи цілковитий контрреволюційний характер, чи елементи контрреволюційности». Одразу виникає питання: чому він безапеляційно вважає себе винним, адже це могло призвести до фатального фіналу? Далі ще більше. Багряний зізнається перед слідчими у зневірі в революцію, яка, на його думку, пішла не так, як мріялося багатьом, бо в ній з’явилися елементи старого зруйнованого ладу – моральний занепад, соціальна нерівність, реставрація суспільних відносин, характерних для капіталізму, народження нового соціального класу – непманів і тому подібне. Аби виправити ситуацію і зійти з хибного, як здавалося йому і його однодумцям у письменницьких колах, зокрема, Миколі Хвильовому і Михайлові Яловому – засновникам літературного об’єднання ВАПЛІТЕ, потрібно було вдатися, на переконання Багряного, до… українського націоналізму!
Заявлене повністю вкладалося у принципи вже згадуваної концепції боротьби двох культур, так самовпевнено запущеної кремлівськими теоретиками у національному питанні. Сказавши це, письменник починає перераховувати твори, які з його точки зору, мають націоналістичне забарвлення. Серед них вірш «Туман», поеми «Тінь», «Батіг», «Вандея», «Гутенберг» з книжки «Ave Maria», повість «Морітурі», історичний роман «Скелька». Лишається таємницею, чи таке самовикриття Багряного справило враження на слідчих. Але можна зі стовідсотковою впевненістю стверджувати, що ця розмова велась у застінках НКВС, з одного боку, високоінтелектуальною, доволі молодою людиною, котра, як на свої двадцять шість років, була дуже добре зорієнтованою не лише в тодішньому літературному процесі, молодий літератор тонко розумівся на усіх нюансах ідеології правлячої партії, на внутрішній тогочасній соціальній, економічній і культурній політиці, а з іншого – казенними костоломами, збірні образи яких Багряний виведе у романі «Сад Гетсиманський» дещо пізніше, у 1948-1950 роках, перебуваючи в еміграції.
Мабуть кожен, хто читав цей талановитий прозовий твір, був вражений тим, які невимовно жахливі кола пекла довелося пройти головному герою Андрію Чумаку, нещадно катованого енкаведистами під час виснажливих допитів. Він так і не визнав своєї провини за сфальсифікованими слідчими обвинуваченнями, врятувавши життя не лише собі, а й іншим фігурантам не карної, а насправді політичної справи.
О.Шугай у своєму романі-дослідженні вдається до пошуку паралелей між тим, що відбувалось на слідстві у справі Багряного й сюжетом роману «Сад Гетсиманський», намагаючись зрозуміти, де закінчується у творі суто автобіографічний виклад, а починається художній вимисел. Скажімо, в Івана Багряного, на відміну від Андрія Чумака, не було трьох братів, а лише сестра. Колізія у «Саді Гетсиманському» розгортається навколо них, коли у головного героя виникає підозра у зраді одного із братів. У реальних подіях, пов’язаних з арештом письменника восени 1932 року, все відбувалося зовсім інакше. Коли слідчі відчули, що обвинувачення Багряного в якихось ідейних прорахунках, допущених ним у літературній творчості, виглядають не дуже переконливо, вони, як картярські шахраї, витягли з рукава ще один козир.
Спираючись на протокол справи №343, О.Шугай називає того, хто обмовив Багряного перед органами ОДПУ, повідомивши, що підслідчий письменник, мовляв, у розмові негативно відгукувався про колективізацію, національну і культурну політику правлячої більшовицької партії, яка ще й винна в економічному зубожінні народних мас. Цю нісенітницю на слідстві (чи добровільно, чи під фізичним примусом), виявляється, видав поет Н.Сухомлин, який, скоріше за все, не був штатним інформатором спецслужб, як, скажімо, Юрій Смолич, котрий регулярно штампував доноси на Олександра Довженка. Скидається на те, і це аргументовано доводить О.Шугай, Н.Сухомлина зламали під час слідства, і ось тоді у справі І.Лозов’ягіна-Багряного з’явилися неправдиві свідчення про нібито його приналежність до формування військових загонів, які за підтримки інтервентів із-за кордону мали змінити радянський устрій. Намагання «прив’язати» Багряного до міфічної військової контрреволюційної організації у слідчих з Харківського ОДПУ зазнали невдачі, бо той не мав елементарного поняття у військовій справі. Донос Сухомлина не відповідав самому способу життя письменника-інтелектуала, який ніколи не вдавався до практичних дій, до того жодного разу не закликав братися за зброю, яку сам ніколи в руках не тримав, не перебував у лавах збройних формувань.
У матеріалах справи прослідковується інтерес слідчих до письменників, з якими контактував Багряний. В першу чергу цікавив зміст розмов підслідчого з ними, їхня реакція на події в країні й оціночні судження стосовно політики партії в культурній і соціальній сфері. Багряний, мабуть, відчув, якою тонкою кригою змусили його ходити службісти чекістського відомства, тому кожну відповідь на конкретне питання, де фігурували прізвища Миколи Хвильового, Бориса Антоненка-Давидовича, Василя Вражливого, Євгена Плужника, Григорія Косинки, Дмитра Косарика, Валер’яна Підмогильного, формував чітко і лаконічно, щоб у тих, хто допитував, не виникало сумніву у нещирості. Зрозуміло чому Олександер Шугай у книзі цьому драматичному епізоду в житті Багряного не випадково відвів так багато місця, адже йому важливо було документально довести моральну чистоту головного героя роману-дослідження, його психологічну стійкість і незаплямованість стосовно письменників-однодумців, котрі, як і він, на початку 30-х потрапили під прес карально-репресивної сталінської машини: «…виповів Багряний своє енергійне, відверте слово зовсім не з метою захистити тільки самого себе (навпаки, там де було треба, у найскладніших місцях він беззастережно підставляв і своє плече, і свою власну голову), а щоб довести: жодної контрреволюційної організації чи групи серед письменників не було й немає, хоч як цього домагалося слідство».
Слід віддати належне О.Шугаю: він добре орієнтується в темі, яку досліджував в архівах упродовж останніх десятиліть, зустрічався з рідними і односельцями Багряного, котрі неодноразово спілкувалися з письменником у 20-30-х роках, а після падіння «залізної завіси» і з однопартійцями заснованої письменником Української революційно-демократичної партії на еміграції. Тому багато версій, що стосуються перебігу подій, пов’язаних з Іваном Багряним, мають переконливий та аргументований вигляд. У розділі книги, що закінчується розповіддю про хід слідства, Олександер Шугай спробував означити дуже важливі епізоди в житті Івана Багряного, які той волів зовсім не згадувати на допитах, аби не накликати біди на добре знайомих йому людей. Письменник жодного разу не обмовився про відверті розмови з Антоненком-Давидовичем, Підмогильним і Тенетою, що велись під час велосипедної подорожі влітку 1931 року за маршрутом Полтава-Дніпропетровськ. Адже Антоненко-Давидович, як переконує читача О.Шугай, в минулому колишній вояк армії Директорії, напевне ж ділився своїми спогадами, що стосувалися визвольних змагань 1917-1921-х років. Мав Багряний стосунки і з Григорієм Косинкою (в період національної революції той був козаком Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого), який підкинув поету-початківцю з Охтирки ідею поеми «Собачий бенкет» з гострою сатирою на радянську дійсність, розповідав у деталях про оборону Києва під час штурму міста військами Муравйова.
У прикінцевому розділі багатосторінкового дослідження О.Шугай вміщує витяг із «Протокола N88/848 Особого совещания при Коллегии ГПУ УССР от 25/Х 1932 г.». Цей позасудовий орган у складі «трійки» (трьох уповноважених чекістів, наділених правом у роки червоного терору розстрілювати людей за «контрреволюційну діяльність» і «зраду батьківщині»), позбавив Івана Багряного права мешкати в Україні терміном на три роки. На перших допитах, влаштованих письменнику слідчими, він почув від них таку єресь, мовляв, перед ним стеляться лише дві дороги – та, якою пішов Тичина, або інша, обрана Косинкою. Григорій Косинка (справжнє прізвище якого Стрілець) був заарештований у листопаді 1934 року у Києві органами НКВС, а потім за результатами слідства засуджений за звинуваченням у нібито приналежності до військової контрреволюційної організації до розстрілу. Вирок більшовицькі нелюди виконали у грудні того ж року в підвалах Жовтневого палацу.
Автору цієї рецензії в середині 90-х років довелось поспілкуватися з перекладачем з іспанської мови на прізвище Лобанов Олександр Григорович, батько якого служив в органах Народного комісаріату внутрішніх справ Української СРР. Лобанов-молодший зізнався у розмові, що його батько (етнічний росіянин) брав безпосередню участь у розстрілах у згаданій будівлі, після чого разом з подільниками у кузові «полуторки» вивозив трупи до Биківнянського лісу для таємного поховання. А своєму синові на схилі літ відверто сказав: «Знаешь, Саша, нам украинцы никогда не простят того, что мы здесь натворили…». Правду сказав офіцер НКВС Григорій Лобанов, бо на совісті таких зайд-росіян мільйони і мільйони загиблих громадян України у роки Голодомору 1932-1933 років, збройного придушення ОУН-УПА, політичних репресій, що тривали стільки, скільки існувала радянська влада. Жертви ці постійно про себе нагадують і нагадуватимуть нинішнім і прийдешнім поколінням українців…
Іван Багряний спростував своєю життєвою місією те, що «напророкували» йому слідчі з Харківського ДПУ у 1932 році. Він не обрав шлях Тичини, який багато втратив, оспівуючи колоніальне ярмо, а приклад Григорія Косинки надихнув на безкомпромісну боротьбу. Опинившись на Далекому Сході після примусової висилки і забороною жити в Україні, Багряний написав емоційно-ностальгійний вірш «Матері», в якому є дуже символічні рядки:
…На зорі стоїть син один,
Зустрічаючи сонце і клекіт,
Те «прощай» посилає він.
Одболять мозолі і рани,
Поростуть чебрецем в гаях…
Хай згорає ж пелюстка остання
Не потрібні ні «ох», ні «ах».
Одкричали над сонцем гави,
Облетіли листки золоті…
Про вогонь мені ранок яскравий
Написав на мечі і щиті.
Саме «меч» і «щит» обирає ліричний герой Івана Багряного, так само як і автор вірша, міцно тримаючи до кінця свого життя, затято змагаючись з ворогами рідної України.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.