“Українська літературна газета”, ч. 10 (366), жовтень 2024
ПРО ВИСОКЕ І НИЦЕ В ЕПОХУ ІВАНА БАГРЯНОГО
Колись давно Іван Драч на одній із презентацій книги, присвяченій Івану Багряному, сказав, що цьому видатному українському поету, прозаїку, публіцисту і політичному діячеві ХХ століття несказанно пощастило, бо у нього є натхненний популяризатор його творчості, відтак автор знаменитих романів «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою» ніби отримав друге життя, бо його постійно згадують, ним захоплюються, відкривають для себе маловідомі факти з біографії. Цим дослідником, який не одне десятиліття ґрунтовно вивчає творчий спадок і невсипущу діяльність Івана Лозов’ягіна, того, хто прибрав собі літературний псевдонім Багряний ще в 20-х роках минулого століття, є Олександер Шугай. Нинішнього року він спільно з київським видавництвом «Дніпро» випустив у світ фундаментальний роман-дослідження «Іван Багряний або Через терни Гетсиманського саду» (видання друге, доповнене), тим самим продовживши роботу, розпочату ще у 80-ті.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Книга нараховує понад шістсот сторінок тексту, зміст яких заглиблює читача у перші і наступні десятиліття становлення більшовицької влади в Україні, що передбачало нове поневолення українців. Адже за наказом з Москви полчища російських банд по-розбійницьки вдерлися в Україну, на чужу для них етнічну територію, вчиняючи на своєму шляху насилля, фізичні розправи над цивільним населенням, вступаючи у запеклі бої з військами молодої української держави. Одним з тих, хто став свідком поразки в російсько-українській війні, був головний герой роману-дослідження Іван Лозов’ягін, уродженець Охтирки колишньої Харківської губернії. Ці роки припали на його юність, коли життя видається романтичним і безтурботним, сповненим далекосяжних устремлінь та життєвих планів. Однак очікування швидко розтанули, як тільки Україну окупувала ворожа Червона армія. Повсюди в республіці, яка зовсім недавно проголосила державну незалежність, встановився жорстокий диктат, який з кожним роком посилювався директивними вказівками з Москви, знаменуючи соціальні катастрофи у майбутньому. Чи розумів це Іван Лозов’ягін, який, потрапивши під вплив більшовицької пропаганди, вступив до комсомолу, правда, скоро з тієї організації вийшов, інтуїтивно відчувши всю фальш ідеалів і принципів, нав’язуваних українській молоді чужинцями?
Олександер Шугай, детально описуючи в книзі молоді роки Івана Лозов’яги, не оминає жодної суттєвої деталі в його біографії, намагаючись віднайти той злам, що відбувся в свідомості майбутнього письменника, коли перед ним відкрилась несправедливість і облуда, привнесені у повсякденне життя московськими загарбниками. Він болісно сприймав будь-яку жорстокість стосовно односельців, виявлену людьми у військових шинелях та червонозіркастих кашкетах, котрі для досягнення своїх цілей ні з чим не рахувалися, починаючи з конфіскації збіжжя при виконанні сумнозвісної продрозверстки, прирікаючи людей на голодну смерть, і аж до заохочення партійцями доносів, цькувань заможних господарів, «розкуркулюючи» і висилаючи їх у суворі північні та сибірські поселення. А водночас більшовицькі «вершителі доль» нехтували мораллю, безвідмовно виконували злочинні накази, плазували перед колоніальною владою.
Прозріння у двадцятилітнього Івана Лозов’ягіна наставало потягом до поетичної творчості, рефлексуючи на гнітючу дійсність й історичну несправедливість у ранніх творах, поки що не так відверто і гостро, як це станеться згодом. Олександер Шугай віднайшов одиничний примірник дебютного роману «Скелька», який односельці Багряного десятиліттями таємно зберігали від невсипущого чекістського ока. Книга була випущена у 20-х роках за власні кошти, із авторським художнім оформленням. Написаний езоповою мовою, твір спочатку не викликав підозри у більшовицької цензури, яка на той час ще не набрала сили і впевненості безжально розправлятися з усім, що йшло в розріз з політикою партії. «Скельку» схвально сприйняли у тодішніх літературних колах, зокрема, Володимир Винниченко позитивно висловився про творчі починання молодого письменника із Слобожанщини, що додало впевненості Івану Лозов’ягіну і надалі пробувати свої сили у поезії й прозі.
Як випливає з авторської розповіді, два міста, а вірніше дві столиці – Київ і Харків, в яких вирувало літературно-мистецьке життя на межі 20-30-х років, ніби магнітом притягували до себе Лозов’ягіна. Він дуже швидко зорієнтувався у тому, чим відрізняються літературні угрупування «Плуг», «Гарт», МАРС, ВАПЛІТЕ, Пролітфронт або ВУСПП та на яких теоретичних засадах ґрунтується літературна творчість різних за віком письменників, котрі представляли ці об’єднання.
Олександер Шугай звернув увагу на характерну деталь, присутню у перших поетичних творах Лозов’ягіна, де чітко простежується не дуже прихильне ставлення поета-початківця до міста, на відміну від села, яке викликало у нього теплі спогади, пов’язані з дитинством, навколишньою природою, людською добротою, виявленою як близькими, так і незнайомими для нього людьми. Зовсім іншу атмосферу відчував поет у великих містах, де відбувалися буквально перед його очима не до кінця зрозумілі перетворення. Партією проголошувався курс на суцільну індустріалізацію, що мала на меті закласти нову інфраструктуру у розтерзаній соціальними протиріччями економічно аграрній країні, розпочавши будівництво нових гідроелектростанцій, заводів, фабрик й інших промислових об’єктів, що, за задумом партії, обіцяло «світле майбутнє» всьому населенню країни. Та чомусь заявлені вождями пертурбації боком обходили село з його так званою «дрібнобуржуазною стихією» (широко вживана з негативним підтекстом характеристика, за якою ховалось зневажливе ставлення Леніна та його прибічників до селянства, за рахунок якого імперія до революції була одним із провідних експортерів сільгоспадарської продукції у світі). Таку несправедливість стосовно цілої верстви населення важко було не помітити і це підштовхнуло Лозов’ягіна до внутрішніх сумнівів і скепсисів, спочатку обережно, а потім все сміливіше, він почав їх втілювати у літературних образах. З певного моменту Лозов’ягін підписував твори не своїм прізвищем, а псевдонімом Багряний. Мине небагато часу і слідчі-огепеушники пригадають йому цю виявлену у літературній творчості сміливість, запідозривши у нелояльності до радянської влади, навіть більше, в дискредитації політики партії в аграрній сфері.
Зрозумівши в загальних рисах не прийнятний більшовицький курс на вирішення проблем сільського господарства, зокрема незаконне вилучення у населення зібраного врожаю, примусове запровадження колгоспів і радгоспів, збиткування над працьовитим людом, його насильницьке виселення Іван Лозов’ягін все більше радикалізувався. У згаданому романі у віршах «Скелька» письменник не випадково звертається до історії Вандеї, відомої з часів Великої французької революції трагічними подіями, коли повстале населення цього департаменту чинило затятий опір озброєним загонам революційної армії. Кмітливий читач одразу проводив паралелі між французькими інсургентами й українськими селянами, які, розпрощавшись з ненависним кріпацтвом, нав’язуваним століттями російським самодержавством, знову змушені були одягати нове ярмо, силою накинуте більшовицькими комісарами.
Іван Багряний, як і більшість його тодішніх колег по творчому цеху, здається, буквально зрозумів офіційно задекларовану національну політику РКП(б)-ВКП(б), голосно названу українізацією, що передбачала залучення до пори до часу у державні органи влади, партійні осередки, різноманітні установи й організації національно свідомих громадян, дозволивши активно використовувати рідну українську мову не лише у побуті, а й у діловодстві, а також творити національну культуру, втягуючи у творчий процес «пролетарські елементи». Олександер Шугай ґрунтовно аналізує цю своєрідну шахову партію, розпочату Леніним, а потім розіграну Сталіним, яку обоє, за твердженнями автора книги, програли, бо ситуація вийшла з-під контролю і національне в Україні на межі 20-х-30-х років все більше почало домінувати над інтернаціональним (насправді російським). Як тільки це відчули у Москві, то, образно кажучи, почали однією рукою грубо скидати шахові фігури з ігрового поля, а іншою трощити голови шаховою дошкою гравцям-переможцям.
У книжці вміщено цікавий історичний екскурс для того, щоб читачу стало зрозумілим, якої мети добивались у національній політиці московські партійні верховоди і їхні ставленики в Україні. Згадується особа другого секретаря ЦК КП(б)У Дмитра Лебідя, з його так званою «теорією боротьби двох культур», підтриманою кремлівським політбюро, за якою російська культура у цьому двобої мала перемогти українську. На думку автора, впевненості росіянам додавало усвідомлення того, що саме так і буде після 300-літнього тотального домінування російщини в усіх сферах суспільного життя. За короткий час було ліквідовано українські приватні видавництва і книгарні, а замість них засновано державні, контрольовані згори донизу партійними органами. В літературі і мистецтві насаджувався метод соціалістичного реалізму з його диктатом що саме і як слід творити. Викорінювалось усе іноземне, насамперед європейське, а навзамін культивувалося спочатку низькопробне московське, а вже потім за залишковим принципом українське. Контроль за суб’єктами видавничої справи постійно здійснювався Головлітом – органом, відповідальним за цензурування літературно-мистецьких творів. Відбором або вибракуванням письменницьких доробків, а також своєрідним вишколенням літераторів займався спеціально заснований для цих цілей інститут літературної та комуністичної критики, працівники якого мали вчасно виявляти «ворожі» тенденції у літературному процесі. Але найжахливіше, до чого додумались кремлівські єзуїти, то це посіяти недовіру у людських відносинах на рівні побуту, заохочуючи в традиціях московського і царського двору доноси один на одного, нашіптування, хворобливе вислужування, безпідставне каяття за нібито допущені ідейні помилки.
Іван Багряний, як і тисячі представників творчої інтелігенції того часу, одразу відчув на собі ці «нововведення», що не лише віщували письменнику та його побратимам великі неприємності у майбутньому, а й фатальним чином позначилися на подальшій долі цілого покоління українців. Але спочатку був революційний пафос й ілюзія того, що все негативне, притаманне проклятому минулому, можна знести одним махом і побудувати соціально справедливу країну, де не буде експлуатації, пануватиме справедливий закон, перед яким усі стануть рівні, а всі злочини, вчинені учасниками військового вторгнення на території України (чомусь названого з подачі тих же більшовицьких пропагандистів громадянською війною, а насправді було колоніальним загарбуванням) залишаться лише гірким спогадом… Проте Іван Багряний зрозумів, що це не так хоча б з тієї реакції, яку викликали у вірнопідданих літературних критиків його перші твори.
Олександер Шугай провів необхідну пошукову роботу, щоб віднайти в архівах розгромну рецензію на твори Івана Багряного, вміщену на початку 30-х у харківському журналі «Критика». По суті, після цієї публікації почався відлік днів перед арештом і засудженням письменника сумнозвісною трійкою УНКВС по Харківській області. Важливий в усіх відношеннях віднайдений документ дуже добре ілюструє не лише задушливу атмосферу радянської дійсності напередодні сталінських репресій небаченого масштабу, а й показово демонструє конкретні звинувачення на адресу літератора, які згодом слідчі використовуватимуть як аргументи для обґрунтування нібито вчиненого Багряним злочину. Статтю під промовистим заголовком «”Куркульським шляхом” (Про творчість Багряного)» написав якийсь Правдюк (скоріше за все прізвище вигадане – Т.Г.), який, дотримуючись вироблених правлячою партією ідеологічних канонів, каменя на камені не лишає насамперед від ранніх поетичних творів письменника.
Що ж конкретно закидав Багряному цей запопадливий критик, боягузливо ховаючись за несправжнім прізвищем? Свій «гнів» одразу скерував на збірку лірики «До меж заказаних», випущену наприкінці 20-х. Вже у самій назві він угледів крамолу, потрактувавши «заказані межі» як виняткове право, яким користуються лише обрані, наділені владою люди, а не всі громадяни країни. Багряний ніби зазирнув у майбутнє, прозірливо передбачивши формування цілого прошарку у більшовицькій державі, за яким дуже скоро закріпиться визначення – партноменклатура, а її характерними рисами стануть пайки, закриті розподільники, найкращі путівки, ексклюзивне медичне обслуговування, відомчі санаторії й інші недоступні для загальної маси соціальні блага. Правдюк відчув цей авторський посил, бо «заказані межі» брали під сумнів проголошену більшовиками-ленінцями рівність між партійними і безпартійними, що втілювала основоположний принцип їхньої ідеологічної доктрини. Інший закид стосувався того, що Багряний начебто романтизував минувшину, а не захоплювався і не прославляв індустріалізацію, розпочату в країні. Далі критик злісно потоптався по віршу «Чорноземля» з цієї ж збірки, зробивши висновок, що в ньому явно прозирає презирливе й водночас негативне ставлення автора до міста в таких образах як «рев сирен», «завивання лун», «скрегіт сталі», «тупе ридання», «регіт вагонів». Він навіть не допускав того, що у Багряного-поета може бути особливе сприйняття навколишнього світу, в якому віддається перевага незайманій природі, а не грубому, штучно створеному урбанізму, притаманному великим містам, де на кожному кроці зустрічалося нагромадження конструкцій з цегли, цементу, скла і заліза. Дорікнувши цим, критик дійшов парадоксального висновку: оскільки у Багряного село у пріоритеті, то він за своїм світоглядом є типовим куркулем, а не пролетарієм.
Ще більшій нагінці піддано поему «Ave Maria», де поета прямо звинувачено у виступі проти радянського суспільства. Що ж не сподобалося борзописцю у згадуваному поетичному творі, який мав ще й контраверсійну присвяту: «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор»? На початках становлення радянської влади Багряний став свідком мімікрії знайомих йому людей, які заради виживання у складних економічних умовах чи через слабкість духу ніби перероджувалися, набували аморальних рис, погоджуючись співпрацювати з тими, хто грубою силою нав’язували нові порядки, жорстоко розправлявся з будь-яким виявом непокори. Поет своє гостре перо спрямував проти тих колег, хто пішов на компроміс із совістю і почав запопадливо писати не лише панегірики партії та її керманичам, а й строчити доноси, наражаючи невинних людей на швидку розправу. Правдюка особливо допекли авторські рядки з передмови до поеми «Ave Maria»: «Не іменуй мене поетом, бо слово «поет» скорочено стало означати: хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар. Я хочу бути людиною, яких мало на світі». Цими словами Багряний намагався привернути увагу до згубної практики постійного нагляду політичними каральними органами збільшовиченої держави, що характеризувалась і мережею сексотів, впровадженою у середовище творчої інтелігенції, де завжди жили протестні й опозиційні настрої до правлячого режиму. Ганебну методику тотального контролю за громадянами країни Правдюк цинічно називає реконструктивними процесами, водночас приклеюючи Багряному ярлик ідеолога заможно-куркульських груп села. Горе-критик не скупиться, вживаючи образливі епітети й порівняння, беручись наприкінці рецензії за аналіз роману «Скелька», високо оціненого не лише Володимиром Винниченком, а й Юрієм Яновським. Правдюк вбачав у «Скельці» націоналістичні тенденції у висвітленні минувшини, оспівуванні буржуазної романтики, а ще ігнорування класової боротьби. Найбільше партійного критика дратує те, що автор «Скельки» цілком відкидає теорію класової боротьби, яка, на переконання більшовицьких догматиків, мала тенденцію до загострення у процесі побудови соціалістичного суспільства. Ця концепція у всіх відношеннях виявилася абсурдною, від неї навіть сам кремлівський диктатор Сталін змушений був відмовитися. Категорично не міг з цим миритися Багряний, тому й проводив паралелі з повсталими французами – уродженцями провінції Вандея – з пересічними українськими селянами, нащадками славних козаків-запорожців, від яких майже два століття поспіль тремтіла Річ Посполита, Османська імперія, Московське царство. Правдюк потрактував висловлене в літературних образах Багряним мало не як заклик до повалення радянського ладу, поставивши автора поруч з Маланюком, а у фіналі назвав його ще й співцем куркульської ідеології, класово ворожим пролетаріатові.
(Закінчення буде).
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.