“Українська літературна газета”, ч. 3 (371), березень 2025
УРИВКИ З КНИГИ
До уваги читачів пропонуємо уривки з книжки Тараса Федюка «Спогади». Книгу можна придбати в книгарнях України і на сайті видавництва «Навчальна книга Богдан», Тернопіль.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
З 5-го по 7 червня 1986 року проходив з’їзд письменників України. Перший з’їзд, коли нарешті почали прорізалися слова правди і про Україну, і про літературу… Перебудова одначе.
Дуже гострими були виступи Драча, Павличка, Забаштанського, Бориса Харчука… Говорили про трагедію Чорнобиля (тоді з часу вибуху минуло ледь понад місяць), про замовчування трагедії, про удар по генетичному коду українців, про страшну і трагічну долю українських письменників, про українську мову, українську історію… Цей з’їзд, безумовно, був початком, першопочатком українського спротиву кінця 80-х, що й уможливив подальшу незалежність нашої держави. Тоді все почалося… там і тоді…
Від Москви на з’їзді був секретар СП СРСР Єгор Ісаєв. Перебуваючи щодня напідпитку, у президії безсоромно залицявся до нашої Голови Верховної Ради Валентини Шевченко, щось їй весь час «втірав»… А коли йому дали слово, пихато та повчально почав свою «рєчь»: «Товаріщі! У нас, пісатєлєй, трі главних задачі, коториє ми должни чьотко опрєдєлить. Пєрвоє: что такоє літєратура? (і довго товк якусь соцреалістичну маячню з підручника для п’ятого класу); второє: кто такой пісатєль? (і тут маячня набула нового розвороту та пафосу)… Третього «завдання» вже не пригадую… Зала зустріла його виступ прохолодно і з неприхованим презирством. Але всі промовчали. Гість як-не-як… З Москви… От промовчали всі, та не всі. На трибуну піднявся Борис Харчук. Говорив важливі та серйозні речі, його виступ був одним із кращих на тому з’їзді. А насамкінець пафосно, ледь навіть пародіюючи тональність виступу Ісаєва, виголосив: «Дорога МỎскво! Не присилай нам таких словоблудів, як Єгор Ісаєв, бо в нас і своїх словоблудів вистачає!»
Зала вибухнула оплесками та сміхом. Єгор Ісаєв, зачувши своє прізвище й бурхливі оплески, одірвався від вуха Валентини Шевченко, встав… і почав розкланюватися на всі боки… Він звично думав, що промовець його похвалив… Оплески та регіт геть зірвали дах приміщення нинішньої Верховної Ради… Я ж сміявся так, що сльози на очах виступили…
Це був останній з’їзд, куди «Дорога МỎсква» присилала своїх емісарів. Те, що починалося в 1934 році як трагедія, скінчилося дешевим і страшенно смішним фарсом.
Загалом у кінці 80-х я став доволі часто бувати в Києві. Порівняно часто. До цього спонукали дві обставини: рукописи в «Радписі» та «Молоді» й нові друзі: Римарук та Герасим’юк. Обоє «безсоромно талановиті», як писав про них Богдан Рубчак, обоє молодші, ніж я. Це вперше в мене з’явилися молодші друзі.
Вони ходили – точніш літали – Києвом завжди разом, а якщо й можна було зустріти їх поодинці, то чи один чекав на другого, чи йшов на зустріч із другим, чи другий мав от-от надійти.
Це був час, коли ще читалися одне одному вірші. І Василь з Ігорем часто та багато читали. Й одне одному, і в ширшому колі. А ще Ігор завжди майже просив прочитати вірші й інших. І робив це, по-перше, щиро (йому було цікаво), а по-друге, так, що відмовитися геть не виходило. У поетів нашого тодішнього кола були штуки, які Ігореві подобалися особливо, і він примушував їх читати по багато разів…
Якось у часи перших наших зустрічей ми з Василем сиділи на київській лавочці, чекаючи Ігоря, і Василь раптом сказав: «А хочеш я прочитаю тобі вірші?»
Я, звичайно, хотів почути. А Василь – почитати. Інтереси збіглися, і він почав. Вірші його на слух сприймати нелегко, зважаючи ще й на те, що мені взагалі важко доглибно розуміти поезію з голосу. Але поезії були прекрасні. Василь тоді – на самому пікові, на розквіті свого великого таланту. Саме в тому часі писалися «повстанські» вірші… Читаючи, він увесь час позирав на мене якось запитально. Я слухав. Прочитавши з півтора десятки, він знову глянув на мене: «Ну, як?»
«Добрі вірші», – відповів я, не маючи звички нестримно вихваляти когось та й себе самого теж. Гера глянув на мене вже поблажливо і прорік: «Старий, ти не можеш до кінця розуміти моїх віршів, бо ти поет понятійний, а я працюю на напівтонах»… Я посміхнувся також, вочевидь, поблажливо, як дорослі посміхаються на витівки дитини малої… Але потім, впродовж багатьох років і навіть десятиліть, я діставав його цими «напівтонами». За будь-якої слушної нагоди я, копіюючи його тодішню інтонацію, виголошував: «Та де вже мені, вбогому, зрозуміти: я ж поет понятійний, а ти працюєш на напівтонах»…
Взагалі з Василем ми були дуже різні поети. За світовідчуттям, за відчуттям слова, простору й часу. А що ж ви хочете: степ і гори. Різні стихії. Проте мені вдавалося піднятись над цим, розуміти й цінувати його, як великого українського поета. Про ставлення ж Василя до того, що я робив, так і не довідався. Ну, я ніколи й не претендував на його велике поетичне серце та велику свою ролю в нашому літпроцесі. Вже набагато пізніше Василь говорив одному нашому спільнодружньому поетові на його зауваження про те, що і в моїх віршах є стихія: «Та яка там стихія! У нього все продумано. От у мене – справжня стихія!»
От. Ну, хай буде так, як сказав карпатський Заратустра. Багатьма роками пізніше, коли нас стало так мало, що чи не двоє – ми досить часто спілкувалися й телефонічно, і купідонно. Наші погляди на літпроцес майже завжди збігалися у своєму неприйнятті…
Іноді втрьох, а частіше вдвох з Ігорем блукали ми Києвом від зустрічі до зустрічі. Їх було незчисленна кількість. Якось із Римарем їхали машиною повз тодішній центральний «Гастроном» на Хрещатику… Від його входу чорною змією витяглася довжелезна черга по спиртне. Горбачовські часи були в розпалі… Ігор зиркнув на чергу й, іронічно всміхнувшись, промовив, як завжди видихаючи слова: «Десь тут, у цій черзі, стоїть наш друг професор Моренець»… Володя Моренець тоді ще не був професором, але його всі так звали, бо вже тоді він за своїми знаннями та інтелектом був набагато сильнішим од «простого» кандидата наук. Ну і вживав він тоді, як і всі ми, часом… А для Ігоря завжди було важливим знати про інших якусь таємницю, щось таке злегка компрометуюче, та надто важливо було те, що знав про це лише він. У його голові клубочилася купа такого «компромату» на кожного… пізніше й на мене також. Він, звичайно, не використовував цього свого знання на шкоду іншим, але часом у приватній розмові міг – з іронічною посмішкою, не злостиво, а навіть з любов’ю – оприлюднити…
Якось він мені розповідав, як Василя Герасим’юка прийняли до Спілки і вручили письменницький квиток. Ну, пішли вони відзначати це діло. Відзначали подовгу й побагато… От на якомусь етапі Василь, йдучи парком, на Ігореві підколки зреагував бурхливо: «Та на хера мені цей квиток потрібен!» – пафосно вигукнув Василь і пожбурив червону книжечку кудись далеко в кущі… Тут Ігор на мить зробив паузу у своїй розповіді й завершив: «Наступного дня він довго рачки лазив тими кущами, шукаючи того свого квитка», – і так тепло-єхидно посміхнувся…
Тут маю викласти й Василеву версію тих подій. Коли я нещодавно переказав йому Ігореву розповідь, він потвердив факт викидання квитка, але стверджував, що викинуто його було з вікна помешкання, де відзначалася подія, а на ранок посвідка знайшлася на каналізаційному люку під тим вікном. Квиток гордо червонів своїм золотим орденом Леніна на обкладинці там, де йому й було місце…
Любив Ігор розповідати й іншу історію, тепер уже героїчну. Якось Василь відзначив свій день народження та по тому шпацирував видавництвом ЦК ЛКСМУ «Молодь», співаючи повстанських пісень. Ця історія – вже без всякої іронії – Ігореві подобалася, та й мені теж: у ті часи (хай і перебудова) співати таке було не зовсім безпечно, м’яко кажучи…
Вочевидь, і про мене всяке іншим хлопцям розповідав Ігор. А роповідати було що! Того не відаю, але відчуваю: розповідав. Чи друзі втомилися один від одного, чи дожили такого віку, але дружба Василя й Ігоря почала пригасати, власне, у мене на очах. Ні, вони не сварилися, не було якихось сутичок або непорозумінь між ними, але на час мого переїзду до Києва вони зустрічалися вже не щодня, час розвів їх по різних працях. Ігор залишився у видавництві «Дніпро», а Василь пішов працювати на радіо… Хоча теплі стосунки збереглися між ними до останку… Проте я забігаю наперед.
На фото: 2002 р. на з´їзді Асоціації українських письменників.
* * *
Десь у середині 1987 року мені випала моя перша закордонна поїздка в складі делегації на Дні молодої радянської літератури в Польщі.
Як я туди втрапив (склад делегації формувався в Москві) не відаю досі… Ну, крутився мій рукопис у московському видавництві «Молода гвардія», вийшло скількись моїх віршиків у колективному збірнику, виданому тією ж «Молодою гвардією», ну, ставився до мене та моїх віршів непогано Віталій Крикуненко, тодішній функціонер у СП СРСР, що відповідав за Україну. До речі, чоловік гарний і зробив для популяризації української літератури в Москві чимало… Інша річ, що московитам наша поезія не допомогла… Але то вже їхні проблеми…
Того року поїздки за кордон були ще рідкістю великою, тому мої збирачки тяглися довго і клопітно… Купу часу забрало оформлення закордонного паспорта, інші всілякі бюрократичні заморочки в Одесі. Довелося заповнювати стоси всіляких анкет та папірців… «Головна» анкета була за обсягом, як добре оповідання чи новела принаймні. Питання в ній ставилися дикі і для нормальних людей непояснимі: «Де поховані батьки?», «Чи брали ви участь у білогвардійських рухах?», «Чи належали до опозиційних партій?»…
Словом, НКВДешна анкета, вироблена ще десь у тридцятих… Ну, понаписував «Нє прінадлєжал», «Нє состоял» і не відав, що за яких два роки стану одним з ініціаторів «опозиційного руху» на Одещині…
Виїздила делегація з Москви, тому добу добирався до тодішньої столиці. Нас, купу відносно молодих літераторів, мав очолювати секретар СП СРСР, що курував літератури народів СРСР, Юрій Суровцев. Вперше побачив його на «інструктажі»… Ну, був такий формальний захід, покликаний запобігти втраті «обліко моралє» за межами родіни. У Польщі тоді впроваджено воєнний стан, який маршал Ярузельський оголосив на вимогу владних кіл СРСР, аби придушити «Солідарність». Ця могутня опозиційна сила створювала реальну загрозу окупаційному соціалізмові в Польщі. Тож на інструктажі попереджали, аби не спілкувалися з представниками «Солідарності», були обережні, щоб не вживали (ха-ха, так ми й послухались!) зайвого…
Був Юрій Суровцев огрядним чоловіком, кругловидий, в окулярах із величенькими діоптріями… Часто лукаво усміхнений… Дисонувала завнішність Суровцева і з його посадою, і з його прізвищем (якщо це не псевдонім, боронь Боже).
Тож поїхали… Наше чотиримісне купе було з такими персоналіями: Іван Жданов, Ніколай Дмітрієв, Рімантас Ванагас і я, грішний. Запаси наші видавалися потужними: мої дві пляшки азербайджанського (який уже купив) коньяку, горілка Жданова та Ванагаса… Коля Дмітрієв нічого не прихопив. Але йому простітєльно. Його єдиного я знав очно, чимало говорили-балакали на нараді молодих у Києві, про що я вже писав.
Сіли. Поїхали. Поїхали у прямому та переносному сенсі… Чаркувалися, читали… Час від часу до нас забігав Гена Красніков, московський поет, уславлений одним (але відзначеним самим Євтушенком) рядком: «Ми нє судьі, ми – віна»… Цей рядок справді сильний, і я протягом життя незрідка згадував про нього, коли кортіло когось осудити… Гена, за нашими підозрами, був до нас «приставлений». За одними версіями – КГБ, за іншими – Суровцевим… Як виголошував Коля: «Он только что стал кандідатом в члєни КПРС і тєпєрь должен работать». Підозрілість тоді сусідила з параноєю.
За вікном почалися білоруські пейзажі: болота, бярози… На столі поволі меншало, зате більшало під столом… І коли все скінчилося, а шоу повинно було тривати, Коля Дмітрієв не витримав. Дістав із верхньої полиці свою допотопну (таку, десь шістдесятих років) валізку, поклав її собі на коліна і з характерним металевим клацанням одімкнув замикачки… Те, що ми побачили, вражало. Смертельно. Весь вміст валізки – це чвертки «Русской» горілки, лише в одному куточку сиротинно білів якийсь згорток. Все. Більше у валізі не було нічого. Чверток виявилося аж десять! Коля ніяково промимрив: «Да вот, жена сказала, что в Польше наша водка пользуєтся большім спросом і на ето можно что-то вимєнять… да ну єво на хєр с етім вимєніванієм». Радощам нашим не було кордонів і меж… Білорусь за вікном здригнулася…
Рімантас Ванагас, гарний литовський поет, флегматик, ну геть, як в анекдотах про «гарячих фінських хлопців», невдовзі виліз на свою другу полицю, заснув мирним сном праведника, і цей сон не могли порушити крики та воплі трьох нижчеїдучих гарячих поетів…
У згортку з чарівної валізи Колі Дмітрієва виявилася смажена курка, що була тут же пущена на закуску. Кісточки обсмоктані та абстрактним порядком розкидані на столикові купе, де вже й перед тим назбиралося чимало шкірок-шкурок та інших огризків…
Глибокої ночі ми поснули й вирубались. Точніше: вирубались і поснули. Мене збудив несамовитий грюкіт у двері купе. Я спросоння посунув відчиняти, оскільки мені належала нижня полиця… Перед моїми ясними очима виникло двоє совітських прикордонників із суворою вимогою: «Прєдьявіть паспорта і дєклараціі». Я довгенько обдумував їхню пропозицію. Один з них запитав: «Кто в купе єдєт?»
Я відповів: «Совєцкіє пісатєлі». Другий зазирнув до купе, куди падало скупе світло з вагонного коридору. Він побачив: весь прохід було заставлено порожніми «чекушками Дмітрієва», на столі єгипетською пірамідою здіймалася гора кісток «курки Дмітрієва» та інших огризків… Другий – злякано відсахнувся. Потім якось нерішуче сказав першому: «Пошлі атсюда, там у ніх руководітєль гдє-то єсть»… Ми переїхали радянсько-польський кордон…
Варшава нас зустріла тихо і спокійно, заселилися до готелю «Інтурист». У двомісному номері мені випало мешкати з Рімантасом Ванагасом. Флегматичний, спокійний, як сільський цвинтар, Рімас був ідеальною протилежністю мені, що вічно метушився, кудись біг, щось хотів…
Нам ще в Москві наміняли злотих, а тут, у Варшаві, ще й видали казкові добові… Ми були багаті. Тож ввечері попхалися до інтуристівського ресторану й замовили собі по бляшаночці пива за якісь фантастичні гроші, чи не по три долари за бляшанку… Навколо нас пропливали дуже дорого вдягнені польські пані, до яких не лише заговорити, а на яких і подивитися було страшно… І тут я зрозумів, наскільки наш одеський «бомонд» з інтуристівського «Красного» поступається напівкапіталістичному польському…
У Варшаві ми довго не затримувалися. Крім мене, з України була ще Наталка Білоцерківець. Нас запросили до редакції газети «Наше слово», редактор якої прийняв люб’язно, мене потішив коньяком, Наталку – щирими розмовами. Та якось все скаржився, що от діаспора канадська та американська приходить до редакції з допомогою – фінансовою й матеріальною, а от материкові українці – Драч, Павличко – нічого не привозять… А газета ледь жевріє, а поляки до неї не прихильні, а вона ж єдина українська газета на всю Польщу… Він хотів поскаржитись і поскаржився… Ну а ми мусили слухати і співчувати, тож слухали і співчували…
Після нашого від’їзду один мій віршик опублікували в цій газеті. Поруч із віршем Ліни Костенко, що на той час мене надихало й додавало безсумнівної величі у власних очах.
Чи не наступного дня ми всією бригадою вирушили до Лодзі. Крім згаданих письменників, були в бригаді ще Тетяна Бек із Москви, гарний білоруський молодий поет Леонід Дранько-Майсюк, ще був народ… Подорожувала з нами й майбутній нобеліант Світлана Алексієвич. Вона протягом всієї поїздки була винятково серйозною, набусурмленою навіть, я би сказав… І завжди з неприкритим осудом споглядала наші не зовсім тверезі пригоди та придибенції. Ну що ж, такими, мабуть, і мають бути майбутні Нобелівські лавреати. Серйозними.
У Лодзі чотирьох із нас було запрошено до зустрічі з двома польськими перекладачами. Ця здибанка призначилася в приміщенні польської Спілки перекладачів (була в них і така)… Івана Жданова, Дранька-Майсюка, мене і ще когось, от не пригадаю кого, забрали з готелю і привели до невеликої кав’яреньки в цій же Спілці перекладачів.
Господарями при тім виставлено дві пляшки «Виборової» та якоїсь рибки соленої, чи не осетринки аж… Під мирну розмову все це швидко випили… З’явилося ще… Треба тут зауважити, що поляки в сім ділі (питті горілки) нічим не поступалися совітським писателям, а іноді й перевершували їх. Вже десь після п’ятої-шостої пляшки поляки, які й до того поводилися дещо зверхньо, геть почали пускатися берега. Історія наших народів давала безмежну поживу для будь-якого ступеня словесних конфліктів…
На сьомій-восьмій пляшці поляки почали ображатися, що українці не перекладають «Вогнем і мечем» Сенкевича… Я, хто хоч і важко, але подужав цей роман в оригіналі – був такий чотиритомничок тоненький у батьковій бібліотеці – оперував фактами… Нє фіг зображати українських козаків якимись бандитами та злочинцями… А на додачу єхидно спитав: «А що ж ви не перекладаєте «Тараса Бульбу» Гоголя?»
Звідкись у мене була така інформація, що на той час не перекладали. Про те, як і чим все скінчилося, либонь, з нашої компанії не пам’ятав ніхто. У мене часом вмикалася епізодична пам’ять, яка відфіксувала скандал, що вчинив Ваня Жданов у вбиральні…. Там сиділа бабуся і брала гроші за вхід… Треба сказати, що для совітської людини це було несусвітнє блюзнірство та святотатство. Іван почав розкидати перед переляканою бабусею польські купюри і, як герой якого-небудь Достоєвського, все кричав: «Вот вам дєньгі за туалет, вот берітє, вот, вот!»
Потім навіть епізодична пам’ять покаламутилася…
Вранці я, виповзаючи зі свого номера в готелі, зустрів Івана Жданова. Він уже десь встиг походити й набратися інформації…
«Ти хоть знаєшь, что ти вчєра дєлал? – Я не знав, але в грудях чомусь похололо. – Ну так знай: ти вчєра пошол в номєр Суровцева, он там сідєл с єтімі московскімі поетесамі… (було з Суровцевим дві якісь маловідомі поетеси з Москви – Т.Ф.). Ну і ти говорішь дєвкам: «Что ви тут дєлаєтє у етого старого мудака? Пошлі со мной!» Ну вот так било прімєрно», – завершив свій спіч Жданов. У грудях із тріском розповзалися небаченої величини крижини…
«Ну все, – подумав я, – зараз мене завантажать у потяг і з ганьбою відправлять в рідну Україну»…
А треба сказати, що я був такою істотою, яка просити пробачення за неконтрольовані слова та дії не могла. За жодних обставин. Язик не повертався – і все… Тож у подібних випадках обиралася єдино можлива стратегія – стратегія страуса…
Суровцева я побачив лише наступного дня на загальному сніданку – мусив з’явитися, хоча польський шматок хліба до рота не ліз. Юрій Іванович, побачивши мене, радісно запосміхався, за окулярами з великими діоптріями заблищали віченьки, все обличчя розплилося й розквітло… Він був радий мене бачити! Це я тоді думав, що він іронізує та знущається з мене, а він насправді зрадів! Тепер, повертаючись до тієї історії, яка мене анітрохи не прикрашає, я розумію: Юрієві Івановичу так набридли сраколизи та віншувальники, що з’ява такого органічного роздовбая означала для нього те, що вона означає для мене тепер: є ще люди, здатні на хай дурнуваті, але природні емоції…
За столом Суровцев нахилився до мене і сказав: «Тарас, тут дєлєгація сєйчас раздєлітся на двє групи: одна поєдєт в Краков, а другая – на сєвєр Польші со мной. Я би тєбє посовєтовал єхать со мной: нє пожалєєшь».
«Ну от, – подумав я, – хоче тримати біля ноги, не довіряє, контролювати буде»… Хотів було відмовити, але, відчуваючи тягар непростимої вини, погодився. І не прогадав.
І в Ольштині, і в Торуні, і в Бидгощі нас приймали по-крулєвському. Воєводи, коляції, нічні мої мандри з молодими польськими письменниками нічними містами: з Пьотром Цєлєжем в Бидгощі, з Єжиком Ігнацюком у Торуні…
Багато там усіляких пригод сталося. Не концентруватимусь на них, лише скажу: поїздка була цікавою, але не повчальною. Тобто, нічого вона мене не навчила. І це добре. Гірше було б, якби вчепився в ті польські контакти, як воша в кожуха, і був би тепер схожий на деяких наших мандрівних дячків од літератури.
А та група, що поїхала до Кракова, сиділа на сухпайку, всіма забута, згорьована та голодна. Коля Дмітрієв там сходив до якогось польського ресторану, не відаючи куди, замовив там пляшку чогось і це щось стало йому в майже всі немалі гроші відрядження. Добре ще, що вистачило.
Додому поверталися втомлені, але радісні, шкребли в кишенях останні польські та совіцькі мідяки, за які можна було чогось життєдайного дістати в потяговому буфеті…
Моя поїздка до Польщі не додала мені друзів в Одесі. Деякі мої колеги ніяк не могли зрозуміти, звідки ноги ростуть і чому саме на мене прийшов виклик із Москви. Версії були різні: від звичного «проліз» до ще більш звичного: він «кагебіст». Проте на вулиці буяла перебудова, тож останнє звинувачення видавалося вже хоча і звичним, але доволі екзотичним.
(Далі буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.