КИМ БУВ І ЗАЛИШАЄТЬСЯ ДЛЯ УКРАЇНИ МИРОСЛАВ ПРОКОП
Давнє українське місто Перемишль, засноване ще в ІХ-Х століттях, входило колись до складу Київської Русі та Галицького князівства. Було воно важливим осередком українського культурного, політичного, церковного життя. Саме в Перемишлі народився і діяв Мирослав Прокоп, один з майбутніх лідерів національно-визвольного руху на Галичині у першій половині ХХ століття, зробивши тут перші кроки до усвідомлення себе автентичним українцем, відчувши приналежність до нації, звитяжна історія якої сягає глибини віків.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Його з юнацьких років вабила Організація українських націоналістів, яка в польському середовищі у міжвоєнний період ставила за мету захист громадянських прав і політичних свобод українського етносу, часто вдаючись до радикальних дій. За активну діяльність та відданість цій організації хлопець, за вироком польського суду, був засуджений до тривалого терміну ув’язнення. Ці перші випробовування долі не порівняти з тими, що чекали на студента правничого факультету Львівського університету Мирослава Прокопа в наступні роки. Адже Галичина опинилася між молотом і ковадлом після підписання сумнозвісного пакту Молотова-Ріббентропа влітку 1939 року, що призвело до розчленування Польщі нацистською Німеччиною і вступом радянських військ на західноукраїнські землі.
Ще в душах тисяч українців залишався гіркий присмак від пацифікації – каральної акції, проведеної польським урядом восени 1930 року в багатьох містах і селах Галичини, як з’явився більшовицький наїзник, котрий почав утверджувати на приєднаних територіях радянську владу, застосовуючи жорстокі репресії, фізично знищуючи ідеологічних супротивників, масово депортуючи нелояльних і потенційно небезпечних громадян до Сибіру.
З ризиком для власного життя під час Другої світової війни Мирослав Прокоп долучився до збройної боротьби, яку бандерівське крило ОУН і сформована нею Українська повстанська армія вели на два фронти ‑ проти гітлерівців і радянців, чинячи відчайдушний спротив їхнім прагненням поневолити місцеве населення. Виконуючи завдання військово-політичного керівництва ОУН-УПА, Мирослав Прокоп у 1942 році нелегально прибув в окупований гітлерівцями Київ, маючи на меті встановити зв’язок з підпільною мережею українських патріотів для вироблення спільної стратегії і тактики збройного опору. Перебуваючи у місті, на власні очі побачив наслідки варварського знищення більшовицькими агентами архітектурних споруд, що дістались у спадок з минулих часів – Успенського собору Києво-Печерської лаври, унікальних житлових будинків, розташованих на Хрещатику, мостів, електростанцій, адміністративних будівель. Тактика випаленої землі на захоплених німцями територіях, придумана у Москві, завдала більше шкоди місцевому населенню, аніж окупантам, які у відповідь розстріляли багато невинних заручників, а не радянських агентів.
На відміну від деяких окремих лідерів націоналістичного руху у Мирослава Прокопа ніколи не було жодних ілюзій стосовно нацистської Німеччини, нібито вона якимось чином посприяє відновленню української державності. Так само він ставився і до більшовицької Росії, яка здійснювала приховану до пори до часу мілітаристську експансіоністську політику щодо сусідніх держав. Добре орієнтуючись у фундаментальних засадах двох вороже налаштованих ідеологій, Мирослав Прокоп був одним з тих, хто теоретично обґрунтував право українського народу вести збройну боротьбу всіма доступними методами з тими країнами, які, всупереч міжнародному праву, незаконно окупували терени України, нав’язавши їй колоніальний статус. Навколо цього точились дискусії на конференціях та зборах ОУН, які відбувались у роки війни і де Мирослав Прокоп постійно виступав з ґрунтовними доповідями.
Став досить поширеним факт, що нібито французький генерал Шарль де Голль, очолюючи під час Другої світової війни визвольний рух «Вільна Франція», захоплювався Українською повстанською армією, її героїзмом, виявленим за вкрай несприятливих умовах. Адже УПА змушена була воювати не лише з Третім Рейхом та сталінською Росією, а й з прокомуністично налаштованою польською Армією Людовою і радянськими партизанами. Звідки ж до де Голля надійшла інформація про УПА? Можна твердити: генерал міг дізнатися про звитягу українців з передач підпільної радіостанції, організованої за безпосередньої участі Мирослава Прокопа і розташованій у розпал війни у важкодоступній гірській місцевості в Карпатах. В ефір регулярно виходили радіопередачі на кількох іноземних мовах (у тому числі французькій), інформуючи населення європейських країн та їхні уряди про збройний спротив упівців, які, спираючись на власні потуги, виявляли чудеса хоробрості і стійкості у боях з переважаючими силами ворогів на півночі, заході і півдні України.
Саме тоді в екстремальних умовах прислужився нації публіцистичний талант Мирослава Прокопа, його здатність ґрунтовно аналізувати і прогнозувати події, вказувати на тенденції. З підготовлених ним та його соратниками радіорепортажів у багатьох європейських країнах, так само охоплених війною, дізнавалися, що проти військових підрозділів Вермахту, а пізніше Червоної армії, воює близько ста тисяч українських бійців, очолюваних Українською головною визвольною радою (це був орган, який здійснював політичне керівництво українським визвольним рухом, утвореного ще в роки Другої світової війни за ініціативи УПА й ОУН (б)).
Навички досвідченого теоретика з глибокими знаннями в царині філософії, історії, політології знадобились Мирославу Прокопу і після війни, коли потрібно було на міжнародній арені відстоювати право України мати власну державність у контексті протистояння Заходу і Радянського Союзу з його східно-європейськими країнами-сателітами, з яких Москва в 1955 році сформувала військовий союз (соціалістичний табір), підписавши Варшавський договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу. Для багатьох ось ця спілка з радянською імперією з часом, як кажуть, вилізла боком, зокрема для Польщі, НДР, Угорщини й Чехословаччини, які відчули на собі усі принади комуністичної диктатури.
У повоєнний період Мирослав Прокоп, опинившись у вимушеній еміграції, ще з більшою енергією продовжив справу побратимів – Романа Шухевича, Дмитра Грицая, Олекси Гасина, Василя Сидіра, Дмитра Клячківського і тисяч інших упівців, які віддали життя заради свободи і незалежності України. Він тривалий час керував видавництвом «Пролог», в якому переважно публікувалась література націоналістичної тематики, що мала на меті розвінчувати радянську пропаганду, а також викривати так званий соціалістичний спосіб життя. Після заснування журналу «Сучасність» ‑ щомісячника літератури, мистецтва і суспільного життя, який спочатку виходив у Німеччині, а потім у США, Мирослав Прокоп входив до редакційної ради часопису, публікуючи в ньому гостроактуальні матеріали.
З чималого творчого доробку, що нараховує кілька сотень аналітичних статей, зібраних у двох книгах «Україна й українська політика Москви» (1956 р.) і «Напередодні незалежності України» (1993 р.), особливо цінні ті, в яких автор викладає власні думки про ідейні засади націоналістичного руху, російську шовіністично-імперську політику Москви стосовно України, а також досліджуючи суспільні явища в українській дійсності впродовж кількох десятиліть, починаючи із 60-тих, і закінчуючи початком 90-тих років.
Націоналістичний рух, на думку Мирослава Прокопа, зароджувався у вкрай невигідних умовах, що склалися на міжнародній арені після закінчення Першої світової війни. Український політикум, опинившись за межами батьківщини після поразки української революції, змушений був визначитися, на кого з європейських країн спиратися для ведення подальшої боротьби з радянською Росією, яка через військову агресію прибрала до рук етнічні українські землі. Як не дивно, вибір упав на кайзерівську Німеччину, що, на відміну від Великобританії та Франції, зовсім не виявляла зацікавленості у збереженні умов Версальського мирного договору, підписаного у червні 1919 року. Українські політики в еміграції без особливого ентузіазму зустріли цю угоду, бо вона, по суті, на десятиліття закріплювала колоніальний статус України. До того ж Сполучені Штати Америки визнали Радянський Союз на державному рівні у рік Голодомору, встановивши з диктаторським режимом дипломатичні стосунки. Це викликало обурення у середовищі української еміграції, як і публікації британського журналіста Волтера Дюранті (скоріше за все, підкупленого Москвою), який в 1932 році опублікував серію брехливих репортажів з України в американській газеті «Нью-Йорк таймс», де стверджував: «Голоду чи справжньої голодної смерті немає і, ймовірно, не буде».
Чи виправдались би сподівання українців на Німеччину, яка в 1918 році вже намагалась підставити своє плече уряду Павла Скоропадського? Мирослав Прокоп однозначно цю ідею відкидав і не мав жодних ілюзій стосовно країни, де у 20-х роках з’явився ще й новий лідер з божевільними експансіоністськими планами. На відміну від деяких українських емігрантів та більшості тодішньої правлячої еліти західноєвропейських країн, що захоплювалися внутрішньою політикою Адольфа Гітлера у розореній війною країні, і водночас не спромоглися розгледіти відверто расистські погляди, викладені у книжці «Моя боротьба», а згодом втілювані біснуватим фюрером на практиці найжахливішими методами.
Мирослав Прокоп ніколи не вагався в оцінках внутрішнього розколу в націоналістичному русі, коли утворилося два крила: бандерівці і мельниківці. Він його засуджував і робив усе, щоб подолати протиріччя, викликані різним баченням стратегії і тактики боротьби ОУН з багатоликим ворогом. З особливою шаною згадує у своїх працях Олену Телігу, Михайла Телігу, Івана Рошко-Ірлявського й інших їхніх бойових побратимів, які у складі похідних груп опинились на початку війни в окупованому німцями Києві, щоб проводити культурно-роз’яснювальну роботу серед міського населення. Достеменно невідомо, що послужило причиною арешту мельниківців гестапівцями, котрі, як і бандерівці, сповідували одні і ті ж ідеали: прагнули відновити державну незалежність України, мріяли раз і назавжди позбутися московського ярма, намагались захистити український народ від пекла війни. Смерть цих патріотів від рук нацистів у Бабиному Яру, про яку Мирослав Прокоп дізнався, нелегально перебуваючи в столиці на другому році війни, назавжди лишилась в його душі гірким спомином.
Друга провідна тема, присутня в публіцистичних розвідках Мирослава Прокопа у повоєнний період, стосується національного питання в Радянському Союзі, зокрема в Україні, де воно постійно нагадувало про себе, забираючи сон як у вищих партійних сановників у Києві, так і в московських правителів. Потужним вибухом, що підривав фундамент радянського ладу, виявився памфлет Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», написаний 1965 року, і не лише підпільно поширюваний в України, а й легально виданий багатьма іноземними мовами у Європі, США, Канаді. Мирослав Прокоп дуже високо оцінив автора-дисидента за його мужність протистояти репресивній тоталітарній системі, а також розвінчуванні національної політики в країні, основи якої заклали ще Ленін зі Сталіним, а продовжили Хрущов, Брежнєв, Андропов, Черненко, Горбачов.
Статті Мирослава Прокопа «Концепції злиття націй і «єдиного радянського народу», «Про т.зв. радянський народ», «Криза імперії і національне питання», «Перемішування населення в СРСР і Україна», «На новому етапі національної політики КПРС», «З’їзд депутатів СРСР і національне питання» багато в чому перегукуються з працею «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, а в окремих моментах навіть її доповнюють фактами, які в умовах радянської дійсності взагалі неможливо було оприлюднити. Мабуть, саме Мирослав Прокоп виявився одним з перших на Заході радянологів, котрий спробував дати об’єктивну оцінку політиці Петра Шелеста на посаді першого секретаря КЦ Компартії України, для якого національне питання ніколи не втрачало своєї актуальності. До речі, останнім часом в інтелектуальному середовищі можна почути версію, нібито саме Шелест в часи хрущовської відлиги попросив Дзюбу дослідити національну політику в УРСР і в цілому Радянського Союзу, спираючись виключно на праці класиків марксизму-ленінізму, щоб уникнути подальших звинувачень в опортунізмі і буржуазному націоналізмі. Можливо це була прихована реакція вищого партійного функціонера, який внутрішньо не сприймав теорії «злиття націй», домінування російської мови в багатонаціональній державі, штучне змішування етносів з подальшою втратою національної ідентичності, утворення спільності – «радянський народ», які в 60-х роках цілеспрямовано проголошувалися в партійних документах на партійних з’їздах і пленумах. Як би там не було, але Мирослав Прокоп, крім «Інтернаціоналізму чи русифікації? Івана Дзюби, називає ще дві праці, які, на його думку, визначили загальну тенденцію в українському правозахисному русі і викритті антинародної політики правлячої партії на межі 60-70-х років, це книги «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола та «Репортаж із заповідника Берії» Валентина Мороза.
У багатьох працях Мирослава Прокопа ґрунтовно досліджується ґенеза націоналістичного руху, який зазнавав змін залежно від загальної міжнародної обстановки, що складалась у світі у той чи інший період, і конкретних суспільно-політичних процесів, що відбувались в Україні в другій половині минулого століття. Приміром, не залишаєшся байдужим , вчитуючись у його розмірковування з приводу того, як провід ОУН від авторитарних методів керівництва поступово перейшов до демократичних форм правління, замінивши крайні вияви ідеології інтегрального націоналізму (адже за Дмитром Донцовим, мета виправдовує всі засоби, а на чолі майбутньої української держави повинен стояти вождь з необмеженими повноваженнями), на ліберальніші принципи, сповідувані західними демократіями.
Формуючи редакційну політику і видавництва «Пролог», і журналу «Сучасність» Мирослав Прокоп дуже впевнено орієнтувався у тогочасному літературному процесі підрадянської України. Різко реагував він на висловлювання Костянтина Паустовського у своїх спогадах, в яких той образив національну гідність українців, принизивши значення української мови – мови, якою творили не лише Тарас Шевченко, Іван Котляревський, Нечуй-Левицький, а й Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Василь Стефаник, Лесь Мартович, широко використовуючи у стилістиці власних творів галицькі діалекти. Паустовський, як, власне, тодішня московська творча еліта, мав упереджене ставлення до Західної України і все з нею пов’язане, бо в цьому регіоні України спротив російським колонізаторам особливо був затятий як у роки війни, так і в повоєнний час. Під вогонь критики Мирослава Прокопа потрапили і Олександр Корнійчук за його вірнопідданство Кремлю і приниження ролі українського народу у перемозі над нацистською Німеччиною, Андрій Малишко за псевдопатріотичний вірш «Україно моя», Остап Вишня за пасквілі на бандерівське підпілля, Павло Загребельний за фальсифікацію національно-визвольного руху ОУН-УПА у романі «Шепіт». Повними антиподами до згадуваних письменників постають у публікаціях Прокопа Василь Симоненко, Василь Стус, Ігор Калинець, Ліна Костенко, котрі, як вважав Мирослав Прокоп, не торгували власним сумлінням, не підлещувалися до партійної верхівки як у Москві, так і Києві заради дрібної вигоди, а своїми творами, здебільшого поширеними через самвидав, говорили правду про радянську дійсність, демаскували колоніальний статус українського народу. Додамо: робили це свідомо, не зважаючи на репресії, часом навіть ціною власного життя.
Колишній вояк Армії Української Народної Республіки, голова Ради народних міністрів УНР в екзилі Іван Кедрин називав Мирослава Прокопа одним з найкращих знавців визвольних рухів у новітній історії України, якому з нечисленними його ровесниками й активістами українського визвольного підпілля пощастило дожити і побачити, як він написав у передмові до однієї з книг, чудо відродження державної незалежності України в 1991 році. Інший сподвижник Прокопа – Анатолій Камінський, публіцист, політолог, керівник української служби радіо «Свобода» у Мюнхені, стверджує, що Мирослав одним із перших на еміграції обґрунтував важливість і доцільність поєднання людських прав із правом на національне визволення.
Мирослав Прокоп давно став уособленням великого українського патріота, який все своє свідоме життя віддав боротьбі за відновлення Україною державної незалежності, за розбудову і зміцнення рідної нації.
Поза всяким сумнівом, Мирослава Прокопа з повним правом можна назвати високоідейною людиною, для якої перша заповідь з Декалога ОУН – здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї, ‑ визначала зміст усього життя. Свою Батьківщину він сприймав Духовним Храмом, який неодмінно постане на уламках московської імперії, вбачаючи у цьому закономірний підсумок тисячолітньої боротьби з віковічним ворогом.