… Не скажуть уста мої неправди і язик не вимовить лжі. Далекий я від того, щоб визнавати вас справедливими, доки не помру, не уступлю непорочности моєї. Міцно тримав я правду мою і не відпущу її, не докорить мені серце моє в усі дні мої.
Іов 27; 4-6
…втративши Бога, будете як перекотиполе,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
гнане вітрами,
отруйні змії зневіри і пустки зів’ють гнізда
у ваших душах,
і недоречний сміх ваш зустрінуть
глухою мовчанкою.
Мих. Сидоржевський
Ієромонах НИФОНТ
Дорогі браття і сестри!
Я дуже довго збирався на ось цю розмову. Але, коли у тебе болить рана, то примусить вона заговорити. А рана ця – половина народу нашої України. Я рідко дивлюся телевізор, але завжди потрапляє на очі то якийсь ювілей, то фестиваль, то Х-фактор та інші пісенні і танцювальні розваги. Дивлюся на ці самозакохані обличчя, як вони сяють, які задоволені, і відразу постають обличчя матерів, батьків і родичів, які подають записки за упокій або за здоров’я поранених. Ці люди мають зовсім інший вигляд. Вони згорьовані і почорнілі. Інші шукають гроші на лікування своїх дітей.
Чому ми такі різні? Чому? Чому ми не можемо прийняти чужий біль, як свій, чуже горе, як своє? Хочеться сказати словами поета:
Хто ладен пізнати цей біль і цю кару,
І цей тягар неймовірний,
Непосильний для маленької тілом людини,
Хто здатен зазирнути за межу,
де немає радощів?
І де сонце не світить?..
Так, цим людям сонце радості відсвітило. А тим, що сидять у концертних залах, видно, тільки-но зійшло? І вони не побачили темряви смерті, чи, може, пропустили її повз себе. Цікаво було б побачити їхні обличчя після того як ця темрява прийшла б до їхніх родин. Але їх це не стосується, їхніх дітей на Сході немає, вони сидять в цих залах радощів. Ось і виходить, що півдержави плаче, а пів – співає і скаче…
У дев’ятнадцятому столітті і ще раніше дворяни були військовозобов’язаними. Діти служили у війську і захищали свою землю. А нинішні «дворяни»? Депутат райради «відмазує» свого синочка від передової. Священики також не відстають від депутатів. Один із благочинних сказав паніматці капелана «Один тільки твій дурний постійно їздить на передову». Всі намагаються уникнути темряви та біди. На мою думку, потрібно прирівняти усіх, від президента і церковного сановника, до простого українця. І повинен з’явитися український о. Гапон або декілька, які б поспівчували простому люду і привели цей люд з іконами і хоругвами під царські кабінети та примусили царів назвати війну війною. І щоб вони перестали гратися в АТО. А на війну примусять піти і їхніх дітей. Тоді перестануть танцювати на могилах загиблих воїнів.
Церква ж повинна невідкладно оголосити всеукраїнську жалобу, адже кожного дня гинуть наші люди. Одному мені за останні півроку подали записки за упокій більше як ста солдатів. Тож цим родинам і мені не до пісень і не до танців. Ось у неділю, 29 травня, загинуло більше 10 чоловік, а у Рівному біля пам’ятника Шевченку танцюють і співають. Де ж у людей совість та співчуття?
Де віра в Бога? Де християнська любов? Таке враження, що на війні капелани і християни, а в запіллі – фарисеї, книжники і язичники. Які веселяться тому, що християн там убивають. А чого можна чекати від цих веселунів? Якби царі та їхні підцарки вірили в єдиного Бога, ходили постійно в храм, то, може, змогли б полюбити нас, цю сіру масу, як вони нас називають. Але вони в церквах лише перед виборами.
І з церквами не все лади. Одна збирає кошти і допомагає бойовикам, в монастирях готують і тренують бойовиків. Священики відкрито виступають проти України, а влада на це закриває очі. Мало того, що служителі церкви проти України, вони ще й народ налаштовують проти, і більшість чекають Путіна. І це і в селах, і в містах. Так виховують своїх людей московські попи. Колись зрадники боялися і ховались. Зараз ходять з гордо піднятою головою, тому що їх у деяких селах більшість. Вони займають керівні посади, працюють директорами шкіл, лікарями і т. п. Україна платить їм гроші, а вони її здають.
У нас, у Київському патріархаті, також не все так добре. На парафіях немає недільних шкіл, а як і є, то їх дуже мало. Священики не хочуть працювати з молоддю, а єпископи цього не контролюють, не примушують священиків іти в школи. А кого може навчити у 20 років священик, якщо він ще сам дитина?..
Чого може навчити і той служитель церкви, який за рік з депутата-«бютівця» стає єпископом і оточує себе людьми з сумнівною та підмоченою біографією. Ось так, без послуху і випробувань, без перевірки набираємо нашвидкуруч штат. А після цього набору з них не спитаєш – у них «все схвачено, за все заплачено».
А чого ми ще можемо вимагати від влади: Президента, Кабміну, Верховної зради? Є така поговірка: «Що в тверезого на умі, те в п’яного на язиці». «Наш» президент під час емоційного виступу сказав: «Цинічні бандери… Бандити в мілітарній формі зі зброєю в руках грабували українців». Це він однією рукою підписав документ про визнання УПА воюючою стороною, а всім тілом і думками залишився в минулому. Їм і московітам це УПА так в’їлося, що й і уві сні спокою не дає…
А тепер повернімося до о. Гапона у 1905 рік. Лютий місяць. Подивіться, який збіг подій, повторення історії. Тоді також бездарні генерали імперії подавали японцям своїх солдатів, як гарматне м’ясо. І тоді була затяжна війна, як і нині. І ось о. Гапон, прийнявши горе матерів і батьків, як своє, організував Хресний хід до царя з хоругвами і іконами.
І нині також гинуть сини і батьки. Але тоді була війна і стрілянина з двох боків, а зараз АТО – стріляють тільки по нас. Війна на винищення народу України. І ось нині потрібен український Гапон і бажано з вищого церковного сану, який би організував Хресний хід до президента і поставив би вимогу: назвати війну війною, зробити призов нових дворян, визнати Росію агресором. І тоді було б видно, що Церква з народом. А нині, навпаки, народ з Церквою. Парафіяни через священиків передають допомогу на Схід. Час повертатися до людей. Іти з людьми.
№18 (180) 16 вересня 2016